Алло УЄФА!

Останні дні для нашої країни дуже тривожні, напруга в суспільстві зростає з кожним новим випуском новин, чи інтернет постом, про ситуацію на кордоні та в ОРДЛО, люди налякані, але сповнені надії на залишки здорового глузду у «мінігітлера» та його бараноподібного покірного стада з чиновників та жополизів (хоча тут це синоніми).

Лідери думок з чіткою громадянською позицією в соцмережах виразили слова підтримки та побажання миру нашій державі та нашому народу. До таких відносяться і футболісти , зокрема свої позиції висловили Андрій Шевченко, Олександр Зінченко, Сергій Сидорчук, навіть бразильський екс-півзахисник Шахтаря Дуглас Коста написав слова солідарності та підтримки.

Ці люди є інформаційними рупорами, який доносить звук до вух спортивного споживача, що через призму їх спортивних досягнень робить цю думку авторитетною і такою, яка зачепить увагу простого вболівальника у Європі та світі, навіть якщо до цього він не цікавився політичною обстановкою в Україні, та змусить трохи погуглити та дізнатися більше. А чим більше аудиторія, тим більший резонанс, і тим більша цікавість простого вболівальника, скажімо в Німеччині до українських подій. І от простий вболівальник починає ставити запитання: Що його країна робить для збереження миру в Європі? І чим більше таких  вболівальників, тим гучніше буде лунати це питання вже в політичному просторі. Якщо для нас це просто вболівальники, то для будь-якої влади в цивілізованій країні – це виборець, і вона змушена дослухатися до думки тих, на чиї податки ця влада існує. І от уже пост відомого спортсмена в соцмережі не така вже й  показушна та безглузда справа.

Якби хто, що не казав, а спорт – це частина соціального життя, і ті чи інші спортивні події, спортсмени або навколо спортивні люди можуть бути каталізаторами змін і у політиці та суспільстві. Чи став би Джордж Веа президентом Ліберії, якщо б не його спортивна карь’єра? І таких прикладів достатньо.

Для будь-якої країни приймати міжнародні спортивні змагання це, як мінімум, престижно і статусно. А для такої авторитарної держава, як Російська Федерація тим більше, це особистий фетиш їх президента. Для людини, з комплексом неповноцінності міжнародні спортивні змагання це ще один майданчик для демонстрації своєї потужності, сили , величі, всемогутності. І якщо цей майданчик в неї забрати, то як мінімум ЧСВ одного «дзюдоїста» можна підрізати.

Такою вивіскою для величі  Путіна в цьому році є фінал Ліги Чемпіонів у РФ, не просто в РФ, а в рідному місті «маленького чекіста» - Санкт-Петербурзі.

Здавалося б рішення на поверхні. УЄФА переносить фінал до іншого міста (один матч це не Чемпіонат Європи перенести, нічого складного в плані організації для розвиненого футбольного європейського міста немає) і нехай це зменшить кількість танків на кордонах з Україною, але буде ще одним ляпасом по щічкам авторитарної величі Путіна, та і черговим сигналом для громадян РФ, що через дії їх «лідера» цивілізований світ повертається до них п’ятою точкою і в футбольній сфері.

Але що ж там «великий друг УАФ» Олександр Чеферін? А нічого! Мовчить! Тому що гроші важливіші за власні яйця. Що дає УЄФА Україна? Лише шершавий язик Павелка в жопі Чеферіна! А от Росія через Газпром дає цілком відчутні, і ароматні нафтогазодоллари, тому можна з логікою та здравим смислом домовитись, та заткнути їх газпромівськими євриками. Ну і головне! А де наш головний патріот від футболу?Який завжди у красивій вишиванці, який самотужки робить революцію на ринку футбольної екіпіровки для національних збірних? Де Андрій Васильович Павелко? Де його красномовність?Дипломатія?Дружба з Чеферіном?

Мабуть там же, де і його патріотичний, креативний, красномовний та дружелюбний язик!?