Ми все одно переможемо
Ми ж усе одно переможемо. Пам’ятайте про це.
Ми ж усе одно переможемо.
Чітко пам'ятаю перше березня минулого року - тоді путіну Рада Федерації дозволила вводити війська в Україну. Було очевидно, що це війна. Було очевидно, що ми до неї не готові. Єдине, що рятувало від бажання негайно тікати куди подалі, - маленька надія, що у Її Величності Історії є свої плани на імперські амбіції кремлівського карлика.
Потім було трошки вспокоєння, я перестав прокидатися ночами, зі страхом оновлюючи новинні сайти. Але розслабитися не вийшло: почалися Донецьк, Луганськ, Слов'янськ. І тоді теж здавалося, що шансів вистояти у нас вкрай мало. Палав Харків, вибухала Одеса, московити продовжували утримувати частину Херсонської області на Арабатській стрілці. Ми ж відновлювали Нацгвардію, створювали добровольчі батальйони і вступали у безпросвітну війну. Та світло з'явилося. Повернули Донецьку Слобожанщину, звільнили Маріуполь і були готові гнати терористів до кордону.
А далі - знову все стало погано. Боїнг. Іловайськ. Новоазовськ. Регулярні війська Московії увійшли на нашу землю - і що нам залишалося? Що могло врятувати? Тільки віра у себе і генетична пам'ять: нащадки козаків свою Батьківщину не віддадуть.
І - по колу, по колу. На нас наступають - ми тримаємось. Нас б'ють - ми даємо відповідь. Ворог підвищує ставки - а ми не боїмося грати і - виграємо!
Ми всі зробили неможливе: коли Україна мала впасти, ми об'єдналися і вистояли. І немає жодної підстави вважати, що не вистоїмо і надалі. Вистоїмо. Переможемо. Майбутнє завжди перемагає минуле. Кожна імперія гине, вдавившись власною агресією, - це закон історії, а вона свої правила, на відміну від людей, не порушує. Це треба пам'ятати щодня: коли пишете черговий безглуздий коментар про "євреї захопили Україну", коли хочеться на весь голос закричати "нас зливають", коли з усіх боків лине інформація про "Дебальцівський котел", кожного разу, коли опускаються руки, - пам'ятайте, що ми переможемо.
Це не самонавіювання і не віра в те, що слова і думки матеріальні. Це проста констатація факту. Уявіть, що ви потрапили в окупований німцями Київ і розповідаєте усім, що німці програють у війні, а українець Олексій Берест встановлюватиме Прапор перемоги над Рейхстагом. Як реагуватимуть? Та у німців потужна армія, а Союз навіть Фінляндію перемогти не зміг. Вони воюють уже два роки, а нас до війни не готували. Та й взагалі - хто б міг подумати, що братська Німеччина, із якою ми проводили спільний парад у Бресті, нападе на нас? І тільки з висоти своїх знань історії ви будете усміхатися та вселяти в людей марну, здавалося б, надію.
Але ж історія не обмежується Другою світовою. Війни ідуть постійно. І закінчуються вони завжди - завжди! - однаково. Агресор отримує по зубах від консолідованих сил союзників, а імперія розвалюється. Так, Україні не пощастило бути полем бою там, де Московія б'ється за своє право існувати. Але не пощастило і Московії, і значно більше, ніж нам, - вона на хибному боці Історії. Її дні злічені.
Румунія, яка програла всі ключові битви у Першій світовій війні, закінчила її на боці переможців і збільшила свою територію удвічі. СРСР змушений був відступати до Волги, аж поки не зібрався із силами, отримавши зброю у лендліз, і не відкинув німців до Ельби.
Найстрашніші моменти ми вже пережили - бліцкрігу не вийшло. Зараз іде набуття воєнного досвіду та накопичення сили. І, коли за декілька років ця війна остаточно закінчиться, - постане Велика Україна від Сяну до Дону.
Це неминуче. Попри саботаж, попри непрофесіоналізм, попри підступність ворога.
Ми переможемо.
Завжди пам'ятайте про це.
