Tribuna/Футбол/Блоги/Апельсинова кава/Конфлікт з Лобановським, смертельна аварія і робота на Мадагаскарі. Історія Володимира Мунтяна

Конфлікт з Лобановським, смертельна аварія і робота на Мадагаскарі. Історія Володимира Мунтяна

«Мунтян, Поркуян і ще дев’ять киян».

Автор — Ірина Козюпа
7 декабря 2020, 19:31
15
Конфлікт з Лобановським, смертельна аварія і робота на Мадагаскарі. Історія Володимира Мунтяна

«Мунтян, Поркуян і ще дев’ять киян».

Наприкінці 60-х років був дуже популярним один анекдот. У вірменського радіо запитують: «Що потрібно «Арарату», щоб стати чемпіоном СРСР?» І радіо відповідає: «Мунтян, Поркуян і ще дев’ять киян». А серед вболівальників київського «Динамо» популярною була пісенька – «Бибу и Мунтяна, Сабо и Поркуяна ждут медали, ждут» (цитуємо мовою оригіналу).

Героями народної творчості ставали лише найкращі. Володимир Мунтян – один з найтоповіших півзахисників в історії «Динамо», зірка команди 60-70-х, володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА. Лише він та Олег Блохін сім разів ставали чемпіонами СРСР.

Кинув палити під примусом батька, був чемпіоном Києва з акробатики, в «Динамо» з 16 років

А почалося ця історія на Одещині, де і народився наш герой. Батько мав 11 братів, пройшов три війни – фінську, другу світову і японську. Працював арматурщиком на асфальтобетонному заводі, а мама нічною нянею в лікарні. У тата було прізвище Мунтяну, але згодом буква «у» десь загубилась. Одного разу тато побачив, як маленький син курить і дав йому урок на все життя.  

«Тільки підніс цигарку до рота, як чую свист. Усередині аж все похололо – батя! Батько ніколи не кликав мене: «Вова, додому!», а завжди свистів. З жахом кинув цигарку і кулею додому. Заходжу в кімнату, а за круглим столом сидить батько. «Кури!» Що робити – дістаю цигарку і тремтячими руками намагаюся її прикурити. Починаю пускати дим. А батько тисне: «По-справжньому кури, взатяжку!» Словом, сяк-так викурив я цю цигарку: очі на лоб лізуть, голова паморочиться, погано. А батя: «Бери ще одну!» І тут вже я не витримав: «Я більше не буду». На довгі роки отримав урок. По-справжньому закурив, коли закінчив грати. Причому курив по-серйозному – півтори-дві пачки в день».

У перший клас майбутній чемпіон пішов вже у Києві, куди переїхала вся сім’я. Маленький Володя пробував себе у різних видах спорту – грав у волейбол, баскетбол, бігав на ковзанах і лижах. А першим серйозним захопленням була акробатика. У 10 років Мунтян став чемпіоном Києва у своєму віці, виконавши третій дорослий розряд. Міг легко виконати сальто.

«Вільний час я проводив у сусідньому парку. Бачив, як одна група проводила тренування з акробатики. Я дивився на них з боку і повторював все, що вони робили. Мені тоді було 9 років. І я навіть уявити не міг, що можу кинути акробатику і піти у футбол».

У таких випадках прийнято говорити: все, що було зроблено – то на краще. Мунтян захворів і надовго потрапив у лікарню.

«Якось взимку, катаючись на лижах, я сильно застудився. Мене ніяк не могли вилікувати від запалення легенів. Навіть виникли підозри на туберкульоз. На щастя, згодом цей діагноз не підтвердився, але мене замкнули на два місяці в Пущі Водиці – в дитячому протитуберкульозному санаторії. Поки там відлежувався, батькові виділили на заводі довгоочікувану двокімнатну квартиру».

Нове місце проживання було занадто далеко від акробатики, а тут рід боком знаходився стадіон СКА, де проводили тренування з футболу. Тепер Володимир весь свій вільний час проводив вже там.

«Спочатку я подавав м’ячі, але робив це не просто так, а жонглював, а вже потім бив. Одного разу до мене підійшов якийсь солдат і запитав: «Синку, ти хочеш тренуватися?» Я сказав, що дуже. Він мене і познайомив з тренером Михайлом Корсунським, який виховав Каневського, Сосніхіна, Левченко та інших футболістів».

Корсунський попросив новачка показати, що він вміє. І Володя вразив тренера бразильським фінтом – пробіг з м’ячем, різко зупинився і двома ногами через спину перекинув м’яч. З того часу Мунтян з футболом вже не розлучався.

«У 10 років я зламав на полі спочатку руку, а потім ногу. Батя тоді заявив: «Все, ніякого футболу, підеш на бальні танці». Кілька разів стояв біля верстата – ногу кудись тягнув. Ми мешкали на четвертому поверсі, я збирався втікати на футбол по водостічній трубі. І тоді батько здався!»

Наступний переломний момент у житті юного футболіста трапився у 9 класі. У ті часи проводили чимало юнацьких турнірів, за якими стежили тренери клубів. У товариському матчі юнацьких збірних Києва та Москви перемогли українці, а 16-річний Мунтян зіграв особливо яскраво. Це побачив Михайло Коман, який у той час тренував дубль «Динамо». Він запросив Володимира наступного дня на тренування киян. Об 11 годині ранку потрібно було прийти до стадіону команди, а звідти футболістів везли на тренувальну базу. Хлопець прийшов, але не наважився сісти в один автобус із зірками «Динамо».

«Приїхав на «Динамо» хвилин за десять до 11:00. Сховався за деревом і спостерігаю за автобусом. Спочатку прийшли гравці дубля: Рудаков, Сосніхін, Левченко, Медвідь. У мене почали тремтіти коліна. А потім просто охопив якийсь тваринний страх. 

Біба, Сабо, Серебряников, Лобановський, Базилевич, Турянчик, Островський, Щегольков – для мене вони були просто футбольними богами, які зійшли на землю. Рівно об 11.00 двері автобуса зі скрипом зачинилися і боги поїхали на тренування. Я вийшов з-за дерева і поплентався додому, проклинаючи себе за боягузтво. Абсолютно щиро вважав, що другого шансу сісти в цей автобус у мене вже не буде».

Але від долі не втечеш. Через тиждень Мунтян зустрів Бишовця, з яким жив в одному районі. «Де ти пропав? Мене кожен день тренери запитують: «Куди подівся цей малий?» Ця розмова додала хлопцеві трохи сміливості, хоча без форс-мажорів не обходилося. 

«Коли я вперше зайшов в автобус «Динамо», так розгубився, що навіть забув привітатися. Один гравець говорить: «О! Що це за дитячий садок прийшов? А де здрастє?» Я взагалі в осад випав, ледве з себе щось видавив».

15 жовтня 1965 року Володимир зіграв свій перший матч за основну команду «Динамо». У Ташкенті кияни перемогли «Пахтакор» – 2:1. Почалася епоха Мунтяна в столичному клубі. 

Потрапив у номінацію на «Золотий м’яч», поступився Блохіну правом пробити штрафний у Суперкубку УЄФА, мав конфлікт з Лобановським

До 22 років Мунтян встиг тричі стати чемпіоном СРСР. Хоча спочатку Віктор Маслов зустрів його словами «Ти неправильно бігаєш і не так б’єш по м’ячу».

«Маслов володів фантастичною інтуїцією, мудрістю. Він був, якщо хочете, богообраним тренером. Наприклад, він затіяв тактичну революцію з переходом «Динамо» на ігрову схему 4-4-2 на два роки раніше, ніж це зробили англійці в тріумфальному для них 1966 році. А також Маслов міг навіть передбачити перспективи кожного гравця, який перебував під його керівництвом», – говорив Володимир.

У 1969 році його визнали найкращим футболістом СРСР. Того ж року Мунтян став номінантом на «Золотий м’яч», де у підсумку зайняв 23-31 місце (переміг Джанні Рівера). Півзахисник грав у кожного тренера, з яким працював у «Динамо» – Маслов, Севідов і, звичайно, Лобановський.

«Бездоганна техніка, по-котячому м’яке поводження з м’ячем, чудова координація, вміння миттєво приймати правильні рішення і прицільний удар», – так про півзахисника писав Валерій Васильович у своїй книзі «Нескінчений матч».

Сам Мунтян вже у 2000-х говорив, що хотілося б мати трохи кращу швидкість, якщо порівнювати із сучасним футболом. А у свій час українець першим з радянських футболістів завоював сім золотих медалей чемпіонату СРСР. Пізніше це досягнення повторить тільки Блохін.

Володимир зіграв 420 матчів за «Динамо» у всіх турнірах, але на численні питання про найбільшу пам’ятну зустріч, завжди називає одну гру.

«Фінальний матч Кубка кубків «Динамо» – «Ференцварош», зіграний в Базелі в травні 1975 року. Потримати в руках єврокубок – блакитна мрія будь-якого футболіста. Це було велике досягнення не тільки для нашої команди, але й для всієї України».

Того ж року була перемогf в Суперкубку УЄФА над «Баварією».

«Ми бігали полем як заведені, заважали німцям вести свою гру. Загалом, дотримувалися тактики Лобановського. Ніколи не забуду, як Онищенко зіграв в підкаті біля бічної лінії, відібравши м’яч у Беккенбауера. Той дуже здивувався і, напевно, подумав, що для нас це був матч століття.

Коли призначили штрафний, то я підійшов до м’яча. Це була моя точка, всі подібні моменти були розписані Лобановським заздалегідь. Тільки нахиляюся за м’ячем, підходить Блохін: «Володя, дай я виконаю, відчуваю, що заб’ю». Я віддав йому м’яч, він пробив і дійсно забив у ворота. Загалом, Олег забрав у мене гол в Суперкубку. Хоча для мене, якщо відверто, перемога в Кубку кубків дорожча, оскільки до цього фіналу ми йшли довгим і тернистим шляхом».

На рівні збірної СРСР Мунтян зіграв на ЧС-1970 року. У Мексиці радянська команда виграла свою групу. Але вже у чвертьфіналі вилетіла від Уругваю у матчі зі скандальним голом Еспарраго (0:1). Вдома це розцінили, як повний провал.

«Це був найбільш гіркий матч на моїй пам’яті. Суперники забили гол після того, як м’яч вже вийшов за лицеву лінію. У роздягальні ми ридали, як діти».

Пізніше у Мунтяна стався конфлікт з Лобановським. Той не взяв півзахисника на Олімпіаду-1976 в Монреаль, де збірна СРСР виграла бронзову медаль.

«Йде підготовка до турніру, а я відчуваю себе зайвим. Потім мене викликає Валерій Васильович і каже, що важко буде розраховувати на поїздку на Ігри. Своє рішення він мотивував тим, що у мене слабкі стрибки. Збірна полетіла в Канаду, а в мене був такий настрій, що я навіть хотів завершити з футболом.

Після повернення збірної у «Динамо» трапився бунт гравців проти тренерів. Винуватцем заколоту назвали мене, хоча я взагалі на Олімпіаду не літав. Тепер дивлюся на цю історію під іншим кутом. Лобановський, як тренер, вчинив правильно, а я, як гравець, погарячкував. Згодом це не завадило нам з Валерієм Васильовичем стати хорошими друзями».

Мунтян провів у першій команді «Динамо» 13 років, але вже у 31 зав’язав з великим футболом. Останню гру за киян півзахисник провів восени 77-го в Єревані. Його кликали московські «Динамо» та «Спартак», але він не бачив себе в іншій команді.

«Звісно, можна було ще побігати. Але у радянському футболі панував стереотип – гравець, якому стукнуло 30, вже ветеран. Змінити динамівську футболку на якусь іншу я не захотів, а тому припинив виступи. Довгі роки через це рішення стискалося серце».

Паралельно з кар’єрою футболіста Мунтян навчався – завершив юридичний факультет Київського державного університету, а потім – аспірантуру факультету міжнародних відносин, хоча кандидатську так і не захистив. Належав до комуністичної партії. Але далі на його життя сильно вплинула жахлива аварія.

Пережив смертельну аварію, на Мунтяна відкрили кримінальну справу і звільнили з МВС

Мунтян і Анатолій Бишовець

Це трапилося через рік після завершення кар’єри гравця. Мунтян їхав за кермом «жигулів» і потрапив в ДТП зі смертельним фіналом. Чимало джерел і сам Володимир говорять без деталей, мовляв, загинула людина, яка сиділа в салоні поруч.

«Важко згадувати цю аварію. Там загинула людина. Я сам теж дивом залишився живий. На задньому сидінні ще сиділа пара – чоловік і дружина. Вони також отримали травми. В мене був перелом 5 і 6 шийних хребців. Півтора місяця пролежав на витяжці. Потім ще півроку ходив у корсеті. А машина була не моя, а шкільного друга», – навіть у 2004 році Мунтян говорив про цей день зі сльозами на очах.

На ще вчорашню зірку футболу і улюбленця трибун Муню завели кримінальну справу, відібрали партійний квиток і звання капітана МВС. Свою версію подій в інтерв’ю 2014 року розповів екс-гравець «Динамо» Віктор Серебряников.

«Їхав в дощик по Червоноармійській повз тролейбусний парк, а там яма на дорозі. Треба пригальмовувати. А він гнав. Машину розкрутило, як на льоду. Правим боком, де дівчина сиділа, кинуло на тролейбус. Вона загинула.

Приїхала міліція, а Володька в шоці. Погони зірвав з капітана! Уявляєте? Приходжу в госпіталь і шукаю його – немає! «Де Мунтян?» – «Та он, лежить». Його в гіпс замурували до очей. Хоч взагалі не постраждав. У мене пляшка коньяку з собою. Попросив у чергової скальпель, розколупав дірку в районі рота. Налив туди півсклянки коньяку – а він очима сміється! Потім питає: «Що з дружиною? Дізналася?». Кажу йому: «Ну, ти, Володя, і питання задаєш! В’язниця тобі світить, а ти про дружину!»

Всі боялися втрутитися – скандал-то величезний був. Військова прокуратура справу забрала. Я до сина Володимира Щербицького: «Що буде?» – «Тата запитав, він мовчить. Це добрий знак». Поступово все затихло. Я впевнений – Щербицький допоміг».

Через півроку кримінальну справу закрили – за відсутністю складу злочину. Технічна експертиза автомобіля, яку провели фахівці з Тольятті, показала, що він мав серйозний заводський дефект. Це і стало причиною аварії.

«Це був неймовірно важкий період в моєму житті. Навіть жити не хотілося. Не знаю, що б зі мною було, якби не дружина і діти – тільки вони своєю підтримкою допомогли мені тоді вижити».

Після одужання два роки провів у київському СКА граючим тренером. А наступне місце роботи – екзотичний Мадагаскар.

Тренував клуб на Мадагаскарі та збірну Гвінеї, працював з олімпійською командою України

Прокопенко, Мунтян, Пузач, Яремченко

Молодого тренера, який тепер належав до військової структури, відправили на три роки в Африку піднімати футбол на Мадагаскарі. Це була не унікальна практика. Наприклад, Валерій Яремченко прийняв збірну Сирії, а Непомнящий і Броварський – Камерун.

«Це було ще при Союзі. Тоді всім керувала Москва. Варто було допомогти братній країні, ось і делегували туди чимало фахівців з різних сфер. Ми виконували так званий «інтернаціональний борг». Я очолював скромний армійський клуб, який на той час ніколи нічого не вигравав. І ось на третій рік моєї роботи ми стали чемпіонами країни. Це була подія, яку там пам’ятають донині.

Все йшло через Москву. Підозрюю, мадагаскарці платили немало, але левову частку моєї зарплати забирала столиця. Мені ж на руки давали 450 доларів. У порівнянні з зарплатою в «Динамо», це були фантастичні заробітки. Коли я їхав, то навіть не знав куди. А на місці з’ясував, що футбол там існує, є професійні гравці, з якими можна створити команду. Що і зробив».

Перший рік Мунтян спілкувався зі своїми гравцями через перекладача. Згодом опанував французьку та трішки місцеву малагасійську.

«Робота на Мадагаскарі стала справжнім випробуванням. Це наче плавання у морі, де всюди підступні рифи. Та нічого, вижив».

Вирішив повертатися додому, адже почав забувати свій домашній номер телефону. У перші роки незалежності України почав тренувати олімпійську збірну, де працював з молодими Шовковським, Кривенцовим, Ващуком, Федоровим Парфьоновим, Косовським, Кардашем, Ребровим та іншими.

Але у ті часи на команду не виділяли навіть екіпіровки, а зарплата Мунтяна становила 18 доларів. Інші працівники збірної (тренери, масажисти, адміністратори) отримували зарплату через «Фонд Мунтяна». Коли надійшла пропозиція від збірної Гвінеї із зарплатнею чотири тисячі доларів, тренер вирішив її прийняти.

«Тут вже ніхто мене не примушував, не делегував і грошей не відбирав. Думав, попрацюю там трішки і повернуся додому, а затримався на довгі чотири роки. Звичайно, сумував за рідними, адже поїхав туди сам, без сім’ї. Але нічого, це був хороший досвід.

Я працював на рівні збірної. Мене, можна сказати, наймали президент і уряд. Вперше в житті контракт підписав, а гравці приїжджали – професіонали з європейських клубів. За два роки я не вирішив завдання – команда не потрапила у фінал Кубка Африки, але керівництво запропонувало мені продовжити угоду ще на два роки. Вони просто бачили, як я ставлюся до роботи. І наступного разу ми вийшли туди, обігравши такі команди, як Нігерію, Камерун, Туніс та Марокко.

У багатьох складається враження, що в Африці нічого, окрім пальм, немає. Мовляв, сидять на тих пальмах темношкірі хлопці, яких тренери струшують звідти, наче кокоси. Котрий із них дозрів, той і може грати у футбол. Насправді все значно цивілізованіше. Африканські гравці дуже технічні і витривалі. А ось із дисципліною вони не дружать», – пояснює Мунтян.

У тренера було ще запрошення від Тунісу, але більше в Африці він не працював. Тренував «Черкаси», «Таврію», «Оболонь», «Аланію», «Кривбас», «Ворсклу». Очолював молодіжну команду «Динамо». Саме під його керівництвом починав свою тренерську кар’єру Сергій Ребров. Вільний час проводить з дружиною на дачі і бавить внуків. З Тетяною він познайомився на вулиці в Києві ще у 1968 році. У пари двоє дітей – донька Ірина навчалась на дипломата в Римі, там вийшла заміж. Син Андрій був тричі одружений, ще у 2011 році відкрив центр реабілітації наркозалежної молоді. 

Зараз Володимир Мунтян – жива легенда «Динамо». Він знімався в ролику команди разом з теперішніми гравцями киян, від імені клубу передає допомогу пораненим воїнам АТО та зустрічається з дітьми. А його фото прикрашає фасад «Олімпійського» разом з іншими зірками золотої ери «Динамо».

Фото: «Динамо», FootBoom, Укрінформ

Лучшее в блогах
Больше интересных постов

Другие посты блога

Все посты