«Спочатку може скластися враження, що я сором’язлива. Але я люблю повеселитися». Мегапозитивне інтерв’ю Ярослави Магучіх

18-річна Магучіх перемогла у номінації «Олімпійська надія України» від НОК. Ірина Козюпа зустрілася з Ярославою у день церемонії спортивного Оскара.

В інтерв’ю Tribuna.com срібна призерка чемпіонату світу зі стрибків у висоту розповіла про конкуренцію з Марією Ласіцкене та Юлією Левченко, мрію про світовий рекорд і найсмачнішу пасту у Кропивницькому.

«Ми з тренером вважаємо, що Олімпіада – це прості змагання. Так, це елітний турнір, але ти робиш все, що і завжди»

– Ти просто порвала цей зимовий сезон. Як у 18 років показувати такі стабільні результати?

– Результати ще не такі стабільні, бо стрибала і на 2 метри, і на 1,96, і на 1,97. Але коли ти виходиш в сектор після тренувальних зборів, де ти багато працював, то просто робиш свою роботу і стрибаєш у своє задоволення. Змагання – це такий собі відпочинок між тренуваннями.

Коли змагаєшся за кордоном на комерційних турнірах, то це справді свято. На змагання приходить багато людей, які дуже сильно тебе підтримують. І ти такий: «Вау». В таких умовах хочеться стрибати вище і вище, щоб потішити вболівальників.

– Який з турнірів подарував найбільше емоцій?

– Карлсруе, де я стрибнула 2,02. Навіть не знаю, як це я зробила. Турнір запам’ятався ще й через дуже хорошого організатора. Ми навіть поспілкувалися з ним.

Звичайно, запам’ятався чемпіонат України, на якому я виступала. Це мій перший зимовий чемпіонат України серед дорослих. Вразило, що манеж був не порожній, а подивитися на змагання прийшли глядачі. Їх було не так багато, як за кордоном, але треба з чогось починати.

– Які плани на літній сезон?

– Перед Олімпіадою планую 3-4 старти. Поки точної кількості ще не знаю. А свій літній сезон розпочну у травні у Стокгольмі на етапі «Діамантової ліги». А далі ще буде 2-3 страти і Олімпіада.

Я ще молода спортсменка і ці змагання потрібні мені для досвіду. На етапах «Діамантової ліги» змагаюсь з тим ж дівчатами, які потім виступають на чемпіонатах Європи та світу.

– Тебе вважають надією на медаль на Олімпійських іграх. Це мотивує чи тисне?

– Звичайно, це мотивує, хоча намагаюсь багато про це не думати. Мені теж дуже хочеться медалі, але нічого загадувати наперед не хочу. Як вийде, так і буде. Це спорт. Тут ніколи не можна сказати, що я точно стрибну на ось таку висоту і в мене буде медаль.

– Два метри – це вже заявка на медаль на Олімпіаді. Зараз така висота для тебе вже стала нормою?

– Так. Мені поставили планку на 2 метри, коли я ще була маленька. Здається, взяла цю висоту з другої спроби. Тоді для мене це було так високо. А зараз це вже сприймається нормально. Раніше для мене 1,95 було досягненням, а тепер коли так стрибаю, то думаю, що можна було і вище.

– Поки твій рекорд – 2,04. Чому не спробувала стрибнути на 2,06 на чемпіонаті світу?

– Мій тренер Тетяна Степанова хотіла закінчити ще на 2,02, але мені захотілося спробувати 2,04. Подумала, якщо зараз не вийде, то стрибну вже на наступних змаганнях. Але з третьої спроби мені вдалося взяти цю висоту.

Мабуть, просто емоційно втомилася після таких результатів. Ми з тренером вирішили, що на цьому досить і закінчили – поки я ще маленька, а медаль взяли. Звичайно, на Олімпіаді я вже так не робитиму.

– Як тебе сприймають суперниці?

– Ми добре спілкуємось, знаємо одна одну, адже на змаганнях одні і ті ж дівчата. Коли на комерційних турнірах я високо стрибаю, то мене вітають.

У чоловіків і в стрибках з жердиною спортсмени якось більше веселяться. А в нас дівчата тихо і спокійно налаштовуються на змагання і бережуть емоції. А вже після його завершення всі один одного вітають.

Ми з тренером вважаємо, що Олімпіада – це прості змагання. Так, це елітний турнір, але ти робиш все те, що і завжди – виходиш у сектор, стрибаєш, отримуєш задоволення і конкуруєш з дівчатами, з якими вже виступала раніше на комерційних стартах, чемпіонатах Європи та світу. Тому тут немає нічого страшного. У нас таке налаштування.

«Перед стрибком завжди дивлюся на свого тренера. Зоровий контакт допомагає заспокоїтися»

Ярослава зі своїм тренером Тетяною Степановою

– Ти часто говориш, що тренер багато працює з тобою у плані психології. Як саме?

– Ще 5 років тому на змаганнях юніорів мені важко давалися стрибки. А Тетяна Володимирівна мене налаштовує, розмовляє зі мною, заспокоює. Вдома мені допомагає сестра. Вона закінчила Інститут психології з червоних дипломом. Ми розмовляємо, вона дає мені поради.

У мене дуже нервова мама. Я її завжди заспокоюю: «Вдих-видих, все добре». А тато спокійніший, хоч і трохи імпульсивний. Я теж така. Раніше більше нервувала, але Тетяна Степанова почала зі мною працювати, налаштовувати психологічно. Це дало свої результати.

Якщо у професійному спорті ти готова фізично, але не готова морально, то у тебе не буде стрибків. Це точно.

– Стрибки у висоту – видовищний вид спорту. У чому ще його фішка?

– Це технічний вид спорту, так само як стрибки з жердиною та стрибки у довжину. Проводимо тренування на техніку і на швидкість – все разом.

Бігуни нам часто говорять, що їм треба пробігти дистанцію за один раз і другої спроби в них немає. А у нас три спроби на одну висоту. Вони вважають, що так не чесно. Це ще так жартували в юніорській збірній.

– Як ти використовуєш свої спроби?

– Треба брати висоту з першого разу, адже від номера спроби залежатиме твоє місце. Ти можеш подолати планку з другої спроби, а твоя суперниця – з першої. І ти вже будеш після неї. Тому завжди налаштовуюсь на першу спробу, але коли не виходить, то знаю, що маю ще другу. Якщо і вона не вдається, то на третю спробу найскладніше налаштуватися. Говориш собі: «Давай, ти все можеш, стрибай». 

– Що потрібно, щоб стрибок вийшов успішним?

– Найголовніше – розбіг. Якщо не вийде хорошого розбігу, то буде незручно стрибати. Також дуга – набігаєш три останні кроки і потрапляєш в себе. У мене часто трапляється, що я зрізаю дугу і підбігаю під планку. Потім дуже складно з цього становища вилетіти на висоту. Хоча іноді в мене це якось виходить. Але треба все робити правильно.

У мене є свої традиції. Перед стрибком завжди дивлюся на свого тренера. Зоровий контакт допомагає заспокоїтися. Тоді стаю на свій розбіг, дивлюся на планочку і розумію, що цю висоту треба брати. Спокійно розбіглася і стрибнула.

– Відчуваєш, що зараз стрибки у висоту – топ-спорт в Україні?

– Вони і раніше були непогані, але зараз ще більше піднялася конкуренція. На чемпіонаті України у нас свій чемпіонат Європи. Тільки без глядачів. Але сподіваюсь, у майбутньому люди будуть більше приходити і вболівати. Підтримка дуже відчувається – хочеться красиво стрибати.

– Ти популярніша за свій вид спорту. Часто доводиться пояснювати людям, що таке стрибки у висоту?

– Іноді запитують: «Це ти з палкою стрибаєш?» Кажу, що це стрибки з жердиною, а я сама стрибаю. Пояснюю, як це, бо коли люди чують про два метри, то дивуються: «Як це ти так робиш?»

Коли кажу, що я – срібна призерка чемпіонату світу, то відповідають, що навіть не знали, що у нас є такі досягнення. Буває, думають, що я займаюся гімнастикою чи називають інші види спорту. Інколи плутають мене з Левченко і Білодід. Потім вибачаються.

На чемпіонаті світу підходили: «О, Юля, можна з вами зробити фото?». Кажу, що я Ярослава. Відповідають: «Ой, вибачте, з вами ми теж хочемо фото». Коли я була темненька, то нас не так часто плутали з Левченко, а зараз я світленька, то такі ситуації стали траплятися частіше.

«Дуже хочеться, щоб Ласіцкене допустили до Олімпіади. Маша – трудяга, гарна спортсменка, яка показує хороші результати»

– Конкуренція з Юлею допомагає прогресувати?

– На змаганнях ми завжди боремося, хочемо показувати гарний результат. Всім приємно, що в Україні є дівчата, які можуть стрибати на міжнародному рівні і прославляти країну. Коли на турнірі в Банській Бистриці ми (Магучіх разом з Левченко і Геращенко – прим.) зайняли весь п’єдестал, то дуже класно і приємно було читати, коли писали, що українки – молодці.

Ми добре спілкуємося з Юлею, але не надто багато, бо вона живе в Києві, а я – в Дніпрі. Всі дівчата у гарних стосунках. Не можу сказати, що раз вона моя конкурентка, то я з нею не спілкуюсь. Ми радіємо успіхам одна одної. Коли Іра Геращенко стрибнула свій особистий рекорд, я писала їй привітання.

– Ти завжди позитивно говориш про Марію Ласіцкене. Чому так?

– У секторі ми конкуренти, де хтось стрибає вище, а хтось – нижче. А за його межами всі спортсмени спілкуються, підколюють один одного, у всіх однакові проблеми і цілі.

– Ти б хотіла, щоб Ласіцкене допустили до Олімпіади?

– Так. Навіть зараз на тих турнірах, в яких я брала участь, хотілося позмагатися з нею. Розумію, що вже вийшла на такий рівень, коли можу конкурувати з Ласіцкене, і це буде цікаво. Справді, дуже хочеться, щоб її допустили до Олімпіади. Маша – трудяга, гарна спортсменка, яка показує хороші результати. У 2016 році їй не пощастило, коли її не допустили до Олімпійських Ігор. Подивимося, як вирішать цього разу.

Зараз стрибки у висоту вийшли на такий рівень, що важко сказати, хто виграє. Цікаво, що є інтрига.

– Як перестрибати Ласіцкене?

– Це реально зробити, адже всі ми люди. Юля Левченко вже робила це на матчі між Європою та Америкою. Марія – теж людина. Всі можуть помилитися. Але тут важливіше своє психологічне налаштування. Ти не думаєш про те, щоб когось перестрибати, а зосереджуєшся на тому, щоб показати гарний результат.

– Коли впаде світовий рекорд 2,09?

– Він вже довго тримається, але в нас висота піднімається. Сподіваюся, українські дівчата будуть у топі. Дуже хочеться побити цей рекорд Стефки Костадінової, щоб потрапити в історію. Коли стрибнула на 2,02 у приміщенні і на 2,04 на відкритому повітрі, то це було дуже круто. Щаслива, що вдалося побити юніорський рекорд, який тримався більше 30 років. Коли тебе записують, як World record holder, то це просто «Вау».

У Банській Бистриці дивилася на змагання чоловіків, які стрибали після нас. Було так цікаво за ними спостерігати. Там я вперше побачила Луїса Енріке Зайаса. Один з його тренерів – Хав’єр Сотомайор (рекордсмен в стрибках у висоту серед чоловіків – прим.). Він сподівається, що скоро буде новий світовий рекорд у чоловіків. Сказав: «Думав, що Бондаренко або Баршим поб’ють мій рекорд, бо він вже і так довго тримається. Сподіваюся, це станеться до моєї смерті».

– Що для тебе важливіше – медалі чи рекорди?

На чемпіонаті світу спочатку я раділа юніорському рекорду, а вже потім срібній медалі. В Доху я їхала з думками про те, щоб пройти кваліфікацію і потрапити у фінал. Про нагороди я тоді навіть не думала, просто хотіла стрибати у своє задоволення. Ось і настрибала.

Часто вболівальники, журналісти, експерти говорять: «У тебе ж мала бути медаль. Як так?» Розумієте, спорт – це така річ, коли ти не можеш цього запланувати. Результат залежить від дуже багатьох факторів. Хотіла б взяти участь у трьох Олімпіадах, а там подивимося.

«Сподіваюсь, що Ігри пройдуть за планом. Читала, що раніше Олімпіади не проводили тільки через війни»

Ігор Гоцул в інтерв’ю Tribuna.com сказав, що нове покоління спортсменів навіть не думає про допінг. Звідки таке ставлення?

– У мене це усвідомлення від тренера. Стрибки у висоту – це технічний вид спорту. Нам важлива техніка і швидкість. Можливо, у бігових видах спорту допінг поширеніший, бо там складно змагатися з іноземними спортсменами, в яких дуже добре розвинена фармакологія. У нас це все не на такому рівні.

Ми навіть не думаємо про допінг, у технічних видах спорту він взагалі не потрібен. Ми хіба використовуємо вітаміни, щоб підтримувати організм і відновлюватися. Ось це і все.

– Стежиш за ситуацією з коронавірусом та Олімпіадою?

– Сказали, що остаточне рішення по Іграх буде у травні. Наскільки я знаю, то волонтерів в Токіо ще не починали готувати до Олімпіади, хоча вже повинні були. Сподіваюсь, що змагання пройдуть за планом. Читала, що раніше Олімпіади не проводили тільки через війни. Знаю, що вірус поширюється і люди гинуть через нього. Багато змагань вже відмінили чи перенесли. Якщо приймуть рішення проводити Ігри без глядачів, то так і буде.

Спочатку я засмутилася, коли на рік перенесли чемпіонат світу з легкої атлетики у приміщеннях. Але потім подумала, що для мене це добре. Тренер дала мені вихідні і ми з батьками поїхали на відпочинок. Після турніру у Норвегії і чемпіонату України в мене вже були думки, що мені потрібно відпочити. Так би відпустка була тільки після завершення Олімпіади.

– У Норвегії маленька фанатка подарувала тобі малюнок. Розкажи його історію.

– Це вже було після змагань. Мені стало так приємно. А малюнок вийшов дуже гарний і реалістичний. Там навіть шипи є. Він змальований з фотографії, де я стрибала на чемпіонаті світу. У нас ще була коробка наших цукерок, які я їй подарувала. Вона так зраділа.   

Наймиліші моменти на змаганнях – це завжди діти. У них такі щасливі і сяючі очі, коли вони фотографуються і беруть автографи. І ти така думаєш, що потрібно стрибати заради цього. Дуже приємно, що дітки цікавляться спортом і знають тебе.

– Це правда, що ти плануєш працювати тренером?

– Так, я хочу тренувати дітей. Це моя давня мрія. Мені подобається пояснювати і показувати, як потрібно робити. Бувають ситуації, коли тренер захворіла чи щось трапилося, то я можу підмінити. У нас є дівчинка Ксюша і я з нею займаюся.

Коли вона та інші дівчатка стрибають, то я за ними спостерігаю. Думаю, що вони не так зробили і що потрібно покращити. Іноді розповідаю про це тренеру. Вона каже: «Так і є, молодець». Коли ти сам стрибаєш, то свої помилки складніше помітити, адже ти не бачиш себе з боку. Більше працюєш за відчуттями.

За суперницями я не дивлюся. Цим займається тренер. Я просто лежу на своєму матраці і дивлюся у стелю, або в небо. На чемпіонаті світу відволікала свої думки тим, що дивилася на хмаринки.

– Після змагань аналізуєте стрибки з тренером?

– Іноді. Наприклад, Тетяна Володимирівна каже: «Ось тут ти гарно розбіглася, ось тут класний стрибок, а тут потрібно було виконати краще». Як правило, робимо це одразу після змагань. На тренуваннях ми більше про це не говоримо, а напрацьовуємо.  

Робота тренера – це теж кайф, але і нерви, коли у твого спортсмена щось не виходить. Після змагань тренер завжди повертається емоційно спустошеною.

– Ти вже почала працювати з менеджером. У чому він тобі допомагає?

– Менеджер потрібен, щоб домовлятися про участь у міжнародних змаганнях, вести переговори з брендами про співпрацю. Самому це все складно робити, тому у кожного топового спортсмена є менеджер.

Мені трохи складно, тому що я з Дніпра, а всі зйомки в основному проходять у Києві. Зараз у мене іде підготовка до Олімпіади, тому поки складно вирватися. Але після Олімпійських ігор запрошую всіх до співпраці.

«Обожнюю пасту карбонара. Найсмачніша, яку я куштувала, була у Кропивницькому»

Інстаграм – це твій особистий простір чи також маркетинг?

– Після чемпіонату світу говорила, що буду його активно вести, але у мене ніяк до цього руки не дійдуть. Так, я викладаю фото, але потрібно ще знімати сторіс, щось цікаве розповідати. Я навіть сестрі говорила: «Настя, давай ти будеш вести мій інстаграм».

Я розумію, що треба розповідати про себе, щоб популяризувати своє ім’я. Тебе потім впізнають на змаганнях, приходять подивитися на твій виступ. Соцмережі зараз – це одна із складових успіху спортсмена. Мені подобається, як ведуть свій інстаграм Марина Бех, Даша Білодід, Юля Левченко. Жан Беленюк – це взагалі спортивно-інстаграмний блогер. Він одним із перших впіймав цю хвилю.

У Марини Бех дуже гарний інстаграм. Знаю, що після тренувань тренер фотографує її, тому у неї завжди є гарні фото. Сподіваюсь, що трішечки пізніше я теж почну активніше вести свою сторінку.

Після чемпіонату світу і рекорду в Карлсруе кількість підписників у мене значно збільшилася – зараз вже 21 тисяча. Але дуже складно розбирати дірект. Комусь відповідаю, комусь просто ставлю лайк. І через 15 повідомлень Ярослава вже не може. Мені радять завести когось, хто б вів мою сторінку. Але я не уявляю, як можна комусь це довірити. Це ж моя сторінка. Тому поки веду свій інстаграм своїми силами.

– Яка Ярослава Магучіх у житті?

– Спокійна дівчинка. Коли тільки знайомлюся з новими людьми, то у них може скластися враження, що я сором’язлива, але потім вони бачать, що я люблю посміятися і повеселитися.

Обожнюю пасту карбонара. Вона мені дуже подобається. Найсмачніша карбонара, яку я куштувала, була у Кропивницькому. Спробувала її, коли приїжджала на змагання туди. А так, то я їм практично все. Тільки потрібно знати свою міру.

Часто чую, ніби в мене дієта. Я можу спокійно прийти в кафе, взяти собі тістечко або шматок пирога і скуштувати з чашкою кави. Це нормально. Я ж не беру відразу цілий торт.

Люблю читати, коли є час. Останнім часом підсіла на романи Джоджо Мойєс. Вже прочитала «До зустрічі з тобою», «Після тебе», «Дві зустрічі в Парижі». В аеропорту Лондона купила собі книжку Мойєс англійською мовою, але поки ще не відкривала її. З англійською у мене нормально, а я ще і навчаюся. Після чемпіонату світу давала коментарі і прес-конференцію англійською.

– Ти багато їздиш на змагання. Чим запам’ятався чемпіонат світу до 18 років, який проходив у Кенії у 2017 році?

– Там була неймовірно смачна їжа. Кенія прийняла нас дуже добре. Діти були дуже щасливі, коли брали у нас воду. Але коли ми їздили з нашого готелю до стадіону, то нас просили закривати вікна. Тренер однієї збірної висунув руку і вікно і так знімав на мобільний. У нього викрали телефон і ще й руку пошкодили.

У мене тренер – блондинка. Їй взагалі сказали виходити тільки з охороною. На території стадіону все було спокійно, а по Найробі ми дуже не ходили.

– Завжди стрибаєш з двома косичками?

– Так, це моя традиція. Я сама себе заплітаю, щоб не думати про змагання. Косички мене відволікають. А також з ними зручно стрибати. З хвостиком на тренуваннях ще можна. Стрибала якось на змаганнях, то його потрібно перев’язувати після кожної спроби. Тому косички – це найкращий варіант.

На чемпіонаті світу у мене було ще довше волосся. Хвилювалася, щоб не збити ним планку. Потім підстриглася і зараз мені навіть так зручніше – менше заплітати і руки не так втомлюються. Дивлюся на свої старі фотографії і думаю, як я давала собі раду з таким довгим волоссям.

– Фарбуєшся косметикою на змаганнях?

– Почала з чемпіонату світу, хоча не брала з собою багато косметики. Але там Puma провела колаборацію з Maybelline і нам подарували набір косметики. Тренер сказала мені: «Нафарбуйся». Це вперше на змаганнях я виступала з макіяжем. У мене були фіолетові тіні, рожеві губи, рум’яни. Цього року я теж фарбуюсь, але роблю ніжний макіяж. Бо коли дивлюся на свої фото з чемпіонату світу, то думаю: «Ох нічого собі я і нафарбувалась».

– Минулого року ти отримала нагороду, як найкраща молода легкоатлетка світу. Довго обирала сукню на церемонію в Монако?

– Це взагалі я вперше одягла вечірню сукню. До цього були різні заходи, але там я була у коктейльних сукнях. Через збори у мене залишилося всього два дні, щоб зібратися на церемонію. Але нам пощастило і ми за один день знайшли сукню у Дніпрі. Я висока, тому нам навіть не потрібно було її підшивати.

Потім жартували з сестрою. Кажу: «Настя, я відчуваю себе зіркою, яка вдруге не може одягнути одну і ту саму сукню на якийсь світський захід». Подумали, що можна буде її вкоротити і ще кудись одягнути.

Трапляється, що під час тренувальних зборів, коли є вільний час, можу піти по магазинах і купити собі речі. Бо вдома на це зовсім немає часу.

– Ти любиш малювати. Чи є думки у майбутньому провести свою виставку?

– Так, є таке бажання. Але для цього потрібно хоча б 10 картин намалювати. Займусь цим вже після завершення кар’єри.

В дитинстві ходила у художню школу, але коли закінчила її, то перестала малювати великі малюнки. Зараз немає на це часу, тому просто малюю у блокнотах, де записую тренування. В мене навіть є таке бажання – приїхати зі змагань, поставити мольберт, взяти фарби в руки і по-трішечки малювати.

В дитинстві любила малювати котів та абстракції. Одного разу навіть брала участь у конкурсі малюнків. А з художників подобався Пабло Пікассо. Зараз не стежу за сучасними художниками. Потрібно це повертати.

– А для чого записуєш тренування?

– Записує кожне своє тренування, бо це дуже допомагає. Після року можна подивитися, скільки я робила на початку і скільки зараз. Наприклад, раніше я могла стрибати 10 жабок, а зараз вже 20. Ось такий прогрес. Іноді буває, що я забуваю записати чи занадто втомлена. А тоді сиджу і думаю, що я робила ці три дні.

Взагалі хотіла б вести свій блог на ютубі. Просто зараз немає часу, щоб робити «годний контент», як каже молодь. Це треба красиво знімати і розповідати. Поки я ще не дійшла до цього.

– Твій зріст зараз – 1,81. Ще продовжуєш рости?

– Можливо, ще підросту на 2-3 см. У 5-6 класі я була найнижча, тому носила підбори. У 7-му класі могла прийти до школи на 10-метрових шпильках. Зараз не знаю, як я так ходила 6 годин поспіль. Зараз хоча би годинку протриматися.

Потім я виросла і так була однією з найвищих. А у спорті багато високих людей, тому там можу носити туфлі. Але я вже звикла до кросівок – треба, щоб ноги відпочивали. Каблуки зараз – це рідкість. Взуваю тільки на якісь заходи.

Зріст мого хлопця 1,87 см. Він вищий за мене, але я вважаю, що зріст не головне. Найголовніше – це кохання. А все решта – дрібниці.  

Три украинки претендуют на медали в Токио по прыжкам в высоту. Их главная соперница рискует пропустить Игры

«Я простая – лучше спущусь в метро, чем буду ждать такси». После этого интервью вы еще сильнее полюбите Левченко

Фото: Tribuna.com/Павло Гаркавенко, інстаграм Ярослави Магучіх, Главком, Reuters

+61
Реклама 18+
Популярные комментарии
lvivforu
+22
Ярослава, Юля та Дар’я - це покоління спортсменок, що робить далеко не топові види спорту впізнаваними та цікавими для українських вболівальників. Ярославі лише успіхів, маю підозру, що вона поб’є ще багато рекордів!

Лише на початках її дорослої кар’єри писав, що планка в 2 метри довго не чекатиме її, вийшло так, що навіть швидше, ніж передбачав👍🔥😎
Денис Юдінков
+16
Класна вона. Впевнений, буде топовою спорсменкою у світі. В умовних Штатах з неї б уже суперзірку зробили. А у нас, якби не в’юхи на Трибуні, то ніхто ближче б і не пізнавав наших прим з нетопових видів спорту.

Ірочці як завжди дяка ))
Adlen Mouats
+11
Насправді, дуже приємна дівчина, всього найкращого в секторі і поза ним!
Написать комментарий 19 комментариев
Loading...
Реклама 18+