Дербі, якого не вистачає в українському футболі

Чи можуть події 2011 року носити характер ретро? Наша буденність диктує свої правила, враховуючи той факт, що з причетних до події мало кого залишилося в професії на найвищому рівні, - центральний матч 11 туру УПЛ «Металіст» - «Дніпро» 2011 року можна вважати таким, що носить характер ретро.

Для повного занурення в тему згадайте, що то були часи, коли на футбольній мапі України існувало дербі, котре по значимості могло посперечатися з українським класичним. Часи, коли Маркевич та Гуйє не підозрювали, що вони переберуться з Харкова на «футбольну бляшанку». Часи, коли ніхто з вболівальників ще не бачив плач Єремії Тайсона. Часи, коли Зеленський був гумористом, Ді Капріо все ще мріяв про Оскар, а продавці масок, туалетного паперу та гречки – були майже злиднями, а не мільйонерами.

Репортаж з виїзду на ОСК «Металіст» разом з фан-сектором «Дніпра».

Спонтанна подорож

Четвер. Ніщо не натякало на можливість активно провести вихідні. Проте різко все змінилося спонтанним рішенням придбати квитки у фан-сектор (вперше в житті) на виїзний матч «Дніпра» (тим більше вперше). Що нами рухало? Різке спонтанне бажання і здатність не думати про наслідки. Сам білет коштував 15 гривень, разом з подорожжю все обходилося приблизно в 100 гривень, якщо не зраджує пам’ять. Як для студентів третього курсу – сума не настільки й велика, щоб сильно вдарити по кишені, але й не занадто мала. Вирішено.

Субота, ранок. Всіх бажаючих відвідати матч зібрали біля кас «Дніпро-Арени». Туди і під’їхали три автобуси та два спринтери, котрі повинні були транспортувати нас до Харкова. Вже на цьому етапі почався природній відбір: двоє самих завзятих вболівальника перебрали з горілкою і мило спали на галявині обабіч дороги. Мило це могло здатися лише на дистанції, а ближче підходити вам і не захотілося б.

Всі, хто віддав перевагу меншій кількості горілки або ж пиву (були там і тверезники, хоча лічені), погрузилися в транспортні засоби та відправилися у подорож. Одна особа заслуговує окремої уваги - чоловік років 45-50, в клубній футболці з номером 99, звати котрого Вітьок. Скажімо так, він був на грані вильоту на першій стадії, але протримався до додаткового часу, перепив у самому автобусі, дозволив собі викидати скляні пляшки на вулиці Харкова під час руху автобусу.

Нажаль, дані персонажі відкладаються у пам’яті найяскравіше.  

«Перший виїзд і одразу на «Металіст»? Потужно!»

Ще перед виїздом ми розмірковували на предмет необхідності взяти з собою їжі. Все звели в жарт про «тормозочки», і придбали собі по два «Снікерси» в дорогу. Були б ми більш досвідчені, так взяли б ми ті «тормозочки», ті дві шоколадки – то все, що ми з’їли за весь день до повернення у Дніпро годині так об 11 вечора. Друзі, будьте більше обачливі і перестраховуйтесь.

Нашу шеренгу з п’яти автобусів супроводжували два наряди міліції попереду і ззаду аж до кордону між областями. Там і почався справжній треш: нас зупинили, і кожного пасажира почали перевіряти працівники «Беркуту». Їх девіз був озвучений одним із працівників у масці: «Найдемо хоча б одного пасажира з боксерською капою чи бинтами – весь автобус відправляємо назад у Дніпропетровськ», звісно, лайка через слово.

Пів години простою/перевірки і нам було дозволено рухатися далі, а тим часом харківських нарядів міліції було більше аніж два. В автобусі йшла жвава бесіда на предмет справжніх фанатів клубу, дехто мірявся кількостями виїздів з командою, а наші сусіди по місцям в автобусі (води самі з Дніпродзержинську були) коротко зауважили: «Перший виїзд і одразу на «Металіст»? Потужно!» І поки у всіх розпочався обід, ми саркастично поїдали свої «Снікерси». До міста ми добралися швидко, проте пару зупинок на вимушений піт-стоп обабіч дорого зробити прийшлося. Вітьок все-таки не залізний, а пального залив занадто.

Харків нас зустрів гарною погодою, футбольною атмосферою і на дивовиж, люди на вулицях вельми спокійно демонстрували свою реакцію на дніпропетровчан відомим жестом миру. До слова, покидаючи Дніпропетровськ, декілька людей проводили нас жестами з середнім пальцем.

Організованість фан-сектору і презент від дніпрян

Півтори години до матчу, ОСК «Металіст». Натовпу біля стадіону не спостерігалося, тим не менш вболівальників вже вистачало, а одного з них працівники «Беркуту» били ременями. Відданість якому клубу була у цього фаната – визначити було важко. Підігріла місцеву публіку інша група фанатів «Дніпра», котра вирушила до міста не автобусами, а електричкою. Вони зробили міні-марш містом до стадіону в супроводі міліції, все обійшлося без інцидентів.

На вході до ОСК знову нас обшукували дуже ретельно – безпека перш за все. І от за годину до старту поєдинку вся група дніпрян стояла на спеціально відведеному секторі, котрий з обох боків був відділений від місцевих вболівальників трьома рядами міліції.

На льоту нам довелося вивчити всі правила фан-сектору, так як навіть на «Дніпро-Арені» ми віддавали перевагу звичайним місцям:

Правило №1. Обов’язкова наявність клубної символіки, як мінімум шарфу (на сленгу – «рози»). Про це попереджали при придбанні білетів, та і не мати клубний шарф навіть на звичайному матчі – поганий тон. У Дніпропетровську клубний магазин «12 гравець» не сильно популярний, проте на бульварі Кучеревського, котрий веде до стадіону, можна купити не лише насіння, а й шарфи з футболками.

Правило №2. Ніхто не сидить. Чисто фізично це було дуже тяжко, загалом ми простояли приблизно 5 годин без перерви (нас привезли за годину до матчу і дозволили покинути ОСК через півтори години опісля), дві з яких ми активно кричали та стрибали. Нас тримали довго після матчу, знову таки в цілях безпеки, навіть ворота з поля прибрати встигли.

Правило №3. Ніхто не мовчить. Це було найважчим, тому що на стадіоні в звичайних умовах ми знали одну кричалку «Хто ми? – Дніпро!», а також могли підспівувати клубному гімну, читаючи при цьому слова з табло. Прийшлося імпровізувати і просто відкривати рота, нічого при цьому не викрикуючи. Під кінець матчу дана техніка була необхідністю, горло просто відмовлялося видавати бодай якісь звуки.

Чому ж виконання правил було обов’язковим і ми їх змушені були дотримуватися? А тому що фан-сектор, як виявилося, має свою організаційну структуру, і вертикально кожні 6-8 рядів була особа, котра слідкувала за виконанням цих правил. Ці хлопці і клубні кричалки поспівали підтримувати, і погрози байдужим направляти. Перевіряти їх ой як не хотілося.

Варто зазначити, що основним подарунком від дніпрян стала акція надування засобів контрацепції а-ля надувних кульок та пускання їх по стадіону під знайоме гасло, котре не варте озвучування. Вболівальники «Металісту» вели себе більш стримано, хоча фанати з південної трибуни були не надто численні (вони базувалися недалеко від нас), а північний сектор було не чути. Скоріше за все, їм було що відповісти і вони точно скористалися цією можливістю.

Сольний прохід Девіча приніс «Металісту» перемогу

Перш за все, згадуючи цей матч, я згадав, що гол вирішальний на останніх хвилинах забив Девіч. Якби не так, Марко розібрався з трьома захисниками гостей, поклав на газон Лаштуфку, і віддав пас Тайсону, котрому залишалося не промазати з лічених сантиметрів у пусті ворота. Весь матч загалом проходив під диктовку «Металіста», підопічні Рамоса намагалися нав’язати боротьбу, але безрезультатно: іспанець ще не побудував сильного колективу на той момент, а червоні картки Мандзюка та Денісова звели фінальні потуги дніпрян нанівець.

Змучені голодом, фізично, морально, ми таки дісталися нашого автобусу. Ще перед початком матча сусіди нас попередили, що зволікати при виході зі стадіону не треба: «Це вам не організований виїзд, дорога назад може пройти для вас стоячи, якщо не поквапитесь». Ми звісно поквапились, але не настільки щоб уникнути посягань на наші сидячі місця. Благо сусіди не тільки порадою допомогли, а й ділом, успішно відбив всі замахи на наші місця до нашого повернення.

Проблема в тому, що вболівальники, котрі прибули на матч електропотягом приміського сполучення, вирішили приєднатися до нас, особливо не звертаючи уваги на наші бажання. Як я зрозумів, це була звичайна практика і подіяти з цим нічого не можна було. Більше за все постраждав водій: в автобусі було облаштоване місце для ночівлі, і всі стоячі вболівальники (далеко не тверезі) в нахабну залазили туди і спали, часом по троє на одне койко-місце. Водій нервував, все-таки особиста гігієна, декілька разів автобус зупинявся і лунали погрози виставити всіх «зайців», але так подіяти з цим нічого і не вдалося.

Наша подорож у Дніпропетровськ проходила здебільшого у сновидіннях під акомпанемент дискусій з приводу недавно завершеного матчу. Як то кажуть, люди в нашій країні краще за все розбираються в футболі та політиці, але щось країна та футбол явно не на передових місцях у світі. Сил навіть слухати ці балачки вже не було, ми мовчки чекали приїзду в Дніпро. Нас висадили біля зупинки «Цирк». Ми добралися до ліжка і поринули в сон миттєво.

Емоції від поїздки залишили на завтра.

А історію подорожі приберегли на 2020 рік.