Липовий баскетбол. Як збірна України почала шлях на Євробаскет
Блог «Танкове буратіно» – про перемогу над Болгарією.
Блог «Танкове буратіно» – про перемогу над Болгарією.
Матч з болгарами зайвий раз довів очевидну річ: збірна України під керівництвом Євгена Мурзіна є командою без царя у голові і не має нічого спільного з бандою, яка наробила галасу три роки тому у Словенії. Хаос у нападі, перманентні недопрацювання у захисті – Майк Фрателло точно б цього не схвалив. П’ять років тому його перша версія збірної, номінальним лідером якої вважався, прости господи, хронічний егоїст Стіві Бертт, поклала на лопатки значно сильніших болгар виключно за рахунок агресивного захисту на периметрі та швидких відривів з різницею в одинадцять очок. Вчора ж болгари зуміли втриматися в межах десяти очок, хоча по ходу зустрічі програвали більше двадцяти. Парадокс? Так, звичайно. Але усе можна легко пояснити.
По-перше, збірна України традиційно страждає від невміння тренерського штабу ставити якісний захист від триочкових кидків. Навіть за часів Фрателло ця проблема була актуальною, оскільки в його штабі за цей елемент відповідав Денис Журавльов – людина, яка навіть заміни не здатна вчасно робити без папірця. Важко сказати, хто займається цим зараз, але становище лише погіршилося. Під час позиційних атак болгар представники української задньої лінії відчували себе немов у відкритому космосі в стані нерухомості: ніхто не знав, куди бігти і кого накривати. Траплялося навіть так, що вибігати нагору на людину з м’ячем доводилося Фесенку або Кравцову. На наше щастя, гості не реалізували навіть третини з 33 дальніх кидків, більшість з яких виконувалася без найменшого супротиву, інакше все було б зовсім кепсько.
По-друге, Мурзін знову довів, що дехто недарма порівнює його з Байроном Скоттом. Мова, щоправда, не стільки про Скотта-гравця, скільки про Скотта-тренера, який загубився в часі та досі вважає двоочковий баскетбол неймовірно ефективним. Згадайте, як бомбардувала суперників з-за дуги банда Фрателло і порівняйте той баскетбол з учорашніми цифрами. Двадцять дальніх спроб за сорок хвилин – непристойно мало за мірками реальності, в якій ідеалом вважається триочковий на всю голову Голден Стейт. На додачу дві третини цих спроб були абсолютно спонтанними та вимушеними – або відведений на атаку час добігав кінця, або віддати м’яча було нікому. З кутів наші взагалі жодного разу не влучили (могло бути одне влучання, але Отверченко заступив за лінію) – важко пригадати, коли таке траплялося востаннє.
Прихильники тренерського таланту Мурзіна, звичайно, можуть навести контраргумент: немає сенсу робити акцент на атаки з периметру, якщо головними зірками команди є центрові. Частка правди в цьому твердженні безумовно присутня. Але не схоже, що Україна мала чіткий план тиснути на болгар за рахунок завантажень Фесенка та Кравцова. Лукашов, який у свої 27 так і не навчився адекватно взаємодіяти з жодним центровим крім В’ячеслава, віддав за 28 хвилин на майданчику аж три результативних паси, і це при тому, що м’яча Денис іноді відверто перетримував. За великим рахунком, нас врятувала абсолютна неготовність болгар протидіяти скидкам під кошик після стрімких проходів та нестача фізичної потужності – в іншому випадку Везенков та його товариші поїхали б з Києва зі щитом.
Можна за бажання віднайти і певний позитив. Лідери суперника були надійно закриті, і скоротити відставання супернику вдалося виключно завдяки сплеску активності рольових гравців. Отверченко приніс абсолютний мінімум можливої шкоди – не возився з м’ячем по двадцять секунд та не кидав з восьми метрів через дві пари рук, як звик це робити у клубах. Але задня лінія в цілому запам’яталася хіба що пасивністю та неефективністю, а підбирання не вдалося виграти достатньо переконливо. За великим рахунком, перемогу Україні приніс підйом Липового з потрібної ноги – так само, до речі, було і в Ризі, де наші здобули свою попередню звитягу.
Хочеться навіть порадіти тому, що з усього складу наступного суперника України проблеми можуть створити аж два гравці. Але поки не будемо.
