«За пагорбом є смачні яблука, але 5 років там не була». Журналіст Tribuna.com тиждень прожив біля Луганська
Рефлексії та історії від Андрія Сеньківа.
Рефлексії та історії від Андрія Сеньківа.
На вокзалі в Рубіжному заскакуємо в маршрутку на Станицю Луганську. Туди дві години. Відчуття паралельної реальності, яке очікувалося, не наступає. Звичайне місто, звичайний регіон України, провінція.
Водій попереджає – паспорти тримайте напоготові, будуть перевіряти. Нас гальмують кілька разів, блок-пости, українські військові. Відкривають багажник, питають, хто, куди і звідки. У чоловіків беруть документи, звіряють з фото. Одного просять вийти. Він з Санкт-Петербурга.
Кожен з нас їде в Станицю на волонтерський табір «Будуємо Україну Разом» (БУР). Чоловік з Росії також. Розповідає нам, що це чи не єдине, чим може допомогти в цій ситуації. Його пропускають. На інших блок-постах виходити не просять.
Головна матеріальна ціль табору – зробити ремонт у двох житлових будинках й облаштувати простір для молоді у місцевому музеї. Її в Станиці небагато, але вона є.
Очікування ще раз знаходять себе на місці. Звідси до Луганська якихось 20 кілометрів. В 2014-15 роках в місті проходили бойові зіткнення (артилерія, кулемети, «Гради»), на три дні місто навіть захопили «ополченці». Колись живе місто, близьке до обласного центру, перетворилося у практично мертву зону. Дивно, але ця близькість до Луганська допомагає. Звідти сюди приїжджають в банки та інші потрібні для життя установи. Біля них вирує життя. Але видно, що місто після війни:
Скласти картинку в голові, проаналізувати, вислухати, зрозуміти, зірвати шаблони. Реальність виявилася без радикальних точок й точних тонів. Сформулювати конкретно важко, давати поради нечесно, робити висновки непрофесійно. Я жив у Станиці 7 днів. Цього мало.
Тому пропоную просто прочитати кілька історій та спостережень.
1. Ми зупинилися в колись відпочинковій базі за кілька кілометрів від Станиці. Називається «Гривал».
Власник бази – Палич, 70-річний дідусь з похмурою зовнішністю й розпливчастою позицією. Тут всі такі. Раніше йому приносили гроші база і кілька квартир у Луганську. База виглядає закинутою – відпочивальників тут більше немає. Потрібно зробити капітальний ремонт. Тут живуть поліцейські і волонтери. Ми не платимо за житло – завезли багато дров. Палич розповідає, що раніше тут було шумно, грала жива музика, діти бавилися на гойдалках, плавали на катамарані.
Злиться на українських військових – каже, що в 14-му саме вони «зачистили» базу. «Коли почалася активна фаза бойових дій, я на кілька тижнів поїхав до Росії. Коли повернувся, тут не було нічого – все обстріляне, винесли всю техніку. Це зробила українська сторона – я знаю тих, хто воював за ЛНР, були й місцеві. Вони не могли – всі мене знали, з багатьма знайомий добре, місто ж невеличке», – каже він.
2. Навколо «Гривала» ліс та поля. але туди бажано не ходити – лише дорогою. Все заміновано. Киянин Михайло, який приїхав на БУР працювати майстром, кілька років воював в АТО. «Наші бездумно понаставляли розтяжок і потім самі на них зривалися. Досі ніхто повністю не прочесав цю територію, тому краще не займатися туризмом», – каже він. Місцеві розповідають, що чують вибухи навіть зараз – підриваються тварини або працюють українські сапери.
3. Валерій приїхав в Станицю з Санкт-Петербурга. Раніше на схожому таборі була його подруга з Росії, після цього залишилася жити в Україні. В Росії Валерій займається правозахисною діяльністю, але світитися на любить – на прохання українських ЗМІ дати інтерв’ю згоджується, але за умови прикрити лице й змінити голос. «Мені важливо побачити ситуацію з середини. Не подобається російська влада і те, що відбувається в нашій країні, але все одно страждав від пропаганди. Наприклад, кілька років тому був у Києві і в перші дні боявся зізнатися, звідки приїхав. Казав, що з Білорусі», – розповідає він. Й додає: «Я хочу взяти частину відповідальності за те, що робить моя країна. Знаю, що тут відбувається і хочу це змінити».
4. Один з найбільших маркерів Станиці – величезні черги в держустанови. Наприклад, черга до дверей «Ощадбанку» тягнеться аж на вулицю. Сюди приїжджають з найближчих сіл та Луганська, люди проводять тут по кілька днів. Альтернативи у Станиці немає, хоча попит великий.
5. Івану – 25. Він живе в Луганську й приїхав до Станиці, щоб змінити паперовий паспорт на ID-карту. Він здав паспорт і чекає обміну. От тільки без документа, який підтверджує особу, він не може повернутися. Тому житиме в «Гривалі», поки не отримає карту. Іван часто приходить до нас – поговорити, покурити. Палич часто забігає і забирає – щоб часом не було конфліктів. «Друг влаштувався в Харкові в кол-центрі, заробляє 12 тисяч. Треба було і мені зважитися. А що там в Києві – і далі не люблять Луганськ?» – він говорить рандомні й зовсім не пов’язані між собою речі. Очі постійно бігають, а корпус постійно вказує на рух назад. Він боїться.
І хвилюється за бабусю – вона вже давно не отримувала української пенсії. Щоб мати право на її отримання, треба раз в 60 днів перетинати лінію розмежування. Через стан здоров’я вона не може цього зробити – ще гірше тим, хто живе не в Луганську, а десь далі.
6. Ми робили ремонт в багатодітній сім’ї.
В них, як і у багатьох в Станиці, нема об’єктів на подвір’ї, що не були обстріляні – брама, лічильники, поштова скринька.
Вниз за городом – пагорб. За ним – нульовка і Луганськ.
Його звідти видно, але в ту сторону ходити не можна – заміновано. «Там за пагорбом лісок. Там колись такі смачні яблука були, але не знаю, як тепер. 5 років там не була», – розповідає пані Олена. Бабуся живе поруч – допомагає дочці з дітьми. Раніше працювала вчителькою в школі, часто згадує Союз і те, як добре там було, бо тоді не стріляли. Так зараз виглядає школа, де вона працювала:
Бабуся бідкається – в 14-му на її очах знесли пам’ятник Леніну. Її знайомий, навіть більше – учень. Вона не розуміє, для чого це було. Наче ж свій хлопець, а таке зробив.
Кілька зим їм доводилося прожити у підвалі. Спершу хотіли виїхати, але з Бердянська швидко повернулися – закінчилися гроші. А в Росію не вдалося – найстарша дочка якраз мала робити український паспорт. Дочка Альона пішла по стопах бабусі – вчиться в Луганську в педінстуті. Син Коля – у військовому училищі в Харкові.
7. Останніх і зовсім маленьких дітей народжували в Луганську – туди ближче, аніж до найближчого пологового на контрольованій території. Через три дні після родів (кесарів розтин) жінка вистояла кілька годин в черзі й перейшла через КПВВ з новонародженою. Іншого шляху в Луганськ нема – міст, що з’єднував два міста, в 2015-му підірвали. Україна вже почала займатися відбудовуванням мосту.
До стоматолога також їздять в Луганськ – там залишився знайомий лікар. Помічаю, що вони не ділять територію на Україну та ЛНР. Все настільки поряд і настільки пов’язано, що в головах немає кордонів. Головний месседж – щоб не стріляли. Коли зимуєш у підвалі з дітьми, можна зрозуміти.
8. Кількість населення Станиці від початку війни зменшилася в рази – в 2015-му тут жило 600 людей (до війни було близько 15 тисяч), зараз ця кількість дещо збільшилася. Але по факту це важко виміряти – більшість людей і далі прописана в місті, але виїхала в Росію. Звідси до кордону 40 кілометрів, там є робота, знайома мова і нема війни. Також у місті багато приїжджих – це найближчий до Луганська населений пункт, де є потрібні держустанови. «А куди їхати? Якщо найближча безпечна країна знаходиться поряд. Тим більше, в Україні важче з роботою», – пояснюють місцеві.
9. Почути українську мову в Станиці довелося кілька разів, переважно фразу «добрий день». Так люди проявляли повагу до волонтерів, які відбудовують їх місто. Але всі говорять виключно російською. Більше того – не розуміють української. Дехто перепрошує і просить говорити російською, дехто просто дивиться скляними очима.
10. Схожа ситуація і з телебаченням. В «Гривалі», крім нас і військових, жили й інші люди (наприклад, покоївка). Часто можна було побачити на екрані російське телебачення. Викликало посмішку, коли вона включила ТСН і побачила там сюжет про бурштин. Вона вперше дізналася про конфлікти навколо цього на Рівненщині та Волині. Але не розуміла, що таке бурштин – довелося заходити в перекладач.
***
Висновку не буде, просто раджу побувати там. Світ різко перестає бути чорно-білим.
Фото: Стас Корда; Ірина Яворська; Tribuna.com.