Tribuna/Футбол/Блоги/FootUAball/Європа б ними пишалася, але вони - наші!

Європа б ними пишалася, але вони - наші!

Після перемоги Шерифа над «королівським клубом» у ЛЧ, Вернидуб змотивував згадати про те, що у нас є тренери хорошого рівня.

Блог — FootUAball
30 сентября 2021, 22:12
29
Європа б ними пишалася, але вони - наші!

Після перемоги Шерифа над "королівським клубом" у ЛЧ, Вернидуб змотивував згадати про те, що у нас є тренери хорошого рівня.

(П.С. Деякі тренери з цього списку керували двома-трьома клубами, а дехто - і під 10, але я обирав найуспішніші клуби у кар’‎єрі тренерів)

1. Мирон Маркевич(Металіст, Дніпро)

Тренер, який має колосальний досвід з командами рівня Металіста ім. Ярославського і напів кризисного, але з футболістами високого рівня, Дніпра.

Обіграти Шахтар зразка 2010-2012 - то, вже вважай, досягнення. Мхітарян, Коста, Адріано, Кучер, Фернандиньо, Тейшейра, Срна - оце була команда. І Мирон Богданович міг їм попсувати настрій. N-на кількість бронзових медалів(у часи тих чемпіонатів то було в рази складніше, аніж зараз) та одна срібна медаль(вперше Динамо фінішувало нижче 2-го місця). Не забуваємо про гру Металіста у Європі( 4 рази у плей-офф ЛЕ, а, також, одного разу у 1/4 того ж турніру).

Але вершина тренерської кар’‎єри Мирона Маркевича, безперечно - це фінал ЛЕ з Дніпром у сезоні 2014/2015. З тим Дніпром, що мав купу проблемних моментів завдяки одній персоні, яка може, не дай боже, знову повернутися до нас у футбол. Не будемо забувати, що тоді вони пройшли на своєму шляху Аякс і Наполі часів Саррі( з тим Ігуаїном, який повинен був завершити кар’‎єру, якщо не пройдуть Дніпро, але чомусь не закінчив у той вечір, на жаль). Але, на превеликий жаль, happy-end не вийшов, у фіналі вони програли Севільї( що вже є синонімом до назви турніру "Ліга Європи"). Але нехай хтось з українських тренерів повторить таке досягнення - вихід до фіналу єврокубкового турніру.

А я особисто сподіваюсь, що Мирон Богданович ще не сказав свого останнього слова в українському футболі, і ще порадує усіх нас тріумфами проти команд топового рівня, і аби у цьому списку було б хоча б ще декілька перемог проти топ-клубів, саме за участі Мирона Богдановича.

2. Юрій Вернидуб(Зоря, Шахтар Солігорськ, Шериф)

Безперечно, перемога над мадридським Реалом на Сантьяго Бернабеу на груповому етапі ЛЧ - це найбільше досягнення Юрія Миколайовича(віримо і сподіваємось, що не останнє), але це його третій клуб, де він досягає результату, але до цього моменту були ще два колективи, про які зараз згадаємо.

Починав тренером він ще у запорізькому Металурзі, але перший клуб, де почав досягати результати(через певний час), це луганська Зоря. Якщо хтось у далекому 2011 році сказав, що цей тренер "через 5-6 років буде грати у групі ЛЕ проти МЮ і вигравати "бронзу" УПЛ", то це були б просто думки/мрії людини, яка трошки збожеволіла.

Але життя таке, геть зовсім непердбачуване. І з Зорею він давав бій не лише нашим "українським грандам"(тільки давайте не згадувати про 7:1 з Шахтарем, там були геть зовсім інші мотиви для такого погрому), але й у Європі бій давали. Матчі з Фейєнордом, камбеки з 0:3 до 3:3(але на жаль, таки 4-й пропустили наприкінці), перемоги над німецькою Гертою( 10 сходинка наприкінці того сезону у Бундеслізі) та Атлетіко з Більбао. Достойні ігри проти МЮ, Лейпцига, Браги, де для досягнення такого тріумфального результату, який Юрій Миколайович досягає вже у другиій грі ЛЧ поспіль, не вистачало лишень футбольної фортуни. Досягав результатів, про які клуб міг тільки мріяти(двічі грали у групі ЛЕ, 1 бронзова медаль та один фіанл КУ), а також як не згадати те, що саме у Зорі Вернидуб чимало футболістів вивів на новий рівень(Маліновський, Караваев, Лунін, Бонавентура, Петряк, Соболь, Харатін, Малишев). І усі ці результати мали за собою один важливий нюанс - кожні 6-8 місяців тренеру потрібно було будувати нову команду(бо ж Гєллер такий фанат футболу, як я - американського "соккера")

Далі був короткотривалий період у Білорусі(пішов через розбіжності з керівництвом клубу), де встиг завойювати(майже) титул чемпіона Білорусі(лише другий в історії), його роботу щодо завоювання титулу продовжив ще один український тренер, якого я ще в добірці "наших найкращих" згадаю.

Ну і ось він, Шериф. Став чемпіоном Молдови(для цього клубу це нормально). А ось проходити усі кваліфікаційні раунди ЛЧ - це щось екстраординарне(далі, ніж 2 кваліфай раунду не проходили). А тут пройшли Црвену Звєзду, Динамо Загреб(Шахтар з Каштру можуть пригадати, як хотіли їх пройти у групі ЛЧ, "не помічаючи"). І от зараз, група Шерифа ЛЧ і місце клубу після 2 турів, без зайвих слів:

3. Роман Григорчук(Вентспілс, Чорноморець, Габала, Астана, Шахтар Солігорськ)

Починав Роман Йосипович свої тріумфи у якості тренера у латвійському клубі Вентспілс, з яким тричі ставав чемпіоном країни, двічі - володарем кубка Латвії(до речі, найтитулованіший тренер в історії клубу, який зараз, частково вже ліквідований, на жаль), а от у єврокубках поки не йшло, зате пішло в Одесі)

Найвища сходинка у ЧУ(4 місце), починаючи з 90-х років, "нахабна і відважна гра" проти лідерів чемпіонату(нагадаю, то було початок 2010-х, рівень нашого футболу був топовий), фіналіст Кубку та СуперКубку України, але що найголовніше - команда пройшла у групу ЛЕ. І не лише пройшла, але й вийшла до плей-офф ЛЕ(суперниками в групі були ПСВ, Динамо Загреб та Лудогорець), де потрапили на французський Ліон, але за абсолютно рівної гри, колектив з одноіменного міста пройшов далі. Потім в Одесі настали "похмурі футбольні часи, завдячуючи одному "старому" з абревіатурою Л.К., і Григорчуку довелося покинути "південну Пальміру", і розвернутися на Схід, до азербайджанської Габали.

Там він давав достойний супротив команді, яка є місцевим гегемоном чемпіонату - Карабаху, багаторазовому чемпіону країни. Завжди не вистачало зовсім трішки, аби зробити тріумф і завоювати "золоті" медалі чемпіонату. Але і без цього, двічі бронзу чемпіонату, двічі срібні медалі, фіналіст кубку Азербайджану і головне - клуб двічі за каденцію Романа Йосиповича грав у групі ЛЕ(перший тренер, який вивів клуб у групову стадію ЛЕ), проходячи у кваліфікаційних раундах Ліон, Марібор, Панатінаїкос.

Після турне до Азербайджану, наступною командою у кар’‎єрі Романа Григорчука стала казахстанська Астана, з якою він хотів свою мрію втілити у життя(яка, до речі, була і у Юрія Вернидуба)це - груповий етап ЛЧ. Найтитулованіший клуб Казахзтану з великими фінансовими можливостями. Але не вдалося. На внутрішній арені команда під орудою українського тренера здобула "золоті" медалі чемпіонату і стала володарем Суперкубку, а у Європі вийшли до групи ЛЕ, де здобули історичну перемогу над МЮ.

Далі була Білорусь, де з сімейних обставин, Роману Йосиповичу потрібно було залишити клуб, але встиг виграти з клубом 1-ше місце чемпіонату( довів до логічного завершення роботу свого попередника Юрія Вернидуба.

Єдине що тут хотів би сказати, що хотілося б, аби Роман Йосипович знайшов собі команду на роки з амбіціями, і аби футбольна фортуна була на його боці на новому тренерському місці(як вболівальник з міста Одеси, дуже б хотів, аби це було в "південній Пальмірі", але поки....

4. Віктор Скрипник(Вердер, Ріга, Зоря)

Починав свою тренерську кар’‎єру у молодіжці Вердера, спочатку асистентом головного тренера, а у сезоні 2013-2014 став головним тренером другої команди Бремена - Вердер II, з якою досяг непоганого результату - 2 місце у Регіоналлізі(якщо по-нашому, це четвертий по силі дивізіон у Німеччині). А в жовтні 2014 року став головним тренером першої команди. Пропрацював там майже два роки, і давав непогані результати з командою, де на дорогі трансфери на той момент не слід було розраховувати( сезон 2014/2015 - 10 місце, сезон 2015/16 - 13 місце). Із знакових перемог можна пригадати "вікторії" над Байєром(3:1, 4:1), та Боруссією Д(2:1), яка на той момент була "срібним" призером Бундесліги.

Після звільнення з Вердера, Віктор Скрипник рушив до латвійської Ріги, де встиг виграти "золоті" медалі чемпіонату та стати володарем кубку Латвії.

А після - він зробив те, про що, з його слів, колись мріяв зробити - повернутися до України і взятися за якийсь футбольний проект. Буду відвертим, я дуже зрадів, коли тренер такого рівня приїхав до нас, але дуже не зрадів, коли командою, що він обрав для кар’‎єри, була Зоря - де стратегія, послідовність та впевненість - слова-антоніми.

І лише за рахунок досвіду і мотиваціїї тренера Зоря встигла виграти 2 "бронзи" поспіль у ЧУ( і в останніх двох сезонах була близька до того, аби створити сенсацію, посісти 2-місце, потиснувши Динамо, а в наступному сезоні Шахтар, відповідно. Встигли вийти до групи ЛЕ, де набрали 6 очок у групі з Лестером, Брагою та АЕК(і якби фортуна футбольна була трохи на боці "мужиків", то набрали б більше, але...), а в цьому сезоні грають у групі ЛК.

Єдине, що тут хотів би від себе додати - ні за яких обставин, якщо Скрипник хоче розвивати свою кар’‎єру, йому не можна залишатися у Зорі, його період у цьому клубі повинен завершитися наприкінці сезону 2021/22. Він занадто класний тренер для такого клубу, як Зоря, а луганський клуб - занадто ніякий(особливо, керівництво) для менеджера рівня Віктора Анатолійовича.

5. Сергій Ребров(Динамо, Ференцварош)

Як зараз пам’‎ятаю, фінал Кубка України, сезон 2013-2014. А на тренерській лавці Динамо сидить зовсім юний(як для тренера) Сергій Станіславович. Ризикнув тоді Ігор Суркіс, призначивши молодого, без досвіду у клубі такого рівня тренера. І цей ризик у майбутньому приніс йому результат.

2 поспіль чемпіонства, 1 кубок України, 1 СуперКубок, але найголовніше - яскрава гра і не менш яскравий результат у Європі. Сезон 2014-2015 - 1/4 ЛЕ(у більшості вболівальників "біло-синіх" буде перемога на НСК Олімпійському над Евертоном 5:2, а в групі - 15/18 набраних очок. А в сезоні 2015/2016 - вперше з 1998! року вивів Динамо у плей-офф ЛЧ. Непогані результати, чи не так?

Потім, у Реброва були розбіжності з керівнцитвом клубу щодо того, кого потрібно продавати, а кого - купляти(це їм коштувало втратою "золота" на наступні 4 роки), і на рік Ребров поїхав до Саудівської Аравії, де встиг виграти "срібло" чемпіонату.

А у 2018 році він вирішив повернутися до Європи, переїхавши до угорського Ференцвароша, де став, без перебільшення, легендою. 3 чемпіонства поспіль, вперше за 25 років вивів команду до групи ЛЧ, ставив команді швидкий, атакувальний футбол, який псував нерви командам рівня Ювентуса та Барселони(от з результатом тільки не виходило). Але свій слід у історії угорського клубу він, безперечно, залишив.

Зараз поки що він тренер команди з ОАЕ(Аль-Айн), як буде далі, і де буде наступна зупинка після цього клубу - побачимо.

6. Андрій Шевченко(збірна України)

Не можна було б не згадати тренера, який по результатам, став найуспішнішим в історії нашої збірної.

Вихід з 1-го місця на Євро у групі з чемпіонами Європи, Португалією(яку ще й обіграли 2:1), сербами(5:0 у Львові), вихід до команд квартету А у новостворенній Лізі Націй, де були перемоги над Іспанією та майбутнім чвертфіналістом Чемпіонату Європи, Швейцарією.

І, безперечно, вихід до 1/4 фіналу ЄВРО. Так, більшість будуть згадувати, що туди ми пройшли завдяки Швеції, якій потім "віддячили", пройшовши їх у 1/8, але якщо згадати постковідний період, то, якби не пандемія, наша збірна виглядала б куди краще, форма була шалена у наших гравців, взаємопорозуміння - на найвищому рівня. Але, життя - непередбачуване.

"Гра забувається, результат залишається" - ця фраза і є тією квінтесенцією каденції Шевченка на чолі національної команди. І впевнений, що він ще доведе свій рівень, але вже на клубному рівні(головне - не зволікати і не затягувати з новою командою)

---------

Коли постало питання, ким замінити Шевченка, то від багатьох я чув "от, потрібно, мабуть, когось з іноземців вибирати". У нас, напревеликий жаль, у головах людей сидить якийсь "гвинтик", який раз по раз проявляється у тому, що ми не віримо у себе, не віримо у своїх. Щось чуже, неріжне буде краще, аніж наше. Ні. Ніколи так не було і не буде, чуже ніколи не стане рідним.

Вибір у нас серед тренерів є, ще є надія, що єкс-гравці такі як Гусев, Ротань, Шевчук, Кучер, Шовковський і інші, які мали колосальний досвід роботи з тренерами топового рівня, підтянуться і через 5-7 років, можливо, хтось з них також потрапить до цього списку. А поки що висновок один: нам є ким пишатися серед тренерів.

І це лише початок, я впевнений. Найцікавіше - попереду!

Другие посты блога

Все посты