Карлівка і футбол

Містечко Карлівка з десятьма тисячами населення умовно поділяється на дві частини – південну та північну.  З першої фактично зародилося сучасне місто. У тутешній церкві вінчався Панас Мирний, місцевих на два роки раніше ніж по всій імперії звільнили з кріпацтва і саме тут бігав малий Микола Підгорний якого в часи Брєжнєва називали фактичним керівником СРСР. До неї входять мажорний Центр, найнаселеніша "Мрія", горбисті Верхні та Нижні Камінці, майже запустілий Поділ, населена чоткімі тіпочкамі Довгалівка, загублена в тумані Шева, загадковий Зоряний (всі його вулиці названо по пісні Антонова – Виноградна, Абрикосова, Вишнева і т.д.), Колгосп та КГБ. Точніше КЕГБ – Карлівська експедиція глибокого буріння. Південці вважаються більш інтелігентними і освіченими. Вони затятіше  печуться про власну кар’єру, читають більше книжок, а у минулі часи активно прагнули вступити партії.

Корені протистояння

Північна ж Карлівка постала у 50-х з диких робітничих поселень навколо трьох новозбудованих заводів – механічного, цукрового та спиртового. Раніше місцина називалася Микитівка, на честь неважко здогадатися кого. Відповідно тутешнім районам давали назви у дусі того часу – Гурама (де знаходиться найбільший у Карлівці будинок з п’ятьма під’їздами який усі звуть "Титанік"), Спиртозавод та Цукрозавод. Місцеві, як правило, тямковитий пролетаріат, який з звичайнісінької "Яви" запросто складе вам дельтаплан. Вони не надто прагнуть просуватися щаблями ієрархії більш думаючи про наповнення власного дворища, вважаючи вершиною можливої статусності повний рот золотих зубів.

Географічно на півночі розташована Солона Балка, де страшно недолюблюють чужинців. Байдуже хто це - торгові комівояжери Ейвон чи натхненні баптисти. Тому їх важко з впевненістю віднести до півдня чи півночі. Зате тут з древніх часів знаходиться найвідоміша у містечку точка з прийому металобрухту.

Північ і південь умовно поділяються по лінії «Кореї». Насправді, це всього лише вулиця імені Коцюбинського. Проте тутешнім бабусям складно було вимовляти усі літери прізвища великого письменника тож вони говорили спрощено. Назва «Корея» сподобалася, тож незабаром прижилася і стала практично канонічною у буденному вжитку. У 1957 році північ і південь адміністративно об’єднають і Карлівка офіційно набуде статусу міста. Проте внутрішня відокремленість залишиться. Жителі півночі їдучи на базар часто кажуть, що їдуть "у город" принципово підкреслюючи свою відособленість, а на півдні все північніше від "Кореї" зневажливо називають "сахзаводом" нетолерантно не бажаючи запам’ятовувати назви тамтешніх районів.

Раніше південь та північ часто влаштовували справжні війни між собою – сотня на сотню виходила з штахетами і кастетами. Найбільші активісти боялися потикатися на чужу територію, бо запросто могли отримати там трубою по голові. Але час йшов, і з десятиліттями напруга спала. Заводи в обох частинах міста порізали на металобрухт і доросле населення потроху потяглося на заробітки (за минулорічними даними облстату у районі зафіксовано наменші зарплати по Полтавській області) забувши про свій локальний націоналізм. Нині, одним з небагатьох прикладів з’ясування стосунків між антагоністами залишився футбол.

"І гримнув грім"

В Карлівці люблять спорт. На півночі є тенісний корт, три стадіони, а взимку тутешні кохаються у хокейних зарубах на чотирьох ставках. Південці більше віддані баскетболу, волейболу та боксу - тут знаходиться чотири з п’яти шкіл міста, СПТУ і спортзала машинобудівного заводу, тож наявно вдосталь потрібних майданчиків. Футбольний же стадіон тут лише один. Проте південь завжди виграє статусом, адже саме тут у всі часи знаходилися головні адміністративні будівлі – райком/мерія,  міліція/поліція, ощадкаса/відділення банків, пошта і т.д. Тому їхній стадіон завжди вважався головним у місті і саме тутешні спортивні бонзи формували футбольну збірну району для ігр на область, не зважаючи які спортивні таланти не сяяли на півночі.

Футбольним клубом у Карлівці завжди вважалась по суті збірна району, або навіть лише самого міста - про села району тут згадують як байстрюків у заповіті. Ця команда з два десятки разів змінювала назву, щоправда трофеїв від цього їй не додалося. Збірна Карлівки ніколи не ставала чемпіонами славної Полтавської області. "Колгоспник" лише у 1954 році брав бронзу. А після ребрендінгу у 1959-му "Аванград" награв на срібло, надававши лящів миргородському "Динамо". Аборигени до сих пір ладні розбити опоненту пику якщо той у розмові категорично не погоджується, що основну роль у тих зоряних командах грали саме геніальні гравці півдня/півночі (в залежності звідки родом ваш абориген-співбесідник).

В 70-80-х дербі міста стало справжньою подією. Заради цього переносили на цілий день тематичну лекцію про тюремні страждання Луїса Корвалана і отримували на горіхи з обкому чи відкладали жнива цукрового буряка і потім на морозі видовбувати його з замерзлої землі кайлом. Так, коли приїздили ветерани київського "Динамо" то було круто, цей шабаш фетишизму завжди знаходився поза конкуренцією. Але в такому разі подією №2 всього року однозначно вважалося дербі. Як правило, команду північників набирали з невтомних трударів спиртозаводу, а південці делегували сумлінних робітників з машинобудівного. Перемога над  суперником у цій дуелі вважалася справою честі. Можна програти якимось селюкам з району, заїжджим футбольним геніям з харківського Краснограду, базеливщанському "Газовику" (там працювала купа карлівських з КЕГБ, тож злити своє начальство ніхто зайвий раз не хотів) та вимагалося вмерти, але виграти дербі.

Містом ходить оповита туманом часу байка про один з таких матчів. Грали на стадіоні спиртозаводу. Господарі напередодні не розрахували з дегустацією молодої бражки на роботі і явно перебували не у формі. Суперник витворяв що хотів, а з достойною відповіддю відверто не клеїлося. Мяч летів аби куди - то в Галичий ліс, то прямо до ставка. Круглий снаряд був лише один, тож в цей час всі чекали віднайдення пропажі щоб екзекуція продовжувалася. Гра не йшла. Південці впевнено вели 0-5. На сцену вийшов бригадир Леонідович зі спиртозаводу. Він грав правого вінгбека але не міг самотужки стримати атаки суперника - колєжани ледь ходили з явними ознаками алкоотруєння. Леонідович ніколи не брав участі у тих пиятиках хоча чудово про них знав. Він дивився на це крізь пальці, бо і без праць С'юзен Хетфілд інтуітивно усвідомлював благодатну роль алкоголю для тімбілдінгу. В перерві, коли його команда напівмертва лежала біля воріт бригадир сказав наче сам до себе але так щоб чули всі: "Ех, невезе так невезе сьогодні. Якщо цим козлам програємо то, хлопці, точно поставлю лічильники на чани з брагою".

У другому таймі північ було не впізнати. Вони билися як берсерки. Комірник Жора вперше за всю історію заводу забив хет-трик, правда злі язики твердять - один м'яч був з пенальті. Він ледь стояв на ногах але все-одно йшов в атаку чи біг шукати круглого до лісу. За п'ять хвилин до кінця гри рахунок був 7-7. Північ з'юрмилася у власній штрафній приречено кволо відбиваючись від розлючих південців маючи дві червоних картки. Все натякало на те, що вдруге розіграється сценарій першої битви при Бул-Рані коли після геройського прориву бравих бійців Ірвіна Макдауела все ж вщент розбили конфедерати. В цій складній ситуації, з потенційно катастрофічними соціо-культурними для всієї трудової громади півночі наслідками, комірник Жора впав на мяча, своїми знатними золотими зубами котрим заздрила уся бригада прокусив шкіряну обшивку, добрався до беззахисного тіла каучукової камери...околиці струсонув звук пострілу. Камера луснула. Над Галичим лісом в повітря стурбовано знялися тамтешні ворони. Всі завмерли, дивлячись як Жору підкинуло на метр і той гепнувся на траву як орегонська секвоя під сокирою лісоруба. Гру вирішили припинити, сторони погодился на нічию. Жора отримав тиждень лікарняного і райлікарня ще ніколи не мала таких витрат медицинського спирту за місяць. Проте вартість м'яча таки вирахували з його зарплати. Лічильники того року так і не поставили.

Карти, гроші, Полтава-2

Пару років тому, південці почали діяти за схемою шейхів з "Манчестер Сіті" і в буквальному сенсі вирішили купити собі команду. Так і сталося. Ясна річ, ціна питання оповита таємницями, але одного чудового дня від імені Карлівки почав виступати дубль "Ворскли". Полтава лише за 50 кілометрів, тож переїзди не становили особливої проблеми. Вони продовжували тренуватися у Полтаві, але на ігри приїздили до Карлівки. Північ, безперечно, безпомічно глузувала з південців за таку безславну політику, але чого там лукавити - заздрила. Друга ліга це невимовно круто для райцентру. Вони ще й Зав'ялова тренером покликали. Плани будувалися грандіозні, хотіли навіть спробувати вийти до першої ліги. 

Починалося все добре. Голасо "Шахтарю-3" обговорювали не один тиждень. На автобусних зупинках, в парках і на базарі. Зійшлося все - і красивий гол, і, який-не-який але "Шахтар". Хлопцю передрікали фантастичне майбутнє роздумуючи куди зможе піти невдаха Хедіра після того як Петришин витіснить його з основи "Реалу". А чому б і не говорити, якщо навіть на футбол.уа писали: "Среди юных новобранцев Карловки явно выделялся 19-летний Петришин – центрхав с неплохими задатками, обладающий неплохим пасом и ударом".

Проте весною команда посипалася і зрештою фінішувала аж чотирнадцятою. Так,  вони перемагали "Гірник-Спорт" з тоді ще не Горішніх Плавнів, свердловський "Шахтар", та сотворили ефектні 4-0 над "Славутичем". Але цього виявилося замало. Після 1-6 від "Сталі" у команді немов щось надломиться. Навіть отой один гол Карлівки "Сталь" заб'є сама собі. Зав'ялов зрештою піде. Про підвищення в осяжному майбутньому вже не могло бути й мови. Ентузіазм до вкладання грошей зник і проект тихенько згорнули. Мотивація власників - основоутворююча річ. Наприклад, зараз у чемпіонаті області фестивалить "Олімпія" із села Савинці - мама голова колгоспу дає гроші на команду сина, щоб той нарешті перестав вештатися клубами. І таки діє, команда чинний чемпіон і син у справі. В Карлівці ж з футболом вочевидь зав'язали на довго.

Коли на Донбасі почалася, то в Карлівці якийсь час грала "Сталь" проте місцеві на той футбол ходили слабо. Сяк-так зараз проводять чемпіонат району, але в ньому підняли голову села. Карлівський південь та північ впали у безпросвітну футбольну летаргію. Все перевернулося до навпаки.

Карлі..к

На в’їзді до міста, якраз по середині "Кореї", одного разу встановили величезні літери "КАРЛІВКА". Їх робили на машинобудівному та механічному заводах – підприємствах з двох різних частин міста. Це мало бути першим, що прочитають гості. Мала бути візитівка міста яка демонструвала б його заможність і віру у своє світле майбутнє. Кажуть, тоді вийшли справді добротні літери майстерно виконані з хорошої нержавійки які навіть на певний час примирили ворогуючих суперників у обопільних гордощах за спільно зроблену справу.

Та до тих злощасних літер придивився один чоловік, зоряний час зі збору металобрухту котрого почнеться у 90-х. Звісно, він спочатку навіть не дивився на літеру "І" – надто легка і містила непристойно мало металу. Літери "К" теж не подобалися, адже видавалися вкрай не зручними для транспортування, лише по одній штуці за раз. Ідеально підходили літери "В" і "А", бо ті мали отвори. Просунувши до них руки можна було "одягнути" по літері на кожне плече. "Навантажившись" таким чином мужчина крадькома почимчикував в сторону рідної Солоної Балки. Проте коли повернувся назад, побачив мотоцикл патрульних. Багатообіцяюча в плані заготівлі нержавійки ніч раптово завершилася.

Сороміцьке "КАРЛІ…К…" простояло ще десь з тиждень, доки його від гріха подалі не замінили на суцільний бетонний напис