Ретроспектива. Рік, коли Тоттенхем випередив Арсенал

Якщо заглянути у календар, то стане зрозуміло, що до завершення поточного сезону англійської Прем’єр-ліги залишилося всього-нічого – якихось чотири тури. Звісно, цього цілком вистачить, щоб перевернути все буквально з ніг на голову – наприклад, Міддлсбро та Суонсі ще мають теоретичні шанси на збереження прописки в еліті, а Манчестер Юнайтед може подолати лігочемпіонівський бар’єр. Що вже казати про Тоттенхем, який, незважаючи на чотирьохочкове відставання від лідируючого Челсі, не полишає сподівань все таки, нехай і дивом, але опинитися на першій сходинці чемпіонату.

Однак, як би там не розвивався сюжет, одну річ вже точно не змінити – справа у тому, що вперше за двадцять два роки Шпори фінішують вище лондонського Арсеналу. Явище, ясна річ, локальне у порівнянні із загальною картиною, але для фанатів обох клубів безсумнівно має надзвичайну значимість. Для того, щоб упевнитись у особливості та принциповості дербі Північного Лондону, досить і того факту, що суперництво Канонірів та Лілово-білих підкріплює глибока історія, коріння якої, між іншим, сягає кінця 80-х років ХІХ століття. Тому не дивно, що кожна їхня зустріч, як мінімум, варта уваги, а для прихильників команд – і поготів, адже, окрім вищесказаного, стосунки між фанатськими осередками склалися вельми напружені.

Особливе загострення відносин спостерігалося із сезону 1994/95. Чому? Саме тоді Тоттенхем востаннє випередив Арсенал у турнірній таблиці, за підсумками розіграшу АПЛ посівши сьому сходинку, а Каноніри – аж дванадцяту. І ось, з того часу Шпори ніяк не могли втерти носа непримиримому сусідові, що породило масу глузувань – як факт, одним із таких докірливих кепкувань, що згодом переросло у своєрідну традицію, став День святого Тоттерінгема, який прихильники Арсеналу святкували з 1996 року і донедавна. Треба сказати, що перервати невтішну тенденцію Тоттенхем міг ще у минулому сезоні, але команда, розчарована травневою нічиєю із Челсі, яка, в свою чергу, ознаменувала перемогу Лестера у чемпіонаті, розклеїлася, двічі поспіль поступилася Саутгемптону та Ньюкаслу і таки пропустила вперед Арсена Венґера. Неважко здогадатися, як гірко було на душі Маурісіо Почеттіно, його підопічним та уболівальникам, що із сумом спостерігали за черговою акцією Арсеналу.

 Зауважимо, що за весь час перебування в Першому дивізіоні та АПЛ Тоттенхем лише 25 раз перевершував свого опонента. Втім, дуже символічно, що 26-й випадок припав саме на дербі Північного Лондону – Венґер на Уайт Харт Лейн зазнав поразки із рахунком 0:2 та відстав від конкурента на вже недосяжні 17 пунктів. Так, так, за нескладних підрахунків очевидно, що навіть, якщо Каноніри і виграють решту поєдинків, то їм не вистачить ще двох залікових балів, щоб хоча б порівнятися із колоритною бандою аргентинського тренера. З цієї нагоди ми і вирішили пригадати, якими ж були команди двадцять два роки тому і як саме Тоттенхем розібрався із Арсеналом.

Найцікавіше те, що якихось явних передумов для цього у Шпор практично не було. Це яскраво і показово ілюструє невеличка порівняльна статистика – якщо у сезоні 1993/94 Арсенал посів четверту сходинку в чемпіонаті, плюс виграв Кубок володарів кубків, обігравши у фіналі турніру італійську Парму, то Тоттенхем під керівництвом легендарного в минулому півзахисника Освальдо Арділеса (забавно, теж, як і Почеттіно, аргентинця) взагалі звалився на п’ятнадцяте місце. Тобто, про які тут кардинальні зміни можна говорити?

Тим паче, що по авторитету Шпор вдарив грандіозний скандал, який стосувався незаконних виплат гравцям – ФА мала намір жорстко покарати обвинувачених у вигляді однорічної дискваліфікації в Кубку Англії, штрафу, розміром в 600 тисяч фунтів та, що головне, зняти цілих дванадцять очок. По суті, Лілово-білі мали б розпочинати новий сезон із самісінького дна, якби не вчасне втручання бізнесмена, політика та президента клубу Алана Шугара, який зумів втихомирити чиновників із Асоціації. Так чи інакше, Каноніри підходили до старту першості у більш привабливій ситуації – на посту незмінний, перевірений більш ніж десятилітнім досвідом тренер Джордж Грем, а в колективі що не гравець, то зірка. А як ще назвати Девіда Сімена, Тоні Адамса, Іана Райта, Рея Парлора чи Найджела Уінтерберна?    

Втім, Оссі Арділес та Шугар намагалися не відставати від реалій політики трансферного ринку і досить добре укомплектували основний склад – до Тоттенхему прибули Іліє Думітреску та Георге Попеску, що на ЧС-1994 разом зі збірною Румунії дісталися до чвертьфіналу мундіалю, а також тридцятирічний Юрґен Клінсманн, який, як ми знаємо, всього за один рік закохав у себе трибуни Уайт Харт Лейн. Новачкам допомагали Тедді Шерінгем, вихованці Нік Бармбі та Сол Кемпбелл, Даррен Андертон, Ерік Торстведт та інші – тобто, в цілому, був зібраний добротний колектив, готовий, в принципі, вирішувати поставлені завдання. Головне – це лише завести та змусити механізм як слід працювати.

Що Тоттенхем, що Арсенал синхронно тріумфували у дебютному турі – Шпори з боями здолали опір Шеффілд Венсдей 4:3, причому одним із голів відзначився Клінсманн, а Каноніри вдома на Хайбері пройшлися по Манчестер Сіті, забивши три «сухі» м’ячі. А от далі суперників, здавалося, кидало то в жар, то холод – Арсенал, підсумувавши перемогу над МС 20 серпня, наступний матч виграв тільки через місяць, 25 вересня, причому у п’яти поєдинках тричі поступився – Лідсу, Ліверпулю та Ньюкаслу відповідно. У Арділеса все виглядало більш-менш стабільно – Клінсманн упіймав кураж і в шести зустрічах уже мав в активі сім влучних ударів, але середина і кінцівка вересня виявилася, як то кажуть, розмазаною через три підряд поразки від Саутгемтона, Лестер Сіті та Ноттінгем Форест. Правда, якщо виступи Шпор не викликали негативних відгуків, оскільки результати були прогнозовані (перебудова і спроби знайти свою манеру гри; Оссі прищеплював гостроатакуючий стиль і тому захист Тоттенхема частенько помилявся при контратаках), то от до Арсеналу преса мала декілька актуальних питань. Чому? Як? І за що? Так, зовні команда могла похизуватися зірковими іменами – клас є клас і його не відібрати – то, значить, заковика приховується десь у внутрішній кухні?

Побоювання та здогадки, на жаль, збулися – журналісти забили на сполох, коли Каноніри, уявіть собі, не могли виграти з 29 жовтня і включно до 3 грудня. На той момент  Грем втратив ключового півзахисника Пола Мерсона – футболіст у листопаді 1994-го зізнався, що страждає від алкогольної залежності, регулярно приймає важкі наркотики та має пристрасть до азартних ігор. Спочатку Джордж всіляко відхрещувався від ЗМІ, сподіваючись все втримати у таємниці, або хоча б на рівні слухів, притаманних жовтій пресі, але Мерсон сам розповів про свої проблеми. У результатами ФА надала Полу трьохмісячний термін реабілітації, але для Грема, який ще вірив у те, що здатний втримати ситуацію під контролем, це був справжній удар. Додаткового головного болю завдали і прикрі травми Сімена та Адамса.

Арсенал ризикував посипатися на очах, та керівництво поки ще вірило у залізний кулак менеджера,  який свого часу поповнив клубний музей на сім нагород.  А от у стані суперника ще в кінці жовтня відбулися зміни на тренерському містку – Шугар, невдоволений грою Тоттенхема та ганебним розгромом 0:3 від Ноттс Каунті в Кубку Футбольної Ліги, вказав Арділесу на двері. Замінив аргентинця та виконуючого обов’язки Стіва Перрімана екс-керманич Квінз Парк Рейнджерс Джеррі Френсіс – і чудо – Шпори заграли новими барвами. Тоттенхем видав десятиматчеву безпрограшну серію, яка тривала із середини листопада по січень (були обіграні Ньюкасл, Шеффілд Венсдей, Ковентрі Сіті, Норвіч та Вест Гем), проте апогеєм стало якраз північнолондонське дербі – на Уайт Харт Лейн глядачі побачили єдиний гол у виконанні Георге Попеску. Як наслідок, станом на останню декаду січня Лілово-білі впевнено йшли на шостому місці, обганяючи Арсенал на шість залікових балів.

22 лютого 1995 року Канонірів знову трусонуло – цього разу завдяки Джорджу Грему: тренер таки офіційно подав у відставку. Можливо, цього б і не трапилося (за день до звільнення Джордж вдома переграв Ноттінгем Форест 1:0), але причиною скоєного стали фінансові махінації коуча. Його звинуватили у отриманні незаконної суми у якості «подарунку» від відомого норвезького агента Рене Хауге (щоб підтвердити реноме Хауге, скажемо, що він займався організацією трансферів Андрія Канчельскіса, Оле-Гуннара Сульшера та Петера Шмейхеля в Манчестер Юнайтед). Агент заплатив Грему 425 тисяч фунтів, щоб той ще на початку 90-х прилаштував у Арсеналі двох його клієнтів – співвітчизника, норвезького захисника Паля Лідерсена та данця Йона Єнсена, але про оборудку дізналися репортери, довго накопичували докази та матеріали, поки, ось, у 1995-му, не впіймали Джорджа за живе. ФА не забарилася із реакцією – визнала Грема винним та дискваліфікувала на рік від футболу.

Втрата тренера остаточно вибила Арсенал із колії – незважаючи на перемогу у наступному турі над Крістал Пелес 3:0, яка була здобута швидше завдячуючи морально-вольовим якостям та шоку гравців, виконуючому обов’язки, колишньому асистенту Грема Стюарту Х’юстону не вдалося не те що струсонути колектив і змусити його битися хоча б за престиж, а хоч якось зарадити стрімкому падінню команди. У дванадцятьох подальших турах Каноніри одержали верх тільки тричі, при цьому набравши одинадцять очок, а від пониження в Перший дивізіон їх врятувала більш-менш рівна гра, продемонстрована у квітні. Тим не менш, якщо Арсенал ледве уникнув колапсу в АПЛ (від Крістал Пелас, що перебував у зоні вильоту, лондонців відділяли шість пунктів), то Х’юстон якимось чудом вивів команду у фінал Кубка володарів кубків УЄФА, щоправда, у Парижі куди майстернішою і злагодженою в діях виявилася іспанська Сарагоса.

Тоттенхем же мав усі шанси на потрапляння у єврокубкову зону – власне, саме для цього Шугар і запросив влітку Клінсманна, – але Джеррі розбазарив непоганий гандикап у травні 1995-го. Шпори просто не витримали темпу – до цього, впродовж березня та квітня вони відчули смак поразки тільки одного разу, та і те поступилися Саутгемптону 3:4, але безпосередньо у травні, коли необхідно було зібратися із силами, щоб провести гідну кінцівку, Лілово-білі у чотирьох поєдинках, на загальну прикрість, набрали два очки.

Ситуація виглядала так – Тоттенхем із 62 очками, втратив можливість зіграти в Кубку УЄФА, оскільки Лідс, що фінішував на п’ятому місці, набрав на 11 більше. Проте, якщо говорити у контексті протистояння з Арсеналом, то Шпори обігнали Х’юстона та компанію на ті ж одинадцять очок, що хоч якось зігріло душу уболівальникам Шпор.

Як ми зазначили вище, подібного розвитку подій нам довелося чекати 22 роки, адже вже у сезоні 1995/96 Арсенал очолив Брюс Ріок і з ходу видерся із Канонірами на п’яту сходинку; Френсіс, заробивши кредит довіри у Шугара, але втративши Клінсманна через те, що не гарантував участь у Кубку УЄФА, фінішував восьмим. А у 1996-му до Лондону приїхав такий собі Арсен Венґер – преса зустріла нового тренера із прохолодно та підозрою (ще б пак, маловідомий француз, що працював у Японії!), але ж хто знав, що саме він розпочне нову епоху у стосунках Тоттенхема і Арсеналу, яка завершилась лише на минулих вихідних та і, зрештою, стане одним із культових персоналій нашого часу?