Артуро Ґатті: коли велич не в цифрах

Бокс – один з найпопулярніших видів спорту у світі. І не дивно, що кінематограф часто звертається до цієї теми. Одними із найпопулярніших постановок на боксерську тематику є серія фільмів «Роккі» із легендарним Сільвестром Сталлоне. Справжні поціновувачі боксу одразу заперечать, що боксом там пахло лише опосередковано, і це не йде ні в яке порівняння, скажімо, із серією «Крід» чи «Нокаутом». Але бокс багатогранний. І це історія не тільки про техніку і тактику захисту та атаки, але і про силу духу, велике серце, подолання нездоланного, брутальність, врешті-решт.

Так от, у художніх фільмах головний герой часто асоціюється з якимось реальним персонажем. Мабуть, автори «Роккі» робили відсилання до легендарного чемпіона Роккі Марчіано. Але передивляючись (ностальгуючи) фільм, мені на думку спадає лише один боксер, який у моїх очах виглядає копією героя Сталлоне. І це – канадець з італійським корінням, людина із серцем воїна, боєць без страху і з відсутністю больового порогу (і захисту, так), а також трагічного закінчення життєвого шляху – Артуро «Грім» (Thunder) Ґатті.

Секрет у стилі

Можливо, «Роккі» був улюбленим фільмом Ґатті в дитинстві. Адже коли вболівальники та експерти характеризують бійця, то в першу чергу, виділяють дві якості – «велике» серце і «сталеве» підборіддя. Те, чим так славився як Роккі у фільмі, так і «Грім».

Артуро Ґатті не досяг якихось надзвичайних вершин (в історичному розрізі) у боксі, ніколи не був у рейтингу pound-for-pound, але був іконою свого покоління. Так, він був чемпіоном у двох категоріях, неодноразово захищав титули, але і програвав дуже багато (рекорд 40-9, 31KO), причому у розквіті сил і не завжди топовим боксерам.

То що ж робило його таким популярним, що HBO виписувало йому нові контракти одразу після поразок?

Для телебачення стиль Ґатті був ідеальним. Що треба, щоб навернути до боксу нових вболівальників? Так, видовищність і драма. І Артуро давав це сповна. Його агресія в рингу, постійні розміни ударами і майже повна відсутність захисту (по суті, захищав тільки корпус), робила бої захоплюючими, а відтак і приносила касу. Це як у футболі: для нейтрального глядача цікавіше подивитися матч, який закінчиться 4:3, а не 0:0. Бої Ґатті – це була природня брутальність: з кров’ю, розсіченнями, гематомами, нокдаунами і нокаутами, причому від обох бійців у рингу, і ніколи не можна було бути впевненим за результат.

Це було дуже далеко від ідеалу боксу, як мистецтва, але це було те, що так хотіла публіка. Тим паче в той час, коли інтерес в Америці до боксу почав спадати через домінацію в надважкій (найпопулярнішій) вазі спочатку британця Леннокса Льюїса, а потім українців братів Кличків. Артуро Ґатті і Оскар де ла Хойя були тими, хто тримав цей інтерес за океаном на плаву в той час (1995-2005 рр.).

Так, і Оскар де ла Хойя, і Флойд Мейвезер просто декласували «Грома» в очних поєдинках, не давши йому ані найменшого шансу. Але і включення Ґатті до Зали славу боксу не викликало питань (ну добре, дискусії були, але ж включили, нехай і посмертно). Чотири бої Артуро було визнано журналом The Ring «Боями року», чого не траплялося ні з ким з часів Джо Фрейзера та Мохаммеда Алі. Той же бій з Вілсоном Родріґесом був показовим: Ґатті побував у важкому нокдауні у другому раунді і ледь дожив до гонгу, мав страшну гематому під лівим оком, на яке нічого не бачив, а праве почало запливати. Але «Грім» вижив і нокаутував суперника вже у шостому раунді.

Трилогія Ґатті – Ворд

Його трилогія з ірландцем Мікі Вордом у 2002-2003 роках – це класика боксу, яку має побачити кожен. На кону не стояли титули, Мікі був посереднім боксером (до першого бою мав вже 11 поразок), але за їхнім протистоянням спостерігав, затамувавши подих, весь боксерський світ. Якщо не бачили (не вірю, що є такі), то подивіться хоча б хайлайти. Це були 30 раундів суцільного місива, і як не трапився жоден нокаут, я досі не розумію. А 9-й раунд першого поєдинку увійшов в історію, як еталон видовищності і стійкості бійців:

Це протистояння запам’яталося не лише як одне з найзахопливіших видовищ, які коли-небудь бачили в рингу, але й як приклад того, на що людина може піти і скільки витерпіти, щоб перемогти.

Легендарний тренер Емануель Стюард, який працював коментатором на одному з цих боїв, казав: «Знаєте, ви мрієте про такі бої, але дуже рідко вони виправдовують очікування. Але ОЦЕ навіть більше, ніж ви можете мріяти!».

Часом бокс називають старою назвою «кулачний бій». Так от, в мистецтві саме кулачного бою Ґатті був найкращим. Завжди з опущеними руками і заряджений на удар, це було як у старих відео: спочатку ти б’єш мене, а я терплю, а потім міняємося місцями. До того часу, коли Артуро закінчив кар’єру, його репутація в мистецтві кулачного удару була вирізьблена в камені.

Вболівальники нарікли його новими прізвиськами, які добре характеризували стиль «Грома» і характер його боїв – «Воїн із кров’ю та кишками» (Blood and Guts Warrior), «Людина-безкінечний хайлайт» (The Human Highlight Reel). Це вже було чимось, що виходило за межі спорту, і переходило в статус легенди.

Трагічний кінець

На жаль, 11 липня 2009 року 37-річного Ґатті знайшли мертвим у номері готелю в бразильському Пернамбуку. Хоча бразильська влада спочатку визнала це вбивством (підозрювалася 21-річна дружина, бувша стриптизерка), потім його оголосили самогубством.

Канадська влада розпочала власне розслідування (повторний розтин, а пізніше і ексгумація), але причина смерті та результати розтину так і залишаються оповитими таємницею та суперечками. Офіційно, причина смерті не змінилася.

Зал слави

Боксерський світ завжди поважав Ґатті за його хоробрість і готовність до відкритих поєдинків. Майк Тайсон вважав Артуро своїм другом і розповідав, як спостерігав за зростанням «Грома» як боксера і радів за нього (тренувалися в одному залі), а Оскар де ла Хойя казав, що ще ніколи не відчував ударів такої сили. Легендарний катмен Ел Ґевін називав Ґатті «боксером із найбільшими кохонес у світі боксу».

В 2012 році Артуро Ґатті було введено у Зал слави боксу в американському Канастоті. Гуру боксу Ларрі Мерчант тоді сказав такі слова:

«Не кожен потрапляє до Зали слави просто через велич їхніх цифр.

Деякі потрапляють туди, тому що вони знайшли і зберегли шанувальників, і це має свою цінність. Бокс багато в чому не схожий на інші види спорту, і це одна з тих рис.

Бути чемпіоном з боксу завжди було легше, ніж бути зіркою. Не кожен має характер або мову тіла, щоб це зробити. У Ґатті було «ЦЕ».

І це правда. Таким і був Артуро Ґатті – один із найсміливіших і найвидовищніших бійців, які коли-небудь виходили на боксерський ринг.

Спочивай з миром, чемпіоне вболівальницьких сердець.