Збірна не використала епохальний шанс. 1/8-ма Євробаскета – не максимум команди Багатскіса
Підсумки виступу наших хлопців на чемпіонаті Європи із холодною головою.
Друге поспіль потрапляння у плей-оф чемпіонату Європи – це підтвердження певного рівня баскетбольної збірної будь-якої країни.
Втім, якщо, наприклад, 600-тисячна Чорногорія сміливо може пишатися таким рівнем без будь-яких «але», виліт збірної України з Євробаскету-2022 вже на стадії 1/8 фіналу залишив дуже суперечливі враження. Якщо не сказати більше.
З одного боку, після поразки від Ісландії у відборі до ЧС (про неї вже багато хто встиг забути, але це було менше трьох тижнів тому – 27 серпня) багато хто дотримувався думки, що виліт у першому ж раунді плей-оф – максимум цієї версії національної збірної, яку три роки будував Айнарс Багатскіс. Так воно у підсумку і сталося, а несподівану перемогу над італійцями, яка глобально нічого для України не змінила, можна вважати приємним бонусом – вона допомогла привернути увагу до команди та її виступу на континентальній першості більшої кількості вболівальників та стала поки що головним хайлайтом нашого баскетбольного року.
Але цей склад української збірної недаремно називали одним з найталановитіших в історії – майже в усіх програних зустрічах (окрім хіба що гри з греками, але ще взагалі нікому на цьому Євробаскеті не вдалося обіграти Янніса Адетокумбо) команда Багатскіса доводила, що у неї дійсно є потенціал. Не чемпіонський, звісно, але точно не такий, щоб приймати поразку в 1/8 фіналу від суперника приблизно того ж самого рівня як цілком нормальне завершення історії.
Проте перетворити цей потенціал на дійсно приємний підсумковий результат Україні не вдалося. Збірній майже постійно чогось не вистачало – вдалих дій в захисті, влучань лідерів у нападі, розумних рішень з м’ячем, а місцями й банального самоконтролю. Моментами баскетбол у виконанні команди Багатскіса дуже і дуже нагадував молодіжний: 99% збірних світу на рівні U-20, не кажучи вже про більш молоді вікові категорії, в силу недостатнього досвіду та гарячої крові гравців просто не можуть зібрати до купи 40 якісних хвилин.
У найважливіший момент чемпіонату Європи не змогла це зробити і національна збірна України. І програла путівку у чвертьфінал не словенцям, як це було у 2017-му, а зовсім не смертельно небезпечній Польщі – наші сусіди увійшли до топ-вісімки збірних континенту вперше з 1997 року. А тепер, коли емоції від поразки вже вщухли, спробуємо на холодну голову розібратися, чому так сталося – і виокремити головні причини невдачі, яку ми ще довго будемо згадувати як момент з категорії «а що, якби..?»
Схоже, Багатскіс не вгадав зі складом. Він це заперечував, але Липовий чи Крутоус Україні б точно не завадили
Євробаскет-2022 став унікальним для збірної України турніром – усі найкращі та найсильніші наші баскетболісти мали змогу взяти участь у континентальній першості. Так, не без нюансів: хтось не мав постійної ігрової практики на пристойному рівні після 24 лютого (наприклад, Богдан Близнюк), когось турбували травми, отримані ще у попередньому клубному сезоні (Олександр Липовий), хтось не грав за збірну майже чотири роки і мав влитися у неї всього лише за місяць (Олексій Лень). Але підсумкова заявка команди на чемпіонат залежала лише від головного тренера та його бачення баскетболу, а не від обставин, що склалися не на його користь.
Впродовж чемпіонату у Багатскіса питали, чи задоволений він своїм підсумковим вибором 12 гравців – і латвійський фахівець це категорично підтвердив, заявивши після надскладного матчу з естонцями (перемога 74:73 із вирішальним влучанням Іллі Сидорова на останній хвилині основного часу), що жодної заміни не зробив би. Але поразка від Польщі в 1/8 фіналу змусила засумніватися у кадрових рішеннях Айнарса. Точніше, змусив один-єдиний гравець, Матеуш Понітка.
Для тих, хто слідкує за українським баскетболом за межами великих турнірів збірних, не секрет – головний тренер нашої збірної є великим прихильником таланту, універсалізму, працездатності та робочої етики Близнюка. Богдан – дійсно класний гравець, якого виховала найкраща у світі система американського шкільного та студентського спорту, і він дійсно вміє на майданчику дуже багато. Якщо б не вмів, Багатскіс не вибудовував би навколо нього бронзовий «Київ-Баскет» зразка сезону-2020/21, та й національну збірну також: за підсумками Євробаскету він став другим в українській команді за кількістю хвилин, проведених на майданчику, мікроскопічно поступившись за цим показником Святославу Михайлюку (29,1 хвилини за гру проти 29,2).
У поєдинку з Польщею Богдан до певного моменту непогано працював із Поніткою – першу половину головна зірка нашого суперника завершила із красномовними 1/8 з гри. Матеуш продовжував впливати на перебіг подій на майданчику й іншим чином – роздавав передачі, робив перехоплення, – але очок майже не набирав, і для неглибокої за складом польської команди це було серйозною проблемою (на велику перерву Україна пішла у якості лідера). Але Близнюк доволі швидко назбирав чотири персональних зауваження, через що зіграв мінімум на 10 хвилин менше, аніж мав би – і у другій половині наша збірна дозволила Понітці виглядати великою суперзіркою та завжди бути на крок чи на долю секунди попереду будь-якого свого візаві.
У другій половині гри 1/8 фіналу Багатскісу дуже знадобилися б Липовий (його тренер не покликав на збір тому, що гравець «Прометея» не встигав повністю відновитися до його початку – доволі дивна історія, зважаючи на те, що інші збірні своїх ветеранів та лідерів чекали ледь не до останніх годин оголошення підсумкових заявок на чемпіонат Європи) чи Павло Крутоус (він грав проти Ісландії у відборі до ЧС та став одним з останніх відрахованих від збірної баскетболістів напередодні Євробаскету). Але їх у складі не було – проте був, наприклад, Дмитро Скапінцев, який за всю континентальну першість отримав сукупні 22 хвилини. Вісім із британцями у матчі, який на момент виходу молодого центрового вже було виграно, та 14 – проти греків, де його першочерговим завданням було використати свої п’ять фолів проти Янніса.
Дивитися у майбутнє та брати на чемпіонат Європи молодих гравців, чий час ще попереду – це абсолютно нормальна історія (згадаємо хоча б приклад Артема Пустового, який був 12-м гравцем збірної за часів Майка Фрателло, а потім став одним з її лідерів). Але в України й без Скапінцева залишилося б вісім дебютантів Євробаскетів у складі, а ось досвіду у вирішальний момент забракло. Досвіду, якого у того ж Липового на рівні збірних – приблизно стільки ж, скільки у Дениса Лукашова, та набагато більше, ніж у будь-якого іншого баскетболіста з української заявки.
Представники України в НБА допомогли команді – але не так сильно, як хотілося б. Перш за все, це стосується Леня
На фоні перформансів, які влаштовують на чемпіонаті Європи Лаурі Маркканен, Франц Вагнер, Боян Богданович та інші представники найсильнішої ліги світу (про Луку Дончича, Янніса, Руді Гобера чи Ніколу Йокича тут говорити взагалі не варто – вони все ж унікальні гравці навіть за стандартами НБА), внесок Святослава Михайлюка та Олексія Леня у підсумковий результат нашої команди виглядає доволі блідо. Але лише на фоні: було б наївно чекати від захисника, який перед самісіньким початком першості залишився без контракту з «Торонто», та центрового «Сакраменто» 30-очкових вистав у кожній другій зустрічі чи впливу рівня принаймні Денніса Шредера на те, що відбувається на баскетбольному майданчику.
На це є дві головні причини, і їх обидві обов’язково треба враховувати перед тим, як оцінювати гру Михайлюка з Ленем на чемпіонаті Європи. Перша – проста та банальна: якщо один з українських баскетболістів НБА змінив за чотири сезони чотири команди, дві з яких були відверто дуже поганими та взагалі не планували перемагати, а другий з’явився на майданчику лише дев’ять разів за два останніх місяці регулярного чемпіонату, програючи конкуренцію за хвилини у 12-й команді своєї конференції, вони не почнуть вигравати матчі на замовлення, вдягнувши форму національної збірної.
Це класична проблема очікувань. Так, НБА – з космічним відривом головна баскетбольна ліга світу, і один лише статус гравця цієї ліги (а Лень провів у ній не один, не два, не три – дев’ять сезонів) автоматично означає високу якість виконавця. Але якість лише в масштабах тієї ролі, яку баскетболісти мають у своїх клубах. І якщо Михайлюк часів «Торонто» – це рольовий шутер з лави запасних, який виконує дві з половиною дальніх спроби за гру з 30-відсотковою ефективністю, а Лень – центровий під певні матчапи, коли «Кінгз» доводиться грати проти справді великих та кремезних хлопців (чинний контракт він заробив у протистоянні з Джоелом Ембідом за «Вашингтон» в плей-оф-2021, у якому виглядав солідно, навіть попри підсумкову поразку), то їхній приїзд до збірної не гарантує, що національна команда має одразу ж ставати сильнішою на декілька порядків. Вона й не стала – як би нам того не хотілося.
Друга причина – це робота тренерського штабу із інтеграції представників НБА у вже більш-менш сформований до їхнього приїзду склад національної збірної. І ось тут дійсно є чим бути незадоволеними. Безпосередньо на чемпіонаті Європи Лень нарешті почав кидати триочкові (і навіть награв на 46% реалізації дальніх спроб, що взагалі-то шикарний показник), але Багатскіс в повній мірі так і не зміг відшукати форму захисту, у якій Олексій був би максимально продуктивним та не виглядав би моментами як школяр, що прийшов на університетський іспит. Більше того, намагання якомога більше використовувати бігмена «Сакраменто» та зіграти з двома вежами на чемпіонаті Європи завершилося дуже і дуже неоднозначним виступом від Артема Пустового – мало хто зрозумів, якою взагалі була його роль у цій команді, і де та що він мав їй додати.
Михайлюк у окремих матчах групового раунду Євробаскету (особливо у грі з італійцями) виглядав пристойно – давалося взнаки те, що він провів із збірною істотно більше, ніж Лень, часу та поєдинків, як товариських, так і офіційних, і врахував попередні помилки, які коштували Україні перемог над Іспанією та Італією у кваліфікації ЧС-2023. Чим менше трійок з ведення кидав Свят, чим більше він грав від проходів та чим частіше помічав партнерів поруч із собою, тим краще виглядав український напад. І все було б добре, якби у грі з поляками не повернувся липневий Михайлюк – 4/14 з гри, 0/8 триочкових та три втрати у матчі, у якому збірній не вистачило однієї-єдиної результативної атаки для того, щоб перевести поєдинок в овертайм.
До речі, про вирішальні атаки – дивно, що після всього, що відбувалося у серпні, на чемпіонаті Європи Багатскіс знову довірив її Михайлюку. Найгірше, що може вдіяти кожен фахівець (і це стосується не лише тренерської роботи, а й взагалі чого б то не було у житті) – це робити одне й те ж саме та сподіватися на інший результат. Свят не виграв товариську зустріч з фінами у Ювяскюлі (втрата на веденні), не виграв поєдинок відбору до ЧС з Ісландією (втрата при передачі) – чому б він мав врятувати Україну у грі на виліт на Євробаскеті, де тиск відповідальності ще сильніший, а суперники грають ще жорсткіше? І це теж питання до головного тренера – невже у команди з декількома динамічними захисниками та Лукашовим, який може реалізувати майже будь-яку тренерську задумку з позиції плеймейкера, не було плану Б, якщо всі бачили, що план А не працює?
Ні, Михайлюк та Лень не провалили чемпіонат Європи – вони хотіли допомогти збірній, вони їй допомагали тим, чим могли, і вони були дуже засмучені підсумковим результатом (Олексій прийшов спілкуватися з журналістами у мікст-зону, Святослав – на післяматчеву прес-конференцію, і їхні емоції були красномовними). Але, по-перше, українські вболівальники забагато від них очікували, і, по-друге, їхні таланти можна було використати краще. Чого не вистачило – часу, ідей чи рішучості, – обирайте самі.
Збірна припускалася великої кількості помилок – після вильоту Михайлюк назвав їх «дитячими». Але Україні треба вчитися з цим жити – набагато краще не буде
Україна не стала одним з лідерів чемпіонату Європи за кількістю втрат. 12 за гру – це самісінька серединка загальної таблиці (за цим показником ми розділили 12-13 місце з Ізраїлем), але майже усі команди, що помилялися частіше, поїхали додому чи після групового раунду, чи, як і наша національна команда, після 1/8 фіналу. Є лише два виключення – французи (надто багато класу та атлетизму, щоб перемагати навіть із майже 16 втратами за поєдинок) та фіни (команду Маркканена рятують не лише бомбардирський талант самого Маркканена, але й шалений відсоток триочкових – 39 на збірну в цілому та 40+ у абсолютно всіх шутерів з основної ротації). Але на то вони і виключення: у нашої збірної на Євробаскеті не було ані центрового-термінатора, який зробить чотири підбирання у нападі за вирішальний овертайм, ані далекобійників екстра-класу на кшталт Сасу Саліна, який багато років грає у найсильнішому в Європі чемпіонаті Іспанії і є чинним переможцем Ліги чемпіонів у складі «Тенеріфе».
На прес-конференції після поразки від Польщі Михайлюк назвав помилки українських гравців «дитячими» – він мав на увазі не лише фактичні втрати м’яча, які йдуть у підсумковий протокол матчів, але й просто погані рішення, які призводили до відсутності набраних очок у важливих володіннях. Мені також неодноразово доводилося висловлювати тезу, що головний суперник збірної України – це сама збірна України, команда талановита, місцями взагалі супер-яскрава та видовищна, але неймовірно нестабільна.
Але, якщо ми уважно подивимося на підсумкову заявку Багатскіса в частині захисників та згадаємо головні чесноти усіх тих баскетболістів, які до неї з рештою потрапили, то зрозуміємо, що це – цілком нормальна річ, і глобально краще бути воно взагалі не могло. Загинайте пальці: Михайлюк – зелене світло на будь-які індивідуальні дії та на будь-який кидок (відверто поганих на Євробаскеті було не настільки багато, як влітку, але вони були), Іссуф Санон – людина-запальничка з лави запасних, яка просто за своєю роллю та функцією у команді повинна брати гру на себе та ризикувати, Сидоров має створювати для себе та атакувати кошик з ведення, щоб бути настільки ж продуктивним, як у «Прометеї» Ронена Гінзбурга, Іван Ткаченко – людина моменту, яка у нападі грає більше на емоціях та впевненості у власних силах, аніж на логіці та тверезому розсуді.
І коли ми просумуємо те, що четверо наших молодих гравців, які дуже важливі для збірної вже зараз, і стануть ще важливішими на дистанції (найстаршому з перерахованих, Іллі Сидорову, у грудні виповниться 26), заточені більше під індивідуальну гру та ризик, а єдиний дійсно надійний та перевірений часом плеймейкер збірної Лукашов вже, напевно, просто фізично не може грати на найвищому рівні інтенсивності, який вимагає чемпіонат Європи, 25-30 хвилин, то отримаємо дві речі: суттєву кількість важких спроб та недостатню – володінь із якісним заграванням в нападі великих гравців, які, при всіх своїх класі та досвіді, залишаються баскетболістами залежними від того, що для них створять представники задньої лінії.
Коли це все працює, ми отримуємо справжні хайлайти – хвилини знущань Санона над Яннісом чи 17 очок у швидких відривах у першій половині гри з поляками (бігла ця версія збірної дуже добре – як, власне, і мала б з таким підбором виконавців). Коли не працює – збірна зупиняеться в нападі, пропускає ривки, Лень, Пустовий та Володимир Герун залишаються без м’яча, а суперники ламають хід рівних зустрічей, як це і відбулось і 1/8 фіналу.
Навіть якщо до наступного чемпіонату Європи, який відбудеться за три роки, спрогресує Віталій Зотов (у цьому випадку для України буде не настільки болісним завершення міжнародної кар’єри Лукашовим, яке рано чи пізно станеться – Денису вже 33, а на Євробаскеті-2025 буде 36), ми навряд чи отримаємо у його особі – чи, наприклад, в особі Олександра Ковляра, який є нашим головним проспектом на позиції першого номера, але влітку відіграв відверто поганий чемпіонат Європи серед молоді, – свого Томаша Саторанського, який гросмейстерськи вестиме гру протягом 30-35 хвилин і встановлюватиме асистентські рекорди на цьому рівні. І, тим паче, головному тренеру збірної, ким би він у наступному трирічному циклі не був, не варто перебудовувати Михайлюка, Санона, Ткаченка чи Сидорова під більш академічний баскетбол, у якому вони абсолютно точно не розкриють свої найкращі якості.
України просто треба вчитися жити, грати та перемагати із тією специфікою найкращих гравців, яка у нас є – як це робить Німеччина із Шредером у якості лідера (37 відсотків реалізації з гри та майже три втрати у середньому за матч – але ж команда долає навіть топів і пробилася у чвертьфінал Євробаскету) чи як це робить Італія, у якої просто немає номінальних центрових, і це не стає серйозною проблемою навіть у протистоянні із чинним MVP НБА Ніколою Йокичем. На Євробаскеті-2022 нашій збірній це не вдалося – помилок та невиправданих рішень, які, з рештою, і відправили команду Багатскіса додому, виявилося трохи більше, аніж способів їх компенсувати. Захистом на м’ячі, контролем за підбираннями принаймні під власним кошиком (і полякам, і хорватам, і навіть естонцям свій щит ми програли) чи ще чимось, що може вигадати тренерський склад.
Україні не вдалося закрити довоєнний період (можемо назвати його періодом Бродського) історичним досягненням. Здається, ми на порозі великих змін у нашому баскетболі
Чемпіонат Європи, що триває, мав стати головною подією (візитівкою, квінтесенцією – обирайте більш влучне слово) усього періоду роботи Михайла Бродського на позиції президента Федерації баскетболу України, як колись Євробаскет-2013 став вершиною каденції Олександра Волкова. До роботи як одного, так і іншого на дистанції виникало чимало питань та претензій, але маємо беззаперечний факт – великі успіхи національної збірної завжди та у будь-якому виді спорту впевнено перекривають усі проблеми спорту дитячо-юнацького (наступного року у нас вперше в історії не буде жодної молодіжної збірної у дивізіоні А) чи жіночого. І, тим більше, моменти інфраструктурного характеру: коли в країні йде війна, і всі ресурси спрямовуються на підтримку армії та людей, які залишилися без домівок внаслідок російської агресії, державі точно не до побудови нових арен під чемпіонати Європи чи революційних змін у працюючій багато в чому ще за радянськими стандартами системі ДЮСШ, які давно назріли і навіть перезріли.
Перемога над Польщею ставила б збірну Багатскіса в один ряд з командою Майка Фрателло – та повертала б Україну на історичний пік як одну з восьми найсильніших національних команд Європи. Поразка залишила поруч із командою Євгена Мурзіна п’ятирічної давнини, стосовно якої у нас не було великих сподівань чи очікувань – не через персону Мурзіна, до якого, як до фахівця, прихильники українського баскетболу ставляться переважно негативно, а тому, що склад зразку 2017 року точно не був оптимальним навіть на момент його формування. І навряд чи був настільки ж талановитим та майстерним, як команда-2022.
Написати нову історію, яка б перекрила невдачу у кваліфікації на чемпіонат світу (математичні шанси вийти на світову першість в України ще залишаються, але посеред клубного сезону без гравців НБА їх буде неймовірно складно перетворити на реальні) та поставила б знак оклику під усім довоєнним періодом розвитку нашого баскетболу національній збірній не вдалося. Звинувачувати у цьому особисто когось одного – наприклад, головного тренера, та ще й іноземця, яким би близьким до України він не був, чи президента федерації, який може створювати умови, забезпечувати фінансування, але ж не вирішувати кадрові і тим більше тактичні питання суто баскетбольного характеру, – було б докорінно неправильно. Але маємо те, що маємо: епохальний результат додому вже у будь-якому випадку повезе Польща, яка вперше за чверть сторіччя зіграє у чвертьфіналі Євробаскету (скоріш за все, програє там словенцям – але то вже нюанси), а не наші хлопці.
Виліт в 1/8 фіналу точно не слід вважати фіаско, після якого треба підривати усе та починати відбудовувати українські баскетбольні інститути наново – це, скоріше, історія про можливість, якою збірній не вдалося скористатися в кульмінаційний момент, аніж про тотальний провал. Втім, зараз повістку диктують не стільки результати, скільки обставини – і їх сукупність натякає на те, що після завершення виступів збірної на чемпіонаті Європи наш баскетбол досяг певної межі, за якою він вже не буде тим, до якого ми звикли за останні роки.
Ми не знаємо подальшої долі Багатскіса на посаді головного тренера – його виступ на останній прес-конференції у Берліні можна інтерпретувати як завгодно, але ми давно здогадувалися, що Євробаскет-2022 може стати його останнім змаганням на чолі української команди (і публічно Айнарс це поки що не заперечив). Зовсім скоро на нас чекають нові вибори президента федерації – як вони проходитимуть, чи виставить свою кандидатуру Бродський, який вже декілька місяців перебуває за кордоном, хто буде його конкурентами і кому, з рештою, дістанеться перемога, ми також не знаємо. Ми можемо лише здогадуватися, як виглядатиме національний чемпіонат у воюючій країні – розуміти, що за фінансовими ресурсами клубів та якістю виконавців він має буди навіть гіршим, ніж турнір у сезоні-2014/15, і що ми знову, як і вісім років тому, втратимо якісь системні команди, які були фундаментом нашого баскетболу (перш за все, молодіжного), але поки що не мати можливості оцінити масштаби катастрофи.
Після завершення Євробаскету-2022 наш баскетбол стоїть на порозі змін – суттєвих, великих чи навіть глобальних, ми зрозуміємо впродовж декількох наступних місяців. Але, на відміну від 2014-го, у період турбулентності та невизначеності він заходить не на фоні епохальних результатів національної збірної та зростання інтересу до баскетболу в Україні (окрім шостого місця на чемпіонаті Європи та першого в історії потрапляння на чемпіонат світу в нас ще ж була й Євроліга на клубному рівні – подія теж, м’яко кажучи, непересічна), а із розчаруванням від того, що їх не вдалося повторити.
І ось це, напевно, головний підсумок континентальної першості для збірної України – наші очікування (навіть якщо десь вони були завищеними) не справдилися, і головною емоцією стало розчарування. Із невеличким просвітом надії: в нас все ж доволі молода збірна, і, теоретично, вона ще матиме шанс все виправити.
