На далеких островах

Як стверджують деякі історики, в шостому столітті японські самураї та знать на дозвіллі не тільки робили харакірі та писали вірші про "садок вишневий коло хати". Вони грали у "кемарі", гру яка віддалено нагадує нам футбол. Кажуть, що навіть сам принц Тенді Тенно, замість того щоб як будь-який добропорядний середньовічний принц тихенько фігачити своїх старших братів і дядечок по татовій лінії, був ще тим "кемарістом".

Сучасний футбол на японські острови "підвезли" з подачі невтомних британців. У 1873 році капітан флоту її величності Дуглас по лише йому відомій забаганці навчив курсантів токійської військово-морської академії нової гри. Футбол аборигенам сподобався. В нього грали скрізь: в школах, універах... Та шо там казати – він стає обов’язковою програмою для усіх уроків фізкультури. 1904 року у Йокогамі відбудеться щось на подобі першого міжнародного матчу – іноземці, що жили у Японії проти майбутніх сухомлинських з токійського педагогічного. Ось так, офіцер військово-морських сил став фігурантом такої японської історії. Не вын один. Ще ж є лейтенант Франклін Бенджамін Пінкертон, офіцер все тих же воєнно-морських сил, що підбивав клинці до Чіо-Чіо-Сан. "Сакури білий цвіт, хвилює серця рю..."

Станеться Порт-Артур, після взяття якого у правителів остров’ян остаточно зірве дах і країна майже на півстоліття перетвориться головного мілітарного віджималу Східної Азії. Закінчиться все сумно, а до футболу ясна річ в ці за малим 50 років особливого діла нікому не буде. А от вже після Другої світової гра почне переживати справжній бум. За своєю природою він нагадуватиме такий собі заспокійливий духмяний відвар з собачої кропиви для стримування розчарованих і вимушених існувати у повоєнних злиднях японців. Схема виглядала так. При підприємствах масово створювалися команди з робітників. Ті команди рубалися у аматорських турнірах одна з одною начебто наповнюючись від того духом конкуренції. Програш стимулював працювати ще краще, а виграш ставав хорошою рекламою шефу. Проте це все було аматорство. Крок же на вищий рівень відбувся лише після створення офіційного чемпіонату "Джей ліги" у 1993 році. Нині під її крилом 28 команд, прекрасні стадіони, старіючі і не дуже зоряні легіонери і повні трибуни вболівальників.

Довелося відкопати цілу спільноту присвячену японському чемпіонату на навколишніх просторах. Паблік сам по собі не надто популярний судячи з невеликого числа учасників, але досить активний в плані інформативності. І оригінальний. Коментуючи, до прикладу, недавню безславну поразку "самураїв" від ОАЕ по пенальті в Кубку Азії, адміни не зробили собі банального сепуку, а посипали голови попелом стилізованого віршика:

Але це зараз "Джей ліга" вся так чудесна і яскрава. Цьому своєму стану передував тривалий і невідомий шлях обтяжений економічною кризою "луснутої мильної бульки" яку переживала країна. Та японці не були б японцями якби ефектно не долали труднощі усім на зло. Часом здається, що вони навмисно створені для цього – дратувати свою впертістю всих неяпонців.

Про неяпонців. Грати у футбол до "Джей ліги" їдуть ветернисті зірки з заходу, і нікому не відомі молоді південноамериканці зі сходу. Ну або ветеранста південноамериканська зірка зі сходу – Артур Антуніс Коїмбра, він же Зіко. Але головна ставка все одно робиться на своїх. З тренерами складніше. Найбільш успішний клуб "Касіву" весь час тренують одні бразильці. Заїздив на острови свого часу і Арсен Венгер. Може це японці навчили його там стоїчно тримати удар і не виказувати емоцій ? (Пуховик не рахується коли шо)

До речі, про вміння тримати удар. У міжнародних збірних справах японці спочатку отримували багато і дуже багато. І на Олімпійських іграх і на Чемпіонатах світу. Найбільше відгребли у Франції 1998-го. Особливою сторінкою для японців стоїть звісно ж Чемпіонат світу 2002, де вони були господарями на пару з корейцями. Більш ніж мільярд людей – одна шоста населення планети – спостерігали фінальний матч турніру на стадіоні Йокогами. Ясна річ команди «самураїв» там не було – сиділи по перукарнях роблячи хвостики як у Бекхема. Хоча з групи вони вийшли, при тому з першого місця, "підставивши" в’єтнамців обігравши команду РФ – після поразки Москвою прокотилася низка погромів і під гарячу руку потрапили ні в чому не винні ресторанчики в’єтів…

Не втішаючи себе ілюзіями, "самураї" з самого початку не надто вірили в те, що вдасться щось там таки здобути. Але свою слабкість, як на мене, вони перетворили в плюс. Великий жирний плюс:

От одного з боку наче й визнали, що у футбол грають не дуже. Але разом з цим показали як шанують традиції і що  гостя завжди будуть вітати і підтримувати.

Цікава все таки це тема – японський футбольний сапорт. На російських сайтах знайшов пару статей про нього. Особливо зачепило ось це, в одній з них: "Конечно, вопрос о том, что является ли японский язык таким уж красивым, очень спорен, ведь у каждого свои предпочтения на этот счет. Кто-то считает, что самым красивым певчим языком является украинский. Тем не менее, украинские фанаты не смогли себя так показать, как сделали это японцы, исполняя потрясающие песни у себя на трибунах". Ну от що за народ. Наче і похвалили і під*бнули одночасно. Хоча співають японці дійсно достойно:

В 2005 році Японія офіційно заявила про завершення війни, що тривала довгих сто років. Війна йшла з … Чорногорією. Справа в тому, що в 1904 црногорські четники підв’язалися воювати за Російську імперію з японцями. Допомога та була невеликою – один загін бійців. Коли ж підписували Портсмутський мир, про цю невеличку балканську країну банально забули, а потім вже не особливо і згадували. Отак от і «воювали» майже 100 років. Після 102-го року "війни" і зі здобуттям чорногорцями незалежності японці ініціювали примирення. Сторони сходили до нотаріуса, підписали якісь там папери і все належним чином оформили. Але був ще один крок. Перший свій офіційний матч збірна Чорногорії зіграла саме з "самураями".  

П.С. Що тут скажеш. Світ такий як є - навіть футбол приплітають до політики. Світ, часом, дурний. "Світ маленький. Що Токіо, що Самбір...одно ліцо". (с)