Tribuna/Футбол/Блоги/Yves Gandon (1899 - 1975)/Микола Васильков: «Шевченко закрив гравців в роздягальні і як загорлає. В них щелепи впали, в мене – камера»

Микола Васильков: «Шевченко закрив гравців в роздягальні і як загорлає. В них щелепи впали, в мене – камера»

Велике інтерв’ю з прес-аташе Андрія Шевченка

12 декабря 2020, 16:47
25
Микола Васильков: «Шевченко закрив гравців в роздягальні і як загорлає. В них щелепи впали, в мене – камера»

Від редакції: це інтерв’ю було зроблено в рамках конкурсу «Найкращий блогер України». Його автор – Микола Терельов. Він поспілкувався з прес-аташе Андрія Шевченка та відомим журналістом Миколою Васильковим. В інтерв’ю безліч інсайдів зі стану збірної, маловідомі факти про Віктора Леоненка, історії про Андрія Шевченка, які ви ніколи не чули. Підписуйтесь на цей блог, тут дуже багато крутих текстів.  

***

Мали зустрітися з Миколою Васильковим ще місяць тому. Та прес-аташе Андрія Шевченка, першовідкривач Віктора Леоненка, найвідоміша «людина роздягальні» та перший гонзо-журналіст України зліг з «короною».    

Повідомив про це зі властивою йому простодушністю. 

- Лежу під крапалкою. Все в нормі.

И ціла купа смайликів. 

Хвороба відступила важко, але впевнено. Коли побачив, що пан вже розсікає набережною на ровері, обережно перепитав – може, спробуємо ще раз?

Спробували у тому самому місці, де я повсякчас бачив Миколу й раніше – у затишній Bestia на Печерську. Кажу, мовляв, так і так. Конкурс. Фінал. Я благополучно вилетів, утім потрібен масний дембельський акорд. Формат обирали фіналісти, викреслюючи непотрібне. 

Викреслили все – лишили прогноз. Втім, кажу, Васильков – це завжди вагомий привід не робити, як усі. Йти проти шерсті. Давай, кажу, трусонемо сивою журналістською давниною – і зверстаємо твою газету. Першу шпальту. Де будуть і розслідування, і авторська колонка, і підбірка. А у форматі інтерв’ю ми будемо з тобою розмовляти. 

- І то вірно, – каже, – навіщо викреслювати, якщо можна зміксувати? Пам’ятаєш цей чудовий фільм з П’єром Рішаром. «Іграшка». Де син багатія з редактором Рішаром теж робили свою газету. І той малий типу: «Ти нічого не розумієш. Я головний редактор, зараз я тобі все розкажу».

- Може, і твою газету там само назвемо?

На тому й зійшлися.

Прогноз. «УЕФА не зацікавлена в тому, щоб іти нам назустріч. Матч, скоріше за все, не переграють»

- Ти казав, що Андрій Шевченко ще тиждень тому відлетів до Лондона. Було якесь недобре передчуття щодо матчу зі Швейцарією? 

- Андрій затримався тут на шість днів після збірної. І весь цей час робив тести на КОВІД. Зробив собі маленький карантин. Тести показали – чистий, тож він сів на літак і чкурнув до бритів. Це ж його звичний маршрут: сім’я в Лондоні, робота в Києві.

Щодо матчу зі Швейцарією, то на перший погляд, збірну дійсно покарали за те, що швейцарський лікар не дозволив проводити матч. Нас можна звинуватити хіба в тому, що ми захворіли. Але ж нашої провини тут нема. У Шевченка завжди все чітко. Він на цьому наполягає з першого року роботи. У нього не проскочить – виконували все за їхніми протоколами. Заборонили перевдягатися в роздягальні – ми сказали «ок». Перевдягалися в номерах, сідали в автобус вже в бутсах. Не було жодної самодіяльності з тестами.

УЕФА запропонувала нам зібрати ще одну збірну – наступного дня. Але ж Шевченко і так зібрав всіх, хто ще стояв на ногах. Могла теоретично зіграти команда U-21, але ж вона грала в Ковалівці свій офіційний матч проти Північної Ірландії. Наші провели велику нараду. Навіть з МАУ були присутні – якби знадобився ще один чартер. Вирішили, що ніяк не зберемо.

Ми можемо це рішення оскаржити. Турнір не закінчено. Є пулька з чотирьох команд, які восени наступного року розігруватимуть плей-офф Ліги Націй. Отже це будуть зарезервовані УЕФА дати під матчі. Решті команд запропонують ганяти товарняки. Але ми тоді якраз і зможемо дограти матч зі Швейцарією. Втім, на мій погляд, бажання йти нам назустріч немає. УЕФА втомилася вирішувати форс-мажори у тотальному форс-мажорі. Вони прагнуть не переносити матчі, аби їх не накопичилося з вершечком. Тож шансів на перегляд рішення вкрай мало.

- Збірна України, на мій скромний погляд молодшого редактора газети «Іграшка», аж надто серйозно постраждала через перенесення Євро. Грали б за розкладом – може, й до півфіналу б дійшли. Наступного ж року буде забагато інших, не надто оптимістичних вхідних даних.

- Не погоджуюсь категорично. Цей турнір Ліги Націй, хоч ми й не дограли його до кінця, повністю змінив команду. Змінився і підхід до ігор. Трансформувався ігровий інтелект. Подивися на дві гри з іспанцями. Там ми обпалилися – це було абсолютне дно (певно, якщо не рахувати 1:7 від французів – припущення молодшого редактора).

Висновки зробили. І тут зіграли з Іспанією по-іншому. Без виходу із захисту через пас, з низьким блоком. Інакше грали й в підстраховці  – двоє півзахисників завжди страхували крайнього захисника, під час флангової атаки. Багато чого було зроблено. Якщо в нас не буде надсуттєвих втрат у складі, ми будемо ще сильнішими, ніж минулого літа.

- Як на мене, проти Іспанії в гостях збірна грала у «донецький Шахтар». А вдома, наступивши на горлянку власній пісні, вже зіграла у «київське Динамо». Від оборони, через піт та кров, через велику кількість двобоїв  і максимальним насиченням останньої третини поля...  

- У Шевченка завжди є кілька планів на матч...

- Раніше в цьому були об’єктивні сумніви...

- Грати в свою гру – це ж не означає, що використовуються одні й ті самі інструменти впливу на гру. Під час матчу пристосовуємось до тієї чи іншої ситуації. Збірна гнучка. Вона вміє грати і лонгболами, і з виходом до останньої третини через короткий та середній пас.

Проблема наразі лише одна: в збірній немає часу на всі ці напрацювання. Двотижневі збори, які Шевченко для себе вибиває, – це його золотий час. Коли то в Харкові сиділи – там все і напрацьовували. А якщо у тебе в понеділок збір команди, ти проводиш тренування, щоб просто  подивитись, хто в якому стані приїхав, - тут нема ніякої тактики. Наступного дня ти вилітаєш на матч і в тебе лише передматчеве тренування, пресуха, купа офіціозу. І потім гра. Друга. Третя. Для кістяка, тих, хто вже працював з Шевченком, все трохи легше. З новачками ж суцільна морока.

- Шевченко та збірна. Скільки триватиме цей роман? Чи був такий момент, коли він реально міг піти?

- Єдиний момент, коли він міг піти, – після програшу Хорватії у відбірковій кампанії до ЧС в Росії. Тоді, якби його не затвердив Виконком, це б сталося. Теоретично. Але Андрій хотів працювати далі. Довести свої ідеї до кінця. Наразі він має контракт на три роки за формулою 1+2. Має допрацювати до кінця. Та й інших пропозицій поки немає.

- Що з Євро? Буде? І що там буде з Україною?

- Вангую: Евро буде. А решту прогнозів я готовий дати покроково. Перший – ввечері 14 червня після гри в Амстердамі (сміється).

Авторська колонка. «Шевченко всім казав: «Не відмовляю лише Василькову»»

- Ти та Андрій навчались в одній школі...

- Так, у 216-й, на Оболоні. Ми жили в першому мікрорайоні. Я знав всіх. Він знав всіх. Три роки різниці. Мене звали Кока. Його – Шева. Сестра Шеви, Оленка, – моя однокласниця. У нас був спільний тренер з карате – Серьога Ушист. Разом грали у футбол за школу, у дворі – двір взагалі був спільний. Жили через три будинки.

Життя тоді було супергерметичне. Весь час на Оболоні. В школу – пішки. Після школи – хтось палить, хтось грає у футбол, хтось – на гітарі, хтось черешню рве. Колись я приїхав на станцію метро «Університет», побачив корпус університету Шевченка і здивувався: «Нічого собі! Це хіба у Києві?!» Найближчі десять років більше туди і не їздив.

Сітя, Диван, Міха та Кока

У нас був бандитський такий райончик. Постійно якійсь розбірки. Школа на школу не билися, а щоб йти район на район, це треба було кудись їхати. Тож чубилися між мікрорайонами. Біля нинішнього «Дрімтауну» (метро «Мінська», географічний центр Оболоні - прим.авт.) могли й «стопануть». «С какого района? С первого? А ти Менжа знаєш?» І починалося.

Хтось їхав на Троєщину розбиратися. Коли її побудували, то туди перлися із ціпками, булавами, бітами, кастетами. Шева не був в цих бойових загонах, але всі ми були так чи інакше пов’язані з криміналом. Ми з ним середнього віку. Але дуже багато наших однокласників та знайомих дотепер просто не дожили. Кого на зоні підрізали, хто заліз на наркотики і не зістрибнув.

Ми всі думали, що з нашої школи в «Динамо» заграє Гєна Копєйка, це мій однокласник. 72-го року народження. У 80-ти роки він вже виходив в перерві грати на «Республіканський» і подавав м ячи. Це було статусно. Шева теж його добре знав. Обидва ходили в «Адідасі», три смужки, такі круті. Вау!

У всіх є період, коли ти робиш вибір. Коли тобі п’ятнадцять, і ти закінчуєш школу, ставиш собі ці всі питання. На тебе тиснуть батьки. Цей момент у Андрія теж був. Він розказував, що у нього був місяць, коли він не знав, що далі. Пішов з інтернату. І мав піти далі в «Динамо-3», юнацьку команду. І його не взяли – з першого разу. І він був дуже розчарований. Реально думав зав’язувати. Все висіло на волосині.

- Ви спілкувалися далі? І як сталося, що ви знову граєте за одну команду – він тренер, ти – його прес-помічник?

- Коли був журналістом, робив з ним купу інтерв’ю. «Привіт-привіт – як там, шо там, га-га-га, ге-ге-ге». Він всім казав: «Я не відмовляю лише Василькову». Кінець літа 16-го. Євро. Тоді теж робив з ним велике інтерв’ю – коли він вже допомагав Фоменку зі збірною. І десь у серпні подзвонила Оленка, сестра. Питає: «Знаєш, що Шеву призначили головним»? Звичайно, кажу. І далі: «Слухай, а як ти ставишся до того,  щоби бути у нього помічником?» Не розумію, типу, в якому сенсі? «Прес-аташе». Та в збірній же є такий, кажу. Це Сашко Гливинський. «У Андрія така система, щоб в команді був один, а в нього інший, хтось, щоб працював із пресою».

Це мені цікаво, кажу. Дай мені день, я подумаю. А сам тоді геть не був впевнений. Порадився з двома людьми. Це мій приятель по життю і мій одвічний оператор Сашко Терновий та його син Пашко Терновий. Обидва Тернові сказали – це джек-пот, навіть не думай. Сказав наступного дня – окей. І забув.

А потім мені дзвонить англійський номер.

- Ты что меня не узнаешь?

- Нєт. А хто це?

- Что значит «хто це»? Это Андрей Шевченко.

Ого! «Я прилечу, зустрінемся, поговоримо». Щойно зустрілися, Андрій одразу без зайвих цих заходився до справ. Це його фішка. Жодного зайвого клопоту. Одразу пішли до Циганика, Денисова. Треба було діяти максимально швидко, входити в інформаційний простір, бо вже починався відбірковий цикл.

Розслідування. «Шева розповідав, що підпрацьовує таксистом в Лондоні. А винні в усьому діти»

- Хто навчив Шеву розмовляти? Бо ж те, що було раніше і зараз – небо і земля?

- Це точно не я. Мені це приписують, але я працюю лише над формою. Моє завдання – це комунікація. Аналітика по пресі. З ким, як краще спілкуватися. Але самі ідеї, те, що стоїть за словами, зміст – це все Шевченко. Так, в нього і досі відчувається певний мовний брак. Йому доводиться перескакувати між мовами. А це не завжди просто. Хоча він справляється. У Львові перед поєдинком Ліги Націй ми давали три поспіль інтерв’ю різним бродкастерам – російською, італійською та англійською. В голові після такого каша.

- Еееееее?

- ...і ось це знамените «Еееееееее...» Шевченка – це сто відсотків з Італії. В італійській мові там всі так роблять для сполучення слів. Але це поступово зникає.

- Уроки з ораторського мистецтва?

- Ні. Такого не було.

- Мій друг хоче взяти велике інтерв’ю у Шевченка. Яким від буде в черзі?

- Зараз подивлюся (відкриває секретного записничка). Шістдесят сьомий!

- Тобто десь після Євро-2021 можна буде перетелефонувати?

- Це ще недовго. Вряди-годи люди чекають по два роки. У нас немає переваги великим медіа перед маленькими. Заявок дуже багато, а під час карантину їх накопичиться ще більше.

- Найоригінальніша заявка на інтерв’ю, яка тобі надходила?

- Є блогери в сфері гольфу. Їх взагалі ніхто не знає. Це все дуже нішове. Ми якось писали одне інтерв’ю, і Шевченко питає в мене: «Ти хоча б знаєш, звідки вони?». Я кажу: «Гадки не маю. Просто я розумію, що так правильно».

Є заявки з Колумбії, Канади, Японії. У японців – найсмішніші. Японці йдуть здалека. Вони спочатку пишуть дуууууууже загального офіційного листа. Потім, навіть якщо я погоджуюсь одразу, йде ще кілька десятків листів подяк і найдрібніших узгоджень. Нарешті японець приїжджає і поводить себе вкрай перелякано. Дуже сильно нітиться. І кланяється, кланяється. Починає щось белькотіти, а потім такий: «Вибачте, я не можу, я соромлюся запитати».

Я його заспокоюю, і він ставить два абсолютно простісіньких порожніх запитання. Далі намагається запитати щось складніше, і Андрій перепитує. Просто не до кінця все почув. А японця це абсолютно приголомшує, бо він подумав, що в нього негідна англійська, а це страшний сором. Каже «дякую», кланяється, кланяється, йде, десь в куточку забивається – і я думаю, оце хлоп для цього летів бозна скільки кілометрів?!

Потім він мені надіслав з Японії звіт про те, що було в газеті. Я із задоволенням почитав. Стовпчики ієрогліфів, все зрозуміло, чітко, все на своєму місці. Засвітив у Фейсбуці з коментарем: «Все правильно викладено. Вірна логічна подача». Далі набігли жартівники, які почали додавати джазу. «В другому абзаці  якось «заостряет»  «Что-то он тут наваливает не по-детски». І так далі...

- Протилежні приклади, коли задавали аж занадто дратівливі чи некоректні питання, – були?

- Такого було дуже мало. Повага понад усе. Але не без приколів. Деякі канали дзвонять і ніби заспокоюють: «Ми зробимо це за дві години, ви не хвилюйтесь». Я трохи хапаю повітря. Так, я розумію, що вам 2 години – це окей, але в Андрія буде, напевно, 10-15 хвилин.

Всі великі інтерв’ю відсотків на 60 складаються з однакових питань. І гол Буффону, і як він там з Кафу, і як він взяв цю «сімку», всі ці історії, які він штампує як ксерокс, які навчився щоразу подавати по-різному. Але ж іншими вони від цього не стають.

Іноді запитують, чи правда, що вже в перерві фіналу проти «Ліверпуля» (3:0 на користь «Мілану») в роздягальні ви підодягли футболки з надписами «We are the winners»? Брехня.

- Неспеціалізовані видання звертаються?

- Звичайно. Релігійні видання, наприклад.

- І Шеві є, що сказати з цього приводу?

- Ця заявка наразі ще на стадії розгляду (посміхається). Чоловічі журнали, фотосесії – це теж через мене. Іноді відчуваю себе концертним директором у рок-зірки. Перелік закордонної преси дуже великий. З «Евертону» дзвонять – хочуть розпитати його про Анчелотті. Лондонське радіо розпитувало про Ярмоленка.

Шева може говорити про все. Не соромиться й дуже особистих подробиць. З останнього –  розповідав, що підпрацьовує таксистом у Лондоні. Розвозить дітей по справах. Потім всіх чекає і забирає – того з регбі, того з футболу. І сусідські діти часто падають на хвоста.

- Один мій товариш хоче стати наступним прес-аташе Андрія Шевченка. Що він має знати про нього, щоб його не звільнили з посади наступного дня?

- Він має бути в курсі і розуміти суть. Хто за ким стоїть і кому підпорядкований. Якщо він не дуже в матеріалі, потрібно в цей матеріал ввести. Йому не потрібні розкачки, подушки, великі пояснення та прелюдії. Він одразу починає сам. Треба надати йому таку можливість. І вже потім виправити. Він нормально до цього ставиться.

Підбірка. Шевченко кричить, Циганков мовчить, Степаненко філософствує, а тролять усі по черзі

- Здається, що й збірна за Андрія стала розкутішою...

- Я тобі скажу навіть більше. Комунікація – це взагалі основа шевченківської філософії в збірній. Перше, що мене шокувало – він застосував мотиваційний спіч перед першою ж грою. Такого ніколи не було. Ти порівняй стиль, харизми Шевченка і Фоменка. Фоменко обмежений в словах. Говорить тихо. Шевченко значно розкутіший та емоційніший. У роздягальні з кимось жартує, когось обіймає, аж раптом застібає один зі своїх модних костюмів трійку від Армані. І каже так тихо: «Закрийте двері, будь ласка».

Він повертається. Всі встали в коло. І Андрій як почне на з місця навскач погрозливим голосом: «Я хочу побачити від вас…» Ну і так далі. Перший раз – абсолютний шок. Блим-блим очима. В самого Шевченка, напевно, був такий досвід в кар’єрі, хоча сумніваюся, що з Анчелотті. А наші реально не розуміють, як себе поводити. Це жарт? Розіграш? Я навіть намагався це тоді знімати, так в мене аж камера ледь не впала від цих децибел.

- Шева відчув, що реакція, м’яко кажучи, неоднозначна?

- Він знав, як буде. І я згодом зрозумів, чому. Це свого роду психологічна робота. Це схоже на те, як ти їси суші. А потім береш імбир, який збиває смак, і переходиш до іншої страви, супу місу. Гравці мають викинути з голови усілякі суші, весь свій попередній настрій, думки, розмови – все, що було перед цією миттю. Всі наші хіханькі-хаханькі. І повністю зосередитись на грі. Ця промова ніби відсікає все зайве.

Я бачив, що вони довго розгублені були. Хтось нервово посміхався. Хтось боявся. Десь, може, рік це тривало. А потім звикли. Самі почали казати: «Да, давайте ребята. Это наш шанс». «Мы сможем!», «Когда, если не сейчас?!» Прийняли правила гри.

- Як тренер реагує на невдалі матчі?

- Миттєво. Вони переживають матч дуже довго. Шевченко може по півгодини після матчу сидіти і перетравлювати побачене. А потім до ранку разом з Мальдерою передивлятися матч ледь не покадрово. Обговорює по-живому. Спілкування – основа всього. Одразу після матчу особливо. Проговорюють весь матч – сидять в роздягальні, не розходяться. Автобус стоїть, чекає.

Андрій, перш ніж розказати своє бачення, завжди питає самого футболіста: «Чому так сталося? Яка твоя думка?» З Зіною було багато таких випадків, де вони активно полемізували. Кожен матч різний. Новачки не готові до такої кількості спілкування. Шевченко може напихати, але хоче пересвідчитися, що його правильно зрозуміли, що інформація дійшла. Якщо треба, він обговорює все індивідуально. Є такі, що самі просяться на розмову. І в цьому теж його стиль. Це йому потрібно. Кабінетів для прийому, як у Лобановського, немає. Сідає в холі, в роздягальні. Немає й перекладачів. Тасотті ж говорить виключно італійською. І все. І Шевченко перекладає Тасотті. З гравців хіба що Шах (Євген Шахов) й Малина (Руслан Малиновський) не потребують перекладу – дуже швидко вивчили італійську.

- Уявімо, що основні гравці збірної України по футболу не стали футболістами. Які б професії вони б могли опанувати?

Кожен зараз каже – я би мав ресторацію або готельчик. Вони про цей бізнес хоч щось знають, бо ходять по ресторанах. Але то навряд. То міф.  Якщо ти не футболіст, отримати гроші для ресторації чи готельчику – проблема. Швидше щось продавати, якійсь маркетинг. Попов точно був би інструктором з веслування. Бо він з Мигиї. Це Миколаївщина. Я там буваю щоліта на рафтингу. І там все село інструктори.

- Хто в команді головний Філософ?

- Це Тара (Степаненко). Схильний до аналітики. Я бачив як він синтезує, аналізує матеріал, збирає його докупи. Може аналізувати свої попередні виступи, робити певні логічні висновки. Інші або старанно це приховують, або я просто не дуже прискіпливо придивлявся.

- Відлюдник? З ким зі збірної ти жодного разу не спілкувався?

- Та з усіма спілкувався. Є двоє друзів – Шепа (Шепелєв) та Цига (Циганков). Але вони не відлюдники. В них просто своя тєма. Вони шпаряться в якійсь свої ігри, в них свої приколи. Доросла тема їм не притаманна. Вітя сидить в автобусі, навушники вдягнув – і з таким зосередженим, ледь не траурним виразом обличчя, щось отак слухає музло і дивиться в нікуди. Я його за плече так «смик-смик». І він такий «О! Привет! Да! Все хорошо». Ніби включається. З іншої реальності. Кажу, розгальмовуйся. Але щоб залізти в душу – нікому не залажу. Таке не люблю.

Я більше ентертейнер. Коли Фіму Коноплю перший раз викликали, всі сіли в літаку. А він через три рядочки – один взагалі. В куточку. Я приходжу. Кажу: «Фіма, привіт. Я Микола. Камон. Давай до нас. Ти шо тут нікого не знаєш? Це ж не новий для тебе колектив». Та нє, каже, я тут поки трохи посиджу.

- Троль?

- Зіна. Дуже активний. Зараз не такий, бо багато чого в його житті змінилося. Став серйознішим – людина ж сімейна. А раніше – поводив себе як типовий тинейджер. Всіх міг по-доброму підчепити. Міг підійти й ні з того з сього запитати: «Хочеш морозива?» Не лізуть за словом у кишеню також Ярмола, Мотя (Матвієнко), Коноплянка.

- Любимчик тренера?

- Таких немає.

- Любимчик прес-аташе тренера?

- Тут на Печерську живе Саня Кара (Караваєв). Знаю його батьків. Рома Яремчук дуже приємний хлопець. Постійно переписуємось. Вітаємо один одного. Мені дуже подобається Сидорчук і його ставлення до життя. У нього був складний період в «Динамо». Він якось збирався вже їхати до Туреччини. Я написав йому: «Блін. Серйозно? Нам буде тебе бракувати. Я проти того, щоб ти їхав!»

Він пише: «Заспокойся. Тут якраз все скасувалося». То я ніби по-доброму наврочив.

Скандали, інтриги. «Просили зулусів передати привіт Леоненку. Той сидів, наче кайман, – посміхався на всі 32 зуби»

- Яке б провокаційне питання поставив би Шевченку журналіст «Іншого футболу» Микола Васильков? 

- Зараз я б краще промовчав (сміється).

- Але ж були й інші часи...

- Ще б пак! Ми з оператором Сашком Терновим були гонзо-група. Перша в Україні. Поза правилами. Прес-аташе донецького «Шахтаря» Марк Левицький про нас якось сказав: «Ви їх в двері випхаєте, вони у хвіртку влізуть. Ви хвіртку закриєте, вони з туалету вилізуть».

Черепин (Перший Національний), Мороз (Тоніс), Терновий та Васильков (СТБ)

На тому ж таки «Велодромі», коли там «Марсель» з «Дніпром» грали. Нас вигнали, забрали акредитацію, а ми підбили колег і пішли по їхнім перепусткам. На вході дивилися підозріло. Хлоп на фотографії був геть не схожий на мене. Трясли головою. А я ніби й не при справах: «Це ж я. А шо, не схожий?» Пропустили. Пішли за ворота. Терновий привчився швидко знімати, бо вже звик, що нас в будь-який момент можуть випхати. Як Бендер. «Час тікати, бо справа тхне керосином». Опа – бачу, нас помітили. Ми одразу познімали акредитації, віднесли колегам. Вже за нами йдуть з офіцером матчу. Ми – тікати. Ледь не через все поле. Терновий, звичайно, все знімає на ходу. Далі на трибуни.

В Брюгге нам погрожували, відбирали камеру. Смикали, штовхали. Терновий встиг підмінити касети. Вставив порожню і доводив, що ми нічого не знімали. Я вже битися почав. Приходять поліцейські. Я лягаю зверху на камеру, захищаючи коштовне майно. Терновий стає на захист. Теж починає гамселити всіх підряд. Поліція відтягує.

Ми першими з ним почали використовувати прогресивні цифрові технології. Вже в літаку підходив до колег-операторів. Підсідав. «О, слухайте, можна подивиться, що ви там назнімали». Хопа. В нас був плейбек-адаптер. Під’єднував і списував з їхньої камери все відео, що там було. Потім сідали роздивлялися. «О, ми краще зняли». Але на виході мали багатокамерну зйомку, ніби ми туди всім каналом літали.

- До «Іншого футболу» в мене завжди було двояке ставлення. Пам’ятаю, одного разу з Богушем поїхали писати інтерв’ю з Михайличенком. Я – від «Фактів тижня», Андрій – від вас. І нещасного Олексія всю розмову то палило, то морозило. Питання про «Сампдорію» – далі питання про труси. Питання про політичну орієнтацію від мене – про сексуальну орієнтацію від Богуша. І так далі. Було відчуття, що ви рубали сук, на якому сиділи. І з кожним наступним скандалом зі спортивною зіркою просто потрапляли в черговий «чорний список»...

- Так і шо, Господи?! Я тебе прошу. Все життя ти з кимось ворог, а потім – вже друг. Все змінюється за кілька днів. Які образи? Це ж преса.

- Склади речення про «Інший футбол», яке починається словами «Ми перші, хто...»

- Та у всьому були перші. Ми перші заговорили про те, в яких трусах Бекхем і якого кольору бутси в динамівців, чому бутси різного кольору, які носили легіонери, так дратували Лужного. Тоді, у нульових, мали розквіт українського телебачення і спортивних редакцій. Втім, цей розквіт був для мене дуже умовним. Було сім спортивних редакцій по 5-6 осіб, які клепали однаковісінький контент. Таблиці, стовпчики, хто кого вибив – клонована інформація. Їх і тримали в ефірі як формальність.

А потім прийшов на СТБ Бородянський (голова правління з 2004 – прим.авт.). І каже нам: «Дивіться, ось є випуск новин і після нього рейтинг падає в півтора рази. А то й в два. Це спорт. Його нецікаво дивитися. Щось робіть з цим спортом, бо всіх звільню».

Спорт – не той живець, на якого ловлять в Україні. Нас цікавлять лише трупи та вибори. Тож на загальному однакового тлі ми дійсно були бомбою. Це бомба і була. Вау! Найексклюзивніший ексклюзив! У нас були не журналісти, а спецагенти. Агент Енріке, агент Кілер, агент Ахава. Агент Енріке розпитував Реброва про нетрадиційні стосунки. Ахава вислухала, що можна й що не можна від Сашка Алієва. Я потрапив в бан Мілевського, коли написав колонку «Ярмарок марнославства». І викрив стосунки між гравцями в літаку.

Авторська колонка Василькова для ua-football.com (2010)

- Можна сказати, що саме ви із своїм «Третім таймом» відкрили Леоненка-шоумена?

- Його відкрив агент Кілер. Це продюсер програми «Інший футбол» та «Третій тайм» Андрій Богуш. В Леона тоді був мораторій на спілкування з пресою. Мав будинки для продажу, і поки він їх не продав, ні з ким не спілкувався. Богуш перший приїхав до нього додому, взяв 5-годинне інтерв’ю. Одразу стало зрозуміло – ми натрапили на скарби Алладіна.

Він погодився сісти в програму – і почалася феєрія. Це свіже. Це вау! Леон – центрова фігура всіх програм, де він працював. Він робив рейтинг на «Третьому таймі». Не я і не Фоззі. Він робив рейтинг у Циганика. Він робить рейтинг у Денисова. Хоч останнім часом все ж трохи підздав лідерські позиції.

Такого штибу експерта ніхто не міг навіть уявити. Що він буде казати: «Із точки в точку», «В мешок и с моста». Моя мама за ним виписувала всі ці афоризми. Цілий словник був. Щоб напивався – такого, на жаль, не було (сміється). Все робив на тверезу. А скільки було приколів під час прямого ефіру?!

Як ми з Диканем (тоді – український голкіпер московського «Спартака» – прим.авт.) поспілкувалися?! Подзвонили в ефірі, я привітався – і ми забули, що він в нас висить на дроті. І ми щось ха-ха-ха, ля-ля-ля. А Дикань сидить. Слухає і мовчить. А потім Фоззі такий: «Слухайте, а де Дикань? Він же в нас досі на телефоні!»  Леоненко все розрулив: «А ну всьо. Давай. Пасібо. Пока». І поклав слухавку. Такого змістовного ефіру в нас ще не було.

Потім я поїхав в Південну Африку на чемпіонат світу і там зробив спеціально під Леона включення. З зулусами. Де вони всі казали ламаною українською: «Wikte Lioninko tse naykraschi». І Леон сидів в студії із такою посмішкою, як у каймана – на всі 32 зуби. Стільки було імпровізацій! Газзаєва йому привозили. Шевченка з Ребровим. Це був СПРАВЖНІЙ ПАНК!

- Повз канал ICTV, коли ми там працювали, постійно ходив туди-сюди Олег Саленко. У шльопках та із сємками. Сідав на лавку і ніби чогось чекав – чи не запросять раптом до програми?! Не було спокуси? Чи вам вистачало одного Леона?

- Так ми ж запрошували його. Щоправда, не в якості ведучого. Завжди такий веселий. Поруч з каналом мешкав, коли був ще одружений. Там його Мерс заіржавілий у дворі стояв.

- Про славетне журналістське минуле поговорили. А що зараз?

- О, якраз у четвер на тижні у кінотеатрах – прем’єра документального фільму «Юкі», я там соавтор-сценарист. Це кіно про українських хокеїстів НХЛ, котрі здобували Кубок Стенлі. Серед них і великий Вейн Грецькі. Дуже запрошую всіх у кіно з третього грудня.

На каналі FootballHub виходить моя програма «Наша Збірна», де гравці команди виконують цікаві завдання і розповідають про своє життя. Це оригінальний ракурс навіть для уже відомих футболістів, ну а новачки так стають знайомішими і ближчими широкій аудиторії уболівальників.

Ще разом з моїм приятелем Дмитром Дубасом, власником мережі ресторанів у Києві, зокрема OutPubPodShoffeBESTia, ведемо програму РестоVратор на YouTube каналі DoBest! Оце вже на 100% розважальний проєкт. Тут багато пива, челенджів і гарячих спогадів! Також веду щоденну програм на радіо Lux FM, все навколо...правильно, знову-таки збірної України. Маю колонку і на Трибуні.

Остання шпальта. «Для Шевченка розкривати життєві інсайди ще зарано»

- Один з міфів про тебе, те що ти бібліотекар...

- Чому ж міф? Це правда.

- Але ж ти наче не закінчив...

- З політеху мене вигнали, багато розчарувань для моєї мами. Потім поступив на вечірній до філіалу Одеської морської академії на Подолі. І паралельно – трохи пізніше – в «кульок» Поплавського (Київський національний університет культури та мистецтв – прим.авт.) На бібліографію та бібліотекознавство. Довчився.

- Хоч день працював?

- (Регоче) нєєєє. Я вже слабко пам’ятаю оце все. Десятична система, конкорданція, система посилань... Хоча певні навички, звісно, лишилися. Все необхідне акуратненько заношу собі в записничок. (показує) Ось в мене було записано: «ТЕРЕЛЬОВ, 13:00». Виправлено на 12:30. А сьогодні після інтерв’ю я візьму і викреслю тебе. «ТЕРЕЛЬОВ – ВИКРЕСЛЕНО»

Головний та молодший редактори газети «Jouet» Микола Васильков та Микола Терельов 15 років тому

- Ставлення до книжок.

- Одночасно читаю по чотири. Дочитую квадрологію Апдайка «Кролик біжить». На часі також Матіос, Бредбері. Тож наче невипадкова людина на бібліографічному факультеті. Я стільки перечитав за своє життя! Я прочитав все, що ти знаєш...

- Все, що я прочитав, я, ніби, теж знаю. Шева та збірники читають?

- Всі футболісти – і це зараз реальний тренд – читають книжки типу «Златан». Типу «Фергюсон». Шева читав «Анчелотті». Але мені це не подобається. Не белетристика – не захоплює.

- Сам би написав книгу «Шевченко»?

- Може, й написав би, але інакше. Я працюю з формами. І це було б якесь новаторство. Чи якійсь буклет, чи покрокова інструкція до Шевченка. Навчальна методика для дітей, як приймати правильні рішення. Як брати на себе відповідальність – на прикладі його кар’єри.

До Шевченка зараз дуже багато пропозицій надходить, але він всі відкидає. Це правильно. Фергюсон закінчив кар’єру і там спокійно може розказати, як він жбурнув бутсу в Бекхема, що він сказав Ністельрою, як він обкладав матами Кантона. Казати під час кар’єри – це трохи дискредитувати самого себе, бо ж тобі доведеться з цими людьми ще працювати. Для Шевченка розкривати життєві інсайди ще зарано.

Фотографії: з особистого архіву та соціальних мереж Миколи Василькова

Лучшее в блогахБольше интересных постов

Другие посты блога

Dìochuimhneachadh às deidh leughadh
2 ноября 2020, 18:13
19
Все посты