«Відчув, як мене наскрізь пронизала кулеметна черга». Двоюрідний брат Мар'яна Шведа отримав важке поранення та лікується майже 1,5 року
Попри неможливість ходити, Богдан Куш зберігає позитив та має велику мрію.
Пригадуєте, як у травні гравці «Барселони» звернулися до російських вболівальників після перемоги у Ла Лізі? Тоді «Шахтар» розкритикував їхні дії.
«Доки наші військові проходять курс реабілітації в Барселоні, гравці «Барселони» Алекс Бальде та Серджі Роберто записують відеозвернення до вболівальників країни, яка просто зараз убиває українців, убиває дітей, знищує наші міста.
Ні жодна перемога, ні сотні проданих футболок не вартують людського життя. На знімках – двоє воїнів України Віталій Шумей та Богдан Куш, які зазнали важких поранень унаслідок російської агресії й наразі перебувають на лікуванні в Барселоні», – написали у твіттері «Шахтаря».
Богдан Куш – лейтенант ЗСУ, кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та двоюрідний брат футболіста гірників Мар’яна Шведа. Маємо за честь розповісти історію героя.
«Якби не заняття спортом, на війні я не вижив би»
Богдану 25 років. Він служив у 95-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, був командиром взводу. 13 березня 2022 року у боях під Ізюмом був тяжко поранений.
«Діагноз лікарі ледве вмістили у шести рядках комп’ютерного тексту, – розповідає мама воїна ЗСУ Марія Куш. – Він у мене соромиться публічної уваги до себе. Але у цьому випадку відчуває потребу сказати добре слово людям, які допомагають йому у такий тяжкий для нього час».
Майбутній офіцер-десантник народився у селищі Розділ Львівської області. Богдан закінчив Львівський військовий ліцей ім. Героїв Крут, а згодом – Військову академію в Одесі.
«Дитинство Богдана було нелегким, бо рано втратив батька, а я – чоловіка. Щоб підняти на ноги, вивчити дітей, я, їхня мама, змушена була поїхати на заробітки за кордон», – продовжує пані Марія. Її прізвище до заміжжя – Швед, а рідний брат Василь Швед грав за «Карпати», як згодом і його син Мар’ян. Богдан теж з дитинства любив спорт.
«Фізкультура була одним з моїх улюблених уроків у школі. Як і всі ровесники, багато бігав, стрибав, ганяв м’яча, їздив з хлопцями на матчі сільської футбольної команди. Але після 9-го класу, у 2013-2014 роках, коли постав Майдан проти тодішньої влади, коли росіяни захопили Крим, частину Донбасу, мої дитячі пріоритети дещо змінилися. Я зрозумів, що нашій країні потрібні будуть фізично міцні, духовно стійкі люди, які її захищали б. Саме тому пішов вчитися у Львівський військовий ліцей ім. Героїв Крут.
Для зміцнення свого організму займався багатоборством, легкою атлетикою, боксом, підтягувався на турніку. Це загартувало, зробило мене більш витривалим. Заклало базу для військової кар’єри. У Військову академію міста Одеси, куди я вступав, щоб стати десантником, мене прийняли у тому числі і через досить високі показники зданих тестів з фізичної підготовки. Скажу так: якби не заняття спортом, на війні я не вижив би».
«Упав на землю, стікав кров’ю – кулі зачепили спинний мозок, прошили шию»
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року Богдан зустрів у Донецькій області.
«Згодом для виконання нових бойових завдань, які поставило вище командування, нас передислокували у гарячу точку, у Харківську область, під Ізюм. Від того, як ми виконали б/не виконали б своє завдання, значною мірою залежала доля наших військ на одному зі стратегічних напрямів – їх могли взяти у кільце.
13 березня зі своїм підрозділом я висунувся в один з населених пунктів. Там нас підстерігала ворожа засідка – швидко зрозумів це по деяких змінах на місцевості. Завдяки тому, що вчасно помітив їх, ми не потрапили у пастку. Навіть перша наша «коробочка», яку росіяни вже взяли на приціл, зуміла цілою вибратися з неї.
Я дав команду взводу спішитися, розосередив своїх бійців довкола техніки, разом з ними вступив у бій. Противник значно переважав нас кількістю, з усього було видно, добре підготувався до зустрічі з нами. В один з моментів того бою, під час перебіжок, я відчув, як мене наскрізь пронизала кулеметна черга.
Упав на землю, стікав кров’ю – кулі зачепили спинний мозок, прошили шию, у мене була артеріальна кровотеча. Лежав нерухомо і подумки казав собі: «От, Михайловичу, тут ти і помреш». Але в якийсь із моментів подумав, що, мабуть, можу пишатися собою, бо загинув не по дурості, а на полі бою – як справжній чоловік.
Викликати допомогу по рації я не міг, бо відмовили руки і ноги. Своїм порятунком завдячую високопрофесійним підлеглим – завдяки їм я не загинув. Бійці евакуювали мене й інших «трьохсотих», надали першу меддопомогу, на бронетранспортері доставили у безпечне місце. Мої хлопці – справжні молодці! Під час бою завдали росіянам відчутних втрат, і ті відступили.
Я дуже вдячний медичним працівникам своєї військової частини, лікарям у Лимані, Дніпрі, Києві, Тюбінгені, Барселоні, реабілітологам відновлювального центру «Модричі», всім тим, хто бореться за життя кожного воїна».
«Один з воїнів під обстрілами волік мене, важкопораненого, у безпечне місце. Я цього не забуду»
Зараз Богдан перебуває на лікуванні у Барселоні – в Інституті Гуттманна, який спеціалізується на нейрореабілітації і лікуванні важких ушкоджень головного і спинного мозку. Запитую, як можна підтримати захисників, які постраждали на війні.
«Наші люди повинні завжди пам’ятати, якою ціною відвойовується кожний метр нашої Батьківщини. Усвідомлювати, завдяки кому і чому забезпечено їхній нинішній спокій і добробут. Треба виявляти бодай елементарну повагу до воїнів. Вона має проявлятися у найменшому. Не обов’язково у високих словах – часто вони зайві. Поранені воїни потребують, щоб їх відвідували у госпіталях, щоб вони не відчували себе забутими. Їм потрібна моральна підтримка. Бо цим людям, повірте, дуже важко. Не меншої уваги потребують родини полеглих. Захисники України повинні відчувати вдячність за зроблене.
Я при найменшій нагоді стараюся спілкуватися зі своїми колишніми підлеглими, морально підтримую їх своїми телефонними дзвінками. Вони розповідають мені про своє життя, діляться своїми домашніми новинами. Пишаюся, що знаю таких людей, які з гідністю несуть звання Воїна. Один з таких мобілізованих воїнів із Буковини, чоловік старшого віку, з яким я був знайомий всього два тижні, під час бою, під обстрілами, волік мене, важкопораненого, у безпечне місце – по суті, врятував мені життя… Я цього не забуду. Хоча ми зараз далеко один від одного, підтримую з ним контакти.
Головне для командира – завоювати серця своїх підлеглих, здобути у них повагу. Якщо ти достукаєшся до них, вони тебе ніколи не підведуть, не кинуть. Треба бути зі своїми воїнами завжди разом. Не ховатися за їхніми спинами, за бронею БМП чи танка, а разом з ними, у перших рядах іти у бій. Тоді ти – непереможний!
У моєму взводі були солдати навіть удвічі старші від мене, які годилися мені у батьки. Але жоден з них не ставився до мене як до якогось пацана, зверхньо. Мені з моїми підлеглими свою роботу на війні робити було легко.
Дуже багато у відновленні воїна після бойових травм може допомогти спорт. Заняття ним не тільки відновлює уражений організм, а й відволікає від поганих думок. Ти працюєш над своїм тілом, досягаєш якихось результатів – і це мотивує тебе до активного життя. Я відчув це на своєму прикладі. Головне – не здаватися на милість обставинам. Треба ставити ціль перед собою і йти до неї, досягати її. Якщо перестати займатися собою – це крах!»
«Стати на ноги спонукає мрія – я хочу дочекатися нашої Перемоги»
Богдан потребує тривалого лікування і самостійно не пересувається. Майже півтора року він перебуває на лікарняному ліжку. Але мужньо проходить через всі труднощі та медичні процедури, щоб здійснити свою нову мрію.
«У мене була мрія стати військовим – я ним став. Я відданий даній Присязі на вірність українському народу, ні в чому не порушив її. Стати на ноги мене спонукає ще одна мрія – я хочу дочекатися нашої Перемоги. Хочу жити у мирній Україні, де діти будуть щасливими, не знатимуть, що таке війна. Хочу жити у вільній країні, де панує порядок, законність, де ніхто не краде, не обманює, де панує людяність.
Мене дуже мотивував і такий випадок. Коли я лежав у німецькій клініці, побачив відеорепортаж після прильоту російської ракети в один з дитячих спортивних майданчиків Києва. У маленького хлопчика журналісти запитали, чи він когось-чогось боїться. А він відповів: «Я не боюся, бо я бачив, що було у Бучі, в Ірпені. Не боюся, бо я – українець. А українці нікого не бояться!»
Наші діти – наш великий скарб, наша гордість, наші маленькі-великі патріоти. Вони люблять свою країну не менше, ніж ми, дорослі. У січні, коли я перебував у реабілітаційному центрі, мої маленькі земляки, школярики з Роздолу, без будь-чиєї підказки від хати до хати ходили по селищу колядувати, щоб назбирати кошти для мого лікування. А потім принесли заколядовані гроші моїй мамі до хати. Заради ось таких моментів, заради таких дітей варто було робити те, що я робив.
Я ні секунди не шкодую того, що робив. Не боюся смерті. Навіть якби мене там, під Ізюмом, «завалили», не жалів би про це. Бо я знаю, що у нас є юне і таке вже доросле покоління, яке понад усе любить свою рідну землю, яке ніколи не пробачить нелюдам, які принесли у нашу країну біду. Це покоління – велика рушійна сила, яка розбудовуватиме нашу державу у майбутньому і завжди пам’ятатиме нинішні криваві події, пам’ятатиме наші здобутки і втрати – цієї пам’яті не викоріниш. На мій вік випало воювати. Наступні покоління, вірю, житимуть у кращих умовах. І у мирі».
Мама додає, що після одужання Богдан планує розпочати якусь свою справу, а частину зароблених коштів хоче віддавати пораненим воїнам, родинам загиблих побратимів. Також хотів би фінансувати притулок для сиріт.
«Зараз про це не каже, щоб не наврочити. Як збудуться його мрії – тоді про них розкаже. Поки що робитиме своє доброчинство, як він каже – «втіхаря». І робить. Знаю, що навіть зараз Богдан якось примудрявся висилати свої кошти тим, хто постраждав на війні».
«Разом з Мар'яном бавилися у свої дитячі ігри, грали у дворовий футбол»
Коли в тебе дядько та кузен футболісти, то мало шансів не зацікавитися футболом та командами, за які виступають твої родичі.
«Я не є аж таким затятим фанатом футболу, як багато моїх друзів, які день і ніч живуть цим видом спорту, – розповідає Богдан. – Але з дитинства вболіваю за збірну України, за всі українські команди, які виступають в єврокубках. А також – за львівські «Карпати», де колись грали мій дядько Василь Швед і його син, мій двоюрідний брат Мар’ян. Переживаю за «зелено-білих», які після затяжної кризи тепер відроджуються.
А з осені минулого року дуже уважно стежу за грою донецького «Шахтаря», куди перебрався Мар’ян. Коли я перебував на лікуванні у Німеччині, «Шахтар» у груповому турнірі Ліги Чемпіонів переміг на виїзді команду з Лейпцига – 4:1. Мені надзвичайно приємно було, що два голи у тому матчі забив мій двоюрідний брат. Ще більше зрадів, коли дізнався, що УЄФА визнала Мар’яна найкращим гравцем того матчу, нагородила призом і внесла до символічної збірної туру».
А в дитинстві хлопці разом грали у дворовий футбол, коли приїжджали на літні канікули до дідуся.
«Свої шкільні канікули я часто проводив у сусідньому селі Пісочній, куди до нашого дідуся зі Львова приїжджав мій двоюрідний брат Мар’ян. Разом з ним бавилися у свої дитячі ігри, грали у дворовий футбол. Тато Мар’яна Василь постійно розказував нам цікаві історії зі свого спортивного життя, демонстрував футбольну техніку, показував, як правильно поводитися з м’ячем, як грамотно віддавати і приймати передачі.
Через нинішній складний період у моєму житті зараз активно слідкувати за футбольним життям, як колись, не виходить. Але як тільки є нагода, то дивлюся матчі, у смартфоні читаю всі спортивні новини, пов’язані з Мар’яном, матчами його команди «Шахтар». Я переживаю за це, бо йдеться про близьких мені людей.
І це не просто високі слова. Мар’ян, його батьки, інші родичі, наскільки можуть, постійно підтримують мене, провідують. У кінці травня Марек тепло привітав мене із 25-річчям, 16 липня із 26-м днем народження поздоровив його телефоном я».
«Було приємно дізнатися, що багато фанатів «Шахтаря» та інших команд пішли на фронт захищати нашу країну»
Морський піхотинець та захисник Маріуполя Михайло Діанов у травні цього року передав майже 2 мільйони гривень на лікування Богдана Куша. Це кошти з донатів, які Діанову перераховували небайдужі. Також Богданом опікується «Шахтар».
«Значну, особливу роль у моєму нинішньому лікуванні після фронтового поранення відіграє футбольний клуб «Шахтар». Там роблять все, щоб відновити моє здоров’я. Зійшлися ми дещо несподівано для мене. Після піврічного лікування у Німеччині я проходив реабілітацію в одному із сучасних відновлювальних центрів поблизу Трускавця. Дуже задоволений тим, як там працювали зі мною, як опікувалися. Але скажу відверто, послуги ці – не дешеві. Одна доба перебування у цьому закладі коштувала приблизно стільки, скільки більшість наших пенсіонерів отримує за два місяці.
Настав час, коли всі заощадження моїх рідних закінчувалися, подальша реабілітація стояла під питанням. І тоді мама потайки від мене написала до президента футбольного клубу «Шахтар» Ріната Ахметова листа з проханням про допомогу. Наступного ж ранку мамі подзвонили з офісу «Шахтаря» і пообіцяли, що всі витрати на мою реабілітацію візьмуть на себе. Мама після тієї новини від радості заплакала.
«Шахтар» дотримав слова – оплатив моє кількамісячне перебування у реабілітаційному центрі. Постійно з нами на зв’язку перебуває, цікавиться моїми справами директор зі стратегічного розвитку і комунікацій Юрій Свиридов. Згодом, коли стало зрозуміло, що потрібні операції на обох моїх руках і тривале відновлення, у «Шахтарі» додатково оплатили клініці виставлений рахунок із новою вражаючою сумою.
Мені приємно було дізнатися, що багато фанатів «Шахтаря», інших команд пішли на фронт захищати нашу країну. Вони довели, що вміють не тільки вигукувати на трибунах патріотичні гасла, а й зі зброєю в руках готові захищати свою Батьківщину.
Я знаю, що багато відомих спортсменів дають свої нелегко зароблені кошти на підтримку ЗСУ, допомагають пораненим воїнам, а також постраждалому від війни мирному населенню. Цим самим спортсмени вкотре доказують, що є невід’ємною частинкою свого народу, живуть його проблемами».
Пані Марія вже підготувала для «Шахтаря» особливі подарунки – вишиті рушники.
«Наближається День шахтаря. У цей день я хочу привітати цих людей і висловити їм свою велику материнську подяку і повагу. А також передати вишиті «біле по білому» рушники, на яких додано символічні деталі: зліва – стилізоване зображення зелених Карпат (моєї малої батьківщини), а справа – таке ж стилізоване зображення шахтарських териконів (посередині – помаранчевий м’яч «Шахтаря»)».
Фото: з особистого архіву родини Куш, «Шахтар»
