Ефект Даннінга-Крюгера, або український футбол - це мильна бульбашка

МакАртур Уіллер 19 квітня 1995-го у Піттсбурзі, штат Пенсильванія, зробив два напади на банки. Він був дуже здивований, що майже одразу його спіймала поліція, бо його зафіксували камери відеоспостереження. Він навіть не вдягнув маску, адже був переконаний, що його обличчя не розпізнають, так як його не видно. Уіллер на допиті зізнався, що наніс на обличчя лимонний сік, щоб здаватися невидимим, бо десь прочитав, що так працює принцип лимонних чорнил (які проявляються, якщо нагріти папір).

Він навіть зробив фото на Полароїд, аби переконатися, що його справді не видно. Дивним чином, фото вийшло таким, що обличчя справді не було дуже видно. У поліції зробили експертизу на наявність в організмі нападника наркотиків чи алкоголю. Також зробили обстеження чи немає порушень психіки. З ним було все добре. Але він не міг ніяк повірити, що помилявся.  

Цей випадок дуже зацікавив соціального психолога Девіда Данніга. Він почав більше цікавитися цією темою. Тоді він почав розуміти, що люди з меншими знаннями у якійсь галузі переоцінюють свої можливості, а той хто більш компетентний, навпаки, сумнівається у своїх знаннях.

Через чотири роки після того, Девід разом з Джастіном Крюгером, провели низку досліджень серед студентів-психологів. Вони розробили для них тести, які стосувалися логіки, граматики та навіть жартів. Після обробки результатів, вони запитали всіх, як вони оцінюють наскільки вдало вони виконали завдання. Студенти, які виконали завдання не дуже вдало вважали, що виконали завдання майже ідеально, а той хто показав кращі результати вважав, що його показник нижчий, ніж він отримав. Тобто, менш компетентні люди перебільшують свої можливості, а люди з більшим інтелектом навпаки, сумніваються у своїх знаннях. Пізніше вони зробили такі дослідження і серед іншої категорії людей - результати були такі самі. Це дослідження дістало назву ефект Даннінга-Крюгера – метакогнітивне викривлення, що полягає у низькій самооцінці свого інтелектуального рівня людьми з високою кваліфікацією, та навпаки - з низькою.

Український футбол та більшість тих, хто має до нього відношення, так само, здається, страждає на цей розлад. Неважливо хто це: президент клубу, футбольний функціонер чи простий вболівальник, або навіть деякі журналісти.

Більшість з них не бачать того, що наш футбол занадто переоцінений. Президенти футбольних клубів вважають команди своїми іграшками, які, коли набриднуть можна викинути на смітник (прикладів є багато: «Дніпро», «Металіст» чи «Карпати».)

Уявіть собі, що завтра Суркіс та Ахметов перестануть фінансувати свої дітища. Та ще деякі одіозні особи. Це вони платили та інколи, ще продовжують платити захмарні зарплати футболістам, які не заслуговують навіть на десяту частину свого заробітку. Це вони інколи довго тримають у золотій клітці футболістів, яких потрібно було відпускати ще два - три роки тому.

Заможні батьки, які за будь-яку ціну хочуть зробити з своєї дитини зірку футболу, даючи хабар дитячому тренеру, щоб той постійно ставив в основу хлопчака. Звісно, цей тренер іноді не дає змоги більш талановитій дитині проявити себе..

Вболівальники, які не хочуть платити за будь-які спортивні трансляції. У мене є знайомий, який вже півроку дивиться футбол на "Мегого". Кожен місяць за одну гривню. Там можна підключити пакет "Оптимальний" за 1 гривню за перший місяць перегляду. Він спочатку використав свою кредитну картку, потім сестри та брата, батьків, бабусі та дідусів. Матчі регіональної ліги, де вхід коштує 20-50 гривень, він також відвідує безкоштовно, перелізаючи через паркан. Хоча, за бокал недешевого пива легко віддасть 40-50 гривень. Таких, вважаю, багато.

Футболісти, які тут у нас вважалися зірками та отримували шалені гроші, за кордоном себе не проявили. Проявляють себе в основному ті, які були не розбещені високими українськими зарплатами.

Футбольні чиновники, які в основному фінансують проєкти, де можна нагріти руки. Щоб потрапити на роботу у футбольну федерацію, потрібно мати зв'язки, або бути чиїмось кумом. Не важливо, що ти не професіонал у тій галузі.

Спортивні журналісти, які намагаючись догодити своїм власником медіа-холдингів, зовсім забули про об'єктивність.

Всі ми досить часто заглядаємо у таблицю коефіцієнтів УЕФА, де Україна на даний час розташована на 12 місці, але навіть це місце для нас досить високе. Бо це все завдяки грошам олігархів, які придбали дорогих футболістів. А більшість жителів країни отримують мізерні зарплати, або масово від'їжджає за кордон. Реально ми маємо бути нижче 20-го місця, коли наш футбол почне жити за законами ринку.

Минулого року побував у Чехії, де зарплати у пересічного громадянина більше ніж у нас у декілька разів, зарплати футболістів не такі захмарні, як в Україні, але там майже у кожному маленькому містечку є сучасний стадіон, де займається футболом шалена сила хлопчаків. Там для тренера не важливе фінансове становище батьків юного футболіста, а важливо талант та бажання розвиватися. Багато з цих хлопчаків потім грають за кордоном у різних лігах. Нам потрібно всім скинути рожеві окуляри та зрозуміти, що наш футбол та все, що з ними пов'язано - це мильна бульбашка, яка з часом лусне. Та тоді ми, можливо, справді побачимо зародження українського футболу.