Реклама 18+

«Росія нехай в біатлоні живе сама по собі». Дериземля – про Бринзака, війну та політику

Андрій Сеньків зловив Андрія Дериземлю між мас-стартами в Антхольці. Той розповів про проблеми українського біатлону, допінг, асматиків, волонтерство та політику.

Відеоверсія інтерв’ю:

«Якщо в найближчі роки нічого не змінимо, то про розвиток біатлону буде важко балакати»

- Ви двічі йшли з великого спорту. Цікаво, чому з першого разу не завершили кар’єру? 

– Насправді прийняв рішення і так відбулося, що з першого разу завершив кар’єру. Просто в мене був чинний контракт з Міністерством молоді та спорту. Для себе я займався влітку та восени, два тижні потренувався в Сянках і приймав участь в чемпіонаті України. Тренери навіть запропонували поїхати на кубки IBU і потім вирішити, чи займатися далі. Але я навіть не розглядав цю пропозицію – рішення вже було прийнято.

А в ЗМІ з’явилася така інформація, бо я виступав у чемпіонаті України. Це сприйнялося так, наче я повернувся і спробував знову. Але я поїхав далі займатися своїми справами. Десь серце йокнуло і з’явилася думка: «Може, спробувати». Але не звик змінювати своє рішення.

- Чому вирішили, що більше не буде займатися професійним спортом?

– Багато чинників. В першу чергу – війна, яка розпочалася. Розумів, що треба допомагати – відкрив Центр допомоги армії. А потім надійшла пропозиція балотуватися у Верховну Раду. Особисто розміркував, спілкувався зі сім’єю, президентом Федерації біатлону... Можна було займатися і виступати за збірну, але показати високий результат було складно.

Потрібно завершувати кар’єру, коли ще нема відчуття перенасичення спортом, тренуваннями, поїздками. Але і не бажано завершувати, коли ще не набігався. Можливо, результати би ще й були – 1-2 в сезоні. А були молоді спортсмени, яким також треба набиратися досвіду. Тому вирішив, що прийшов момент, коли треба завершувати. 

- Ви були біатлоністом, який швидко бігав, але нестабільно стріляв. Чому були спади в стрільбі? 

– Кожному спортсмену, як і кожній людині, щось дано від Бога більше, а щось – менше. В мене склалося так, що природньо краще виходив біг на лижах. Стрільба давалася важко – додатково працював на стрільбищі, робив «холості» тренування по годині кожного вечора. Але сказати, що зі стрільбою було все гаразд, я не можу. Досить часто саме стрільба підводила і не дозволяла показувати високі результати. Інші спортсмени – навпаки. А топові спортсмени поєднують і біг, і влучну стрільбу. 

– В збірній України інша тенденція – стрільба є, швидкості бракує. Чому саме так? 

– Це особливості, індивідуальність кожного спортсмена. На якийсь рівень можна піднятися тренуваннями, але якщо природою не дано, скільки не тренуй, мало що вийде. Є спортсмени, які за тривалі роки виступів за збірну не показують досить високої швидкості. Дуже важко, щоб ці спортсмени вистрелили і показували високі результати. Біатлоністи, які вдало поєднують стрільбу та біг, заявляють про себе ще з юніорського віку. 

- Ви завершили кар’єру, тому що могли показувати лише 1-2 хороших результати за сезон. За такою логікою всій збірній України зараз треба завершити кар’єру? 

– Кожен спортсмен ставить для себе цілі, мрії. Для мене вдалим результатом було потрапляння в десятку. Навіть сперечався з тренером. Він казав, що краще бути кілька разів десятим – видно, що є стабільність. Аніж ти один раз будеш в трійці, а потім – 60-м. А мені навпаки було приємно потрапити в квіткову церемонію чи на п’єдестал. У кожного спортсмена свій підхід і бачення. 

Розумію наших біатлоністів. Сам проходив такі випробування, коли зі старту в старт нема нормального результату. Це дуже важко психологічно. Мені було неприємно спілкуватися з журналістами, з товаришами з України, які телефонували. Хотілося закритися, зробити висновки і показати результат. З поганими затяжними результатами втрачаєш впевненість. Не лише в результатах. Був період, коли не міг впіймати свій біг. Коли видаєш кілька вдалих стартів, вже розумієш, як з цим боротися.

- Ви говорили, що в Україні системна проблема в біатлоні – нема місця, де можуть тренуватися діти, не виростають молоді спортсмени. Цю проблему давно безуспішно вирішують. Якщо змінити президента Федерації біатлону, щось зміниться, чи то не проблема в одній людині?

«Зіткнемося з тим, що у нас не буде біатлоністів». Дериземля – про провал в Оберхофі

– Проблема не в одній людині. В кожному інтерв’ю дякую Володимиру Бринзаку. Взагалі незрозуміло, якими б були результати, якби його не було. Були часи, коли він за власні кошти, за кошти спонсорів фінансував біатлон. І зараз він на 100 відсотків віддається біатлону і робить все, щоб був біатлон.

Але є речі, які я б змінив – йде дискусійна робота. Будучи спортсменом, не завжди погоджувався з діями тренерського штабу та федерації, завжди була своя думка – зараз так само. Систему потрібно змінювати, але в більшості випадків це не проблема Федерації, а на рівні держави та Міністерства. Це перекладається й на регіони з нормальною вдалою реформою децентралізації. Багато чого можна робити за місцеві кошти. Але такі глобальні проекти як реконструкція чи будівництво лижно-біатлонних комплексів – проблема загальнодержавного рівня. Вартість будівництва одного стадіону буде сягати більше 100 мільйонів. Не кожен міський голова чи губернатор піде на те, щоб виділяти такі кошти для розвитку спорту. Є ж багато іншого – медицина, освіта, соціальна сфера.

Тому треба підходити комплексно – але це завдання і Федерації. Треба відроджувати місця, де був біатлон – Чернігів, Тернопіль. Багато цих комплексів на регіонах – незрозумілої форми власності, десь вона вже стала приватною. Міністерство не може туди витрачати кошти. Якщо в найближчі роки нічого не змінимо, то про розвиток біатлону в подальшому буде важко балакати і сподіватися на гарні результати. 

Намагаюся тренуватися на вихідних – зранку мав змогу поїхати в Чернігові покататися на лижах. Випало 10-15 сантиметрів снігу, а на базі нема техніки для підготовки біатлонних трас. Стрільбище не відповідає вимогам, досі нема тренажерного залу, осніжень. Така ж проблема в Тернополі та інших містах. Будівництво комплексу в Буковелі – дуже добре. Але це буде виключно на рівні збірних – проживання там дороговартісне. Спортсмени з Чернігова не матимуть змоги там часто тренуватися. 

- Очікування вболівальників і далі високі, а результати не є хорошими і нема жодних передумов, щоб вони такими були. Сестри Семеренки, Олена Підгрушна не стають молодшими, бази не будуються. Нам з біатлоном пора закінчувати й зрозуміти, що більше це не наш вид спорту?

– Не сказав би, що все так критично. Йде зміна поколінь – це потрібно враховувати. Коли Зубрилова переїжджала, а Петрова завершила кар’єру, то були спади в результатах в жіночому біатлоні. Але проходили роки, з’являлися нові спортсменки, які показували високі результати. Є в нас і молодь, а команда А і команда Б забезпечені належними умовами для тренувань. Проблема, звісно, є, її треба вирішувати. Федерація робить все, щоб результати були достойними. 

- Ви працюєте віце-президентом ФБУ. Що конкретно робите?

– Та навіть, якщо і не був би віце-президентом... Це підтримка і розвиток біатлону в Україні. В деяких випадках Федерації треба розширювати допомогу і співпрацювати з регіонами. Якщо потрібно, приїжджати до міського голови. Я роблю це в Чернігові. Нещодавно відкрили відділення біатлону в чернігівських спортивних школах – раніше його не було. Є дуже багато питань по нашій лижній базі в Чернігові, намагаємося вирішити це питання. Спілкуюся з тренерами, спортсменами, є наради, під час яких спільно приймаємо рішення.

«Багато хлопців і дівчат померло за незалежність України. Росія – країна-агресор. Нехай вона в біатлоні живе сама по собі»

- Запрошення російських біатлоністів вирішує якусь проблему? Вони показували дуже погані результати.

– Їх вже нема в збірній. І взагалі – ми їх не запрошували. Вони самі приїхали з пропозицією виступати за нашу збірну. Якщо спортсмен молодий і не претендує на якісь преференції, не отримує високу зарплату. 

- Я чув від українських біатлоністів, що росіяни мали в кілька разів більшу зарплату, ніж наші. 

– Це не зовсім правильно. Я з цим не погоджуюся, але не маю інформації, хто й скільки отримує. Це не перший випадок, коли в збірну України приїжджають спортсмени з Росії чи Білорусі. Все залежить від тренерського штабу – щоб був чесний відбір. Тоді претензій в інших спортсменів не буде – з Росії той біатлоніст, чи з будь-якої іншої. Якщо робляться поблажки, беруть на змагання без відборів, то це неправильно. Як і отримувати додаткову заробітну плату, не показуючи при цьому результатів. 

Ми нікого не переманюємо. Зазвичай приїжджають спортсмени, які не потрапляють в основу в своїх країнах. Можна сказати, що спортсмен, який приїжджає, перекреслює дорогу нашим спортсменам такого ж рівня. Але повторюсь – якщо пройдено відбір, то все добре. Це спорт, інколи жорстоке випробування. Не потрапляєш в команду – неприємно. Але перемагає найсильніший.

 – Російські біатлоністи пов’язані зі вживанням допінгу. Це політична гра чи вони справді найбільше серед всіх вживають заборонені препарати?

– Не можу сказати на 100 відсотків, але раніше ми досить тісно спілкувалися з російськими спортсменами і тренерами. Не можу сказати напряму, що використовувався допінг – треба спіймати і довести, що тренери і спортсмени дійсно цим займаються. Але зі слів спортсменів і тренерів, то вони використовували допінг навіть в юніорському віці. І далі вже – на рівні збірних.

Навіть спортсмени, які займалися на внутрішніх змаганнях, кубках Росії. Тому що в них переможець чемпіонату Росії і його тренер отримують не менше тисячі доларів зарплати. Їм не треба їхати на етапи кубка світу. Головне – виграти чемпіонат Росії. Можливо, це в них відбувалося масово. Свідком я не був, але такі розмови були. Не знаю, як зараз, але раніше таке було. 

– Жіночу збірну України тренує росіянин, в чоловічій збірній виступали росіяни, коли вирішувалося питання, чи поновлювати Федерацію біатлону Росії в IBU, Бринзак не сказав, чи проголосував «за», чи «проти». Журналісти і вболівальники говорять про тісний зв’язок між Україною та Росією в плані біатлону. Цей зв’язок потрібен? 

– Питання неоднозначне. Не хотілося б, щоб в спорт вмішувалася політика. Але багато лиха Росія зробила Україні, багато хлопців і дівчат померло за незалежність України. Росія – країна-агресор. Росія нехай в біатлоні живе сама по собі і вирішує свої питання сама. А Україні потрібно рухатися самій, показувати результати. Не знаю, як правильно зробити. Коли відповідальній особі приходиться приймати рішення, то іноді ці рішення непрості або неправильні. Інколи час показує, що все було правильно. 

Спортсмени ж спілкуються між собою. Коли був в 2014 році в Тюмені, то намагався розказати Сергію Чепікову та Сергію Коновалову про те, що дійсно відбувається в Україні. Але вони вже були настільки зазомбовані, що не могли в це повірити: «Та ні, Андрію, так не може бути». Все згідно з тим, що показують по їх телебаченню. 

– Допінговий скандал росіян викликав шквал обурення в іноземних біатлоністів. Наші біатлоністи не критикують росіян – їхнє право. Але враховуючи ситуацію між Україною та Росією, всі хочуть, щоб саме українці очолили цю революцію. Це потрібно робити?

– Взагалі потрібно. Тому що кожен спортсмен і федерація проти допінгу. Якщо спортсмен відбув покарання і міжнародна федерація дала допуск до змагань, то це справді йде травля. Якщо є ситуація, треба відстороняти всю федерацію. Якщо персонально брати одного спортсмена, то збоку виглядає дійсно як травля. Про багатьох спортсменів і збірних можна дискутувати щодо допінгу.

Чому ми не кажемо про норвежців, в яких асма і дозволено приймати препарати? В тій же збірній Франції є люди, які йдуть на допінг і заповнюють піваркуша дозволених препаратів. Я не один раз здавав на допінг і пишу: «Вживав вітамін С, вітамін Е». А норвежці, шведи розписують купу всього. Мені було неприємно. Підіймалося питання: асматики – це професіонали чи вже паралімпійський вид спорту? Тоді зробили запит за проханням болгар, хто ж все-таки асматики. І прийшла відповідь – не поіменна, а кількісна. 28 людям з топ-30 офіційно дозволили вживати препарати від асми, в тому числі росіянам. Що вони там приймали – Бог його знає. 

– Швед Бйорн Феррі звинувачував вас в тому, що ви приймали допінг. Всі подумали: «І Дериземля теж?» То ви вживали чи не вживали?

– Ніколи не вживав. Категорично був проти заборонених препаратів. Ми приймали відновлювальні засоби, але все в рамках дозволеного. Чемпіонат світу серед юніорів я взагалі на вітамінах виграв. Коли з’явилася WADA, спортсмени почали записувати свій графік перебування, просування, тренувань – погодинно. Навіть не уявляю, як можна було ризикувати щось приймати. Наприклад, пишеш, що в таких-то числах будеш в Італії – о шостій ранку могли приїхати допінг-офіцери, щоб взяти пробу. Навіть у Чернігів приїжджали. 

Коли Феррі про це заявив, то в мене взяли 6 проб. Вночі, зранку, до старту, після старту. Тодішній тренер шведів Вольфганг Піхлер підійшов наступного дня: «Андрію, вибач. Бйорн – крейзі. Я не відповідаю за нього». Після закінчення сезону Феррі також підійшов і вибачився.

«До мене звернувся знайомий і каже: «Стоїмо на блок-посту. На 30 солдатів два бронежилета і три кевларові каски». Я був у шоці»

– Коли закінчили кар’єру, перед вами стояв вибір – що робити далі? 

– Ні. Пішов, коли потрібно, і вибір не стояв. Спочатку був фонд, потім відбулися вибори, спроби в бізнесі, а потім – депутат Чернігівської міської ради і очолив управління по справах сім’ї, молоді та спорту. Склалося так, що навіть не було паузи, щоб міг думати, чим займатися.

– Основна проблема професійних спортсменів – різке зниження доходів після закінчення кар’єри. Ви зараз менше заробляєте?

– Були вдалі роки, коли я заробляв набагато більше. Але звик жити по бюджету, розраховую, які доходи. Планування відпочинку, покупки дороговартісні. Зараз не жаліюся – достатньо для життя. 

– В якому форматі зараз функціонує Центр підтримки армії, який ви створили? 

– Трохи переформатували роботу. Мені запропонували очолити осередок Української Асоціації інвалідів АТО в Чернігівській області. Зараз допомагаємо інвалідам АТО. Коли до нас звертаються, ми зв’язуємося з головним офісом в Києві і намагаємо вирішити питання. 

Коли починали цю справу, то якраз була активна фаза бойових дій – 2014-2015 роки. Діти несли по 5-10 гривень, бізнесмени – по 10 тисяч. Тоді вкрай необхідними були екіпірування, засоби захисту солдатів. Думав, коли призивають солдата, то повністю одягають, взувають. До мене звернувся знайомий і каже: «Стоїмо на блок-посту. На 30 солдатів два бронежилета і три кевларові каски». Я був у шоці. Спершу помагав за власні кошти – тому те купив, тому те. Звернень стало все більше – а фінансово важко було витягувати, тому і відкрили Центр. Потужно допомагали хлопцям з 13-го та 41-го батальйону.

– У вас є історія з розповідей з АТО, яка вас найбільше розчулила?

– Було багато непростих і, на жаль, трагічних бесід. Були й кумедні зі щасливим кінцем. Знайомий заїжджав в Донецький аеропорт на ротацію, водій захворів і посадили нового. Переплутали дорогу і заїхали до сепарів, їх обстріляли, але вони дивом вижили. Потім спілкувалися і розуміли – якби невдача, то могли би більше і не говорити.

Завжди бажав везіння тим, хто на Сході. Якщо Господь Бог обороняє, то багато хлопців повертаються живими завдяки цьому. 

– Більшості людей в Україні – байдуже на війну, всі живуть своїм життям, якщо ситуація прямо не зачіпає. Чому вам не байдуже? 

– Батьки привчили, що треба допомагати. Або погляд далі – якщо не відстояти Україну, то не буде незалежності та майбутнього в державі. На початку 2000-х сказав, що є патріотом України. Тоді це було незвично – лише після 2014-го нація стала свідомою. Я люблю свою країну і своє місто. Навіть після завершення кар’єри були пропозиції переїхати. В житті все може змінитися, але я бачу своє майбутнє і майбутнє своїх дітей в Україні. Я не байдужий до цього. Я допомагав, допомагаю і буду продовжувати.

Після 2015 року для більшості українців війна стала буденністю, як би це жорстоко не звучало. Відбувається купа несуміжних з війною заходів – життя триває. Більшість вважає, що допомагати армії – обов’язки держави. 

– Якби не балотувалися в Верховну Раду, то відкрили б Центр? 

– Центр відкривали не під вибори. Хоча про це багато запитували. Мотивація була одною – допомагати. Ніхто ж не запитує, скільки я витратив коштів, допомагаючи до відкриття Центру. Це була немаленька сума.

– Скільки?

– Вже не пам’ятаю. Купував бронежилети, каски, далекомір. Бринзак приїжджав з Булатовим (міністр молоді та спорту в 2014 році – Tribuna.com) – ми купували облігації на підримку війсьовослужбовців. Потім зверталися знайомі і пішло-пішло-пішло. Взагалі Центр надав допомогу на понад мільйон гривень. 

– Чому ви йшли в Верховну Раду? 

– Так само, як і на місцеві вибори – бажання змінити життя на краще. Маю життєвий досвід і бачення. Тоді казав, що молоді треба йти у владу. Бути чесним, принциповим і щось змінювати. Одному це важко зробити, але чим більше буде патріотів України, то тим буде краще. Я депутат міської ради і своїм виборцям можу чесно дивитися в очі. Я не помилився. Мені це подобається і вдається вирішувати серйозні питання. Зараз працюємо, щоб покращити життя містян Чернігова. Не виключаю, що знову буду пробувати йти на вибори у Верховну Раду.

– Чому програли вибори у ВРУ на своєму мажоритарному окрузі?

– Тоді відбулися вибори Президента України, які виграв Порошенко. Кандидат, який виграв в мене, йшов від БПП. Я стояв на одній із дільниць і питав, за кого люди голосують. Чув у відповідь: «За того, що від БПП». У мене був вищий рейтинг і більш висока впізнаваність, але люди голосували за Порошенка. Сподівалися на швидкі зміни на краще, тому голосували саме за цього кандидата. 

– Вас пов’язують з Юлею Тимошенко – вона була у вашому Центрі, людина з її оточення допомагала вам іти в політику. Правда? 

– Я не є членом жодної політичної сили. Але Юлія Володимирівна дійсно приїжджала в Центр, як і інші політики. Тоді було модно їздити, спілкуватися. Мене підтримувала людина з її оточення, але ні тоді, ні зараз я не є членом жодної партії. 

– Плануєте знову йти на парламенські вибори?

– Буду дивитися. Сьогодні бажання і сили є. Подобаються слова однієї знайомої, мудрої жінки. Вона сказала: «Я бачу тебе в політиці – ти зможеш. Але потрібно пройти досвід політика знизу. Спершу побудеш депутатом міської ради, а потім підеш у Верховну Раду».Як і в спорті, так і в політиці – не можна перестрибувати. Треба розуміти всі нюанси, як все працює. 

– Спортсменами, які йдуть в політику, користуються більш сильні та впливові люди. Спортсмени є вивіскою, яких в списку партій ставлять на перші номери. Не боїтеся, що вас можуть використати?

– Завжди впевнений в своїх силах і своєму баченні. Про це треба говорити і домовлятися з самого початку. Якщо тебе беруть просто як бренд і вивіску, щоб використати, то я з цим не згоден. Дуже важливо мати свою точку зору і відстоювати її. Інколи люди, які спершу хочуть тебе використовувати, з часом можуть стати твоїми союзниками, партнерами і прислуховуватися до твого бачення і специфіки. Якщо брати спорт, то хто в ньому розбирається краще, ніж колишній спортсмен?

– Хто буде фінансуватиме вашу передвиборну кампанію і хто фінансував її 5 років тому?

– В 2014-му фінансував за власний рахунок, допомагали друзі, меценати. Не скажу, що це просто – бюджет був невеликим. Як буде цього разу... Розумію, що складається так, що треба йти від якоїсь політичної сили, як було на місцевому рівні. Хочу ще подивитися – перед виборами стане зрозуміло, чи варто взагалі йти, чи відмовитися.

– А на місцевому рівні ви від кого йшли?

– Від «Блоку Петра Порошенка».

Женская сборная поплыла: идея на сезон была правильной, но тренеры грубо ошиблись

+29
Популярные комментарии
Leopolis
+12
Нічого, проходьте собі...
Ответ на комментарий vtohi
Что с дурака взять?
Арчебальд Шпіцендроссель
+11
Відверте інтерв’ю,Андрій толковий мужик
Gray Serhii
+1
Той випадок, коли на більшість абсолютно прямих і зрозумілих питань Андрій примудрився не відповісти взагалі. Частину про допомогу армії і політику принципово не обговорює, решта - ні про що...
Написать комментарий 4 комментария
Реклама 18+