Олександр Абраменко: «Якби ще раз усе повторити – знову би обійняв росіянина»
Що пропонувала Росія, про чвари в збірній України та чому до наступних Ігор фристайл помре.
Що пропонувала Росія, про чвари в збірній України та чому до наступних Ігор фристайл помре.
– Скільки загалом привітань отримали?
– Дуже багато. Люди пишуть досі і в фейсбуці, і в інстаграмі. І вживу, коли зустрічають, то вітають. Не повірите – навіть пишуть листи. От зараз переді мною лежить стос листів, у яких мої фото. На всіх потрібно розписатися. Я думав, що листи вже ніхто і не надсилає. Але виявляється, є багато колекціонерів, які збирають автографи.
– А окрім привітань, що ще пишуть? Особливо зважаючи на ту «зраду», яку розігнали в інтернеті за ваші фото із росіянином після перемоги в Олімпіаді.
– Безпосередньо мені ніхто подібного не пише. Коментують під різними постами і статтями багато з цього приводу. Спершу я читав і дуже засмучувався. Але з часом зрозумів. Що це не має жодного сенсу, тому зараз вже і не читаю. Я просто зрозумів: що б ти не робив, завжди знайдуться люди, яким щось не сподобається.
– А яке ваше ставлення до цього хайпу по обіймам із росіянином?
– Я спокійний. Навіть якби зараз повторилася б ця ситуація, я би знову його обійняв. Ми цілий рік разом виступаємо на змаганнях, разом на зборах – дуже багато часу проводимо спільно. Зрозуміло, що українці, білоруси, росіяни, казахи – всі ми спілкуємося, товаришуємо. Причому дуже віддавна.
Я хотів привітати російського фристайлера із бронзою. Я щиро радів, що саме він її здобув, що саме в нього це вийшло. Хотів привітати, як спортсмена, як людину – на емоціях. Мені дуже добре відомо, який шлях потрібно пройти, аби завоювати олімпійську медаль.
– Кілька років тому ви говорили, що маєте пропозиції переходу до збірної Росії? Ці слова, обійми з росіянином, факт, що дівчина теж з Росії для декого перетворили вас з героя на зрадника.
– Я не звертаю уваги. Люди чують окремі фрази. Одразу – куди? В Росію! Всі почули лише цю фразу і за неї вчепилися. Ніхто не знає, чому взагалі такі розмови виникають, яка причина. Більше того – такі пропозиції були вже дуже давно, а говорять про це так, ніби я хотів це зробити вчора. Це по-перше.
По-друге, на такі роздуми були свої причини. В Україні зі спортом далеко не все гаразд. А перед спортсменом стоять задачі – він має досягнути максимуму. Якщо десь умови кращі, то чому спортсмен має жертвувати своїм здоров’ям і часом, коли він точно знає, що в іншій країні йому зроблять такі умови, за яких він досягне своєї мрії. Хоч хтось намагався це зрозуміти перш ніж критикувати?
– Звідки надходили пропозиції переходу і коли?
– Росія, Казахстан… У 2009 році. Знову ж таки: усі почали плутатись. Так, я давав інтерв’ю у 2016-му, але тоді говорив про 2009-й. Багато хто неправильно зрозумів, а відтак неправильно і написав. У 2016-му я не міг навіть теоретично перейти, бо тоді б я не зміг взяти участь в Олімпіаді. А який тоді сенс переходити?
Але в 2009-му я не погодився на перехід в іншу збірну, бо мінуси таки переважили плюси. Я не люблю бути гостем у чужій країні. Мене не влаштовувало, що я завжди відчуватиму себе чужинцем. Бо коли я здобув медаль для України, то вважайте, що мої емоції помножились на два.
– А які були плюси ймовірного переходу?
– Насамперед, це умови тренувань. І вже в другу чергу – зарплата. На той час, коли мені пропонували, то давали зарплату у п’ять разів вищу, ніж в Україні. І нині ця ставка більша. Я зараз маю зарплату із врахуванням усіх надбавок – 8500 гривень. Там вона могла б дійти і до 2 тисяч доларів.
– Деякі люди прагнуть бути відомими, такими ж публічними, як от ви. Як ставитесь до нинішньої слави?
– Мені незвично. Я – спортсмен. Звик до тренувань, а не уваги. З одного боку, приємно. З іншого – ну не в такій же кількості.
Таке враження, наче перемога була вчора. Уваги досі дуже багато, мені не вдається як слід відпочити. Фізичною працею наче і не займаюся, але от усі ці інтерв’ю забирають в мене дуже багато сил. Не можу сказати точно, але після Олімпіади дав точно більше інтерв’ю, ніж це було за весь час до цього.
– Відчуваєте себе зіркою?
– Та ні. Яка я там зірка? Просто звичайний спортсмен, якому вдалося завоювати золото Олімпіади. Я завжди ставлюсь до власних досягнень якось так. Не так, як би мав, певно. Перемога в Олімпійських іграх – це чергова сходинка в кар’єрі, яку мені вдалося переступити.
– То що – все: можна закінчувати кар’єру?
– Ні, звісно. Мені для повного спортивного щастя не вистачає медалі чемпіонату світу. Моя спортивна колекція досі не завершена.
– До речі, а де ви зберігаєте свою колекцію трофеїв?
– Маю вдома спеціальну поличку. Де лежать медалі, трофеї, подарунки. От, до речі, сьогодні із пошти забрав подарунок – медальницю. Це спеціальний, так би мовити, пристрій для зберігання медалей. Бо зараз мої нагороди висять на кубках, і це не дуже гарно. Тепер вони матимуть гарніший вигляд. Цю медальницю мені подарувала компанія, яка їх безпосередньо виготовляє. Одразу після перемоги самі мені написали в інстаграмі, розпитали, яку я хочу, надіслали. І от зараз вже приїхала.
– Будете тепер підходити до кубків і медалей, розглядати їх і пишатися?
– Ну щоб аж так, то ні. Буває, подивлюсь на якусь нагороду і згадую приємне. Та в будь-якому випадку треба розширяти цей куточок нагород. Як мінімум – медаллю чемпіонату світу. Тому треба буде виділити побільше місця для трофеїв у новій квартирі.
– До речі, як справи із житлом? Вже отримали квартиру як винагороду за олімпійську медаль?
– Поки що я її не бачив. Кажу ж – часу немає. Домовляюся щодо договору, влагоджую документами. Але вона зарезервована, стоїть чекає на мене. Це новобудова в Миколаєві в районі під назвою «Намив». Я, до речі, і зараз територіально тут живу. Це однокімнатна квартира, але я ще розмовлятиму із забудовником. Якщо буде така можливість, то з доплатою хотів би отримати більшу.
– У ситуації із видачею квартири виник колапс із міським бюджетом, наскільки мені відомо. У чому там були проблеми?
– Коли постало питання про виділення коштів мені під квартиру, як завжди, виявилося, що в міському бюджеті немає грошей. Тому вирішили позичити гроші в футбольного і баскетбольного клубів Миколаєва. А вже на найближчій сесії пообіцяли проголосувати за зміни і все їм повернути.
– Тобто ні баскетболісти, ні футболісти на вас образитися б не мали?
– Я-то тут точно ні до чого. Більше того – коли я повернувся додому, баскетболісти «Миколаєва» запросили мене навіть на свою гру. Я зробив стартове вкидання, а вони мені ще й м’яч із автографами подарували. Мій батько працює в МФК «Миколаїв» (футбольний клуб), тож я і футболістів відвідував, при цьому захопивши медаль. Фотографувалися, вітали, розпитували.
– Олександре, а як щодо решти фінансових винагород – уже всі виплати із преміями отримали?
– Так, усе на моїй зарплатній картці.
– Таких грошей, певно, за кар’єру ще не заробляли?
– Ні, звісно. Я навіть таких грошей в руках не тримав! Сумарно виходить близько 175 тисяч доларів. Як це – тримати таку суму в руках, навіть не уявляю. Добре, що вони на картці лежать. Лежать собі – та й лежать. Ще навіть не знаю, куди їх витрачу. Буду думати, як зробити так, щоб ці кошти мені і в подальшому щось приносили.
– Виходить, що вже задумуєтесь над тим, що робитимете по завершенні кар’єри спортсмена?
– По факту так, але насправді ще ранувато думати про кінець кар’єри. Я вирішив продовжувати. Кажу ж: медалі світової першості ще не маю, тому не зупиняюся. Треба на чомусь одному зосереджуватися, бо якщо я розпилятиму свою увагу, то не матиму успіху в жодному з напрямків.
– Повертаємося до умов тренувань. В Україні є де тренуватися і займатися фристайлом?
– Абсолютно ніде. І це дуже сумно. Навіть не стільки сумно для мене, як для покоління, що підростає. Початківцям ніде тренуватися, а поки вони не почнуть показувати хоч якийсь результат, до збірної їх не візьмуть. А як потрапити тоді до збірної? Хоча зараз це легко зробити, бо конкуренції немає взагалі. Один я, а за мною ставайте всі, кому не лінь.
– Як так сталося, що Україна втратила таку сильну збірну з фристайлу?
– З 2010 до 2014-го у збірній були такі умови, за яких тренуватися було майже неможливо. Відтак багато спортсменів були змушені або закінчити кар’єру, або перейти в іншу країну. За Білорусь перейшли свого часу виступати олімпійські чемпіони Сочі-2014 Алла Цупер та Антон Кушнір. Через великий конфлікт із держтренером з фристайлу закінчив виступи Стас Кравчук, багаторазовий призер етапів Кубка світу. Мій тренер Енвер Аблаєв завершив по тій же причині. До того ж припинила виступи Оля Волкова з Миколаєва. 2011-го вона стала бронзовою призеркою чемпіонату світу, першою серед українських фристайлерок. Це була історична подія. А в підсумку Олю навіть не взяли на Олімпійські ігри…
До того ж, всі ці спортсмени свого часу пройшли через миколаївський трамплін. А всі після моєї перемоги побачили, в якому він стані. Інша справа, що зараз він уже непридатний до виступів не лише через недоглянутість. Але й через вимоги загалом. Тому терміново треба будувати щось нове. Треба змінювати ставлення до фристайлу і спорту загалом. Хочеться, аби моя медаль привернула увагу до цього. Якщо все залишиться на рівні розмов і нічого не зміниться, то вже на наступний олімпійський цикл ще один ви спорту зникне.
