«Спочатку може скластися враження, що я сором’язлива. Але я люблю повеселитися». Мегапозитивне інтерв’ю Ярослави Магучіх
Про схожість з Левченко та косметику на ЧС.
18-річна Магучіх перемогла у номінації «Олімпійська надія України» від НОК. Ірина Козюпа зустрілася з Ярославою у день церемонії спортивного Оскара.
В інтерв’ю Tribuna.com срібна призерка чемпіонату світу зі стрибків у висоту розповіла про конкуренцію з Марією Ласіцкене та Юлією Левченко, мрію про світовий рекорд і найсмачнішу пасту у Кропивницькому.
«Ми з тренером вважаємо, що Олімпіада – це прості змагання. Так, це елітний турнір, але ти робиш все, що і завжди»
– Ти просто порвала цей зимовий сезон. Як у 18 років показувати такі стабільні результати?
– Результати ще не такі стабільні, бо стрибала і на 2 метри, і на 1,96, і на 1,97. Але коли ти виходиш в сектор після тренувальних зборів, де ти багато працював, то просто робиш свою роботу і стрибаєш у своє задоволення. Змагання – це такий собі відпочинок між тренуваннями.
Коли змагаєшся за кордоном на комерційних турнірах, то це справді свято. На змагання приходить багато людей, які дуже сильно тебе підтримують. І ти такий: «Вау». В таких умовах хочеться стрибати вище і вище, щоб потішити вболівальників.
– Який з турнірів подарував найбільше емоцій?
– Карлсруе, де я стрибнула 2,02. Навіть не знаю, як це я зробила. Турнір запам’ятався ще й через дуже хорошого організатора. Ми навіть поспілкувалися з ним.
Звичайно, запам’ятався чемпіонат України, на якому я виступала. Це мій перший зимовий чемпіонат України серед дорослих. Вразило, що манеж був не порожній, а подивитися на змагання прийшли глядачі. Їх було не так багато, як за кордоном, але треба з чогось починати.
– Які плани на літній сезон?
– Перед Олімпіадою планую 3-4 старти. Поки точної кількості ще не знаю. А свій літній сезон розпочну у травні у Стокгольмі на етапі «Діамантової ліги». А далі ще буде 2-3 страти і Олімпіада.
Я ще молода спортсменка і ці змагання потрібні мені для досвіду. На етапах «Діамантової ліги» змагаюсь з тим ж дівчатами, які потім виступають на чемпіонатах Європи та світу.
– Тебе вважають надією на медаль на Олімпійських іграх. Це мотивує чи тисне?
– Звичайно, це мотивує, хоча намагаюсь багато про це не думати. Мені теж дуже хочеться медалі, але нічого загадувати наперед не хочу. Як вийде, так і буде. Це спорт. Тут ніколи не можна сказати, що я точно стрибну на ось таку висоту і в мене буде медаль.
– Два метри – це вже заявка на медаль на Олімпіаді. Зараз така висота для тебе вже стала нормою?
– Так. Мені поставили планку на 2 метри, коли я ще була маленька. Здається, взяла цю висоту з другої спроби. Тоді для мене це було так високо. А зараз це вже сприймається нормально. Раніше для мене 1,95 було досягненням, а тепер коли так стрибаю, то думаю, що можна було і вище.
– Поки твій рекорд – 2,04. Чому не спробувала стрибнути на 2,06 на чемпіонаті світу?
– Мій тренер Тетяна Степанова хотіла закінчити ще на 2,02, але мені захотілося спробувати 2,04. Подумала, якщо зараз не вийде, то стрибну вже на наступних змаганнях. Але з третьої спроби мені вдалося взяти цю висоту.
Мабуть, просто емоційно втомилася після таких результатів. Ми з тренером вирішили, що на цьому досить і закінчили – поки я ще маленька, а медаль взяли. Звичайно, на Олімпіаді я вже так не робитиму.
– Як тебе сприймають суперниці?
– Ми добре спілкуємось, знаємо одна одну, адже на змаганнях одні і ті ж дівчата. Коли на комерційних турнірах я високо стрибаю, то мене вітають.
У чоловіків і в стрибках з жердиною спортсмени якось більше веселяться. А в нас дівчата тихо і спокійно налаштовуються на змагання і бережуть емоції. А вже після його завершення всі один одного вітають.
Ми з тренером вважаємо, що Олімпіада – це прості змагання. Так, це елітний турнір, але ти робиш все те, що і завжди – виходиш у сектор, стрибаєш, отримуєш задоволення і конкуруєш з дівчатами, з якими вже виступала раніше на комерційних стартах, чемпіонатах Європи та світу. Тому тут немає нічого страшного. У нас таке налаштування.
«Перед стрибком завжди дивлюся на свого тренера. Зоровий контакт допомагає заспокоїтися»
Ярослава зі своїм тренером Тетяною Степановою
– Ти часто говориш, що тренер багато працює з тобою у плані психології. Як саме?
– Ще 5 років тому на змаганнях юніорів мені важко давалися стрибки. А Тетяна Володимирівна мене налаштовує, розмовляє зі мною, заспокоює. Вдома мені допомагає сестра. Вона закінчила Інститут психології з червоних дипломом. Ми розмовляємо, вона дає мені поради.
У мене дуже нервова мама. Я її завжди заспокоюю: «Вдих-видих, все добре». А тато спокійніший, хоч і трохи імпульсивний. Я теж така. Раніше більше нервувала, але Тетяна Степанова почала зі мною працювати, налаштовувати психологічно. Це дало свої результати.
Якщо у професійному спорті ти готова фізично, але не готова морально, то у тебе не буде стрибків. Це точно.
– Стрибки у висоту – видовищний вид спорту. У чому ще його фішка?
– Це технічний вид спорту, так само як стрибки з жердиною та стрибки у довжину. Проводимо тренування на техніку і на швидкість – все разом.
Бігуни нам часто говорять, що їм треба пробігти дистанцію за один раз і другої спроби в них немає. А у нас три спроби на одну висоту. Вони вважають, що так не чесно. Це ще так жартували в юніорській збірній.
– Як ти використовуєш свої спроби?
– Треба брати висоту з першого разу, адже від номера спроби залежатиме твоє місце. Ти можеш подолати планку з другої спроби, а твоя суперниця – з першої. І ти вже будеш після неї. Тому завжди налаштовуюсь на першу спробу, але коли не виходить, то знаю, що маю ще другу. Якщо і вона не вдається, то на третю спробу найскладніше налаштуватися. Говориш собі: «Давай, ти все можеш, стрибай».
– Що потрібно, щоб стрибок вийшов успішним?
– Найголовніше – розбіг. Якщо не вийде хорошого розбігу, то буде незручно стрибати. Також дуга – набігаєш три останні кроки і потрапляєш в себе. У мене часто трапляється, що я зрізаю дугу і підбігаю під планку. Потім дуже складно з цього становища вилетіти на висоту. Хоча іноді в мене це якось виходить. Але треба все робити правильно.
У мене є свої традиції. Перед стрибком завжди дивлюся на свого тренера. Зоровий контакт допомагає заспокоїтися. Тоді стаю на свій розбіг, дивлюся на планочку і розумію, що цю висоту треба брати. Спокійно розбіглася і стрибнула.
– Відчуваєш, що зараз стрибки у висоту – топ-спорт в Україні?
– Вони і раніше були непогані, але зараз ще більше піднялася конкуренція. На чемпіонаті України у нас свій чемпіонат Європи. Тільки без глядачів. Але сподіваюсь, у майбутньому люди будуть більше приходити і вболівати. Підтримка дуже відчувається – хочеться красиво стрибати.
– Ти популярніша за свій вид спорту. Часто доводиться пояснювати людям, що таке стрибки у висоту?
– Іноді запитують: «Це ти з палкою стрибаєш?» Кажу, що це стрибки з жердиною, а я сама стрибаю. Пояснюю, як це, бо коли люди чують про два метри, то дивуються: «Як це ти так робиш?»
Коли кажу, що я – срібна призерка чемпіонату світу, то відповідають, що навіть не знали, що у нас є такі досягнення. Буває, думають, що я займаюся гімнастикою чи називають інші види спорту. Інколи плутають мене з Левченко і Білодід. Потім вибачаються.
На чемпіонаті світу підходили: «О, Юля, можна з вами зробити фото?». Кажу, що я Ярослава. Відповідають: «Ой, вибачте, з вами ми теж хочемо фото». Коли я була темненька, то нас не так часто плутали з Левченко, а зараз я світленька, то такі ситуації стали траплятися частіше.
«Дуже хочеться, щоб Ласіцкене допустили до Олімпіади. Маша – трудяга, гарна спортсменка, яка показує хороші результати»
– Конкуренція з Юлею допомагає прогресувати?
– На змаганнях ми завжди боремося, хочемо показувати гарний результат. Всім приємно, що в Україні є дівчата, які можуть стрибати на міжнародному рівні і прославляти країну. Коли на турнірі в Банській Бистриці ми (Магучіх разом з Левченко і Геращенко – прим.) зайняли весь п’єдестал, то дуже класно і приємно було читати, коли писали, що українки – молодці.
Ми добре спілкуємося з Юлею, але не надто багато, бо вона живе в Києві, а я – в Дніпрі. Всі дівчата у гарних стосунках. Не можу сказати, що раз вона моя конкурентка, то я з нею не спілкуюсь. Ми радіємо успіхам одна одної. Коли Іра Геращенко стрибнула свій особистий рекорд, я писала їй привітання.
– Ти завжди позитивно говориш про Марію Ласіцкене. Чому так?
– У секторі ми конкуренти, де хтось стрибає вище, а хтось – нижче. А за його межами всі спортсмени спілкуються, підколюють один одного, у всіх однакові проблеми і цілі.
– Ти б хотіла, щоб Ласіцкене допустили до Олімпіади?
– Так. Навіть зараз на тих турнірах, в яких я брала участь, хотілося позмагатися з нею. Розумію, що вже вийшла на такий рівень, коли можу конкурувати з Ласіцкене, і це буде цікаво. Справді, дуже хочеться, щоб її допустили до Олімпіади. Маша – трудяга, гарна спортсменка, яка показує хороші результати. У 2016 році їй не пощастило, коли її не допустили до Олімпійських Ігор. Подивимося, як вирішать цього разу.
Зараз стрибки у висоту вийшли на такий рівень, що важко сказати, хто виграє. Цікаво, що є інтрига.
– Як перестрибати Ласіцкене?
– Це реально зробити, адже всі ми люди. Юля Левченко вже робила це на матчі між Європою та Америкою. Марія – теж людина. Всі можуть помилитися. Але тут важливіше своє психологічне налаштування. Ти не думаєш про те, щоб когось перестрибати, а зосереджуєшся на тому, щоб показати гарний результат.
– Коли впаде світовий рекорд 2,09?
– Він вже довго тримається, але в нас висота піднімається. Сподіваюся, українські дівчата будуть у топі. Дуже хочеться побити цей рекорд Стефки Костадінової, щоб потрапити в історію. Коли стрибнула на 2,02 у приміщенні і на 2,04 на відкритому повітрі, то це було дуже круто. Щаслива, що вдалося побити юніорський рекорд, який тримався більше 30 років. Коли тебе записують, як World record holder, то це просто «Вау».
У Банській Бистриці дивилася на змагання чоловіків, які стрибали після нас. Було так цікаво за ними спостерігати. Там я вперше побачила Луїса Енріке Зайаса. Один з його тренерів – Хав’єр Сотомайор (рекордсмен в стрибках у висоту серед чоловіків – прим.). Він сподівається, що скоро буде новий світовий рекорд у чоловіків. Сказав: «Думав, що Бондаренко або Баршим поб’ють мій рекорд, бо він вже і так довго тримається. Сподіваюся, це станеться до моєї смерті».
– Що для тебе важливіше – медалі чи рекорди?
– На чемпіонаті світу спочатку я раділа юніорському рекорду, а вже потім срібній медалі. В Доху я їхала з думками про те, щоб пройти кваліфікацію і потрапити у фінал. Про нагороди я тоді навіть не думала, просто хотіла стрибати у своє задоволення. Ось і настрибала.
Часто вболівальники, журналісти, експерти говорять: «У тебе ж мала бути медаль. Як так?» Розумієте, спорт – це така річ, коли ти не можеш цього запланувати. Результат залежить від дуже багатьох факторів. Хотіла б взяти участь у трьох Олімпіадах, а там подивимося.
«Сподіваюсь, що Ігри пройдуть за планом. Читала, що раніше Олімпіади не проводили тільки через війни»
– Ігор Гоцул в інтерв’ю Tribuna.com сказав, що нове покоління спортсменів навіть не думає про допінг. Звідки таке ставлення?
– У мене це усвідомлення від тренера. Стрибки у висоту – це технічний вид спорту. Нам важлива техніка і швидкість. Можливо, у бігових видах спорту допінг поширеніший, бо там складно змагатися з іноземними спортсменами, в яких дуже добре розвинена фармакологія. У нас це все не на такому рівні.
Ми навіть не думаємо про допінг, у технічних видах спорту він взагалі не потрібен. Ми хіба використовуємо вітаміни, щоб підтримувати організм і відновлюватися. Ось це і все.
– Стежиш за ситуацією з коронавірусом та Олімпіадою?
– Сказали, що остаточне рішення по Іграх буде у травні. Наскільки я знаю, то волонтерів в Токіо ще не починали готувати до Олімпіади, хоча вже повинні були. Сподіваюсь, що змагання пройдуть за планом. Читала, що раніше Олімпіади не проводили тільки через війни. Знаю, що вірус поширюється і люди гинуть через нього. Багато змагань вже відмінили чи перенесли. Якщо приймуть рішення проводити Ігри без глядачів, то так і буде.
Спочатку я засмутилася, коли на рік перенесли чемпіонат світу з легкої атлетики у приміщеннях. Але потім подумала, що для мене це добре. Тренер дала мені вихідні і ми з батьками поїхали на відпочинок. Після турніру у Норвегії і чемпіонату України в мене вже були думки, що мені потрібно відпочити. Так би відпустка була тільки після завершення Олімпіади.
– У Норвегії маленька фанатка подарувала тобі малюнок. Розкажи його історію.
– Це вже було після змагань. Мені стало так приємно. А малюнок вийшов дуже гарний і реалістичний. Там навіть шипи є. Він змальований з фотографії, де я стрибала на чемпіонаті світу. У нас ще була коробка наших цукерок, які я їй подарувала. Вона так зраділа.
Наймиліші моменти на змаганнях – це завжди діти. У них такі щасливі і сяючі очі, коли вони фотографуються і беруть автографи. І ти така думаєш, що потрібно стрибати заради цього. Дуже приємно, що дітки цікавляться спортом і знають тебе.
– Це правда, що ти плануєш працювати тренером?
– Так, я хочу тренувати дітей. Це моя давня мрія. Мені подобається пояснювати і показувати, як потрібно робити. Бувають ситуації, коли тренер захворіла чи щось трапилося, то я можу підмінити. У нас є дівчинка Ксюша і я з нею займаюся.
Коли вона та інші дівчатка стрибають, то я за ними спостерігаю. Думаю, що вони не так зробили і що потрібно покращити. Іноді розповідаю про це тренеру. Вона каже: «Так і є, молодець». Коли ти сам стрибаєш, то свої помилки складніше помітити, адже ти не бачиш себе з боку. Більше працюєш за відчуттями.
За суперницями я не дивлюся. Цим займається тренер. Я просто лежу на своєму матраці і дивлюся у стелю, або в небо. На чемпіонаті світу відволікала свої думки тим, що дивилася на хмаринки.
– Після змагань аналізуєте стрибки з тренером?
– Іноді. Наприклад, Тетяна Володимирівна каже: «Ось тут ти гарно розбіглася, ось тут класний стрибок, а тут потрібно було виконати краще». Як правило, робимо це одразу після змагань. На тренуваннях ми більше про це не говоримо, а напрацьовуємо.
Робота тренера – це теж кайф, але і нерви, коли у твого спортсмена щось не виходить. Після змагань тренер завжди повертається емоційно спустошеною.
– Ти вже почала працювати з менеджером. У чому він тобі допомагає?
– Менеджер потрібен, щоб домовлятися про участь у міжнародних змаганнях, вести переговори з брендами про співпрацю. Самому це все складно робити, тому у кожного топового спортсмена є менеджер.
Мені трохи складно, тому що я з Дніпра, а всі зйомки в основному проходять у Києві. Зараз у мене іде підготовка до Олімпіади, тому поки складно вирватися. Але після Олімпійських ігор запрошую всіх до співпраці.
«Обожнюю пасту карбонара. Найсмачніша, яку я куштувала, була у Кропивницькому»
– Інстаграм – це твій особистий простір чи також маркетинг?
– Після чемпіонату світу говорила, що буду його активно вести, але у мене ніяк до цього руки не дійдуть. Так, я викладаю фото, але потрібно ще знімати сторіс, щось цікаве розповідати. Я навіть сестрі говорила: «Настя, давай ти будеш вести мій інстаграм».
Я розумію, що треба розповідати про себе, щоб популяризувати своє ім’я. Тебе потім впізнають на змаганнях, приходять подивитися на твій виступ. Соцмережі зараз – це одна із складових успіху спортсмена. Мені подобається, як ведуть свій інстаграм Марина Бех, Даша Білодід, Юля Левченко. Жан Беленюк – це взагалі спортивно-інстаграмний блогер. Він одним із перших впіймав цю хвилю.
У Марини Бех дуже гарний інстаграм. Знаю, що після тренувань тренер фотографує її, тому у неї завжди є гарні фото. Сподіваюсь, що трішечки пізніше я теж почну активніше вести свою сторінку.
Після чемпіонату світу і рекорду в Карлсруе кількість підписників у мене значно збільшилася – зараз вже 21 тисяча. Але дуже складно розбирати дірект. Комусь відповідаю, комусь просто ставлю лайк. І через 15 повідомлень Ярослава вже не може. Мені радять завести когось, хто б вів мою сторінку. Але я не уявляю, як можна комусь це довірити. Це ж моя сторінка. Тому поки веду свій інстаграм своїми силами.
– Яка Ярослава Магучіх у житті?
– Спокійна дівчинка. Коли тільки знайомлюся з новими людьми, то у них може скластися враження, що я сором’язлива, але потім вони бачать, що я люблю посміятися і повеселитися.
Обожнюю пасту карбонара. Вона мені дуже подобається. Найсмачніша карбонара, яку я куштувала, була у Кропивницькому. Спробувала її, коли приїжджала на змагання туди. А так, то я їм практично все. Тільки потрібно знати свою міру.
Часто чую, ніби в мене дієта. Я можу спокійно прийти в кафе, взяти собі тістечко або шматок пирога і скуштувати з чашкою кави. Це нормально. Я ж не беру відразу цілий торт.
Люблю читати, коли є час. Останнім часом підсіла на романи Джоджо Мойєс. Вже прочитала «До зустрічі з тобою», «Після тебе», «Дві зустрічі в Парижі». В аеропорту Лондона купила собі книжку Мойєс англійською мовою, але поки ще не відкривала її. З англійською у мене нормально, а я ще і навчаюся. Після чемпіонату світу давала коментарі і прес-конференцію англійською.
– Ти багато їздиш на змагання. Чим запам’ятався чемпіонат світу до 18 років, який проходив у Кенії у 2017 році?
– Там була неймовірно смачна їжа. Кенія прийняла нас дуже добре. Діти були дуже щасливі, коли брали у нас воду. Але коли ми їздили з нашого готелю до стадіону, то нас просили закривати вікна. Тренер однієї збірної висунув руку і вікно і так знімав на мобільний. У нього викрали телефон і ще й руку пошкодили.
У мене тренер – блондинка. Їй взагалі сказали виходити тільки з охороною. На території стадіону все було спокійно, а по Найробі ми дуже не ходили.
– Завжди стрибаєш з двома косичками?
– Так, це моя традиція. Я сама себе заплітаю, щоб не думати про змагання. Косички мене відволікають. А також з ними зручно стрибати. З хвостиком на тренуваннях ще можна. Стрибала якось на змаганнях, то його потрібно перев’язувати після кожної спроби. Тому косички – це найкращий варіант.
На чемпіонаті світу у мене було ще довше волосся. Хвилювалася, щоб не збити ним планку. Потім підстриглася і зараз мені навіть так зручніше – менше заплітати і руки не так втомлюються. Дивлюся на свої старі фотографії і думаю, як я давала собі раду з таким довгим волоссям.
– Фарбуєшся косметикою на змаганнях?
– Почала з чемпіонату світу, хоча не брала з собою багато косметики. Але там Puma провела колаборацію з Maybelline і нам подарували набір косметики. Тренер сказала мені: «Нафарбуйся». Це вперше на змаганнях я виступала з макіяжем. У мене були фіолетові тіні, рожеві губи, рум’яни. Цього року я теж фарбуюсь, але роблю ніжний макіяж. Бо коли дивлюся на свої фото з чемпіонату світу, то думаю: «Ох нічого собі я і нафарбувалась».
– Минулого року ти отримала нагороду, як найкраща молода легкоатлетка світу. Довго обирала сукню на церемонію в Монако?
– Це взагалі я вперше одягла вечірню сукню. До цього були різні заходи, але там я була у коктейльних сукнях. Через збори у мене залишилося всього два дні, щоб зібратися на церемонію. Але нам пощастило і ми за один день знайшли сукню у Дніпрі. Я висока, тому нам навіть не потрібно було її підшивати.
Потім жартували з сестрою. Кажу: «Настя, я відчуваю себе зіркою, яка вдруге не може одягнути одну і ту саму сукню на якийсь світський захід». Подумали, що можна буде її вкоротити і ще кудись одягнути.
Трапляється, що під час тренувальних зборів, коли є вільний час, можу піти по магазинах і купити собі речі. Бо вдома на це зовсім немає часу.
– Ти любиш малювати. Чи є думки у майбутньому провести свою виставку?
– Так, є таке бажання. Але для цього потрібно хоча б 10 картин намалювати. Займусь цим вже після завершення кар’єри.
В дитинстві ходила у художню школу, але коли закінчила її, то перестала малювати великі малюнки. Зараз немає на це часу, тому просто малюю у блокнотах, де записую тренування. В мене навіть є таке бажання – приїхати зі змагань, поставити мольберт, взяти фарби в руки і по-трішечки малювати.
В дитинстві любила малювати котів та абстракції. Одного разу навіть брала участь у конкурсі малюнків. А з художників подобався Пабло Пікассо. Зараз не стежу за сучасними художниками. Потрібно це повертати.
– А для чого записуєш тренування?
– Записує кожне своє тренування, бо це дуже допомагає. Після року можна подивитися, скільки я робила на початку і скільки зараз. Наприклад, раніше я могла стрибати 10 жабок, а зараз вже 20. Ось такий прогрес. Іноді буває, що я забуваю записати чи занадто втомлена. А тоді сиджу і думаю, що я робила ці три дні.
Взагалі хотіла б вести свій блог на ютубі. Просто зараз немає часу, щоб робити «годний контент», як каже молодь. Це треба красиво знімати і розповідати. Поки я ще не дійшла до цього.
– Твій зріст зараз – 1,81. Ще продовжуєш рости?
– Можливо, ще підросту на 2-3 см. У 5-6 класі я була найнижча, тому носила підбори. У 7-му класі могла прийти до школи на 10-метрових шпильках. Зараз не знаю, як я так ходила 6 годин поспіль. Зараз хоча би годинку протриматися.
Потім я виросла і так була однією з найвищих. А у спорті багато високих людей, тому там можу носити туфлі. Але я вже звикла до кросівок – треба, щоб ноги відпочивали. Каблуки зараз – це рідкість. Взуваю тільки на якісь заходи.
Зріст мого хлопця 1,87 см. Він вищий за мене, але я вважаю, що зріст не головне. Найголовніше – це кохання. А все решта – дрібниці.
Фото: Tribuna.com/Павло Гаркавенко, інстаграм Ярослави Магучіх, Главком, Reuters