Tribuna/Футбол/Блоги/Beograd – gori!/Звіт з матчу «Динамо»:«Баварія»

Звіт з матчу «Динамо»:«Баварія»

Коротко про емоції після походу на гру Ліги Чемпіонів

Блог — Beograd – gori!
Автор — Ігор87
25 ноября 2021, 16:04
22
Звіт з матчу «Динамо»:«Баварія»

Квитки на футбол від Трибуни стали приємною несподіванкою. Вже бозна-скільки вештаюся на цьому сайті, але ніколи не перемагав у тутешніх турнірах. Була плашка в профіль, бейсбольна бита, захисна маска від Підгрушної, а в худі за сертифікат Світоліної миле діло ходити на рибу. Проте ніколи не вигравав саме блогерського змагання. Змирився. Аж тут – цілих два квитки на Лігу Чемпіонів.

Футбольні справи не викликають у мене глобальних емоцій. Певно, це в мене вікове – «Що отой ваш Тете, он Воробей з Зубовим справді давали життя!». Коли проводили анкетування задротів Трибуни, то серед запитань «Скільки разів на день заходите на наш сайт?», «О котрій годині дня?», «Який ваш пароль до Привату24?», також питали – «Оцініть за шкалою від одного до десяти, на скільки для вас важливі новини про спорт?». Нехай мене простять новинарі, благородні каторжани-подвижники цього закутка – на четвірку максимум. На тому боці екрану заблищала скупа сльоза інтерв’юера. Та як інакше? Якщо Мудрику дадуть Золотий м’яч, моє життя сильно не зміниться – хіба красноградські будуть вимахуватися перед карлівськими в електричці до Полтави.

Дилема постала ще та – обирати між матчами «Шахтаря» та «Динамо». В усіх інших випадках обрав би «кротів», проте вилізли свої «але». Динамо грало 23 листопада, а «Шахтар» аж через тиждень. Погоди ліпшими точно не стали б. Перші грали проти мюнхенської «Баварії», а другі проти тираспольського «Шерифа». Вернидуб, звісно ж, молодець, та заманити когось до пари на стадіон в рази легше німцями, ніж молдаванами. Izvini, mајstоrе Darijo.

Для знайомої це був перший похід на стадіон в житті, не хотілося робити його останнім. У нас взагалі дивні стосунки, починаючи хоча б з того, як записані одне в одного у телефонах – «Андріївна» та «Петрович».

Ми дуже різні. Вона пише дисертацію про моду Львова 30-х, а для мене ще та задача знайти цілу пару шкарпеток. Вона самотужки може поміняти крани на воду чи покласти плитку у ванній. За останні пару років єдина господарська річ, яку я зробив у хаті – поміняв люстру. Мене довбонуло струмом але впорався. Прикрутити світильник щільно під стелю не вийшло, тому він так і висить на кабелеві, як необрізана пуповина. Її телефон забитий контактами азербайджанців і молдаван з секондів Києва та знайомих дизайнерок. Мене ж з днем народження вітає хіба чат-бот tabletki.ua.

Це просто дружба, не більше. Її чоловік в курсі нашого спілкування, похід на футбол того вечора благословив особисто. Попервах про всяк випадок говорив йому, що я – заступник голови ЛГБТ-осередку на Електронмаші. Для авторитетності показував фото з корпоративів Трибуни, видаючи їх за осередкові сейшени. Логотип так взагалі ж підходить ідеально. Нехай вибачить мене недавній ювіляр, але керівником мого вигаданого осередку веселкових ковбоїв Кільцевої я називав початківця-ютубера Олександра, що воює з УАФ (от зараз одразу від обох прилетить же).

Не пам’ятаю, коли і за яких обставин ми познайомилися. Ці зустрічі відбуваються раз на місяць-два. Не більше. Якщо перетинаємося частіше, то неодмінно починаємо страшно бісити одне одного. Наприклад, вона починає розказувати про свого прадіда-львів’янина, що в Першу світову війну воював за Австро-Угорщину в Хорватії. Ясна річ, що проти сербів.

Ця дивна дружба потрібна тільки для того, щоб кожен з нас завжди мав компанію для участі у якомусь необхідному для себе треші – полюванні на злодія який вкрав у телефон або ж писанні звіту з чемпіонату по пляжному футболу для конкурсу Трибуни. Так свого часу потрапив у самісіньке горнило битви на «Дружби народів», куди привезли стокові шуби з Нідерландів. Коли знайома відбила свою обраницю, то одразу почала її обнімати і пристрасно шепотіти: «Моя малишка, тепер нікому тебе не віддам». Блін, людині вже за тридцять, працює в крутій пафосній фірмі – ти ж серйозна цьоця. Дала шубі власне ім’я –Жанна. Я відзначив, що Жанна це колоритно, але ж вона «голландка». Колегіальним рішенням назвали її Жанна Ван дер Варт.

Ми прийшли на НСК о сьомій з копійками і почали оглядати околиці. Падав перший сніг, було красиво. Потім знайома надовго пропала в жіночому туалеті. Виявилося, фоткала стики труб і розводку кабелів – їй то для чогось треба. Ну, ок. Інстаграм бемкнув сповіщенням про новий пост Романа Бебеха, де він посміхаючись чи то як Інокентій Бест, чи то як Декстер, стояв на фоні поля. Пішли на свої місця.

Того вечора хотів подивитися на двох людей: Мюллера та Левандовскі. Думаю, зрозуміло, чому – гравець ще Тієї Баварії (Рібері–Міро–Швайнштайгер) та топовий топ поза Тими двома. Коли Роберт забив через себе, і його розтріпані в повітрі шнурівки полетіли по спортивних пабліках всього світу, знайома запитала:

– Хто забив? Він німець?

– Левандовскі, поляк він.

– Дожилися, – кинула розчаровано, – вже якась Левандівка нам забиває.

Її серце того вечора підкорив Лерой Сане. Точніше, його зачіска. Щоразу, коли той пробігав флангом повз наші місця, вона фотографувала його. Потім видала десятихвилинну тираду про те, як же це красиво і складно – щодня робити таку ондуляцію на голові. Що таке «ондуляція» – гадки не маю.

– Ой, хто це такі, в помаранчевих фартушках?

– Стюарди, стежать щоб на поле ніхто не вибіг.

– А чого он ті четверо біля поля стрибають як жабенята?

– Це запасні Динамо, розминаються.

– Правильно, нехай добре стрибають. З такою грою Суркіс їм грошей не дасть.

Запасні Динамо справді скидалася на жабенят – з під величезних пуховиків стирчали тонкі лапки, якими вони активно махали в повітрі. Далі пішли жарти за 200:

– А це хто?

– Мюллер.

–А Штирліц вийде?

Парою рядів нижче сидів авторитетний мужчина в кепці та шкірянці з шикарним хутряним коміром. Знайома побачила в ньому конкурента, і від безсилля назвала Ондатрою – Жанна Ван дер Варт відпочивала вдома від поневірянь секондами, тож її володарка в чисту програвала конкуренцію на секторі. З горя почала нити, що їй уже тридцять, і «літа на зиму повернули». Переключаю розмову, щоб відволікти від зажури:

– Та ти глянь на Луческу. Вже другий тайм, а він все на ногах стоїть. І це у сімдесят шість років.

– Негайно кинь у цього випендрьожника своїм цитрамоном!

Мабуть, саме тому ми частіше, ніж раз на місяць, з нею і не спілкуємося.

П.С. Трибуно, данке за квитки.

Другие посты блога

Регбі проти апартеїду
1 января 2022, 14:40
19
Контейнер для сміття
25 декабря 2021, 16:05
22
Все посты