Tribuna/Футбол/Блоги/Слава України/MOSCOW CALLING. Мій перший фінал Ліги Чемпіонів.

MOSCOW CALLING. Мій перший фінал Ліги Чемпіонів.

Для життя спортивного журналіста робота на події під назвою Фінал Ліги Чемпіонів - це велика честь. Для українського спортивного журналіста-телевізійника - це ще і велика вдача. Цьогоріч я працюватиму на 5-тому для себе фіналі Ліги Чемпіонів у Лісабоні. Відчуття екслюзивності, чесно кажучи, притуплюється, але не відчуття особливості події. Моя фінальна історія розпочалася ... з Москви.

Автор — Yaroslava Shumyk
9 мая 2014, 05:02
3

Фінал Ліги Чемпіонів у Москві мені, як вболівальнику, запам»ятався дощем, тим, як послизнувся Тері і не забив пенальті Роналду. У журналіста спогади інші. Оскільки на стадіоні працював Костянтин Андріюк, я займалася навколо футбольним життям фіналу. Ми фактично не бачилися у Москві, оскільки такі події затягують робочим режимом нон-стоп. Єдине, що встиг ще на місці розповісти Костик – як прес-аташе Манчестера чи Челсі (зараз не пам»ятаю), хотіла купити чай на Лужніках, а в неї наполегливо запитували - де ваша картка на чай, чого громадянка Британії ніяк не могла зрозуміти:)

Фестиваль Чемпіонів москвичі проводили на Красній площі, на якій, пам»ятаю, підійшов до мене міліціонер і сказав, що я кудись там не можу проходити. Я аргументувала, що можу, маю право і пройду, він побачив мікрофон 1+1, розусміхався, сказав, що родом з України і більше не забороняв мені нічого. Це був 2008-ий рік. Тоді Росія виграла Євробачення і чемпіонат світу з хокею. Такого масового психозу, який зараз, на жаль, існує там,  впродовж московського фіналу ЛЧ не було. Але, деякі місцеві виокремилися.

Наприклад, хлопчина, який перед матчем розказував мені, що якщо англійці (нагадаю фінал був МанЮнайтед-Челсі) будуть щось мати до росіян, «то они все здесь полягут». І, звісно, найбільший шок був коли Челсі, після програшу, виходив з автобуса біля свого готелю, ми знімали їх, бо ж за лондонців грав Шева тоді. Натовп зібрався різний, і фани Челсі, і Манчестера, але хтось вигукнув «Расєя!» а потім додав «Кавальчук!» (це хокеїст, що у фіналі ЧС за Росію забив переможну шайбу), і площа злилася у цих вигуках. Розчавлені після тяжкого фіналу гравці Челсі ще швидше заходили в готель, англійці моментально розтягувалися подалі від натовпу, а гостинні москвичі горланили і далі. Тоді це мене шокувало.

Із приємного. Познайомилася із одним із найвідданіших фанів Манчестер Юнайтеда, яких знаю. Денні Джил, досі підтримую з ним стосунки, після того бачилися ще на фіналі на Вемблі 2011. До Москви Денні прилетів із…. Австралії. І, що найцікавіше, БЕЗ КВИТКА. Я була щаслива, що знайшла такого божевільного фана, далі допомогла йому зустрітися із одним із продавців квитків, який він таки придбав за майже 1000 доларів. З точки зору журналістської – це була шалена вдача, яку я не відпустила, але з технічного боку – зйомки моменту передачі квитка могло не відбутися, тому що в оператора сідала батарея на камері. Доля змилостивилася і секунди відео-кадрів купівлі квитка Денні таки були зафіксовані, після чого техніка вимкнулася. До того, для перестраховки я запропонувала Денні пофотографувати його (думала, хоч фото будуть для сюжету, якщо камера вмре), британець зголосився, не підозрюючи мого замислу.

Манчестер виграв, мій шалений фан ні на мить не шкодував, що побачив це на власні очі і витратив дику суму. Денні вже переїхав до Манчестера, ми з ним підтримуємо стосунки досі. Він, як власник абонемента на всі домашні матчі МЮ, має право привести гостя на стадіон, що було запропоновано мені неодноразово, але я все ще не скористалася пропозицією.

І ще в Москві були спекулянти (куди ж без них), дикі ціни на готелі, зустріч із білоруським фанатом МЮ, з яким познайомилися в Києві та шапки-вушанки. Про все це і мого манчестерського героя можна подивитися у сюжеті для програми Пролігу, що виходила на 1+1. Наш ефір був часто опівнічним, але ніхто з журналістів не дозволяв собі розслаблятися через далеко не праймовий час. Таким був мій перший фінал ЛЧ. Далі буде…