Про Інститут української мови, діалектні експедиції та захист дисертації

Якщо перші три абзаци здаватимуться вам знайомими, то вам не здається. Це матеріал із виступу на "Розсміши коміка". Просто чим частіше він потраплятиме людям на очі, тим швидше стане класикою. Сподіваюся, це саме так і працює.

***

Раніше я працював молодшим науковим співробітником відділу діалектології Інституту української мови Національної академії наук України. Платили мені так мало, що назву цієї посади я вимовляв довше, ніж витрачав свою зарплату.

Я працював у самому центрі, на Європейській площі. Знаєте, центр міста мені нагадує велетня, одна нога якого – Хрещатик, інша – вулиця Грушевського, а моя робота знаходилася якраз між ними.

На поверх нижче працювали історики. Дуже виховані люди. Навіть коли гнівалися, то максимум від них можна було почути лише фразу: «Іпатіївський літопис».

За час роботи в Інституті я захистив дисертацію, отримав ступінь кандидата наук і звільнився. Моя кандидатська дисертація стосувалася діалектів Східного Полісся, звідки я родом. І щоб зібрати матеріал, я кілька місяців їздив по селах цього регіону (а це Чернігівщина та Північна Сумщина) і записував на диктофон зразки мовлення місцевих мешканців. Об’їздив близько ста сіл. Це дуже важкий процес. Це ніби я один із ведучих «Орла і решки», якому випало не сто доларів, а золота кредитна картка. А знаєте, чому це фігово? Тому що окремі села, у яких я побував, можна купити за ті сто доларів. Але кредитну картку в селі ти можеш використати хіба що для того, щоб кізяки з підошви зчищати, якщо випадково вступиш у них. Та це все одно краще, ніж вступити в ОПЗЖ. Так, жарти про гівно завжди всіх смішать.

Але повернемося до моїх експедицій. Для початку потрібно було якось доїхати до необхідного населеного пункту, бо більшість із них – це наглухо забиті села, куди лише нещодавно дійшли новини про скасування кріпацтва. Ну бо просто в них інтернет через діал-ап. Відповідно єдиний транспорт, яким туди можна дістатися, – це машина часу. Ні, серйозно, автобуси в такі села ходять раз на тиждень. І не їздять, а саме ходять, судячи зі швидкості. Просто там такі дороги, що «НАСА» привозить туди для тестів свої марсоходи.

Якщо ж автобуса не було, доводилося йти пішки або їхати автостопом. А якщо особливо щастило, то можна було навіть поєднати ці два способи. Одного разу мене підвозив дідусь, який ще бачив, напевно, Грушевського коли той був Президентом Української Народної Республіки. І віз він мене на «Запорожці», який, напевно, ще бачив камінь і палицю, коли ті були основними знаряддями праці людства. І цей автомобіль так часто зупинявся, що доводилося його штовхати, тому пів дороги я проїхав, пів дороги – проштовхав це авто. Правда, по хитрих дідових очах я здогадувався, що з машиною було все добре, просто він хотів зекономити бензин.

У будь-якому разі, діставшись до заданої точки, починався наступний етап квесту – потрібно було знайти людину, яка погодиться поговорити з тобою. Це насправді важко. Уявіть, до вас у маленькому селі, де всі один одного знають, підходить незнайома людина і просить щось розповісти на диктофон. Найчастіше мені відмовляли з трьох причин. По-перше, я натовський шпійон, який приїхав, щоб розвідати деталі виробництва, бо колись тут був «єдінствєнний на весь Совєцькій Союз завод із виготовлення...» Далі йшла назва продукції, яку цей завод виготовляв, і переважно це була якась дічь. Наприклад, завод із виготовлення ключів для закатування кришок на банках із домашньою консервацією чи завод із виготовлення ручок із розочками на важелі перемикання коробки передач в автомобілях. По-друге, люди відмовлялися говорити, бо думали, шо я мєнт із району, а отже, можу дізнатися, що вони продають сусідам розбавлене водою молоко. По-третє, боялися говорити, бо я можу бути податковим інспектором. А отже, дізнаюся, що ніхто податків за те молоко не платить. Помітили, так? Люди переважно боялися не того, що я можу бути вбивцею або злодієм, а того, що я можу бути з поліції або з податкової.

На щастя, у кожному селі є люди, які люблять поговорити. Звичайно, насамперед це люди старшого покоління. Мені було важливо записати не якусь конкретну інформацію, а саме те, як говорять у тому чи іншому населеному пункті, тому хоч я і мав певний питальник, але зазвичай просто просив розповісти щось цікаве з особистого життя чи з історії села. А коли дідуся чи бабусю просять розповісти що-небудь, будьте готові, що вони говоритимуть стільки, що на фоні цього «Санта-Барбара» здасться вам міні-серіалом. Розповідали буквально про все: про перший день у колгоспі про перший поцілунок, як вперше зарізали свиню, про перший день у школі (і все це в їхньому житті відбувалося саме в цій хронологічній послідовності).

Такі люди часто дуже самотні, їм ні з ким спілкуватися, тому вони були раді просто поговорити. І на знак вдячності мене зазвичай після інтерв’ю годували. Одна бабуся, яку я записував, сказала, що я – як онук, тільки ще краще: вислухаю все, що розкажуть, з’їм усе, що дадуть, а грошей не прошу.

І це насправді були цікаві історії, за якими – людські долі. Наприклад, один дідусь розповідав, як раніше в дітей не було ніяких іграшок, не те, що зараз, тож доводилося вигадувати забави. Розповідав, як із дерева вирізали фігурки, а з ганчірок робили ляльки та м’ячі.

А уявіть, якщо моя дитина через двадцять-тридцять років, поїде записувати діалекти (не дай Бог, звичайно!), що вона почує?

- От раньше були ігри, не то, шо січас – очі закрив і с помощью мозга героєм управляєш. У наше врем’я такого не було. Приходилось мишкой двигать і по клавіатурі клацать. Та це ще шо. Мені мій батько розказував, шо ще раньше, шоб погратися, приходилось на улицю виходить! Страшне було врем’я. Но зато «Мівіна» була по сорок копійок. І настояща, з глутаматом, а не та хімія, шо зараз. Кучми на тих ізготовітєлєй немає. Їм би тоді за таке голови поотрізали і в Таращу отвезли.

Так, народ, саме такий матеріал, я думаю, збирачі діалектів запишуть за кількадесят років. Ну, як мінімум, якщо будуть мене записувати.

Але записати матеріал мало. Потрібно його систематизувати, описати, зробити певні висновки й усе це у вигляді дисертації представити на захисті. Захист кандидатської дисертації – це теж своєрідний стендап. Як мінімум, так само виступаєш у тишу. Правда, коли хтось сміється, це ще гірше.

А коли із залу чуєш якісь коментарі щодо твого виступу, то губишся і не знаєш, що відповісти. Зате потім уночі лежиш і думаєш: «Блін, я ж міг відповісти ось так і роз’їбати того коментатора».

Але все пройшло добре, я захистив дисертацію та отримав диплом кандидата філологічних наук. Знаєте, чим схожі мій диплом і шкарпетка Доббі з «Гаррі Поттера»? Доббі теж не надто часто користувався шкарпеткою після отримання.

Коли я звільнявся, то ми через це розійшлися не в найкращих стосунках із моїм науковим керівником, а за сумісництвом – директором Інституту української мови Національної академії наук України. Хоча він реально крутий і дуже обізнаний дядько. Головний мовознавець країни. Такий собі король філологів. А я, виходить, був принцом філологів. Просто я зрозумів, що королем мені ніколи не стати, тому пішов звідти. Хоча не всі розуміють, коли треба вчасно звалити. Он у Великобританії принц Чарльз і досі на щось сподівається. Хоча навіть його син, принц Гаррі, звалив із Букінгемського палацу, бо зрозумів, що хуй ту бабку переживеш.

P.S. За мат извени.