Морозюк: «Ігоре Михайловичу, я вам даю слово, що я ще повернусь»

«Велкам бро… Куди я потрапив?»

- Тільки 5 місяців тому ти вперше змінив український клуб на іноземний. Як тобі відчувати себе легіонером?

- В цілому все супер. Я радий, що в мене з’явився шанс спробувати себе в новій країні в плані футболу і життя. В принципі є свої нюанси, але в цілому я задоволений.

- Твій перехід відбувся доволі несподівано. Були інші пропозиції від інших клубів?

- Буду відвертим. Я давно думав про те, щоб щось змінити. Але не було конкретних пропозицій. В мене не було такої мети – все, я хочу. Пропозиція з’явилась неочікувано і я до цього не дуже серйозно віднісся. Але потім я обговорив з жінкою всі моменти, і коли я проникся цією ідеєю я вирішив, що треба пробувати.

- Коли прийшла реальна пропозиція з «Різеспору» ти ще роздумував чи одразу погодився?

- Чесно, роздумував 2 дні. Мені передзвонили ввечері. Це була зимова відпустка. Спершу я говорив із тренером. На наступний день – із керівництвом. Тоді я почав серйозно розглядати цю пропозицію. Потім я не знав, як буде з керівництвом «Динамо». Але я відчував, що проблем великих не має бути, оскільки там також є багато своїх моментів.

- Як  тобі життя в Туреччині?

- В цілому все супер. Люди класні і приємні, зустрічають, люблять і поважають. В цілому проблем жодних нема. Єдиний мінус, що не живу із сім’єю тут. Але завдяки тому, що дуже часто, майже кожен тиждень або два, бачусь із жінкою у Стамбулі, то великих дискомфортів немає. В цілому нормально.

- Як тобі турецький чемпіонат? Порівняй його з українським.

- Важко порівнювати. Дуже важко. Я вже давав відповідь н а це запитання. Я не хочу нікого образити, там просто був один момент, сказали, що я не патріот. Це не так. Я не хочу ображати чи наш чемпіонат, чи окремих людей, чи в цілому. Просто я говорю те, що я побачив тут і те, що знаходиться в Україні. На даний момент – це дуже велика різниця. Звичайно, років 5-6 назад це був хороший, цікавий чемпіонат. З хорошими футболістами, цікавими командами, багато рівних суперників. Зараз це важко сказати. При тому, що я гравець «Динамо Київ» перейшов в команду чемпіонату Туреччини, яка була на останньому місці. Я можу сказати, що в цілому чемпіонат – це дуже велика різниця. Ти побачив тут в нас в Різе. По турецьких мірках – це маленька команда, з своїми традиціями. Тут традицій немало. Напевно, набагато більше, ніж в деяких іменитих командах. Це невеличке місто. Стадіон невеликий. Але сама атмосфера, навіть вчора… Якщо поїздити, подивитись, то наш стадіон найскромніший, найстаріший. Але з середини він компактний, симпатичний. Приємно грати, публіка завжди… Це найголовніше, в принципі, для футболіста. Коли атмосфера, коли ти в очікуванні гри…

- Як тебе прийняли в команді? Став вже «своїм»?

- До речі, в команді, це взагалі для мене було несподівано. Я пам’ятаю цей момент, він в мене перед очима. Мене забрали з аеропорту і привезли в готель. Це було в Анталії, команда готувалась до сезону. Я зразу приходжу, переодягаюсь і виходжу на тренування. Я після медогляду, цілу ніч не спав, з Києва переліт. Був варений, просто хотів прийти і поспати. Я приїжджаю і тут мені кажуть, ось тобі форма, зразу виходь як на тренування. Але ти тренуватись не будеш, просто ознайомишся з командою. Я виходжу… Це не зрівняти як в нас Україні, коли приїжджає новий гравець, тренер збирає всіх в кучу: «В нас з’явився новий гравець, давайте його привітаємо…» (аплодує). І тут я приходжу на тренування. Тренер підійшов, каже, дуже радий познайомитись, ми тебе чекали і т.д. Там було футболістів з  30 тоді. І кожен з гравців підходить, обнімає і каже, «велкам, бро». Я не зрозумів, було таке враження, що ми вже з ними знайомі. Всі обіймаються. І мені так якось приємно було. Якраз в цей період був Гладкий тут. І я розумію, що нас ніхто не розуміє з ним і кажу: «Сань, в чому справа, який бро, чому вони всі так…Я куди потрапив?» А він каже: «Та ні, Коль, у них так прийнято. Вони всі тут брати». По сьогоднішній день я в маленькому шоці від цього. Люди дуже приємні, привітливі, завжди готові допомогти. В будь-який момент, будь-яку проблему, якщо в тебе є якісь питання, вирішать, підтримають, допоможуть.

- В «Динамо» ти дуже часто підключався до атаки, робив багато асистів, прострілів, навісів. Тут в «Різеспорі» ти все таки частіше залишаєшся в обороні. Це така настанова тренера? Чи це залежить від команди, що ти там грав в лідері чемпіонату, а тут граєш в команді, яка не серед лідерів?

- У нас тут я також дуже багато часу приділяю атаці. І в нас і в тренера стиль атакуючий. Може вчора (розмова відбулась після матчу із «Галатасараєм»). Але також я не можу сказати, що я більш сконцентрований на обороні. Так, деколи мені звертали увагу, щоб був більший баланс між атакою і обороною. Головний тренер говорив мені, що в першу чергу ти захисник, ти не можеш в кожну атаку підключатись. Тому я походу ігор передивляюсь і бачу, що так, треба якийсь баланс, тому що якщо підключатись в кожну атаку, то деколи не вистачає сил на оборону. Я і тут роблю багато передач хороших, але чомусь з моїх передач не забивають. Я не знаю, чому так. І вчора це був перший штрафний за стільки ігор з хорошої позиції і попав в хрестовину. І забити не можу, і віддав одну передачу, з якої забили. Могли забити, думаю, голів 5-6. В Україні з двох одну забивали. А тут не лізе. Хоча передачі такі. Сміялись з моїм другом, може в момент передачі віддавати комусь іншому, хай віддає. Може заб’ють. З інших забивають, з моїх – ні. Це футбольні моменти. Коли ти подаєш і це 100-відсотковий момент. Гравець ніби все правильно робить, б’є. Воротар якось чудом відбиває м’яч або ж не потрапляє в ворота.

«Наступного дня мені було страшно йти по вулиці»

- Ти перейшов з Києва, з мегаполіса, в маленьке містечко Різе. Що тобі ближче до душі? Маленькі містечка чи все таки мегаполіси?

- Якщо чесно, напевно, мегаполіси. Це також важко сказати. В мегаполісі я прожив багато років, і зараз в Різе зовсім інше життя. Такий релакс. Я тут як у санаторії. Тут на стільки все спокійно. Тут тобі нічого не треба. Зручно вдівся, можеш куди хочеш зайти, на тебе ніхто не звертає уваги в плані твоєї візуальної картинки. В Києві зовсім інше життя. Та й не тільки в Києві. 5 місяців нормально. Є свої моменти, в плані, що скучаю, не без цього. Але в цілому справляюсь.

- Тебе впізнають на вулицях Різе?

- Тут теж з цим великі проблеми. Перший час мені було дуже цікаво. Я багато їздив по місту. Хотілось самому все побачити. Було спочатку приємно, дуже багато уваги. В мене прозоре скло в машині. Ти їдеш, і всі тобі махають. Коли по вулиці, то взагалі не можеш пройти. А коли ти хочеш собі просто на десерт, чай попити спокійно, і коли бачиш що там 5 столів і вони говорять про тебе. Єдине, що приємно, цього немає занадто. Вони себе стримують. Якщо вони тебе знають, то на вулиці можуть сказати «велкам», потиснути руку, сфотографуватись. Нема такого, що бігають за тобою.

- Всі знають, що в Туреччині дуже емоційні вболівальники. Чи не було в тебе якихось неприємних розмов або занадто емоційних через невдалу гру?

- Ні, не було жодних проблем. Мені було дуже приємно, коли в нас була перша гра, провальна, в плані результату. Ми програли «Бешикташу» 7-2 вдома. Як би не звучало, що я можу сказати – рахунок 7-2, але по грі… Знаєш, як в житті трапляються такі моменти, коли ти отримуєш 7 голів з 8 ударів. Це також дуже велика команда в Туреччині. Але так, як ми грали, ми не заслуговували програти, навіть враховуючи, що рахунок 7-2. Я не враховую навіть моменти, коли суддя помилявся. Але коли ти програєш, а весь стадіон стоїть і хлопає… Наступного дня мені треба було заїхати по справах в банк. А тут дуже великі проблеми з парковкою. Знайшов місце припаркуватись доволі далеко і мені було страшно йти по вулиці, бо треба було пройти десь 1 км. І це центр міста. Думаю, ну що робити, йду. Поки я йшов, мені всі хлопали, казали «супер, це просто не ваш день»… Тоді навіть президент до нас зайшов. Це футбол… Бувають такі моменти, коли суперник забиває все, а в тебе нічого не лізе. В такі моменти не можеш зрозуміти, як так може бути - при такій грі, програти з таким рахунком.

«Тут взагалі пиво – закрита тема»

- На скільки я знаю, ти сам собі робиш бутси. Коли приїжджає нова пара, то вириваєш устілки. Тобто в них нічого не має крім шкіри. Ти сам говорив, що це погано для спини. Все одно нічого не змінюєш? Бігаєш в таких самих?

- Не можу. Я дуже багато пробував. Виривав так само, але потім робив спеціальні устілки, робили під мою ногу. Але з ними відчував себе, як корова на льоду. Я не я. Я так не можу. Ноги німіють через 15 хвилин, починаю психувати. Знімаю, як буде так буде. На зборах Шовковський говорив, що є такий момент, за 21 день ти можеш звикнути, перетерпіти, і потім, як по маслу. Але витримати 21 день цієї каторги – це для мене жах. Тут пацани в шоці були, коли побачили мої бутси. Один нігерієць Умар взяв їх і каже: «Як ти можеш грати в таких бутсах?». Умар каже, що деколи собі 2 устілки вставляє. А в них бутси нових моделей, підошва товста. Мені вже це не підходить, а він ще туди 2 устілки вставляє.

- Хто в Україні грає в таких самих? По твоєму прикладу?

 - Зараз ніхто. Знаю, що грав Шевчук. Не знаю звідки і як він це придумав. Це чисто моє. Так роблю ще з 19 років. Інакше не можу. Знаю ще Льопа. То він навчився в мене, я йому показав років 10 назад. Ми з ним зустрічались в Іспанії. Каже: «Коль, як? Я такий радий, але в нових моделях так не виходить». В свій час я розумів, що будуть нові моделі, і закупив собі наперед 70 пар. Поки ще пар 40 є, думаю, вистачить.

- Скільки пар бутсів йде в тебе на сезон?

- Як коли. Буває, що пара може за гру порватись, а буває тримається і три місяці. В мене є дві тренувальні, одна ігрова, або навпаки. Іноді змінюю. Деколи стараюсь тренуватись в бутсах, в яких грати ніколи не зможу. Але все залишив в Києві.

- Різе, порівняно з Києвом, дуже маленьке місто. Що футболісту тут робити у вихідні, після ігор чи після тренування?

- Максимальний професіонал. Закінчується гра, сідаю в клубний автобус, їдемо на базу, вечеряю, їду додому або ночую на базі. Наступного дня йду в зал, басейн. В цьому готелі ходжу в СПА. Коли вихідні, то літаю в Київ. Тут, чесно, ідеальне місце для молодого футболіста. Сюди приїхати в правильний час, в правильному віці. Це супер, це класно. Немає спокуси, немає друзів. Ніхто тебе нікуди не тягне. Навіть якщо хочеш, тут нікуди не розбіжишся. Можеш піти чізкейк з кавою з’їсти – це максимум, яка тут є розвага. Є один лаунж, але я там жодного разу не був.

- Рибалка розповідав, що коли він грав у Словані в Чехії, після гри всією командою збирались, і масажисти, і лікарі, йшли на пиво. А як тут ви святкуєте перемогу команди?

- Тут взагалі пиво – закрита тема. Алкоголь в місті не продається. Як святкуємо? В роздягалці поспівали, потанцювали. В них прийнято після гри накрити шведський стіл. Всі їдять і дальше займаються своїми справами. Тут мені що подобається ,тут ти вільний. В тебе є тренування, є гра. Є розпорядок дня, по якому ти працюєш, коли ти на базі, але інший час ти повністю вільний, ні до чого не прив’язаний. В свій час я можу робити, що я хочу. Хочу тренуватись – тренуюсь. Якщо ти це робиш, значить ти так відчуваєш, значить тобі це потрібно. Ось, наприклад, в Києві. Зіграли гру. Я наступного дня собі хочу піти в тренажерний зал над чимось попрацювати. Він скаже: «Як, ти що, ні. Вчора була дуже важка гра». Але мені хочеться. Ніхто не може в мій організм, в мою голову влізти. Я маю на увазі такі спортивні моменти. Тут більше тобі дають свободу. Нема такого на тренуванні: «Чого ти смієшся? Сміятись можна після тренування». Тут взагалі тренування, як празник. Не маю на увазі, що тренування, як в цирку. Все на позитиві. Відіграли гру. Наступного дня все - це вже було вчора. Давайте тренуємось з настроєм хорошим, підтримуємо один одного. Не знаю, або я потрапив в такий колектив і в такий час. Не знаю, як в інших командах. Можу тільки говорити, що тут і з чим я стикався в Україні.

- В турецькому чемпіонаті дуже часто використовують VAR. Дивився кілька матчів і здалось, що його аж надто активно використовують. За гру можуть дивитись 3-5 разів. Скажи свою думку про VAR– це хороше нововведення чи воно заважає грі?

- Коли почалась розмова про VAR, я думав, що воно перетвориться більше в шоу, такий на пів цирк. Але коли мені довелось зустрітись з цією штукою, в принципі, це хороше нововведення. Але хороше, якщо воно трактується по правильному. На перших 5 іграх в нас завдяки цьому VARу були прийняті правильні рішення. Наприклад, ми забили гол, його відмінили. Потім подивились VAR, офсайду не було, нам зарахували. Нормально. Ми виграли 1-0. Потім нам забили м’яч, порушували правила, зарахували. Подивились, розібрали, було порушення правил, гол відмінили. Ми виграли 1-0. Це я на кажу, що це лише в нашу користь, що ми вигравали. Якщо воно трактується правильно, було порушення, нема питань. Був гол, нема питань. В наші ворота чи в їхні. Але те, що було вчора, і не тільки вчора… Коли в тебе є VAR, і людина дивиться, і приймає рішення таке, яке їй треба, тоді питання – для чого цей VAR. Людина можу помилятись, суддя може помилятись.

«Ігоре Михайловичу, я вам даю слово, що я ще повернусь»

- Розкажи, як ти починав свій шлях? Як із львівського інтернату потрапив у «Динамо Київ»?

- Не пам’ятаю, в якому віці мене забрали в інтернат у Львів. Був там рік чи півтора. Ми добре провели один сезон. Потрапили в фінальну частину. Я також там добре зіграв. В мене тоді була інша позиція – більш атакувального плану. Потім ми поїхали на турнір, де було «Динамо». Академія вже була сформована, але якраз це були перші півроку чи рік. Я там став кращим гравцем, кращим бомбардиром. Мені запропонували. Але в мене на той час був контракт з «Карпатами» дитячий, який я підписував ще з батьками. На той час це були хороші гроші. Зараз смішно, але тоді були хороші. Було багато проблем. Був трохи скандальний процес.

- Хороші гроші в плані зарплати? Чи хороші гроші «Карпати» захотіли за тебе?

- Ні, ні, це була стипендія. Мені було всього 14 років. Це було 150 грн. Це були хороші гроші. Я і батькам віддавав і собі вистачало. На той час це були космічні гроші.

- Ти перейшов в «Динамо» ще молодим, але дійти до головної команди так і не зміг і тебе віддали в Донецький «Металург».

- На той час я відчував, що можу набагато більше. Тоді, щоб потрапити на тренування першої команди, це треба було не знаю який сезон видати в дублі чи в «Динамо-2». Це було взагалі нереально. Ми тоді молодими зіграли 1 тур в Прем’єр-лізі з «Арсеналом», ми виграли 1-0. І виграли Суперкубок в «Шахтаря». Одним  тим самим складом. В нас один гравець, Лисенко, попав на тренування з першою командою. Зі всього складу. Про нас тоді вся Україна говорила, а на тренування беруть 1 людину. На даний час, в нас би вже всю першу команду розігнали і набрали всіх молодих. Тоді повністю вся ця молодь розійшлась по різних клубах. Мене на пів року взяли в оренду в «Дніпро». Навіть не хочу згадувати цей період. Потім я повернувся. Прийшов Сьомін. І так, я сезон провів так, по 10 хвилин на заміні. Коли я виходив на 20 хвилин – це був взагалі для мене празник. Але ти хочеш більшого, ти хочеш грати. Це важко. Я розумів, що я не був готовий до такого рівня. Але амбіції, розмови. Кожен день хотілось грати. Потім я вирішив піти в «Металург». І я знаю, що президент не хотів мене відпускати з «Динамо», відмовляв. Але я сказав, що хочу. Знаю, що перейшов не безплатно. Я йому, коли йшов, сказав: «Ігоре Михайловичу, я вам даю слово, що я ще повернусь». І вернувся. Знаю, що я міг дати набагато більше. Я знаю свої сили. Знаю, що багато було і провальних ігор. Але ніхто не знає всього того, що не видно по телевізору і на стадіоні. Воно все впливає на футболіста.

- А ще в якомусь іноземному чемпіонаті не хотів би спробувати свої сили?

- Поки що ні, мені тут подобається. В принципі, все що для футболу – все є. Тому чесно, моя порада українським футболістам, в кого є можливість на даний момент, пробувати, не боятись. Є моменти. Мені не 22 роки. В мене є сім’я. Все прив’язане до Києва в Україні. Є страх міняти щось, ти розумієш, що ти кидаєш рідне місто і їдеш від сім’ї. Так, на 5 місяців. Якби зараз пішло питання на повноцінний контракт, є моменти, коли треба приймати серйозні рішення. Коли тобі 20 років, ти один, без сім’ї, це дуже просто – зібрав речі і поїхав. Тому, якщо є можливість, чесно, навіть і думати не треба. На даний момент, в плані футбольного розвитку, Україні цього дуже мало. Для молодих футболістів це добре, бо зараз грає одна молодь. І легіонерів нема. Ну і також нема грошей, буду говорити прямо. Як футбол може розвиватись без грошей? Немає грошей, немає певного фінансування, немає умов. Воно також впливає все. Не може футболіст грати за копійки, і то яких не платять. Час йде, кар’єра пролітає. Я ще сам пам’ятаю в років 20 був, вже пройшло 10 років. Можна сказати вже підходжу до такого віку ветерана. Відчуваю себе молодим, але дивлюсь в паспорт, і навіть трошки страшнувато.

«Більше всього люблю грати з Гармашом»

- Ти взагалі азартна людина?

- Так. Але азартна по-хорошому.

- В чому це проявляється?

- Люблю грати в будь-які азартні ігри. Наприклад, карти. Слава Богу, в мене є свій стоп, і немає хворого азарту. Не було ніколи такого в житті, щоб мене затягувало, щоб я хворів чимось крім футболу. Є багато ігор, які мені цікаво вчитись.

- В букмекерській конторі любиш ставити?

- Вже багато років не цікаво. Це дуже небезпечна гра. Свого часу ставив мінімальні, на даний момент можна сказати, копійки. Тоді було моментами затягувало, але я зрозумів для себе, що воно до добра не доведе. І в певний момент я зрозумів, що стоп.

- Ходять легенди про славетний настільний теніс в Конча-Заспі, де суми йшли від 100 доларів за партію…

- Я не грав. Грав в більярд. Більше всього люблю грати з Гармашом. Це питання про азартну людину. В людини нема стопу. Він нічого не боїться. Я не професіонал, але на любительському рівні граю непогано. Ти ж зразу розумієш, коли людина бере кий, як вона грає. Він тільки бере, і я розумію, що можу йому давати фору в 6 шарів. Каже, давай партію, називає суму. Кажу, та ні, за таку суму навіть не буду грати. Це не мій рівень. І він зразу піднімає в 2 рази. Кажу, ні, давай в 5 разів. – Давай, без питань. Шансів нуль. І саме головне, каже, дай я відіграюсь. В теніс не грав. В більярд разів три.

«Тебе зустрічає 20 камер»

- Ти в кількох інтерв’ю вже сказав, що не хочеш повертатись в Україну. А в тебе немає враження недосказаності в «Динамо»? Можливо, якби змінився тренер і ти міг себе проявити знов?

- Є. Це не образа, це якась злість, розстроєність на самого себе, на якісь такі нюанси в цілому. Ти розумієш, що можеш на багато більше дати команді. Ти можеш, і от не можеш. Хочеш…Але є бар’єр, є якийсь стоп, тебе хтось зупиняє завжди. Ти не можеш розкритись, ти не можеш грати, як ти можеш, грати серцем. Граєш як по рельсах. Гравець спиною – він не має права розвертатись. Де таке правило є в футболі? Є футбольні ситуації, де ти не можеш розвертатись, є де це тобі треба зробити обов’язково. Після таких моментів ти стаєш сірим, ти такий як всі. Стандартний футбол. Чому ми граємо… От «Аякс», молода команда, молоді пацани. Ми грали в кваліфікації, я кайфував. (Моя команда дитинства це «Реал Мадрид»). Я сидів і просто сказав – це мій лідер, я буду за них переживати до кінця. Дуже розстроївся, коли вони вилетіли. Це вони грають, в них азарт. Вони нічого не бояться. Вони захисниками тримають м’яч. В них цей опорний, Дейонк, він помилився один раз. В нас би в Україні йому би пару раз сказали таких від тренерів, закінчуючи трибунами – він би віддавав максимум на два метри і грав би максимум в два дотики. Дві хвилини і він ожив. Раз помилився, йому похлопали, він моргнув оком і все. Вони грають футбол – це їх гра. Це наш менталітет…

- Термін твоєї піврічної оренди вже завершується. Які в тебе плани далі?

- Важко сказати. Скажу єдине своє бажання – я хочу залишитись в Туреччині. Я не проти залишитись тут, мені тут все подобається. Скучаю за Україною, за «Динамо». Але просто скажу відверто, я не хочу вертатись в український футбол. З першої офіційної гри, хоча я ще не був готовий грати, я відчув саму атмосферу. Потім з другого туру, коли я зіграв, я відчув, що це гра, це емоції, це азарт, це шоу, це празник для людей і для футболістів. Бачу, як вони в очікуванні цієї гри, як вони підходять до цієї гри. Вони грають футбол. Це в першу чергу гра. В нас воно якось більше прирівнюється до роботи, нема азарту. Воно якесь таке важке. З часом, можливо, з віком воно тебе навантажує. «Динамо» грає в Єврокубках. Ось в цей момент ти відчуваєш футбольне свято. А тут ти тільки сідаєш в клубний автобус і вже відчуваєш це свято. Навіть те, як ти їдеш. Люди, преса… Тебе зустрічає 20 камер. В нас це тільки Ліга Чемпіонів і Ліга Європи, й то не так.

- Що потрібно зробити гравцю Морозюку, щоб потрапити у збірну знову, отримати виклик?

- Чесно кажучи, навіть на цю тему не хочу говорити. Я не хочу, щоб мене і мої слова неправильно зрозуміли. В мене є своє, в середині в серці. Я хочу грати за збірну України, в мене є велике бажання, але є одне але, яке відбиває в мене бажання. Я слідкую, я підтримую, переживаю. Це збірна моєї країни. Але, насамперед, там дуже багато моїх друзів, з яким я спілкуюсь і переживаю за них.

- З ким з футболістів ти найближче спілкуєшся?

- Підтримую зв’язок з Сидорчуком, Ярмоленком, Гармашем, Коноплянкою. І багато з ким з інших можемо переписуватись.

«Кожен палець – це певна сума грошей»

- Зараз в Україні дуже активно почали розслідувати договірні матчі. Чи в тебе були колись, коли ти грав по юніорах чи в інших командах, не «Динамо», пропозиції не чесної гри, отримати жовту картку чи здати гру?

- Ні, ніколи не було, щоб мені пропонували або я знав. Чесно скажу, були такі моменти, коли ми грали і говорили, що хтось з партнерів підозрюється в такому. Потім я сам після гри, почувши ці чутки, почав придивлятись до кожного по-іншому. І думаєш, ти ж якось стараєшся робити цю робити цю роботу чесно. Для мене це закрита тема. Якщо б я знав, то сказав би, що не вийду на поле. Але було в житті навпаки. Стимулювати іншу команду – це чесно. В плані якихось фінансів – це додатковий стимул. Це нормальна практика в Україні. Думаю, що в Європі це також практикується.

- Наприклад, «Різеспору» пропонували якісь бонуси за те, що ви відберете очки в «Галатасараю»?

- Ні. Я не знаю, але конкретно нам таке не говорили. Те, що в нас хороші бонуси тут, порівнюючи з Україною – це дуже хороші гроші. В нас немає розмов, що ви відберете очки – то вам хтось щось. Разів два напевно були озвучені преміальні до гри. Завжди ми вже після гри вирішували. Тут окрема процедура преміальних. Це як лобне місце в Дом-2. Всі збираються в роздягальні. Заходить президент і починають. В нього кожен палець – це певна цифра грошей. Він починає з двох пальців. Футболісти не погоджуються. Він тримає пальці в кулаці, а вони йому їх розгинають. Він назад ті пальці. Вони в нього гетрами кидають. Тут зовсім інше. Я собі уявляю в нас, заходить Ігор Михайлович і йому гетрами в лице. І так без руки пішов додому.

Володимир Крупчук, Софія Ткачук