Обличчя щастя або Історія про «безправного теле-заручника».

Він усміхався, як абсолютно щаслива людина. Його притиснули в куток футболісти в синьо-гранатовій формі, що зайняли платформу для нагородження, а він не зводив очей із публіки на секторі за правими воротами стадіону Вемблі. Він помахав їм рукою, і невпинно усміхався. Я не знаю чи бачила ще в житті настільки натхненно щасливе обличчя саме на стадіоні. Наді мною щойно Барселона підняла Кубок. Вона виграла фінал Ліги Чемпіонів 2011-го на Вемблі у Манчестер Юнайтед. А чоловік, від неймовірно щирої усмішки якого не можна було відвести очей, був Хосеп Гвардіола. І саме в цей прекрасний життєвий момент я подумала, як же паршиво, що я не маю можливості показати це обличчя у себе в сюжеті.

Наша компанія того сезону не володіла телеправами на єврокубки, і, відповідно, зйомки на території стадіону в день матчу були заборонені УЄФА. Говорити про футбол без футболу – це садомазохізм. І таким ми страждали багато років. Спортивна тележурналістика – це «заручник» телевізійних прав, і ми, вихідці з плюсівського Проспорту, маємо величезний досвід роботи в цьому «полоні». Пам»ятаю, як сказала своєму колезі Денису Кулику, величезному вболівальнику Барселони, що перед фінальним матчем роздумували чи йти на стадіон, чи залишитися в нічному клубі “Sound Planet”, в якому фанати Манчестер Юнайтед, що не потрапили на Вемблі, дивилися гру. Адже в клубі я могла зняти відео матчу хоча б із-за спин фанів, і було би хоч щось із дня гри футбольного. Денис сказав: «Славка, якби ти це зробила, я би тебе не зрозумів:)».

На Вемблі ми з оператором Валіком Шилком сиділи у прес-ложі. Щоправда, пам»ятаю, перший тайм я стежила за грою одним оком, тому що розшифровувала відео та синхрони, кодувала відео щоби кинути для анонсу, поки був доступ до інтернету. Добре, що в певний момент сама себе зупинила, і таки насолодилася футболом, фантастичним стадіоном та прекрасними фанами Барселони. Ми сиділи трішки ближче до правих воріт, відповідно, краще чули синьо-гранатове море, яке співало, не присідаючи, та постійно рухалося в такт на всіх 3 ярусах. Тоді перемога Барси була мега-переконливою, а Мессі – футбольним богом на землі. І навіть мій добрий друг з Манчестера, Денні Джил, з яким ми, безумовно, побачилися і в Лондоні, і який, цього разу був вже із квитком на фінал, віддавав належне каталонцям.

З фіналу на Вемблі запам»ятався сам Вемлі, на якому була вперше. Це вже тепер я знаю, що там поруч 3 станції метро, і тепер я орієнтуюся, яка найближча. Тоді ми з Валіком йшли з апаратурою до стадіону добрих хвилин 35, і щиро зраділи, коли побачили відому арку. Стадіон прекрасний з усіх точок зору, і це була одна з моїх мрій – попрацювати на ньому, яка здійснилася в день народження. За день до фіналу була єдина можливість потрапити до поля, на передматчевих тренуваннях. Прекрасний газон, на краєчку якого навіть вдалося посидіти:), фантастичні трибуни із написом «Ми любимо Вемблі», сам стадіон дихає футболом, і до нього хочеться прислухатися.

На фіналі Ліги Чемпіонів можна зустріти будь кого. Навіть принца. На Його Величність я наткнулася по завершенні грі, коли бігла в мікс-зону, обмотана прапором Барселони. Це було весело, коли у під трибунному приміщенні я вибігла нізвідки, і охорона обступила миттєво іспанського принца Феліппе, а він, побачивши мене в прапорі Барси по-королівськи усміхнувся, і кивнув. В Лондоні ще були Крістіан Карамбе, Енді Коул, Джованні Ван Бронкхорст, Джанфранко Дзолла, Сергій Балтача, Рональд Куман, Григорій та Ігор Суркіси, Юрій Сьомін. І це тільки ті, з ким спілкувалася на камеру. Особливо приємні спогади про Дуайта Йорка. Не завжди відомі футболісти Європи приязно ставляться до української преси. Дуайт поводився мега-професійно та ввічливо.

І, окремо, про голкіпера Манчестера, Едвіна ван дер Сара. У своєму останньому матчі в міжнародній кар»єрі він пропустив 3 м»ячі у фіналі Ліги Чемпіонів від Барси, але вийшов до преси і відповідав на всі запитання стільки, скільки їх було. Це викликає непохитну повагу та радість за культуру поведінки із журналістами, яку виховує англійська Прем»єр Ліга.

По завершенні фіналу, нагородження, роботи в мікс-зоні, ми… поїхали шукати святкування фанів Барси по місту. Спочатку, воно мало бути в районі Пікаділлі, але, оскільки задля безпеки в Лондоні навіть фан-зону для перегляду не організували, то звідти вболівальників попросила поліція. І вони всі зібралися на Трафальгарській площі. Дуже хотілося емоційної картинки, танців у фонтанах, абощо. Але видима і невидима поліція не давала розгулятися фанам Барси, і єдине, що було емоційним – реакція на вогник на камері – всі фани скупчувалися, як завжди, і співали. Це стандартна реакція у всьому світі:)

Пам»ятаю, що в готель приїхали дууууже пізно, я ще сіла шифрувати синхрони та писати сюжет, а Валік відправляти відео. В результаті, до рання ми обоє працювали, потім прилягли поспати на кілька годин, і проспали час виїзду на вокзал. У поспіху виселилися з готелю, і тільки з вікна кебу, в якому їхали на станцію Вікторія, я похапцем побачила Букінгемський палац, Big Ben та London Еye. Барселонські фани в цей час спали, а ми летіли в Київ, щоб в той же день видати в ефір сюжет. В якому я ще досі шкодую, що не було того усміхненого обличчя. Ні голів, ні Мессі, ні, навіть, іспанського принца, а саме обличчя щастя Хосепа Гвардіоли.  

 

 

Этот пост опубликован в блоге на Tribuna.com. Присоединяйтесь к крупнейшему сообществу спортивных болельщиков!
Другие посты блога
Слава України
+21
Популярные комментарии
Yaroslava Shumyk
+1
І саме тоді не вирілилося, що хтось реально взагалі може бути кращий цієї команди у світі. Я не глорік, але ще раз переконуюся - немає вічно сильних, є ті, що більше запам"ятовуються.
Ответ на комментарий Виталий Старенький
Очень хорошо помню тот финал и гол Месси головой. Незабываемое зрелище. Это была идеальная Барса, которую никто не мог остановить
Виталий Старенький
+1
Очень хорошо помню тот финал и гол Месси головой. Незабываемое зрелище. Это была идеальная Барса, которую никто не мог остановить
Написать комментарий 5 комментариев
Loading...
Реклама 18+