Tribuna/Футбол/Блоги/Танкове буратіно/Царі та голови. Головні висновки за мотивами сезону Суперліги

Царі та голови. Головні висновки за мотивами сезону Суперліги

Далі діяти будемо ми, як сказав би Віктор Робертович.

1 мая 2019, 17:35
22
Царі та голови. Головні висновки за мотивами сезону Суперліги

Фіаско головного фаворита та баланс чемпіона.

Минулий розіграш Суперліги виявився унікальним з багатьох причин. Не лише тому, що чемпіонська серія завершилася раніше за втішно-медальну за приблизної рівності усіх команд-учасниць.

Головним трендом стала зміна ставлення та оцінка значущості не стільки українського баскетболу, скільки пересічного українського баскетболіста. І Євромайдан, під час та після якого Україну відчутно хитнуло, не має до цієї «паспортної революції» настільки прямого стосунку, як комусь може видатися.

Легіонери більше не мають визначальної ролі

На початку поточного десятиліття баскетбольні клуби можна було поділити за рівнем можливостей комплектації якісними американськими кадрами на три групи. Еліта на зразок «Азовмашу» могла дозволити собі за бажанням кілька гравців рівня ротації Євроліги, іноді переманюючи їх безпосередньо з головного континентального турніру чи з топ-ліг. Чим манили? Та грішми ж. Аналогічно чинили і середняки з претензіями, яким вистачало серфінгу ближнім зарубіжжям – «Говерла» регулярно підшукувала собі лідерів серед провідних персон чемпіонатів Чехії та Польщі.

Новатори покладалися на молоду поросль, що їхала до Європи починати професійну кар’єру. Іноді складалося (Калпеппер у Запоріжжі, Беверлі у Дніпрі), іноді ні, оскільки довірливому покупцю підвозили кота у мішку. Найкращий приклад – «Хімік» та еталонний анорексик Гевін Едвардс, який лиш з наближенням четвертого десятку літ почав потроху набирати необхідну для важкого форварда масу (характерно, що відбувається це у маніакально схильній до здорового харчування Японії). Активна робота в цьому напрямку майже припинилася років п’ять тому, оскільки Україна втратила статус привабливого ринку.

Зараз перебудова дійшла до апогею. Іноземці вже не так активно вірять у побрехеньки про «громадянську війну», власники клубів переорієнтувалися, нові фінансові умови їх не бентежать – легіонери трапляються навіть у другій за рангом українській лізі. Але рецепт успіху принципово змінився. Якщо раніше вважалося, що без іноземців неможливо стати чемпіонами, то відтепер американсько-балканський легіон не є найбільш визначальним фактором.

Якби нічого не змінилося, то ми б мали геть іншу сітку плей-офф та умовний «Політехнік» серед фаворитів сезону. Тріо Кромер – Грем – Девіс несамовито домінувало та могло затягнути напружену кінцівку у будь-якого суперника. Навіть у майбутнього чемпіона у гостях. Володимир Коваль – не ідеал тренера, але з чемпіонським досвідом. Хтось може сказати, що харків’янам завадила справді виблиснути коротка ротація, і буде правий. Та лише частково.

Проблеми у сьомої команди регулярки зазвичай починалися, коли один з американців сідав перепочити. Серед українців необхідний рівень тягнули лише Козлов, Рочняк та залучений посеред сезону Завадський. Інші в епоху великих грошей сиділи б у глухому запасі десь у вищій лізі. Ілля Чугунов, який запам’ятався шаленим баззер-бітером з центру майданчику у Черкасах, поки не готовий навіть до максимально ефективних двадцяти хвилин за гру через баскетбольну недозрілість. А дехто з більш досвідченних одноклубників до більш-менш рівного протистояння з Крутоусом чи Мішулою вже не дозріють за визначенням. Іноді здавалося, що ще один-два провальних матчі – і Тимуру Арабаджі доведеться задуматися над поновленням кар’єри гравця.

«Запоріжжя» могло замахнутись на чемпіонство

Схожий колапс стався і в «Запоріжжі», яке претендентом на титул було б як за старих, так і за нових розкладів. Ударний квартет Трент – Холтон – Хілл – Пресслі фактично виборов перевагу власного майданчику в усіх раундах у вісім рук. Першочерговим завданням Валерія Плеханова було формування ротації, що дозволить заокеанським лідерам не перевантажитися, а українцям – показати себе у всій красі за обмежений ігровий час. До певного моменту механізм чудово працював, іноді навіть не на максимальних обертах.

Негаразди у зелено-білому раю стали помітними у третьому поєдинку серії з «Мавпами». Потенційно легка прогулянка перетворилася на ходіння по лезу ножа через вражаючу перевагу чемпіона-2018 в плані доморощених гравців. Виконавців рівня Кольченка чи Чумакова у запоріжців серед «паспортистів» не було за визначенням, як і необхідної глибини. Тренерський штаб міг розраховувати хіба на Кондракова, Шевченка, Мироненка та Буца (Овдеєнко видав настільки невдалий сезон, що його з рівняння можна виключити), при цьому лиш Юрко тримав стабільний рівень ефективності на довгій дистанції. Порівнювати досвід виступів у матчах на виліт тут навіть сенсу не було.

На щастя для «Запоріжжя», черкащани чи то через ефект несподіванки, чи то з джентльменських міркувань відмовилися забирати кінцівку тієї гри та творити історичний апсет (восьмий номер посіву переможця регулярки ще ніколи не вибивав). «Київ-Баскет», на біду для команди Плеханова, виявився більш холоднокровним і «вкрав вечірку» у першій же ж півфінальній зустрічі. Тузами в колоді Мурзіна були не Крік чи Латковіч, а Крутоус та Петров, що вже досхочу нанюхалися пороху плей-офф. За великим рахунком, Плеханову для виходу до фіналу не вистачило одного досвідченого бійця з вмінням захищатися на трьох позиціях та кидком рівня «трохи вище за середній». Того ж Олексія Щепкіна, з яким тренер знайомий був ще по донецьких часах.

Бронзі в Запоріжжі щиро радіють, однак стрибнути можна було значно вище.

«Дніпро» знову провалився через менеджмент клубу

У суперника запоріжців в бронзовій серії з «аборигенами» якраз все було гаразд. «Дніпро» можна вважати базовим клубом збірної як з кількісної, так і з якісної точки зору. Однак любов Ігора Коломойського до неефективних менеджерів гикається дніпрянам навіть зараз, коли мільярдер до них не має жодного офіційного стосунку. 

Якби Білл Сіммонс розумівся б на українському баскетболі, то точно навів би в якості кінематографічної аналогії «Гіркий місяць» Романа Поланскі із Денисом Журавльовим в ролі Мімі. В певний момент залежність навіть стала обопільною. Власнику «Дніпра» Кондратьєву подобалося виглядати виграшно на фоні тренера, що спершу навіть заміни без паперової шпаргалки не міг робити як слід. Колишній форвард збірної України, в свою чергу, чудово розумів: лише тут йому можуть дати роботу, пов’язану з баскетболом. Цей союз за визначенням обрікав «Дніпро» на поразки в боротьбі за титули на довгій дистанції. Зриви були неминучими, їх варто було просто дочекатися.

Максимально показовий випадок трапився у останньому матчі сезону на новенькій запорізькій арені. У першій чверті обидві команди йшли нога в ногу, і гостям прихопити медальки потрібно було більше, ніж господарям – від банди Плеханова таких очікувань восени все ж не було. Що робить Журавльов перед другою десятихвилинкою? Знімає Мішулу і випускає Кожем’якіна, який рівень Суперліги тягне з величезною натяжкою. Дніпряни не можуть забити протягом чотирьох хвилин, припускаючись по-дитячому дурних втрат і не влучаючи з початково невигідних позицій, наслідком чого є ривок 9:2 – для поєдинку, який в підсумку ледве проб’є ТБ130, це дуже критично.

Андрій, який через нестачу баскетбольного інтелекту гальмував позиційний напад, на майданчику лишився навіть після тайм-ауту. Десь тоді і трапилася «смерть мозку», після якої тіло ще двадцять із зайвим хвилин посмикалося без жодного сенсу. 24 втрати, 34% з гри та 56 очок – ідеальна ілюстрація провалу. Яким би сильним не був склад, але без адекватного тренера найкращими з кращих не стати. Кінець кінцем, в історії українського баскетболу за винятком періодів розколів серед чемпіонів немає жодної команди «без царя у голові».

«Хімік» став чемпіоном завдяки внутрішньокомандному балансу

Показово, що до фіналу врешті-решт вийшли дві найбільш безпроблемні команди. «Мавпам» та «Одесі» розігратися як слід завадила нескінченна епідемія травм, «Миколаєву» зіпсували сезон проблеми з домашнім спорткомплексом. «Київ-Баскет» начебто й мав критичну ваду – Євгена Мурзіна важко назвати генієм тренерської думки. Однак позиції першого та другого номерів про всяк випадок частково закрили легіонерами – для п’яти перемог у плей-офф цього виявилося достатньо. Тим більше головною рушійною силою були все ж українці.

«Хімік» наприкінці минулого року і взагалі не видавався претендентом на чемпіонство. Найбільш досвідченим серед української частини ротації був Рябчук – людина із, м’яко кажучи, обмеженим набором навичок. Американський дует Джонс – Едвін важкувато вкочувався в сезон і не відразу спіймав потрібний ритм. Та під ігри на виліт южненці увімкнули чемпіонський режим. Вони єдині виграли серію першого раунду насухо, а потім прибрали зі шляху «Дніпро». Прибрали попри постійні апеляції опонентів до суддів та нокдауни на кшталт першої чверті, програної у гостях з рахунком 2:27.

Символічною для стабільного фіналіста (п’ять потраплянь за останні шість сезонів) стала друга половина чемпіонського матчу без вилученого Віталія Степановського. Головний тренер настільки якісно налагодив взаємодію між підопічними, що гравці не знітилися навіть за відсутності керманича. Якби на місці Мурзіна був Мітрович, Багатскіс чи інший тренер, який малює щось на планшеті, а не винятково стукає по ньому фломастером, то серія не скінчилася б настільки трагічно для киян. Хто чіпляється за четвертий поєдинок, тому й за п’ятий частенько вдається зачепитися. Але, але…

От і виходить, що ключем до чемпіонства є внутрішньокомандний баланс. Тренер з чіткою позицією та без зайвого епатажу, двійко легіонерів для ефективного тиску в позиційному нападі і молоденька ротація, яка переграє будь-кого не руками, а ногами. Та ще й клубна школа має раз-по-раз підкидати дрівець до печі – минулого вже сезону суттєвий ігровий час та важливі ролі отримували чотири вихованці «Хіміка» (Сидоров, Павлов, Марченко, Войналович). Ну й, звісно, власник без манії величі, з чим щастить не всім.

Фото: ФБУ