Чому біатлоністам потрібно їхати в Тюмень: розбір аргументів

Російська дилема участі чи не участі в Олімпіаді розділила спортивну громаду на два полярні табори: так званий «патріотичний» табір прихильників бойкоту та «спортивний» табір «участі на пропонованих умовах». Аргументи обох сторін, в принципі, були зрозумілими. Прихильники бойкоту розповідали про «знущання з російського спорту», «необхідність проявити силу характеру» та, врешті, «нівелювання цінності спорту без прапору держави». Помірковані прихильники участі вказували на те, що «найкращий спосіб бути почутим — це прийняти участь», а також на те, що «основну частину коштів на підготовку до Олімпіади вже витрачено і, у випадку бойкоту, ці кошти можна записувати в нераціональні видатки».

Врешті, так звана команда ОАР на Олімпіаду таки поїхала і навіть показала там менш-більш пристойний результат. Ті, хто хотів бути почутим чи побаченим старались як могли (особливо запам’ятались диваки з радянськими прапорами). Спортсмени теж виступили і навіть нікого не позбавили громадянства чи відрекли від церкви. Щоб особливо не розписувати підсумуємо: нічого екстраординарного з оарівцями не сталось. То чому вітчизняні спортсмени не можуть з таким же ж настроєм поїхати на змагання до Росії? Давайте розглянемо найпопулярніші аргументи «за»:

1) Спорт — це, передусім, спорт. І нічого сюди домішувати політику. Хороший і практично беззаперечний аргумент у будь-якій дискусії. Про що й говорити, росіяни самі часто повторюють ці слова. Особливо якщо питання зачіпає їхні спортивні інтереси. А на практиці ця фраза вже давно втратила сенс (про це навіть наукові статті писали [1]) і окремі країни просто жити не можуть без спортивних звершень, які формують аргументи для внутрішнього та зовнішнього впливу. Росія в їх числі.

Можна продовжити жити у рожевому світі з «чесними» спортивними функціонерами і «чистими» спортсменами, а можна спробувати змінити цю ситуацію банально припинивши грати в гру за правилами суперника. Продовження гри тільки укріпить віру суперника у правильність власного шляху і жодних кроків до зміни ситуації він не зробить. Так і російський спорт: якщо їхати на змагання в Росію, розповідати про «спорт поза політикою» і формувати потрібну картинку для російських ЗМІ — нічого не зміниться.

2) Спортсмен повинен сам вирішити в яких змаганнях йому брати участь, а в яких — ні. Коріння цього аргументу проростають з абсолютно зрозумілого твердження: спортивна кар’єра — це надлюдські старання з невеликою віддачею і, як правило, ранньою «пенсією», після настання якої про отримані досягнення масовість швидко забуває. Звісно, мова йде не про усі випадки, але, здебільшого, так і є. У такій ситуації диктувати спортсмену якісь додаткові правила з вуст пересічного вболівальника (який не бачить всього процесу, а тільки «збирає вершки перемог») як мінімум нетактовно.

Сперечатись з цим аргументом нема жодного сенсу. Спортсмен справді сам (чи з тренером) будує свою кар’єру і визначає напрямки її розвитку. Він може змінити масажиста, спонсора, команду чи навіть країну, яку представляє. І питань до нього, в принципі, жодних нема. Натомість, є спортивна федерація (чи якась аналогічна інституція), яка не може обрати прапор іншої країни. І федерація повинна формувати порядок денний у відданій їй спортивній царині (не Міністерство спорту, Володимиру Михайловичу, не треба перекладати відповідальність). Чи повинна федерація примушувати спортсменів робити ті чи інші кроки — складно сказати. Врешті, це дуже залежить від складених взаємовідносин всередині цієї структури. Але федерація точно повинна зайняти чітку позиції і вміти її обґрунтувати, щоб жодних питань надалі не виникало.

3) Потрібно їхати в Росію, виступати там і завойовувати призові місця. Тому що це хороша можливість бути «почутим» та «побаченим». Цей аргумент з’являється в дискусії коли на арену виносять питання українсько-російських взаємовідносин, Криму та війни на сході. Слова «почутим» та «побаченим» я спеціально взяв в лапки. Чому?

Тому що я не розумію що хочуть розповідати чи показувати прихильники цього аргументу в Росії. Я дуже добре пам’ятаю якийсь передолімпійський етап Кубка Світу з біатлону в 2014 році, коли наша збірна отримала медаль і Підгрушна на подіумі під час вручення нагород вигукнула фразу, схожу на «за Майдан». Один з російських коментаторів після цього епізоду навіть висловив обурення через «змішування спорту і політики» (привіт аргумент №1). Ну і, в принципі, все. Змінилось ставлення росіян до подій на Майдані після цього? Думаю, ні. Чи вплине український прапор та гімн в Тюмені на ситуацію в Криму та на сході України? Теж сумніваюсь.

4) Ігнорування тюменського етапу призведе до втрати залікових очок, квоти і, як результат, можливості залучити більше спортсменів на наступний сезон. В окремих суперечках навіть вказують на те, що нашу квоту забере Росія. Проте, за відповіддю далеко ходити не потрібно. Просто варто попрохати опонента назвати шістьох українських біатлоністок, які будуть вдало (на його думку) виступати в наступному сезоні та заповнять максимальну квоту. Чи може назвати якісну комбінацію естафетної четвірки? Дивлячись на останні перипетії в жіночій команді — це буде не просте завдання. То, можливо, не варто гнатись за примарною квотою, а зосередитись на вирішенні внутрішніх проблем? До речі, після Гольменколлена якраз потепліє в Україні. Можна в Буковель поїхати і провести командний збір з підбиттям підсумків. Здалась вам та Тюмень?

Врешті, якщо відійти від перелічених та не перелічених аргументів, зауважимо, що спортсмен — це не тільки багатоденні важкі тренування, стратегія, тренерське слово і чесність. Спортсмен — це ще й нашивка з прапором, яку він носить на власному одязі чи еквіпі. І нехай ця частка зовсім невелика, — вона теж бере участь у складенні фінальної перемоги. Сьогодні в нашої держави дуже складні часи. Велику роль у створення цієї ситуації зіграв і продовжує грати північно-східний сусід. Наскільки етично в такій ситуації їхати на змагання до Росії — це складне питання. Відповідати на нього повинен кожен спортсмен особисто. І навіть не публічно, а самому собі. Але якщо він вирішить їхати — нехай його маршрут проляже через зруйновані міста Донецької та Луганської областей та повз блокований Чонгар. Тому що в країну, куди він їде виступати, вважають, що це наслідки «громадянської війни» та «державного перевороту».

P. S.: Якщо ви поділяєте думку автора — просимо підтримати петицію до Федерації біатлону України про відмову від участі в тюменському етапі Кубка Світу.

• Осинина Д., Урожок Е., Спорт и политика в современном мире // Научные записки молодых исследователей. 2016. №2