Tribuna/Футбол/Блоги/Апельсинова кава/Рагнар Сігурдссон: «Занадто багато хитрощів та сліз в футболі – мені таке не подобається»

Рагнар Сігурдссон: «Занадто багато хитрощів та сліз в футболі – мені таке не подобається»

Перше велике інтерв’ю новачка «Руху».

Автор — Ірина Козюпа
16 февраля 2021, 17:05
22
Рагнар Сігурдссон: «Занадто багато хитрощів та сліз в футболі – мені таке не подобається»

Перше велике інтерв’ю новачка «Руху».

Перехід захисника збірної Ісландії Рагнара Сігурдссона до «Руху» став одним з найгучніших трансферів цього зимового вікна в Україні. 34-річний футболіст підписав з львівським клубом контракт на півроку з можливістю продовження ще на рік.

Ірина Козюпа поговорила з Рагнаром про перші враження від Львова, казку збірної Ісландії на Євро-2016, гол у ворота Англії, що не так із сучасним футболом, «Місячну сонату» Бетховена і коли чекати на його дебют у футболці «Руху».

У день нашої зустрічі Львівщину замело снігом. Після тренування в академії «Руху» Сігурдссон півтори години добирався з Винників у центр Львова. Зазвичай ця дорога займає 10-15 хвилин.

«Хотів приїхати в «Рух», адже знайомий з Федиком і знаю, що він хороша людина»

– У вас не було думок скасувати інтерв’ю через негоду?

– Я пообіцяв, що ми зустрінемось. І це єдина причина, чому я приїхав. Якби я не дав тобі свого слова, то залишився б сьогодні вдома.

– Відчули, що ваш трансфер наробив шуму в Україні?

– Так, я помітив це. Відчувалося, що для людей навколо мене – це велика справа. Мені показали українські новини і тексти про мене. Один з матеріалів був найбільшим, який я коли-небудь бачив про себе. Там розповідали про мою клубну кар’єру, участь у Євро-2016 і ЧС-2018. Текст справді величезний. Я сказав тоді: «Вау».

Але, чесно кажучи, занадто багато розмов про мій перехід. Мені не дуже комфортно через це – не люблю надто багато уваги навколо себе. Я більше приватна людина. До всього, на другому тренуванні «Руху» на зборах у Туреччині я отримав невелику травму і не міг працювати разом з командою. А зараз тільки те і роблю, що роздаю інтерв’ю. Для мене це трохи неправильний порядок речей.

– Коли вас можна очікувати на полі?

– Зараз травма мене вже не турбує. Але такі старші футболісти, як я, мають бути обережними. Якби я був молодим гравцем, то міг би вже тренуватися на повну. Але з віком часу на відновлення потрібно трохи більше, адже тіло працює не так, як раніше. Ми намагаємось діяти обережно, щоб не трапився рецидив. Поки не можу сказати, коли я буду готовим грати. Думаю, залишилось чекати недовго.

– Яка ваша головна мотивація приїхати грати в Україну?

– Після «Ростова» отримав чимало пропозицій з різних країн. Сам дуже хотів повернутися у «Копенгаген», який я сильно люблю. Цей клуб у моєму серці. Я думав пограти ще 2-3 роки і завершити свою кар’єру у «Копенгагені». Це була моя мрія. Коли я опинився у Данії, то почалася пандемія коронавірусу. Моя вагітна дружина була у Росії, а я в Копенгагені. Це був не дуже хороший період – я не міг бути поряд з дружиною і допомагати їй. Це був стрес, я почав отримувати багато дрібних травм і пропускав матчі. А коли відновлювався, то грав 2-4 гри і знову отримував ушкодження.

Клуб звільнив тренера і його штаб. А новий коуч не розраховував на мене. Я був готовий не грати кожен матч, а виходити на половину гри або на якийсь певний час. Я розумів, що вже не молодий. Але коли прийшов новий тренер, то я побачив, що я остання опція на свою позицію в його планах. Тому вирішив змінити команду.

Ми з моїм агентом поговорили з «Копенгагеном». У нас не було конфлікту чи сварок. Це футбол, я все розумію. Ми просто почали шукати найкраще вирішення ситуації для мене і для клубу. У мене були варіанти з різних країн, але вони мене не зацікавили. Одна пропозиція була дуже щедрою у фінансовому плані, але я не знаю цього місця, гравців, тренерів, словом, нічого. Я поговорив зі своїм агентом і сказав йому, що гроші зараз не головне.

Дивився у бік Росії та Туреччини, а потім мене набрав Іван Федик і запитав, чи хотів би я приїхати сюди. Я дуже добре знаю його за роботою у «Краснодарі», у нас хороші стосунки. Я справді хотів приїхати в «Рух», адже знайомий з Федиком, знаю, що він хороша людина, і впевнений, що тут не буде ніяких божевільних речей. Коли ти їдеш у нову країну з новою культурою, то не знаєш, що трапиться з тобою і твоїм особистим життям.

Я знаю історію «Руху», як команда піднялася з низів і зараз проводить свій перший сезон в українській прем’єр-лізі. Я справді хочу стати частиною цього проекту і допомогти йому вижити в УПЛ. «Рух» будує нову базу, запрошує нових футболістів, клубу дуже важливо залишитися у вищій лізі.

– Які ваші перші враження від перебування у «Русі»?

– У нас дуже хороший колектив. Я ніколи не був у команді, де б мені всі подобалися. Ми всі різні люди з різними характерами. І дуже важко знайти спільну мову з усіма. У багатьох моїх попередніх командах у мене були вороги, яких я не любив. Але у «Русі» всі хлопці дуже хороші і привітні. Ніхто тут не поводиться зарозуміло чи зверхньо.

Всі футболісти важко працюють, вони хочуть прогресувати, стати кращими гравцями, а «Рух» зробити сильнішою командою. Хоч я і не тренувався у загальній групи зі всіма, але я це бачив і відчував. Мені дуже подобається наш командний дух.

В матчах «Руху» на зборах я побачив якісний футбол і багато технічних гравців. Всі говорять, що у нас молода команда, але це вже далеко не так. У нас є чимало досвідчених футболістів по 30 і 25 років. Думаю, після перерви команда здатна показати кращий результат, ніж у першій половині сезону.

– Які ваші очікування від українського футболу?

– Федик говорив мені, що ми команда, яка хоче контролювати м’яч і грати в атакувальний футбол. І проти багатьох суперників у лізі ми здатні так грати. Але коли ви виходите проти двох найкращих клубів чемпіонату «Динамо» та «Шахтаря», то треба бути готовим, що м’яч у вас буде менше, ніж в інших матчах. І це нормально.

Наприклад, у Данії «Норшелланн» любить грати з м’ячем, але вони не топ-команда. У них високий відсоток володіння м’ячем, але їм важко даються голи. Недостатньо просто мати м’яч у себе, треба ще вміти реалізовувати свої моменти. В цьому і є суть футболу.

– Ви на рік старший від головного тренера. Можете підійти до Федика і сказати: «А, давайте грати так і так».

– Я б ніколи так не зробив. Раніше зустрічав випадки, коли гравці дуже близько спілкувалися з тренером і намагалися змінити деякі речі. Але я не такий тип футболіста. Я дуже поважаю роботу тренера. Це його команда і його відповідальність. Якщо команда програє матч, то винним завжди вважатимуть тренера.

Якщо тренер запитає мене про щось, тоді я скажу йому свою думку. Але я ніколи не підійду сам до нього з якимось порадами. Це некоректно.

– Ви вже встигли познайомитися з президентом «Руху» Григорієм Козловським?

– Власне, я вперше зустрів його саме сьогодні (інтерв’ю було записано 11 лютого – прим.Tribuna.com). Ми поговорили десь хвилину. Коли президент посміхнувся до мене, то я відразу подумав, що він – хороша людина. Я не знайомий з ним надто близько, але він залишив враження доброї людини.

Козловський привітав мене у клубі і сказав, що вже час починати грати. Я відповів, що він абсолютно правий. Сподіваюсь, тепер все буде добре.

«Нашим найбільшим досягненням було кваліфікуватися на чемпіонат Європи»

– Була на першому матчі збірної Ісландії на Євро-2016 і просто закохалась у вашу команду. Як вам вдалося створити таку казку?

– Думаю, нашим найбільшим досягненням було кваліфікуватися на чемпіонат Європи. Ніколи раніше Ісландії не вдавалося це зробити. У відборі багато матчів, потрібно часто подорожувати, весь час бути зосередженим і важко працювати. У своїй групі ми грали дуже добре і повністю заслужили право зіграти на Євро.

У Франції ми не мали, що втрачати. Тим більше, на такому турнірі фантастична атмосфера і величезний приплив енергії. Там кожен може перемогти кожного. Ісландія потрапила у групу з Португалією, Угорщиною і Австрією, які були вище від нас в рейтингу. Але нам вдалося вийти у плей-оф Євро, що також великий успіх. В 1/8 фіналу ми перемогли Англію, що стало, мабуть, найбільшим досягненням у кар’єрі кожного з нас.

Звичайно, це виглядає, як історія Попелюшки. Здавалося, що таке неможливе в реальному житті. Населення Ісландії дуже нечисельне (майже 360 тисяч людей – прим. Tribuna.com), і це справді божевілля, що нам вдалося досягти таких результатів у футболі. Всі бачили і оцінили наш виступ на великій сцені, але особисто для мене набагато важчою була наша робота, яку ми зробили у відборі.

– Розумію, що ви не починаєте день з перегляду вашого голу у ворота збірної Англії на Євро-2016, але що він для вас означає?

– Він дуже цінний для мене і справді багато означає. Якщо говорити відверто, то це був далеко не найкращий матч у моїй кар’єрі. У мене було багато ігор, де я грав практично ідеально – не допускав помилок, вигравав всі свої дуелі. З англійцями я десь зіграв на нижчому рівні, але зміг забити в їхні ворота – і мене назвали найкращим гравцем матчу. І це все у плей-оф Євро проти топ-збірної. Тепер всі думають, що цей мій найкращий виступ. Хоча я так не вважаю.

Найкращий момент матчу – це коли арбітр дав фінальний свисток, який зафіксував нашу перемогу 2:1. Це справді найкращий момент моєї кар’єри. Не тоді, коли я забив м’яч у ворота Англії, а тоді, коли я почув свисток арбітра і зрозумів, що ми виграли і вийшли у чвертьфінал Євро. Це було чудово.

– Що трапилося у матчі з Францією?

– Ми не були готові до них і до такої якості. Також ми були втомлені. Мені здається, ментально ми себе вичерпали. У нас було стільки успіху – збірна кваліфікувалася на Євро, вийшла з групи, обіграла Англію. Це вже було занадто для збірної Ісландії.

Але перед грою я думав: «Ми можемо перемогти Францію». На той момент моя впевненість була максимальною. Я не знаю, які думки були у головах інших хлопців. Можу говорити тільки за себе, а не за всю команду. Тоді мені здавалося, що я готовий до всього. Але тепер, дивлячись назад, розумію, що ментально вичерпав свої ресурси.

Французи швидко забили нам три м’ячі, а сама гра завершилася з рахунком 2:5. Давно ми не пропускали стільки навіть від топових збірних. Це багато про що говорить. Ісландія фізично сильніша команда, ніж Франція, але вони звикли грати більше великих матчів. А ми – ні. Але це лише моя думка.

– У Рейк’явіку вас зустрічали, як чемпіонів. Відчували себе національними героями?

– Це був неймовірний і фантастичний момент. На день незалежності Ісландії на вулицях Рейк’явіка завжди багато людей. Їх стільки, що ви не можете вільно пройти. А коли ми повернулися з Євро додому, то їх було вдвічі більше. Я ніколи не бачив стільки людей у центрі нашої столиці. Всі плескали в долоні і вітали нас. Це була магія.

Ти питаєш мене, чи відчували ми себе героями? Коли збірна поверталася в Ісландію, я не думав про це. Але коли ми їхали автобусом по Рейк’явіку і бачили, як нас зустрічають, я справді зрозумів, як багато це означає для людей. І в цей момент ти відчуваєш себе героєм. Хоча нічого героїчного ми не зробили.

«Клянуся, мій єдиний спогад про матчі з Україною – Ярослав Ракицький»

– У кваліфікації на ЧС-2018 Ісландія грала в одній групі з Україною. Які спогади у вас залишилися від цих матчів?

– Клянуся, що мій єдиний спогад про ці протистояння – Ракицький. Він грає на позиції центрального захисника, так само, як і я. Не знаю, який у нього зріст, але він не вищий за мене. Як правило, гравці нашого амплуа вищі від нього чи від мене. Пам’ятаю, що він завжди намагався зіграти у красивий футбол, не хотів просто віддавати довгі паси, а шукав хороше рішення і рухався вперед з м’ячем. Мені подобалося, що він грав з пристрастю. Також помітив, що у нього були чорні олдскульні бутси.

Потім він перейшов у «Зеніт», зі старту почав дуже добре грати і забивати м’ячі. Ми не знайомі особисто, але я вважаю його чудовим футболістом. Якби я був форвардом, то, можливо, я б його не помітив. Але він грає на моїй позиції, тому я і відзначив його гру.

– Кого ще з українських футболістів знаєте?

– Ярмоленка. Ви завжди звертаєте увагу на гравців з робочою лівою ногою. Мені подобається спостерігати за лівоногими футболістами. Як правило, вони користуються тільки лівою ногою, але роблять це дуже класно. Наприклад, я любив дивитися, як грає Рівалдо. Мені здається, я ніколи не бачив, як він використовує свою праву ногу.

– Де емоцій було більше – на Євро-2016 чи на ЧС-2018?

– Ми вперше в історії вийшли на Євро і це досягнення здавалося величезним. Ніхто не міг в це повірити. Для нас це був новий досвід і нові відчуття. До всього, ми досягли успіху у Франції. Тому враження після чемпіонату залишилися приємними.

Далі був чемпіонат світу у Росії. Мені подобається ця країна, я грав там шість років. Один з наших матчів пройшов у Ростові, який я дуже люблю. Разом з Копенгагеном це два мої улюблені міста. Тому я відчував себе на ЧС-2018, наче я вдома. Але це вже був наш другий поспіль великий турнір, тому емоції були не такими яскравими, мовляв, ми вже таке проходили.

До всього, ми були дуже близькими, щоб здобути хороший результат. На один гол забити більше, на один пропустити менше – і ми могли б вийти з групи. Але нам не вдалося кваліфікуватися у плей-оф, погода не була сонячною. І все це разом не дало такого ефекту казки, який був на Євро. Якби на ЧС-2018 нам вдалося показати кращий результат, то емоції були б іншими і цей турнір означав би для нас більше. Але коли ви не досягаєте успіху, то реакція: «Ну і х** з ним».

– Збірна Ісландії зупинилася за крок від Євро-2020. Як ви це сприйняли?

– Ми грали проти Угорщини у фіналі плей-оф кваліфікації у них вдома і забили вже на 11 хвилині матчу. Після того, як ми відкрили рахунок, то почали захищатися. І діяли у такій манері весь матч. Суперник створював шанси, але їм не вдавалося забити у наші ворота. Коли до кінця матчу залишилося п’ять хвилин, вони відігралися. Ми зробили помилку, і угорці цим скористалися.

Тоді ми побігли в атаку, але не змогли реалізувати свій момент, а вони зловили нас на контратаці. Їхній найкращий гравець обійшов трьох наших футболістів на дриблінгу і завдав дальнього удару. Це був неймовірний постріл і наш воротар не зміг з ним впоратися. Ми програли – 1:2. Якби вони перемогли нас з рахунком 3:0 чи 4:0, тоді окей.  Це не було б так боляче. А тут ми були настільки близькими, щоб вийти на Євро і програли в такий спосіб. Це стало величезним розчаруванням.

– У вас 97 матчів за збірну Ісландії. Є амбіції зіграти 100 ігор?

– Ніколи про це не думав. Я граю у футбол, щоб моя команда перемагала, і роблю все для цього. Це єдине, що має значення. Я ніколи не грав у футбол, щоб виглядати гарно на полі. Це не моя історія. Я не рахую, скільки матчів зіграв і скільки голів забив. Ніколи. Але тепер, коли у мене 97 матчів у футболці збірної, я подумаю про це. Я таки хочу ці 100 ігор.

– Звідки взялося фірмове святкування збірної Ісландії?

– Уявлення не маю. Раніше воно мені дуже подобалося. Зараз ми робимо це кожного разу, і я вже втомився від нього. Якщо ми знову вийдемо на Євро чи чемпіонат світу, то це буде хороший момент, щоб так святкувати. Але коли ми граємо товариський чи просто кваліфікаційний матч і кожного разу треба виконувати «Ху», то це трохи дивно.

Знаю, що Україна і багато інших країн почали копіювати це святкування. Хоча я не впевнений, що саме ми почали робити це першими. Можливо, ми теж його у когось запозичили.

«Боявся, що так і не стану професійним футболістом»

– Після кожного інтерв’ю мучуся тим, що могла провести його краще і задати більше цікавіших питань. У вас є таке після матчів?

– Звичайно. Після поразок ти завжди думаєш: «Я міг краще підготуватися до матчу, пити більше води, їсти кориснішу їжу, вживати більше вітамінів і більше тренуватися». А в самій грі аналізую, чому я дав пас сюди, а не туди, чому не виграв це єдиноборство. Але не варто на цьому зациклюватися. Кожен гравець робить все, що він може.

Деякі футболісти більш професійні за інших. Наприклад, Гільфі Сігурдссон – найбільш професійний гравець якого я бачив. Він не вживає алкоголь, їсть здорову їжу, після тренувань залишається на полі, щоб попрацювати додатково над ударами. Він робить все, щоб стати кращим футболістом.

Для мене Ейдур Гудьонсен – найкращий гравець в історії Ісландії. Але якщо говорити про це покоління – то найкращий, однозначно, Гільфі.

– Ми звикли до красивих історій ісландських футболістів. Наприклад, Арні Вільхамссон, який грав в Україні до вас, працював на рибній фабриці. Який досвід є у вас?

– У 2006 році я виступав в Ісландії за команду «Філкір». А один з моїх найкращих друзів працював на стадіоні, де грає наша національна збірна. Я хотів працювати з ним, і він влаштував мене туди на роботу. Ми доглядали за полем, наносили на траву білі лінії і виконували іншу подібну роботу. Одного разу ми з другом вибігли на поле з ношами, щоб забрати травмованого футболіста. Зараз вже не згадаю, був це матч збірної Ісландії чи просто гра чемпіонату. У 2007 році я поїхав грати за шведський «Гетеборг». І того ж року почав виступати за збірну Ісландії на цьому ж самому полі, де я раніше працював. Мабуть, це і є моя історія.

Пригадую, що через кілька днів після мого дебюту за національну команду, люди говорили про мене на радіо. Мовляв, що взагалі відбувається – цей хлопець працював на стадіоні з газоном, а тепер грає за збірну Ісландії. Але я думаю, що це хороша історія, хоч деякі люди і сміялися з цього. Я вийшов з нормальної сім’ї, де всі мали працювати. І я не був винятком.

– В яких умовах ви тренувалися в Ісландії?

– Наша зима більш вітряна, ніж українська. Коли я був молодим, то ми тренувалися на піску і в багнюці з камінням, а влітку грали на траві. Коли мені було 14-15 років, в Ісландії почали будувати манежі зі штучним покриттям. Але моя команда не мала такої інфраструктури, тому ми займалися в залі, де тренували коней. Ми ставили там ворота і грали у кінському лайні. 

До 18 років я діяв на позиції півзахисника. І робив це дуже добре – мене викликали в юніорські збірні Ісландії. Багато гравців мого віку переїжджали грати в іноземні клуби. Я почав замислюватися, чому ніхто не купує мене. Деяких футболістів забирали навіть у віці 15-16 років, а мені вже було майже 18 – і тиша. Невже я був недостатньо хорошим, щоб на мене звернули увагу? Я вважав, що здатен грати закордоном.

Коли мені було 19 років, я сказав своїм батькам: «Слухайте, я більше не буду навчатися і працювати. Я не збираюся ставати бізнесменом чи ще кимось. Я зроблю все, щоб стати футболістом». Їм це не сподобалося, але вони мене підтримали. Вони бачили, що я хороший гравець і вірили в мене. Думаю, багато батьків виступили б проти такого і сказали, що спочатку треба завершити навчання. Мої мама і тато прийняли моє рішення. Я жив у їхньому будинку хоча нічого не заробляв.

Тренування у команді проходили о шостій чи сьомій годині вечора. А зранку я сам бігав на вулиці, стрибав по драбині в нашому будинку на одній нозі вгору і вниз. Коли я почав робити ці додаткові тренування, то відчув себе сильнішим, швидшим і кращим за інших гравців у своїй команді. У 20 я став найкращим футболістом «Філкіра», і мене купив «Гетеборг».

Я боявся, що так і не стану професійним футболістом. В Ісландії у мене не було зарплати. У команді я отримував лише 200 євро на місяць. Для нашої країни це дуже мало. А у мене звичка – якщо я чогось хочу, то я це купую. У мене не було грошей, але я захотів PlayStation і купив. І вже 15 числа у мене взагалі не було грошей. Тоді я телефонував до свого друга, який завжди працював і мав кошти, і просив фінансової допомоги. Він мене виручав, але потім мені доводилося йому віддавати гроші. І це було таке замкнене грошове коло.

Але завдяки важкій праці і своєму рішенню відсікти все зайве я став футболістом. Я щасливий, що тоді зробив свій вибір. Не скажу, що це був сміливий вчинок. Я просто робив те, що вважав правильним. Коли ти молодий, то нічого не боїшся. У мене ніколи не було плану Б – тільки план А. Якщо у вас є запасний варіант, то ви не будете працювати достатньо наполегливо над вирішенням свого завдання.

– Ваші батьки і друзі пишалися вами, коли ви грали на Євро-2016?

– Звичайно. Особливо, мої батьки, брат і сестра. Вони дуже мною пишалися. Але я ніколи не грав у футбол для них. Я завжди граю для себе. Моя найбільша мотивація – щоб моїй сім’ї не було за мене соромно. Коли я граю великі матчі, то знаю, що мої батьки і друзі будуть їх дивитися на стадіоні чи по телевізору.

Тоді я думаю: «Рагнар, якщо ти зробиш помилку, а суперник заб’є після цього гол, то твоя мама чи тато будуть дуже засмучені. А я цього не хочу». Це те, що мене мотивує найбільше бути зосередженим і намагатися зіграти ідеальний матч. Але знову ж таки, я граю у футболу у першу чергу для себе.

– Складається враження, що ви старомодний гравець, який не дуже любить сучасний футбол. Звідки це?

– Мені ніколи не подобалося, коли футболісти заздалегідь планують якісь танці після голів. Також я не люблю симуляцію та акторство, щоб заробити пенальті. Буває, що футболіста ледь зачеплять, а він кричить так ніби на нього накинулися з ножем. Це сором.

Одного разу я побачив фото в інстаграмі – боєць MMA був весь у крові, але продовжував міцно стояти на ногах. І приклад з футболу – гравця вдарили по щитках, а він кричав так, ніби помирає. Не хочу, щоб футболісти калічили один одного. Я ніколи не намагаюсь навмисно завдати комусь болю, але це контактний вид спорту. Інколи треба йти у підкат, щоб не дати супернику забити у свої ворота. А коли я бачу, що гравець після легенького доторку чи тактичного фолу, тримається за ногу та імітує нереальні страждання, намагаючись обманути рефері, то це викликає огиду.

Це одна з причин, чому я трохи втомився від футболу. Набридло на це дивитися. Це так неправильно. Якщо ви дивилися англійську прем’єр-лігу 20 років назад, то не бачили цього. Хлопці бігали, боролися один з одним, вставали і грали далі. Вони розуміли, що це футбол і контактів тут не уникнути. А зараз футбол це більше про те, щоб залишити суперника у меншості, випросивши в арбітра червону картку для когось з футболістів. Занадто багато хитрощів та сліз – мені таке не подобається. Але футбол – моя професія, а це частина гри.

– Як вам ВАР?

– З ним краще. Тепер футболістам важче симулювати і таким чином обманювати арбітра. Навіть якщо суддя в полі цього не побачить, то відео-асистенти йому підкажуть.

– Що для вас означає бути центральним захисником?

– На цій позиції набагато більше тиску, ніж на форвардів. Я розумію нападників – якщо вони не забиватимуть у кожному матчі або через гру, то це стане проблемою. Гравець групи атаки може змарнувати 3-7 нагод в одному матчі, але якщо заб’є один гол і команда виграє 1:0, то він – герой.

Захисник не може дозволити собі зробити бодай одну помилку. Я можу 10 разів не дати нападнику забити, і всім на це байдуже. Якщо ж йому вдасться пройти мене і забити м’яч, то я буду виглядати лузером. Потрібно всі 95 хвилин матчу залишатися зосередженим. Ти не можеш віддати поганий пас чи помилитися, інакше у тебе будуть великі проблеми. Не кожного разу суперники скористаються моєю помилкою, але це може бути дуже небезпечно для моєї команди.

Якщо нападник моєї команди помилиться, то за ним є ще вісім чи дев’ять гравців, які його підстрахують. Хоча з іншого боку важче забивати голи, ніж захищати свої ворота. Завжди легше щось руйнувати, ніж створювати.

«Тут неймовірно привітні люди і всі готові тобі допомогти»

– Що таке ісландський характер?

– Ісландські люди живуть за принципом: «Все буде добре». Наприклад, вам потрібно заплатити податки чи внести плату за свій будинок, зробити це і це. І ви такі: «А, зроблю це завтра». Ми все відкладаємо на потім або робимо в останню хвилину. І я такий самий. Якщо ви хочете поїхати в Іспанію на відпочинок, то ви забронюєте квиток за день до вильоту і це коштуватиме удвічі дорожче, ніж планувати все заздалегідь.

Головний пріоритет – спочатку кожен думає про себе, а вже тоді, можливо, допоможе іншим. Якщо у вас є проблеми, то спочатку ви займетеся їхнім вирішенням. Але, мабуть, так усюди.

А ще ісландські люди не знають, як керувати автомобілем. Я ненавиджу їздити машиною в Ісландії. Всім начхати на правила, кожен робить на дорозі, що хоче.

– В Україні ім’я Рагнар у багатьох асоціюється із серіалом «Вікінги». Як вам сага?

– Так, я бачив. Мені справді сподобався серіал. Раніше люди чули моє ім’я і дивувалися, мовляв, що це таке. А тепер після «Вікінгів» всі люблять ім’я Рагнар. Добре, що вийшов такий фільм.

– Ви зовсім недавно у Львові. Вже встигли сформувати перше враження від міста?

– Під час першого візиту я провів тут два дні – підписав контракт з «Рухом» і жив у готелі. Тоді був сніг, і я не зміг нічого побачити у місті. Після цього ми поїхали на збори в Туреччину і тільки нещодавно повернулися до Львова. За останні три дні я їздив з дому на тренування і назад. Зустріч з тобою – це фактично перший візит в місто.

Я встиг побачити, що тут є красиві будівлі і вирує життя, хоч і на дворі багато снігу. Поки перші враження від Львова – дуже хороші. 

– Хоч ми і говоримо англійською, але у вас дуже хороший рівень російської. Це полегшує адаптацію у «Русі»?

– Я не дуже добре вчився у школі, але мені легко даються мови. Я швидко опанував шведську і данську, але це було просто, оскільки вони схожі до моєї рідної ісландської. У Росії я вчив мову інтенсивно перші два роки, а коли став розуміти, то зупинився. Згодом я зустрів дівчину, яка стала моєю дружиною. Коли ми почали жити разом, то я знову взявся за вивчення російської мови на хорошому рівні, а дружина почала вчити англійську.

Звичайно, мій попередній досвід допомагає тут в адаптації. Я можу говорити російською, а українські хлопці її розуміють. Але я б не хотів порівнювати Росію та Україну. Знаю, що між країнами є протистояння, але я не буду залазити в політику і говорити про те, в чому не розбираюсь.

– Як ваша дружина відреагувала на переїзд в Україну?

– Вона думала, що, можливо, українці негативно ставляться до росіян через конфлікт між країнами. Але буквально вчора ми говорили про те, що тут неймовірно привітні люди і всі готові тобі допомогти. Вона дуже щаслива через це.

Мені подобаються шведи – вони чудові люди. Ви можете йти по вулиці, зупинити першого зустрічного і попросити про допомогу. І він витратить 20-30 хвилин свого часу, щоб допомогти вам. Фантастика! А в Данії люди вже не такі, хоча країни знаходяться поряд. Ми з дружиною зійшлися на думці, що українці набагато привітніші, ніж данці.

– Напередодні ви показали свою ультракоротку зачіску і сказали, що це через доньку. Поясніть.

– Коли вона народилася, то виглядала, як моя копія. Але зараз вона вже підросла і стала схожою на свою маму. Всі говорять, то вона вдалася у дружину, а про мене вже ні слова. Тому я поголив голову, щоб бути схожим на Мію.

– Ви граєте на гітарі. Привезли її до Львова?

– Ні. Я хотів це зробити, але у нас і так було багато речей. Зараз я більше граю на піаніно. Але цей інструмент занадто великий, щоб тягати його за собою. Поки я не надто добре граю, але хочу навчитися робити це краще. Мені просто подобається вивчати нові речі. Для мене піаніно – найкращий і найбільш універсальний музичний інструмент. Дуже просто освоїти якісь базові речі. Але якщо ви хочете грати справді добре, то вже треба брати уроки. Не знаю чи піду аж так далеко. Я просто граю для себе.

У мене не має улюбленої музики. Якщо я почую якусь пісню і вона мені сподобається, то я сяду і спробую її зіграти. Це може бути як щось із класики, так і сучасної музики. Зараз намагаюсь вивчити «Місячну сонату» Бетховена. Для мене це один з найкращих музичних творів, який був коли-небудь написаний в історії. Дуже хотів би вміти це зіграти.

Фото: «Рух», Богдан Заяць/Tribuna.com, AFP, інстаграм Рагнара Сігурдссона

Лучшее в блогах
Больше интересных постов

Другие посты блога

Все посты