Чикаго після Майкла: 25 сезонів страждань
Пост написаний в рамках конкурсу «Травневе божевілля».
Після Бостон Селтікс та ЛА Лейкерс, Чикаго Буллз є третьою командою НБА за кількістю титулів. Однак, якщо перші дві франшизи здобували свої чемпіонства різними поколіннями гравців, то Бики забов'язані своїм успіхам виключно команді 90-х Філа Джексона та Майкла Джордана.
У Бостона спочатку був Білл Рассел і Боб Кузі, потім Ларрі Берд, Кевін МакХейл та Роберт Періш, пізніше ще одне "Велике тріо" Пол Пірс, Кевін Гарнетт, Рей Аллен, зараз у них також сильна команда з Тейтумом і Брауном, яка вже встигла пограти у фіналі НБА.
Те ж саме можна сказати і про Лейкерс: Джеррі Вест, Вілт Чемберлен, покоління Шоутайм з Меджиком, Карімом та Ворті, Шак, Кобі, Газоль і навіть Леброн вже встиг залишити свій внесок.
Покоління змінюють одне одного, бувають звичайно і падіння, але врешті ці організації завжди рано чи пізно повертаються до вершин ліги. Про Чикаго ж цього сказати не можна. Ні до, ні після Майкла вони не тільки не змогли стати чемпіонами, а й навіть жодного разу не зіграли у фіналі.
Після другого відходу Джордана з баскетболу, Бики в прямому значенні опустилися на саме дно. Команда, яка тільки що оформила свій другий три-піт, здобула 6 чемпіонств за останні 8 сезонів, на цілих 4! роки стала найгіршим клубом конференції.
Така жахлива трансформація стала для вболівальників червоних важким пост-чемпіонським похміллям. З іншого боку, таке тривале перебування серед найгірших команд ліги, по ідеї мало б принести свої позитивні плоди у вигляді високих драфт-піків. На що ж їх витратили менеджери Чикаго, давайте поглянемо.
Елтон Бренд, хоча й розпочав дуже жваво, одразу роблячи по сезону середній дабл-дабл 20+10 та навіть виграв приз найкращого новачка, але потім практично не прогресував і врешті покинув Буллз вже після другого сезону. Натомість, два останніх гравці з цього списку, Кірк Хайнріх та Бен Гордон залишили в команді значно більший слід. Також хорошими підписаннями виявились Олімпійський чемпіон із збірною Аргентини Андрес Ночіоні та Луол Денг.
Нарешті, в сезоні 2004/05 Чикаго знову повернулося в плей-офф. Цей відносний успіх не був випадковий, Буллз на три сезони закріпилися в ролі середняка, постійно виходячи в постсезон, але там на довго не затримувались, лише одного разу пройшовши в другий раунд.
В Східній конференції тих років були інші кити: супер захисний Детройт, Маямі Вейда і Шака, Клівленд з молодим Леброном. Було зрозуміло, що Чикаго з цим складом не зможе виграти конкуренцію навіть на Сході, не говорячи вже про всю НБА.
На драфті 2006 року клубу здавалось би пощастило, вони взяли під другим номером ЛаМаркуса Олдріджа - це саме той гравець, який міг би допомогти Бикам вийти на новий рівень, але його вирішили одразу обміняти в Портленд на увага, Тайруса Томаса і Віктора Хряпу!
В сезоні 2007/08 в команди знову спад - 11 місце в регулярці. Проте, наступні два драфти нарешті стали вдалими. В 2007 році Чикаго бере під 9 номером Жоакіма Ноа, а в 2008 Дерріка Роуза (1-й пік). Ці гравці знаменували повернення Буллз в чемпіонську гонку. Окрім талановитих новачків, до яких варто додати Таджа Гібсона, команду підсилили також якісні зрілі гравці: Карлос Бузер, Кайл Корвер, Ронні Брюєр.
Роуз одразу закохав у себе місцевих вболівальників, ставши не тільки новачком року, а й наймолодшим в історії МВП, вже на третій свій сезон в лізі. Такого яскравого гравця чикагська публіка не бачила з часів Майкла.
Команда впевнено вигравала регулярку два роки поспіль. Здавалося, у неї є все необхідне для перемоги в чемпіонаті: яскравий молодий лідер, сильна передня лінія: Ноа, Бузер, Денг, снайпер Корвер, хороші рольовики. Чудовий тренер Том Тібодо.
Багато хто вже готувався до повернення кубку Ларрі О'Браєна в місто вітрів. Однак, не судилося. Спочатку Чикаго потрапили під каток Маямі з їхнім новоствореним Біг-3 та голодним до перемог Леброном. Цю невдачу можна було списати на відсутність необхідного досвіду. Наступний сезон також був багатообіцяючим, але приніс ще більше розчарування - перша важка травма в кар'єрі Роуза і як наслідок, виліт від восьмої сіяної Філадельфії Андре Ігудали. Це був важкий удар, від якого Чикаго того зразка так і не змогли повністю відійти.
Тома Тібодо потім критикували за те, що він запровадив в команді надто жорсткий тренувальний режим, витискаючи з гравців максимум в регулярці. Можливо ці звинувачення і не були безпідставними. Дерріка продовжували переслідувати травми, він так і не зміг більше вийти на свій праймовий рівень. Врешті, команда пішла в перебудову і його перебування в стані Буллз більше не мало особливого сенсу.
Довгого застою в нижній половині таблиці вдалось уникнути завдяки дуже хорошому рішенню на драфті-2011. Під останнім - 30! номером першого раунду клуб бере Джиммі Батлера. Цей гравець швидко освіжив Чикаго, знову вдихнув в них жагу боротьби. На жаль, його прайм трішки не співпав в чосовому проміжку із здоровим Роузом, хоча вони й грали декілька сезонів разом. Батлеру дісталася вже не така сильна та збалансована команда, що була декілка років тому. Керівництво намагалося дати своїй новій зірці хороших партнерів, непогано зайшов По Газоль, який переживав другу чи навіть третю молодість. А от експеримент з пост піковим Ді Вейдом, (до речі Чікаго - його рідне місто), вийшов не дуже вдалим.
Найкращий сезон Биків з Джиммі Батлером у якості лідера - 2014/15. Третє місце в регулярці на Сході та другий раунд плей-офф.
Знову на шляху до фіналу їм зустрівся Леброн, який почав домінувати на Сході з своєю старою-новою командою.
Невдовзі Джиммі залишив команду та ненадовго переїхав на Захід. В Міннесоті він знову об'єднався з Дерріком Роузом, Таджем Гібсоном і Томом Тібодо, який вирішив спробувати другий раз увійти в ту саму річку, але ця стратегія не увінчалась успіхом. Молоді Таунс та Віггінс виявились не готовими до походу за перснями.
Чикаго в якості компенсації отримали Зака Лавіна. Так історія, яка починалась з геніального рішення менеджменту, завершилась навпаки, дуже невдалим. Дивлячись на те, як Джимбо з року в рік веде Маямі до пізніх стадій плей-офф, вболівальники Буллз мабуть не раз згадують своє керівництво "незлим тихим словом". Батлер хоч і не настільки яскравий, видовищний гравець як Роуз зразка 2010/11 років, але своїм характером, працелюбністю та стабільністю він довів, що на нього варто було зробити ставку в довготривалій перспективі.
Буллз з Лавіном 4 сезони поспіль залишалися без плей-офф. Потім прихильники команди отримали промінчик надії, коли їх фронт-офіс вдало попрацював на ринку, вимінявши Демара ДеРозана, Ніколу Вучевіча, Лонзо Болла та Алекса Карузо.
На папері цей склад дійсно виглядав дуже непогано, але на практиці вилетів без шансів від Мілвокі вже в першому раунді плей-офф.
Цей сезон взагалі став провальним, враховуючи імена, які є в ростері. Так, Лонзо пропустив весь рік через травму, але навіть коли він повернеться, шансів дуже небагато, що вони одразу стануть контендером. Перспективи у команди, відверто кажучи, досить туманні. З однієї сторони, їхнє керівництво намагається щось робити, залучає непоганих гравців, які не дають їм опуститися на дно, але й зробити якийсь суттєвий стрибок вгору також ніяк не вдається. Для ліги це добре, що є такі міцні середняки, вони забезпечують більше цікавих матчів, непередбачуваних результатів. Проте для самої команди це не є вигідним, довге перебування в середині таблиці не дозволяє повноцінно поборотися за чемпіонство і в той же час дуже зменшує шанси якісно підсилитись на драфті.
Чикаго - третє за величиною місто США після Нью-Йорка та ЛА. Це величезний ринок, баскетбольний клуб цього міста - добре відомий світовий бренд, який має інтернаціональну фанатську базу. Враховуючи всі ці фактори, результат в 12 потраплянь в плей-офф за 25 сезонів і лише один фінал конференції - це дуже мало. Невже баскетбольна магія пішла з Юнайтед Центру разом з Майклом? Чи можливо довготривала серія невдач - це просто збіг обставин і вболівальникам слід набратися терпіння?
