Про релігію, метро й олів'є

Усім привіт. Вирішив час від часу викладати в блозі або в статусах якісь жарти або блоки матеріалу, який планує включити у свій стендап-виступ. Тому буду вдячний за коменти – і хороші, і з конструктивною критикою.

Сьогодні презентую уривок, присвячений релігії. Цей блок насправді дещо більший, плюс хочу його ще дописати. Але взяв більш-менш сформовану частину, якою і ділюся з вами.

***

Знаєте, коли я думаю про релігію, про потойбічне життя про рай і пекло? Тоді, коли підіймаюся ескалатором у метро. Здається, ніби це не ескалатор, а дорога в рай. Піднімаєшся до світла, думаєш про прекрасне. А збоку весь час пробігають наверх якісь придурки, яким не терпиться. Ну куди ви так поспішаєте? Усі ж там будемо.

А ти все піднімаєшся. І дивишся на сітілайти з рекламою, що пропливають назустріч тобі: бюро перекладів «Вавилон», ресторан швидкого харчування «Небесна манна’дональдс», салон тайського масажу «Адамове яблуко». А ще там обов’язково буде сітілайт із анонсом тепер уже точно останніх гастролей гурту «Scorpions».

Й ось уже майже піднявся, бачиш райські турнікети і Святого Петра в кабінці поруч. Аж раптом згадуєш, як колись на своєму першому стендап-виступі жартував про релігію. І після цього ескалатор різко зупиняється, а ти, звісно, за поручень не тримався, тож летиш вниз по ескалатору, падаєш і вирубаєшся. Потім відкриваєш очі і розумієш, що за такі жарти потрапив у пекло: біля тебе проходить купа людей з мертвими очима й застиглими восковими обличчями; неподалік хтось гризе річ, яка в нашому світі могла бути біляшем, але там – це гниюча маса з тухлим м’ясом; відчуваєш, як віє повітрям із запахом сірки; а скрізь стоять чорти. Потім один чорт підходить до тебе і каже: «Сержант поліції Іваненко. З Вами все в порядку?» Піднімаєш очі і бачиш напис: «Станція метро «Вокзальна». Думаю, кожен із нас міг би сплутати пекло і метро «Вокзальна» в годину пік.

Взагалі Біблія – це гарний посібник із мотивації. Прикиньте, у Бога не було нічого. Ні обов’язків, ні дедлайнів, навіть за молоком і яйцями не треба в «АТБ» бігати. Просто кайфуй у хмарках або дивися серіальчики на «Нетфліксі». Але ж ні. Він зібрав волю в кулак і створив світ. За шість днів. Просто бог тайм-менеджементу. Я за шість днів можу створити лише гору брудного посуду в раковині. До речі, коли ця гора стає приблизно одного зросту зі мною і в мене закінчується чистий посуд, тоді я починаю грати в «Дженгу»: витягую вилочку й тарілочку, помив у ванній, поїв, і закидаю наверх цієї споруди. Так і живем.

І от на шостий день Бог створив людину. І побачив Бог, що це прекрасно. Знаєте, у мене ті ж емоції, коли 31 грудня я дивлюся в холодильник на щойно приготоване мною олів’є. І все добре, поки через деякий час я не куштую мою улюблену страву і розумію, що моя кохана потай від мене додала туди яблуко. Тож я витягую олів’є з новорічного холодильника, з цього Едему, де поруч у мирі й злагоді живуть мандаринки та шпроти, ікра та грибочки, картопляна пюрешка та «Дон Періньйон». Витягую це олів’є, яке порушило єдину заповідь – не зв’язуватися з яблуками, і скидаю його у відро зі сміттям.

А так, як на новорічні свята я тупо сиджу вдома і нікуди не виходжу, то в теплі й темноті олів’є, як і люди, яких викинули з Едему, потроху починає оживати. І коли десь після Різдва збираюся з силами, щоб вийти надвір і винести сміття, виявляється, що там уже виросла ціла цивілізація, яка навіть вірить, що одного разу до них прийде Месія, який врятує їх і пробачить їм ту фігню з яблуком. Тому, щоб не розчаровувати рєбят, я, перед тим, як іти викидати сміття, кладу в пакет фотку Джареда Лето.