Роздуми на краю прірви... Частина перша. Сергій Стороженко

Мені довелося трохи відволікти Сергія Михайловича від справ, аби дізнатися його думки стосовно стану українського та харківського футболу. Добре, що робочий час давно вже закінчився, тому ми змогли повноцінно все обговорити.

Український футбол: чи можна починати панікувати? - Сергію Михайловичу, чи має український футбол майбутнє? Що треба робити, щоб запобігти його знищенню? Допоможе Андрій Павелко врятувати ситуацію?

- Я не можу сказати допоможе він чи ні, сподіваюсь що так. Єдине, що я знаю – треба діяти, негайно та рішуче. Свого часу було розроблено більше 20 пропозицій, що погоджувалися з тренерами, футбольними українськими, і не тільки, функціонерами, вболівальниками, але ніхто не хотів слухати - ані три роки тому, ані зараз. Про що можна казати, коли зараз знищується аматорський футбол і на рівному місці утворюються професійні клуби, які далекі від розуміння, що це таке - професіоналізація в футболі?  Вони намагаються зберегти професійний футбол на шкоду аматорському, не розуміючи, що це хибний шлях.

- В чому це виражається?

- У масовому створенні професійних клубів з аматорських, які за визначенням не можуть бути професійними. Вони не розуміють, що це помилковий шлях. Або розуміють, та не зважають на це. Проте в будь-якому разі такі дії заслуговують на похвалу, бо означають, що ці люди роблять хоч щось. Можна вважати, що це є шлях спроб та помилок. Головне – діяти. Так чи інакше, я прогнозую, що закінчиться це невдачею.

- Чому Ви так вважаєте?

- Ці методи вже неодноразово використовувались, коли в колгоспах на рівному місці створювали професійні клуби, на підприємствах з нестабільною економікою тощо. За півроку вони розпадалися, наносячи колосальний збиток репутації футболу.

- Ви завжди наполягали, що в чемпіонаті повинно бути 16 команд. Чи не вважаєте Ви, що такий чемпіонат буде виглядати слабким, в теперішніх умовах?

- А чому тоді не шість команд? Чи вісім? Треба говорити про інше: якщо не буде належної кількості команд в Прем’єр-Лізі, то вона не може носити таку назву. Навіть Вищою, з такою кількістю учасників, вона бути не має права. Це профанація та замилювання очей вболівальникам. На мій погляд, менша кількість команд призведе до недостатньої ігрової практики, не буде відповідати рівню змагань в Україні та рівню підготовки спортсменів для більш високих досягнень. Також, це недостатньо для належного формування та належної підготовки національної збірної. Я не хочу сказати, що в мене якийсь старий підхід, що в кожному обласному центрі повинна бути футбольна команда. Але 16 команд дають належну ігрову практику, «вікна» для ігор Збірної та ведучих клубів у розіграшах європейських кубків, час для відпочинку та динамічний цілісний і неперервний календар. Це найбільш прийнятний варіант для України. Так, клуби можуть програвати з рахунком 1:8 (бесіда відбулася після розгрому харківського «Металіста» донецьким «Шахтарем» з цим рахунком – тут і далі курсивом виділено примітки автора), але це гра. Треба розуміти, що в жодному тренувальному процесі неможливо досягнути прогресу, тільки в офіційному матчі. Саме тому я залишаюся прихильником 16 команд, 14 – вже є збитковою практикою, а 12 – зовсім ганьба для футболу України. Згадайте, декілька років тому з Першої ліги ніхто не бажав виходити до Прем’єр-Ліги (ПЛ) через іміджеві втрати.

- Що Ви маєте на увазі?

- В ПЛ було 4-5 дуже сильних команд за рахунок присутності легіонерів високої якості, тому команди з Першої ліги боялися програшу з різницею, умовно кажучи, в 6 чи 8 голів. Але, як показують нещодавні події, боялися даремно. Тому що справжній вболівальник буде підтримувати свій клуб у будь-якій ситуації, навіть при такому програші. Якщо говорити про Харків, тут були команди, які грали в нижчому дивізіоні та збирали 40 тисяч глядачів на гру. Тому шлях до серця вболівальника лежить через повну самовідданість та професіональний підхід. Можна програвати, але покидати поле з високо піднятою головою. А можна лише імітувати те, що має назву «футбол». Навіть далеко ходити не треба, варто лише взяти нещодавню гру харків’ян з «Шахтарем»: команда пропустила 8 голів, а головний тренер відпускає гравців на тиждень у відпустку. Чи це нормально? Тиждень відпустки означає, що всю підготовку (фізіологічну, психологічну) гравців треба починати з «нуля». Сильні клуби та збірні там, де граються два матчі на тиждень, перерва з другого дня на третій, з третього на четвертий. Це є тонус. І це підтверджено європейською практикою. Та, крім наведеного вище, повинні бути процеси управлінських рішень. Мабуть складних та дещо непопулярних, але рішучих.

- Які саме?

- Наприклад, можна тимчасово призупинити деякі положення системи ліцензування футбольних клубів, що не приймають участь в європейських турнірах. Ті, що там грають, повинні повністю відповідати системі атестації футбольних клубів в Україні, гармонізованої з системою європейського рівня. Для клубів, що не потрапляють до європейських турнірів, можна створити гнучку систему ліцензування, що дозволила б клубам вижити в цей нелегкий час. Але скорочувати кількість – це штучне рішення, яке вже мало місце в Україні. Я навіть більше можу сказати. Є рішення виконкомів ФФУ, котрими ці зміни визнані невірними зі спортивної точки зору. От і все.

- Коли ми зустрічалися років 6 тому, Ви розповідали про введення в шкільну програму «Уроків футболу». Зараз, наскільки мені відомо, цих уроків вже нема, принаймні в харківських школах. Чому так сталося?

- Це була дійсно гарна ініціатива з введення в шкільну програму додаткового уроку фізкультури в контексті навчання футбольним навичкам. Це дало великий поштовх соціальній та спортивній програмам, а Григорій Суркіс послідовно проводив цю програму в життя. Проводилася дуже серйозна робота всією федерацією футболу разом з Міністерством освіти і науки України. На жаль, зараз ця робота не ведеться. А коли до школи на урок приїздять якісь відомі футболісти та трохи граються з дітьми, то це не «Урок футболу», а профанація, оскільки він повинен бути для всіх та повсюдно на всій території країни. Ми мали кількість проведення «Уроку футболу» на рівні 76%. Дуже сильна була програма, оскільки, повторюся, вона мала сильний спортивний ефект та велике соціальне значення. Слідом за цим почали з’являтися майданчики зі штучним покриттям, наприклад. Але я маю змогу спостерігати в місті, в якому проживаю, та області, якою їжджу, що зараз нічого подібного до уроку нема. Футбол більше не несе освітню функцію, а соціальна й зовсім втрачена. Буває таке, що звертаєшся до деяких керівників з пропозицією збудувати майданчик, залучити дітей до футболу, отримуєш відповідь: «Це травматичний вид спорту, хай вони краще за комп’ютером в футбол грають, не настільки небезпечно».

- Обговорюючи стан українського футболу не можу не згадати питання, яке особисто мене дуже бентежить. Я маю на увазі нещодавній расистський скандал за участю «Карпат». Давно вже в Україні не було такого…

- Коли я працював у ФФУ, то очолював програму «10 кроків проти расизму». Якщо зараз відкрити сайт будь-якого клубу, чи буде там банер проти расизму? Сергій Михайлович при мені зайшов на сайти ФФУ та «Металіста». На обох банери були присутні, але вели в нікуди. При цьому, на сайті харківського клубу банер знаходиться в такому місці, що помітити його дуже важко. На сайті Прем’єр-Ліги банеру не було зовсім. Я особисто перевірив офіційні сайти всіх клубів, що грають зараз в ПЛ: без врахування згаданого «Металіста», банер «Разом проти расизму» був лише у дніпродзержинської «Сталі» та донецького «Шахтаря» з посиланням на керівництво і (яка іронія!) у львівських «Карпат», але без посилання, лише картинка. Коли виник скандал з расистським побиттям на стадіоні в Києві (подія сталася під час матчу 3-го туру Ліги Чемпіонів між київським «Динамо» та лондонським «Челсі» 20 жовтня 2015 року), одразу з’явилися банери, рекламні відеоролики. Але ж це реакція на подію, що вже відбулася! А повинна вестися системна робота, котра, на жаль, припинена. Ви ж бачили сайт «Металіста» - тільки банер, навіть посилання приводить на пусту сторінку. Про що ми говоримо? Ще раз скажу – це повинна бути серйозна робота: всередині клубу, серед вболівальників, на стадіоні та території біля нього, в засобах масової інформації. Але вона не ведеться. І потім раптом помічають, що є проблеми з расизмом. Футболок та біжучого рядка під час матчу недостатньо. Подивіться футбольні програми, хоч в одній з них є банер проти расизму? Розумієте, в Україні нема соціальної основи для расизму, ксенофобії та нацизму. Але це може отримати розвиток в будь-яку хвилину, тому треба проводити роботу, щоб це попередити. При чому стосується це не тільки клубів, де грають легіонери, але й кожного клубу в Україні: професійного та аматорського, жіночого та чоловічого, дитячого та дорослого. Коли востаннє співробітники регіональних федерацій відвідували клуби та розповідали дітям про рівність, про необхідні дії в боротьбі з расизмом, ксенофобією, договірними матчами, на сам кінець? Звісно, що боротися з порушенням легше, бо знаєш, хто його скоїв. Якщо ми торкнулися теми «Карпат», то все закінчилося виступами Дячука-Ставицького та інших робітників клуба. А що далі? Вказали на людей, назвали прізвища. Але ж ці люди в них на зарплаті. Тобто реакція, фактично, дорівнювала нулю.

Збірна - Що робити з національною збірною? Чи не призведе скорочення кількості клубів до погіршення якості гри головної команди країни? Може, час знову повернутися до питання натуралізації?

- Це знову ж таки штучне рішення проблеми. Ми не маємо своїх гравців, давайте запрошувати футболістів приймати громадянство України?

- Але це може стати тимчасовим заходом, щоб не втратити розвиток…

- Згадайте які скандали були навколо Марко Девіча, коли перевіряли його вступ до громадянства, а чи вірно було оформлено його заяву… І все це тільки нервувало: самого футболіста, збірну, клуб.

- А тепер говорять вже про Тайсона…

- (після невеликої паузи) Якщо він забажає стати громадянином України, то йому треба, в першу чергу, думати про громадянство, а не про збірну. До речі, в директивах УЄФА та ФІФА йдеться саме про це: людина повинна прийняти рішення про громадянство в соціальному плані, а не спортивному. Інакше, це підриває відносини держави та спортсмена. Елементи якогось шахрайства…

- Також є невдоволення деяких вболівальників стосовно присутності Тимощука в збірній.

- Він повинен бути в національній команді, бо виконує дуже важливу спортивну функцію, тому я рекомендую залишити його і Фоменка М.І. в спокої.

- Тоді наступне моє питання про шанси нашої збірної на ЄВРО-2016.

- Чомусь у свідомості футбольних функціонерів є така думка, що збірна України може виграти Чемпіонат Європи. Свого часу Мирону Богдановичу Маркевичу надсилали на підпис контракт, в якому він повинен був взяти зобов’язання виграти ЄВРО-2012. А я тоді керівництву ФФУ казав, що наша команда з групи не вийде. З мене сміялись, казали, що я не розуміюся на футболі. Ми всі пам’ятаємо, що було в результаті. Якби не талант і майстерність Андрія Шевченка, все було б зовсім сумно. Ми повинні зрозуміти, що наш чемпіонат не має високого рівня, тому в ньому не можуть бути виховані футболісти європейського класу. А якщо нема таких футболістів, то шансів перемогти на Чемпіонаті Європи теж нема. Тільки велика майстерність і тренерський талант Михайла Івановича Фоменка, який це розуміє та діє, враховуючи суперників України, може привести збірну до більш-менш значимого результату. На жаль, наша національна команда об’єктивно не може стабільно обігравати збірну Німеччини чи іншу збірну з топ-країн. І це не відсутність патріотизму чи віри в збірну, це реальне та глибоке оцінювання команди. Ми повинні це зрозуміти. Не можна вимагати того, що не може бути зроблено.

- Може, нам потрібно шукати тренера, який не був футболістом? Наприклад, як Жозе Моуріньйо?

- Навіщо нам закордонні приклади, коли в нас є своя історія. Ми чудово знаємо, що більшість видатних тренерів, наприклад Фоменко М.І., були колись видатними футболістами. Але були й такі, що ніколи не грали. Наприклад, Віктор Олександрович Маслов, що приводив київське «Динамо» та московське «Торпедо» до золотих медалей.

- Зараз багато розмов щодо призначення головним тренером збірної Андрія Шевченка. Що Ви думаєте з приводу цього?

- На це питання важко відповісти. Щоб стати тренером, ним треба бути. Якщо Андрій Миколайович Шевченко десь попрацював тренером, досяг особистого, не командного, успіху в розумінні того, що таке тренерський хліб, то чому ні. Він може стати гарним тренером, бо є обдарованою, розвинутою людиною. Я глибоко поважаю Андрія Шевченка та бажаю йому перемог, звичайно, але зараз я ще не бачу фундаменту, щоб таке могло статися. Ви вважаєте, що він повинен очолювати збірну? Не певен.

- Особисто мені хочеться бачити на чолі збірної Мирона Маркевича.

- Цей склад федерації футболу України ніколи не наступить собі на горлянку. І ніколи не призначить вільного в судженнях тренера, яким є Мирон Богданович. Ми вже проходили таке одного разу. Любителі футболу пам’ятають, як це починалось минулого разу з Мироном Маркевичем, що тоді відбувалось та чим все це закінчилось.

- Шкода…

- Звісно. При ньому збірна грала чудово. Він привернув до лав команди Зозулю, Коноплянку, розкрив багатьох футболістів, змінивши їхню позицію на полі.

Футбол в умовах бойових дій - Продовжуючи тему збірної, хочеться дізнатися Вашу думку стосовно скандалу з Селезньовим. З початку конфронтації грати в Росію поїхали більше десятка футболістів, в тому числі Євген Зубейко, що зараз захищає кольори харківського клубу. Чи варто вважати це (не дуже хочеться вживати це слово) зрадою?

- Я вважаю, що якби Селезньов був потрібний збірній, то його б викликали. На мою думку, виїзд футболіста в країну, що веде неоголошену війну з нашої країною, є особистою справою кожного. Це більш моральне питання. Всім своїм опонентам Селезньов відповів, як міг. А життя вже покаже, чи прийме його відповідь футбольна спільнота. Я нікого не хочу засуджувати та підозрювати. Але глибоко в душі мені цей від’їзд неприємний.

- Саме через Росію? Якби він поїхав до іншої країни…

- … цього осаду не було б. Я не розумію, як деякі керівники відвозять дітей на турніри в Росію, як футболісти можуть туди їхати. Може, вони просто нікому не потрібні в Україні чи середніх європейських клубах? А там їх беруть тільки через український паспорт? Не знаю. Але на душі залишається великий осад від цього. І мені дуже шкода, що Селезньов таке зробив.

- Також цікавим стає питання «реабілітації» гравців, що брали участь в турнірах так званих ЛНР та ДНР. Відносно нещодавно в ЗМІ з’явився лист президента ПФЛ Сергія Макарова, в якому він пропонує «пробачити» таким гравцям.

- Це територія України. Людина в межах цієї території може сама обирати, де грати. Й шукати саме в цьому питанні політику, на мій погляд, нерозумно.

  - Але деякі з них фотографувалися з прапорами самопроголошених держав…

  - Я вважаю, що жодна адекватна людина на тлі цих прапорів фотографуватися не буде. І такій людині в нашому футбольному середовищі місця нема. Продовження незабаром...

- See more at: http://andrekriv.blogspot.com/2016/04/blog-post_19.html#sthash.HxUaU3va.dpuf

Этот пост опубликован в блоге на Tribuna.com. Присоединяйтесь к крупнейшему сообществу спортивных болельщиков!
Другие посты блога
Мысли дилетанта
+10
Популярные комментарии
crazyking
0
Дякую. Ніяк не можу подружитися з цим блогом)))
Ответ на комментарий Виталий Старенький
чуть оформление подправил
Виталий Старенький
0
чуть оформление подправил
Написать комментарий
Loading...
Реклама 18+