Мій перший фінал ЛЧ. cheddar

Чесно кажучи, про Стамбульський фінал щось нове та оригінальне розповісти тяжко. Це, мабуть, найобговорюваніший фінал Ліги Чемпіонів якщо не за всю її історію, то хоча б за моє фанатське життя - і це логічно. До камбеку Барси з ПСЖ, крутіше Стамбулу нічого не було (а я б посперечалась, що Стамбул і досі неперевершений, з моєї суб'єктивної точки зору).

Сезон 2004/2005 став першим, за яким я повноцінно слідкувала - хоча на стадіон тато мене водив змалечку. Звичайно, як усі українські дітлахи на той час, я вболівала за "Мілан" - ну точніше не стільки за них, скільки за Шеву. Для нас, дітей пізніх 90-х, Шевченко був просто легендарною постаттю. Я не застала успіхи Динамо радянських часів, і була замала, коли кияни під керівництвом Лобановського розривали Європу. А от міланська частина кар'єри Шеви припала як раз на моє фанатське становлення. Я й досі маю теплі почуття до россонері, особливо тепер, коли тренером став Гаттузо - людина, перша у списку футболістів, з якими б я хотіла випити пинту пива. Але ця історія прийме трохи інший напрямок...

Мілан до фіналу 2005 підходив фаворитом. Перше місце в групі, перемоги над МЮ та Інтером, і трохи траблів з ПСВ в півфіналі - і переможець ЛЧ-2003 знову посягає на титул. Ліверпуль тільки за різницею забитих та пропущених м'ячів перевершив Олімпіакос на груповому етапі і вийшов в плей-офф з другого місця. Впевнена перемога над Леверкузеном, дещо неочікувана - над Юве, і прохід Челсі за рахунок спірного гола Луїса Гарсії не вселяли певності у шанси скаузерів дати бій тому Мілану.

Перший тайм не тільки підтвердив, а й перевершив песимістичні для Ліверпуля прогнози - Мілан впевнено вів 3:0, а багато хто, мабуть, вважав гру завершеною. Другий тайм... я думаю, тут зайвих коментарів не треба. Ми всі знаємо, що сталося далі. Для дев'ятирічної мене це був найепічніший момент мого короткого життя. Хоч я й прийшла вболівати за Шеву, по закінченню серії пенальті, в мене була нова улюблена команда. Назвати це глорі-хантінгом можна, але якось неправильно (та й що, як не глорі-хантінг, сподвигло мене вболівати за Шевченко та Мілан?). На питання "how could you?" можу відповісти тільки "how could i not?" (вибачайте, українською ну просто не звучить). Як, після такого, мені, прихильниці Динамо Київ в третьому коліні, можно було не закохатися в цю вічно нестабільну, але інколи фєєричну команду з великою історією? Я, наче героїня хріновго фентезі, долею приречена любити Ліверпуль.

Тож, full circle. 13 років тому, я віднайшла для себе Ліверпуль, а завтра мерсисайдці вперше за 11 років повернуться у фінал Ліги Чемпіонів на моєму рідному стадіоні. Жаль, тільки мене під час цієї епохальної події там не буде - але навіть з-за Атлантики, you'll never walk alone.