Tribuna/Гандбол/Блоги/Українською про світове/«Ми не НБА і не НХЛ, тут так просто кошти відбити не вийде», - Борис Милославський

«Ми не НБА і не НХЛ, тут так просто кошти відбити не вийде», - Борис Милославський

Головний тренер гандбольного клубу «Дніпрянка», Борис Михайлович Милославський розповів про стан жіночого гандболу в Україні. Також ми поговорили про те, як відбувалися тренування в умовах карантину, які завдання у команди на сезон та як привернути увагу спонсорів до клубу.

Автор — Lesha Sierov
23 октября 2020, 11:02
16
«Ми не НБА і не НХЛ, тут так просто кошти відбити не вийде», - Борис Милославський

Головний тренер гандбольного клубу "Дніпрянка", Борис Михайлович Милославський розповів про стан жіночого гандболу в Україні. Також ми поговорили про те, як відбувалися тренування в умовах карантину, які завдання у команди на сезон та як привернути увагу спонсорів до клубу.

- Борисе Михайловичу, доброго дня. Давно з Вами не бачилися, з самого початку карантину, певно. Розкажіть, як він вплинув на команду?

- Доброго дня. Так, 12 березня вся країна пішла на карантин. Скажу одразу, «Дніпрянка» однією з перших та з небагатьох продовжила тренування в онлайн-режимі. Ми працювали повністю вдома. З однією з наших тренерів – Катериною Кандибей ми розробили фітнес програми для домашньої роботи. Дівчата щодня працювали онлайн протягом години, усі бажаючі могли побачити це на сторінці «Дніпрянки» у Facebook. Такі заняття тривали два з половиною місяці. І це було дуже важко, передусім - морально. Десь раз на тиждень або на два я зустрічався з гравчинями. Не всією командою, а індивідуально на місцях їхнього проживання.

Онлайн-тренування від херсонських спортсменок.

- А після послаблення карантину як продовжували заняття?

- Коли карантин послабили, для нас це стало ковтком свіжого повітря. Ми готувалися до того, що буде плей-офф із «Карпатами» за бронзу, але його скасували, а у Федерації гандболу України прийняли рішення віддати медалі «Карпатам». Це їхня справа, ми вирішили нічого не оскаржувати (за підсумками регулярного сезону «Карпати» посіли третє місце, набравши 25 очок, а «Дніпрянка» із 22-ма пунктами стала четвертою – Прим. ред.) Звісно, це нас засмутило, всі минулі рази команда вигравала плей-офф за бронзу, але нічого не вдієш, тож ми продовжили підготовку до нового сезону.

У червні поїхали на 10 днів на збори до Скадовська, де займалася пляжним гандболом. Ми продовжували тримати себе в тонусі.

Після повернення зі зборів команду розпустили по домівках, після цього в середині липня знову зібрали і почали працювати. Виконували роботу пляжними м’ячами у залі, і 7 серпня виїхали на підготовку до пляжного чемпіонату України знову в Скадовськ. Цього року на чемпіонаті було представлено 9 команд. «Дніпрянка» пройшла весь шлях турніру без поразок і вдев’яте взяла золото з «пляжки».

ГК "Дніпрянка" - переможець чемпіонату України з пляжного гандболу.

- Що було після?

- Одразу по завершення чемпіонату стартував Кубок України з пляжного гандболу. За всю історію існування «Дніпрянка» жодного разу не вигравала «золотий пляжний дубль» - кубок та чемпіонат в одному сезоні, але цього року нам вдалося. Ми приурочили це до 25-річчя із дня заснування нашого гандбольного клубу. 1995 року «Дніпрянка» офіційно отримала свою назву.

Потім ми отримали пропозицію з Болгарії,  у вересні взяти участь в їхньому міжнародному турнірі («Несебр пляжний кубок 2020» - Прим.ред.), але перед початком сезону було вирішено провести фінал чотирьох Кубку України вже з гандболу традиційного, тож до Болгарії ми не поїхали. Проте відправили нашу молодь, яка, до речі, цей турнір виграла.

Фінал Кубку було проведено на найвищому рівні, як у плані організації, так і у плані безпеки та карантинних заходів, проте наша команда не була до нього готова. Ми мали усього чотири дні на тренування, тож посіли четверте місце. А після цього почали готуватися до чемпіонату.

- Як, до речі, справи у чемпіонаті? Скільки вже ігор зіграно?

- В першому турі ми мали приймати київську команду «ТНУ», проте вони не змогли приїхати через карантин. Після цього був виїзд до Львова, але в нашій команді, на жаль, одна з гравчинь захворіла на коронавірус, тож всім складом ми пішли на ізоляцію на два тижні. Перед виїздом до Львова нам вдалося провести лише одне тренування. Хочу сказати, що перша гра з «Галичанкою» в нас вийшла невдала, ми поступилися 37:20, а друга більш рівна, проте ми все одно програли - 32:23.

Повноцінно нам вдалося підготуватися до туру чемпіонату перед останнім, на даний момент, матчем, коли ми приймали київський «Спартак». Два тижні  дівчата цілеспрямовано тренувалися і результат не змусив на себе довго чекати, обидві гри ми виграли, першу із перевагою у 13 м’ячів, а другу – 20 м’ячів. Зараз готуємося приймати «Карпати» з Ужгорода.

-  Чи важко зараз грати без глядачів? Адже я пам’ятаю, що на всіх домашніх іграх балкон непогано «заряджав» зверху.

- Так, без глядачів важко. Проте ми організували онлайн-трансляцію сумісно із друзями з Херсонської федерації футболу. І для наших вболівальників ми транслюємо всі домашні матчі у прямому ефірі.

На матчах із «Галичанкою», «Карпатами» і особливо з миколаївським «Реалом» ми збирали до карантину повний зал. В останні декілька років «Дніпрянка» була у лідерах за відвідуваністю серед клубів жіночої Суперліги. У нас же завжди красиве відкриття матчу, грає гімн України, наш знаменитий український тенор, Максим Лозовий, виконує його а капела. Ми завжди на хорошому рівні проводимо домашні тури.

Важко, але ми підлаштовуємося під сьогоднішні реалії. Ми бачимо ситуацію і розуміємо, що потрібно потерпіти. Може, пів року, може, рік.

"Південне дербі" - матч між херсонською "Дніпрянкою" та миколаївським "Реалом".

- Борисе Михайловичу, Ви ледь не найекспресивнійший тренер серед українських жіночих команд. Завжди підказуєте гравчиням, жодного разу не бачив, щоб ви сиділи на лавці під час гри. Можна сказати, що зараз Ви даєте ту енергію на майданчик, яку зазвичай дають вболівальники?

- Замість глядачів це важко зробити, тому що вболівальники – це ті, для кого ці ігри проходять. Я завжди кажу, якщо ми кудись приїздимо грати, а глядачів немає, що ця команда, виходить, нікому не потрібна, вона нікому не цікава. І команда сама винна в цьому. Тому треба грати так, щоб нас хотіли приходити підтримати. Ми можемо помилятися, програвати, все, що завгодно, може бути на майданчику, але ви не повинні припиняти боротьбу. Цього глядач ніколи не пробачить. Якщо ви програєте, але б’єтеся при цьому, наступного разу люди все одно прийдуть підтримати, незалежно від результату. Гандбол – гра контактна, тож на майданчику потрібно боротися. Ні я, ні тренерський штаб не можемо замінити глядачів.

Що ще хочу сказати з приводу карантину: не тільки спортсмени зазнали втрат під час пандемії, але й тренери також. Я зараз багато читаю інтерв’ю топових наставників. Багато хто зазнав втрат в моральному  плані. Тому що тренер розвивається разом з командою, він відчуває колектив, зближується з ним. І те, як об’єднують ігри, жодне тренування ні місяць, ні два, ні ріку не зможе замінити. Тому що гра – це бій. Звісно, коли паузи по пів року, втрачаєш запал, останню офіційну гру, до поновлення чемпіонату у жовтні, ми провели у лютому, 8 місяців тому. Зараз ми вмикаємо музику у перервах, тому що важко грати у тиші. Майданчик – не те місце, де повинно бути тихо.

- Борисе Михайловичу, бачив багато нових імен у заявці на сезон. Це вихованки?

- Так, це вихованки нашого Херсонського фахового спортивного коледжу, і це дуже приємно. Дуже добре працює наше відділення гандболу. За підсумками молодіжної першості серед команд 2003 -2004 р.н. наші дівчата посіли третє місце. А спортсменки 2005-2006 р.н. стали чемпіонками. І, звісно, «Дніпрянка» поповнюється вихованками. В іграх з «Галичанкою» цього сезону взяли участь три спортсменки 2004 р.н. – 16-річні дівчата. Тому що деякі гравчині основи були на карантині. І ці молоді гандболістки добре себе проявили, я залишився задоволений. Та й вони впевненіше себе почали відчувати, погравши на дорослому рівні. І сьогодні наша молодь у багатьох аспектах не поступається вже провідним гравцям. «Дніпрянка» зараз наймолодша команда Суперліги.

Ми ставимо найвищі завдання. Ні в якому разі ми не відмовляємося від боротьби за медалі, не зважаючи на вік команди. Ми дивимося у майбутнє з оптимізмом. Зараз все буде залежити ще й від того, які карантинні міри будуть введені. Тому що молодіжні чемпіонати ще, на жаль, не стартували, а отже гандболісткам важче підтримувати форму. Проте на Суперлігу завдання – медаль. Будемо говорити відверто, або срібло, або бронза. Тому що з «Галичанкою» важко буде конкурувати за перше місце. Команда на порядок сильніша за інших зараз. А ціль на кубок – потрапити до фіналу.

- Вже не перший сезон ходять чутки про те, що одна з головних зірок команди, Анна Дябло, може залишити «Дніпрянку» та перейти в інший клуб. Чи були якісь пропозиції цього літа?

- Цього літа - цілковита тиша. По перше, через карантин клуби трохи економлять. А по-друге, Аня дала зрозуміти ще минулого року, що мінімум два сезони вона відіграє за «Дніпрянку». Цього року вона вступила на третій курс Херсонського державного університету, тож їй треба довчитися. Вона тренується, розвивається, викликається до національної збірної, тож поки так.

До речі, з наших до збірної також викликають Іру Павлик, Аню Жомер та Алю Гончаренко. Для нас завжди у пріоритеті була підготовка гандболісток для національних збірних усіх рівнів, тож ми активно над цим працюємо. Нас цікавить не тільки розвиток гандболу херсонського, але й українського. Для нас завжди в радість, коли наших спортсменок викликають до збірної.

Анна Дябло (на фото) у лідерах бомбардирської гонки жіночої Суперліги.

"Дніпрянка" 7 років поспіль завойовувала право грати в єврокубках. Але не грала через відсутність фінансів.

- Борисе Михайловичу, ні для кого не секрет, що, в цілому, чоловічий спорт більш популярний за жіночий. Це стосується буквально будь-якого виду. Як із гандболом в цьому плані в Україні?

- Я б не сказав, що гандбол жіночий у нас зараз набагато поступається чоловічому. Це можна побачити і за ажіотажем навколо жіночих змагань, і за кількістю матеріалів у ЗМІ. Тут справа в іншому, і справа дуже проста – фінансова складова. Пройшли, на жаль, ті часи, коли були потужними клуби «Мотор», «Спартак», «Автомобіліст». Не тільки по грі, але й у плані матеріальному. Звісно, зараз популярність знизилася. Це стосується не тільки гандболу, інших видів спорту також. Та й загалом рівень життя в Україні знизився. До жіночої гандбольної збірної мало інтересу. Напевно, тому що давно до фінальної частини змагань не потрапляли. А чому? Тому що просів рівень чемпіонату загалом.

Наша «Дніпрянка» 7 років поспіль завойовувала бронзові нагороди та мала право брати участь в єврокубках. Але ми не грали, тому що не було фінансів. А гра з європейськими клубами – це шалений досвід. 2012-го року ми дійшли до чвертьфіналу Європейського Кубку, увійшли до вісімки кращих клубів Європи із мінімальним бюджетом. Зараз, на жаль, і такої можливості в нас немає. Команда з самого початку була на бюджеті міста, також зараз йде сумісне фінансування із центру Олімпійської підготовки, але, як показує практика, розвиток клубу, не окремих гравців, а саме клубу, був краще тоді, коли ми мали спонсорів.

У 2011-2012 роках в нас були спонсори. Ми могли платити конкурентоспроможну зарплатню дівчатам. Навіть глядачів більше ходило. Коли ми грали із грецьким ПАОКом, у три ряди на балконі стояли люди та підтримували нас. І кожного разу я кажу дівчатам, що медалі, очки, голи – це все, звісно, нам потрібно, але ми граємо ще й для тих, хто в день матчу покинув всі свої справи і прийшов підтримати команду. І чим більше таких людей, тим сильнішими ми стаємо.

Зараз «Дніпрянка» актуальна, ми потрібні, нас підтримують. Сьогодні у команди така класна молодь підростає, і якщо підключити -двох-трьох спонсорів, то за два-три роки ми б могли стати чемпіонами України. Навіть у пляжному гандболі, якщо взяти молодіжну збірну 2004 року, то там 9 з 10 гравчинь – херсонки. Молодь хороша, але, на жаль, немає європейського досвіду.

- А в інших клубах як?

- Взяти, наприклад, «Галичанку» - чемпіонок країни. Вони беруть участь у Балтійській лізі, яку двічі вигравали. Вони їздять до Білорусі, в Прибалтику. Грають з різними суперниками, тому що гандбол він не всюди однаковий. У прибалтів свій стиль гри, у шведів та датчан – свій.

Щодо рівня гандболу загального - його не можна порівняти, звісно, із тим, що був 15 років тому, зараз гірше. Немає умов, немає конкуренції.

Якщо ж говорити не про рівень, а про розвиток гандболу: на сьогодні 22 жіночі команди грають професійно. 6 у Суперлізі, 10 у Вищій лізі та 6 у Першій. Всю країну охоплено. Регіонально цей спорт повсюди. Інше питання щодо рівня гри, але і кількість також важлива. Команди є, працюють школи, працюють тренери. Треба тільки підтримати та допомогти їм. Це не так складно. Тому що гандбол, порівняно із футболом чи баскетболом – дешевше. Зараз важко прожити на гроші від гандболу. Поки дівчата навчаються в коледжі, є харчування, є житло, потім – ні. Так, і міська, і обласна ради нас підтримують фінансово під час карантину, за це дякую. Ми нормально екіпіровані, не соромно до того ж Львова на гру поїхати. Місто виконує поставлені завдання, але потрібні і спонсори.

- Бачимо, що дитяча школа «Дніпрянки» працює добре. А де ще в Україні розвинені системи саме дитячої підготовки?

- По-перше, Львів. Це команди Львівського коледжу, які щороку боряться з нами за медалі у різних вікових категоріях. Також потужні школи в Броварах, Ужгороді, Києві.

 - А Миколаїв? «Реал» все ж срібний призер минулого розіграшу.

- Так, «Реал» посів друге місце, але молодими вони майже не грали. А їх молодші вікові групи не потрапляли навіть у перші шістки в своїх чемпіонатах.

- Тобто у миколаївської команди більшість гравчинь не місцеві?

- Так. Скажемо, з 16 спортсменок 14 – приїжджі. У них гуртожиток свій з хорошим ремонтом, вони на іншому рівні. Зараз будують зал. Нещодавно команда приїхала із гри в Європі. Програли 2 м’ячі італійкам в овертаймі. І це в дебютному для себе сезоні в єврокубку. Гідний результат. Але і матеріальна база в них на голову сильніше, ніж у нас. Зарплати в 2-3 рази вищі за наші.

Гравчині ГК "Реал" Миколаїв

- А щодо тренерів?

У «Дніпрянки» тренерський цех добре працює. Це важливо. Михайло Борисович Милославський – заслужений тренер. Тетяна Денисова – тренер воротарів, зараз дуже потужна в нас ця позиція. Катерина Кандибей допомагає мені, зараз от індивідуально із крайніми нашими працюємо, дівчата молоді. В цьому плані все добре вибудувано Михайлом Борисовичем  ще 45 років тому. Тобто молодь та система є, під це все ще б зацікавлену людину, яка б підтримувала фінансово. Тому що вже навіть у команд Вищої ліги, другого гандбольного дивізіону України, умови більш привабливі, ніж у «Дніпрянки». Але це стимулює ще більше працювати, тим паче з молодими завжди цікаво, тому що вони швидко прогресують.

-  Для спонсора, якщо він надає підтримку команді, також важливо і просувати свій продукт, чи то логотипи на формі, банери на майданчиках – будь що. І часто такі люди звертають увагу на більш популярні види спорту, той же футбол. Чим гандбол зараз може привабити потенційних меценатів?

- По перше, хочу сказати, що в Україні зараз будь-який спорт збитковий. Окрім, можливо, футболу, та й те, не усіх клубів. Простий приклад – гандбольний «Мотор» Запоріжжя. Бюджет команди, припустимо, приблизно 5 мільйонів євро. Який відсоток цих грошей вони повернуть? Якщо квитки на матч по 100 грн коштують. Цінник на гравцях не такий, як у футболі, щоб якісь кошти відбити з трансферів. Реклама підприємства? Ну яка реклама потрібна заводу, який продає авіаційні двигуни. Ми не НБА і не НХЛ, тут так просто кошти відбити не вийде.

Взагалі, команда – це не один спортсмен, команда – це бренд. Наш, наприклад, бренд – це місто Херсон. Ми представляли місто в Європі, про нас там чули. Тому, щодо спонсорів, тут мова не про прибуток, а скоріше про любов до свого міста, до спорту та бажання підтримати.

- А от зі спортивної точки зору? Наприклад, у футболі красиві комбінації, в баскетболі – ефектні кидки, хокей – це жорстка боротьба. А гандбол?

- Гандбол – дуже контактний вид спорту. Чим він відрізняється від футболу, наприклад, тут завжди забивають голи. Це подобається глядачеві. Зараз гандбол став швидким та динамічним. Він жорсткий та атлетичний.  Це глядач також любить. Багато з’явилося елементів з пляжного гандболу. Наприклад, вліти, коли або країній, або напівсередній влітає під накидання. Створення більшості 7 на 6, коли замість воротаря виходить польовий, а ворота залишаються порожніми – це ризиковано, але ефектно. Чоловічий по-своєму привабливий, але він більш простий, прямолінійний. Справа в тому, що традиції українського гандболу настільки сильні, що ми їх, дякувати Богові, досі розгубити не можемо.

- Наостанок. Чого б хотіли побажати аудиторії читачів?

- Хочу побажати передусім здоров’я. Щоб нікого не зачепила ця ситуація з пандемією. Також бажаю, щоб усі любителі спорту швидше повернулися на трибуни. Хочеться ще, щоб керівництво країні більше спорту приділяло уваги, повернулося обличчям. Бо спортсмени ж зараз все-таки одні з тих, хто прославляє нашу країну. Окрім кубків та медалей спортсмени є ще й прикладом для молоді. А це дуже важливо.

 

 Фото:

Facebook сторінка ГК "Дніпрянка".

Facebook сторінка Федерації гандболу України

Другие посты блога

Все посты