«Евертон» вже був у зоні вильоту після третини сезону – тоді врятувалися та взяли кубок
«Пси війни».
«Евертон» після зняття 10 очок опинився у надскрутному становищі – лише 7 очок після 14 турів. А ще два тижні тому було лише 4 бали. В історії АПЛ лише один клуб рятувався у ситуації 4 очок за 12 турів – і це ті ж таки «іриски» у сезоні 1994/95.
Тоді ситуація була геть іншою. По-перше, з клубу ніхто очок не знімав – вони дійшли до цієї прірви самотужки. По-друге, то був останній сезон з 22 клубами в АПЛ – для переходу на звичну нині систему з ліги вилітали одразу чотири клуби. Єдине спільне – за сезон до того «Евертон» теж ледь врятував своє місце у лізі.
«Сама впевненість вже варта 15-20 очок у сезоні». Як рятівник минулого сезону та керівництво довели «Евертон» до безвиході
То був теж один з не найкращих періодів «Евертона» в історії. Сезон 1993/94 «іриски» завершили, врятувавши прописку лише в останньому турі – пощастило і з камбеком з 0:2 у матчі з «Вімблдоном» в останньому турі, і з результатами в інших матчах. Головний тренер Майк Вокер, який очолив команду по ходу того сезону, навряд заслуговував на багато оплесків за порятунок – він, власне, і довів «Евертон» до такої ситуації. Але за те, що врятував команду, лишився на наступний сезон – його вихід з «Норвічем» у Кубок УЄФА з третього місця в АПЛ кількома роками раніше ще був свіжий у памʼяті.
«Евертон» мав ще й ресурси на те, щоб підсилитися – клуб перейшов до керівництва бізнесменом Пітером Джонсоном, який влив 10 млн фунтів (нині це було б близько 25 млн – у звичайній інфляції, не «футбольній») на трансфери. Результат? Клуби-конкуренти почали завишати цінники для «ірисок» – «Норвіч», наприклад, вимагав 5 млн фунтів за нападника Кріса Саттона, з яким Вокер хотів працювати й у новому клубі.
Інше підсилення нападу, яке так і не прийшло – бразилець Мюллер, учасник ЧС-1986, 1990 та 1994. Усі в клубі вже чекали на його прихід – Вокер навіть не приховував цього й іронізував у пресі: «Якщо підписання Мюллера відбудеться, у нас буде три гравці чемпіонату світу, що непогано для клубу, куди ніхто нібито не хоче переходити». Бразилець прилетів у Ліверпуль для підписання угоди, однак після шести годин фінальних перемовин вийшов ні з чим. А Джонсон на наступний день пояснив – не порозумілися в податках. «Евертон» був готовий платити 10 тисяч фунтів на тиждень до вирахування податків, Мюллер хотів ті ж 10 тисяч фунтів на тиждень, але вже чистими.
«Евертон» все ж зміг трохи підсилитися: вищезгаданими іншими двома учасниками ЧС, Андерсом Лімпаром та молодим нападником Деніелом Амокачі, який прямо говорив у ЗМІ, що «колись «Евертон» був топкомандою, але останніми роками грав не так добре». Ще одне підписання улітку – півзахисник Вінні Семвейс з «Тоттенгема». ЗМІ не вважали трансферну кампанію вдалою – розуміючи, що клубу потрібні помітні підсилення після попереднього провалу. Однак Вокер наполягав, що впевнений у команді – і що від цього варто відштовхуватися: «Сама впевненість вже варта 15-20 очок у сезоні».
Старт сезону, втім, показав, що впевненість очки поки лиш відбирала – після нічиєї 2:2 з «Астон Віллою» «Евертон» програв 4 матчі поспіль з загальним рахунком 2:11. Вокер називав голи, які клуб пропускав, «дурними», воротарю Невіллу Саутоллу приходили листи з погрозами – тренер казав, що «він рятує у більшій кількості ігор, ніж лажає». Далі були ще дві нічиїх – три очки з перших семи матчів.
У жовтні «іриски» спробували виправити кризу тим, що ще й орендували двох гравців шотландського «Рейнджерс» – Данкана Ферґюсона, який незадовго до того відсидів три місяці за удар головою суперника, на три місяці та Іана Дюррента на один.
Ситуацію підсилення не сильно врятувало – команда програла ще чотири матчі, Вокер говорив про проблеми так, наче вони його не стосувалися. У команді зʼявилися і незадоволені – один з головних нападників Пол Райдаут, автор чотирьох з семи забитих голів за перші 10 турів, опинився у резервному складі (тренер вирішив надати перевагу Амокачі) і зрештою попросив виставити його на трансфер.
Нічия з «Арсеналом» не сильно покращила настрій у клубі – хіба у Вокера, який проголосив, що «ми, можливо, однією ногою у труні, але ще не мертві». Четверте очко за 12 турів – реперна точка, яка і стала основою цієї історії.
Тоді в тринадцятому турі «Евертон», на відміну від цього сезону, виграв – у «Вест Гема». Однак ситуацію це все ще не сильно рятувало: преса зійшлася на тому, що мотивації від фанатів у перемозі було більше, ніж зміни ситуації від Вокера. Нічия 0:0 з його колишнім «Норвічем», у якого була ще й криза травм, довела це – за три дні після неї тренера усе-таки звільнили.
Його прощальні слова? «Мені шкода, що я не буду тут, щоб побачити, коли ситуація зміниться. Я думаю, керівник зрозумів, що якщо ми вийдемо і переможемо «Ліверпуль», він ще певний час не зможе мене позбутися».
«Ми були на шляху до 24 очок, якби не було покращення, і воно сталося». Вокера замінила легенда «Евертона» – виграли одразу три матчі та билися з кожним
Замінив Вокера на посаді головного тренера вихованець і ексгравець «Евертона» Джо Ройл. У того з досвіду була «лише» робота з «Олдгемом» – понад 12 років на чолі клубу, за які він і вивів їх в елітний дивізіон, і затримав їх на три сезони, і вилетів з ними якраз у 1994-му. «Джо битиметься за будь-який клуб, але помре за цей», – такими словами Ройла представив Джонсон.
Перший матч на новому місці – мерсисайдське дербі з «Ліверпулем». На нього фанати чекали боязко – грою команда, мʼяко кажучи, до того не сильно радувала. Ще й за день до матчу Ферґюсона, який мав би стати головною зіркою, зупинили за нетверезе водіння.
Результат? Перемога 2:0 – яку зробив, зокрема, Ферґюсон. Перший гол він забив сам, значно доклався до другого – відзначився Райдаут, якого Ройл випустив через травму іншого гравця.
«Він у багатьох сенсах вийшов на війну, показав рівень агресії і вмінь», – сказав після матчу Ройл про гру Ферґюсона.
«Це те, що нам треба – ментальність «псів війни», – пояснив він в одному з інтервʼю на місцевому радіо. Вислів «пси війни» ознаменував той період і сезон «Евертона» загалом – вболівальники почали навіть робити мерч із цим висловом.
«Одного дня репортер запитав мене, чому не грав Вінні Семвейс, якого дискваліфікували, коли я прийшов у клуб, і я сказав, що ми щойно виграли з командою три гри поспіль. Чесно кажучи, я не бачив причин змінювати склад, оскільки ми грали агресивно, і це породило менталітет «псів війни». Глянь – є футболки «пси війни», є всякі речі. Зараз вони коштують доволі дорого», – згадував пізніше Ройл.
Так, крім «Ліверпуля», «Евертон» з новим тренером здобув ще дві перемоги – над «Челсі» та «Лідсом» – і не програвав потім ще два матчі. Джо Ройл потім пригадував, як вдалося перевернути ситуацію – вирішити біду в захисті:
«Перше, що я зробив, коли ми з Віллі Доначі (його помічником – прим.) прийшли туди, це робота над захистом. Ми були сповнені рішучості насамперед зробити так, щоб нас було важко перемогти.
Коли я прийшов до клубу минулого листопада, ми були в кінці таблиці, маючи лише вісім очок за третину сезону. Ми були на шляху до 24 очок, якби не було покращення, і воно сталося. Гравці пристали на те, що ми хотіли, і в підсумку ми набрали 50 очок, але я більше боявся, що ми отримаємо травму чи вилучення, оскільки у нас не такий великий склад».
Далі «Евертон» поступово почав виповзати з проблем – можливо, не так ефектно, були й поразки, але точно ефективно. Знаковою стала перемога над «МЮ» – команда Алекса Ферґюсона і сама була чинним чемпіоном, і активно боролася із «Блекберном» за те, щоб захистити титул. Ройл перед матчем розповідав, що «МЮ» під силу зробити «подвійний дубль» – захистити і чемпіонство, і Кубок Англії.
Ройл ці шанси в «МЮ» і забрав. Манкуніанці не програвали 13 матчів до своєї поїздки на «Гудісон» в АПЛ, Ферґюсон підготувався до матчу-«битви», наситивши центр поля й посадивши в запас Канчельскіса (він образиться на це, вимагатиме трансфер і в наступне вікно перейде у той-таки «Евертон») – але це не допомогло. «Дияволи» не змогли втримати однофамільця свого тренера (той забив єдиний гол у матчі) і щось таки зробити із захистом «ірисок».
Ферґюсон залишився в «Евертоні» надовго – Ройл був настільки вражений орендованим шотландцем, що вже взимку «іриски» викупили його у «Рейнджерс» за 4 млн фунтів. Райдаут теж перехотів іти з клубу – і віддячив Ройлу за довіру десятьма голами.
Останній, десятий, став визначальним – зафіксував перемогу 1:0 над «Іпсвічем» у передостанньому турі, яка гарантувала «Евертону» місце в АПЛ.
«Кубок був на другому плані до того, як ми обіграли «Тоттенгем» у півфіналі». «Евертон» паралельно виграв трофей – останній вагомий донині
Традиційно паралельно «Евертон» брав участь і в кубкових турнірах – Кубку ліги та Кубку Англії. З першим проблему вирішили дуже швидко – вилетіли від «Портсмута» ще за часів Вокера. А от у другий заходили вже з Ройлом на чолі.
Очевидно, що для «ірисок» турнір не був пріоритетним – який там кубок, коли тут перспектива першої з 1954-го участі не в елітному дивізіоні світить. Утім, «Евертон» з таким підходом дійшов аж до фіналу – пройшли «Дербі», «Брістоль», «Норвіч», «Ньюкасл» і «Тоттенгем». З цих клубів три останніх – з АПЛ, однак Ройл пізніше зізнавався, що у матчі з «Брістолем» відчував найбільше проблем:
«Пам'ятаю, я сказав після матчу, що сподіваюся, що ми не витратили всю удачу в одному матчі. У нас була невелика хвороба в команді, і один гравець не міг дочекатися, щоб потрапити до роздягальні в перерві, і ми мали одну або дві травми, тож «Бристоль», мабуть, усе ще дивується, як вони нас не перемогли у той день.
Поле було жахливе… це було болото. Але наприкінці сталося одне з дивацтв кубкового футболу – Метт Джексон забив гол ударом лівої ноги з півльоту. Я ніколи не бачив, щоб він бив лівою ногою з льоту ні до, ні після. Метт явно був правоногим правим захисником, але він замахнувся ногою на удар, гол був чудовим. Це справді була кубкова аномалія».
Саме після трощі «Тоттенгема» 4:1 у півфіналі – двічі забив Амокачі, ще по голу вищезгаданий Джексон та Грем Стюарт – «Евертон» Ройла почав ставитися до турніру серйозно. Ще б пак – вийшли у фінал.
Про той півфінал Стюарт пізніше згадував як про найкращий матч у своїй карʼєрі:
«Виступ проти «Тоттенгема» був найкращим, у який я був залучений як професійний футболіст. Особливо коли поглянути на рівень гри і те, що це був півфінал кубка.
Для нас приїхати на «Елланд Роуд» і побачити, що наші вболівальники переважають навколо стадіону, і потім вийти і 90 хвилин домінувати на полі – це було справді монументально. Не було моменту, коли б виглядало, що ми програємо гру – настільки ми домінували і були впевнені у собі».
А далі – фінал проти «МЮ» на «Вемблі». Команда Алекса Ферґюсона вже програла чемпіонство «Блекберну», тож це був їхній єдиний шанс здобути бодай якийсь трофей. «Оскільки «Ман Юнайтед» щойно програв чемпіонат, це був їхній останній шанс виграти трофей. Я просто насолоджувався цим днем – ніколи не було нервозності, яка зазвичай асоціюється з такою грою. Я просто відчував себе добре в цей день. Перемога змушує пам’ятати все про це, але до певної міри порятунок «Евертона» в лізі був для нас важливішим. Коли ми це зробили, вийти на «Вемблі», щоб просто насолодитися, стало чудовим моментом для відпочинку», – згадував пізніше свої емоції Райдаут.
Цитуємо саме його недарма – форвард, який ще на старті сезону хотів піти з «Евертона», забив єдиний гол у тому матчі. «Гол був наче у сповільненій зйомці. Білдап був з глибини, ми були дуже швидкими. Андерс пішов з м'ячем уперед, а Метт Джексон чудово оббіг. Він зіграв у м’яч, і я почув крик Грема позаду себе, тому я відійшов від м’яча і повернувся для підбору. На щастя, мʼяч не влетів у ворота і добре відлетів для мене.
Той конкретний час, коли він відскочив від поперечини, здавався дуже довгим, тому що мʼяч просто відскочив угору і висів там у повітрі. Просто ризикуєш вкласти в нього все і сподіваєшся, що він влетить», – описував він свій гол пізніше.
«Евертон» святкував довго – усю ніч і ще й традиційний автобусний парад наступного ранку. Вони створили історію – донині це останній великий трофей, який вигравав клуб (чисто технічно виграли ще Суперкубок пізніше у 1995-му, але кого цікавить Суперкубок?)
***
Після новини про зняття 10 очок з «Евертона» у сезоні 2023/24 ВВС поговорили із вболівальником клубу і автором подкасту A Game of Two Halves Еллісом Нордоффом. Той, зокрема, згадав і сезон 1994/95:
«Чи зійдуться зорі знову й історія повториться? Основні цінності клубу – бути разом у тому, в що ми віримо. Це буде переродження «псів війни». Я бачу, що гравці тепер гратимуть так, наче їхнє життя залежить від цього, і це значитиме для них ще більше».
Фото: Royal Blue Mersey, efcstatto, Sky Sports, Andy Weir/Flickr
