«Працьовитість — ось мій лайфхак успіху». Різатдінова відповіла на запитання дітей та батьків
Анна Різатдінова, відома українська гімнастка, поспілкувалась онлайн з дітьми соціально-спортивної школи Фонду «Реал» Мадрид та розказала, як переживає карантин та підтримує фізичну форму, про автобіографічну книгу, власну школу, найулюбленіші футбольні клуби та інвестиції в себе.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі «Художня гімнастика», в якому зовсім нещодавно почали з’являтися круті інтерв’ю.
Тут Анна Різатдінова, відома українська гімнастка, поспілкувалась з дітьми соціально-спортивної школи Фонду «Реал» Мадрид та розказала, як переживає карантин та підтримує фізичну форму, про автобіографічну книгу, власну школу, найулюбленіші футбольні клуби та інвестиції в себе. Підписуйтесь, ставте плюси та коментуйте.
***
Перед початком зустрічі ми розповіли спортсменці про заклад: «Наша школа сьогодні є однією з кращих шкіл Європи, адже ми являємося представниками фонду «Реал» Мадрид. Це соціально-спортивна школа для діток абсолютно для різних соціальних верств населення. І сьогодні маємо такі три локації – це Тернопіль, Хмельницький та Ірпінь.
Діти дуже чекали на вашу зустріч. Скажу вам чесно, що вони і їх батьки написали багато запитань. Їм буде цікаво дізнатися про вас, тому що сьогодні ви така постать визначна. Одразу і після Олімпійських ігор, і після «Танців з зірками» уваги стало ще більше до вашої персони».
«Гімнастика – це армія, але я в ній вижила, ще й пережила всіх»
– Чи дотримуєтесь карантину?
– Звичайно. Дисципліна важлива для всіх, тому потрібно розуміти сьогоднішню ситуацію і дотримуватись її. Перший день мені було вкрай тяжко, як для спортсмена, який з п’яти років звик знаходитися на зборах з 9-ї ранку до 8-ї вечора на тренуваннях чи на змаганнях. Ми вдома практично не знаходилися.
Для спортсмена – це катастрофа. І не буває колишніх спортсменів. Спортсмен – це вже у крові, це в твоєму генетичному фонді. Тому мені було складно. Десь лише на 2-3 день я зрозуміла, що є ця ситуація і потрібно якось з нею справлятися.
– Тренуєтесь вдома?
– Причому зі своїм малюком. У мене є хлопчик, йому 2,5 рочки, його звати Рома.
Почала готувати, перебрала всі речі, потім почала вивчати мови, які я ще не знала. Перечитувала книги, тому що на них у мене ніколи не вистачало часу. Настільки активна була, що виходила на всі прямі ефіри, на які можна було. На цьому тижні у мене трошки вже спустошення.
Можна перевірити активність мого інстаграму. Вона знизилась, тому що я зрозуміла, що я віддаю людям, а однаково через екрани не поповнюю собі енергетику. Я всім все роздавала, роздавала, роздавала і в результаті відчула, що в мене взагалі немає сили і є одне бажання – лежати. Потім думаю, ні, Аню, це не про тебе, ти спортсменка, ти не повинна лежати.
– Більш 10 років пішло, щоб загартувати в собі таку спортсменку. Сьогодні, щоб ви розуміли, з нами на зв’язку вихованці нашої школи – це діти від 6 до 17 років. Для них це зараз можливо переломний момент, ключовий. Розкажіть, як все починалось? Що було найважчим?
– Взагалі у мене все починалось дуже невтішно. Моя історія унікальна тим, що ніхто з самого початку, дивлячись на мене, не прогнозував, що я стану чемпіонкою. Тому що я була звичайною повненькою дитиною в 5 років. У мене не було даних, які потрібні для художньої гімнастики. У мене не було великої розтяжки, великої гнучкості, підйому стоп, як у балерини, тобто нічим особливим не володіла.
Мені просто подобалось танцювати, тому мене батьки й віддали на гімнастику. Мама була тренером, але вона об’єктивно розуміла, щоб стати зіркою у нашому виді спорту, потрібно володіти ідеальними параметрами, модельними зовнішніми даними. Коли я з Сімферополя приїхала до Києва до збірної, я бачила, як стоять всі дівчата на підбір, ноги від вух, лебедині шиї. Відразу подивишся і скажеш: «З неї скоріш за все вийде олімпійська чемпіонка».
Але потроху, по крупинці… Єдина велика і вагома якість, яка відокремлювала мене від всіх красунь – це працьовитість. Я була фанатиком художньої гімнастики.
– Хто це вселяв в вас?
– Мій тато. Батьки зіграли дуже важливу роль в моєму житті. Мама, звичайно, вона ж тренер. Там по-іншому ніяк. Потрібно працювати краще всіх, ти повинна тримати марку, ти – дочка тренера. Тато по життю мені завжди говорив: «У Різатдінових просто так ніколи нічого не буває, просто так ми нічого не отримуємо, ми повинні трудитися. Це девіз нашої сім’ї».
Він мене відправляв у Київ з таким напуттям: «Ти повинна приходити до зали першою, а йти останньою. Неділя – вихідний, а ти однаково приходиш до зали. Ти залишаєшся в залі перепрацьовувати. Всі виконують прогони, а ти іди на ноги надінь вантажі. Постійно перестрибуй через себе. Лише з такою віддачею ти досягнеш чогось».
Важливо вмотивувати дитину. Тато мені пояснив: «Зрозумій, знайомство з хлопцями, дискотеки, прогулянки в парку, кіно – це все воно в тебе буде і після закінчення твоєї спортивної кар’єри. Тобто це буде і в 25, і в 30, і в 70, якщо захочеш. А гімнастика дуже коротка. Життя гімнастки – з 5 до 20 років». Наш вид спорту все молодше і молодше. Зараз є 15 років. У 25 вже ніхто не почне займатися гімнастикою.
Це мені засіло в голову. Я їхала до Києва з чітким розумінням. У мене був чіткий перебір, у мене не було подруг. Я сама самовіддано на це пішла. Я вселила собі, що я сюди приїхала не дружити, жіночої дружби не буває, всі суперниці, я як на війну приїхала. Я приїхала з чіткою установкою, що не буду гуляти, не буду палити, пити, навіть з хлопчиками знайомитись не буду.
У мене була чітко поставлена мета – стати першим номером збірної команди України. За це, звісно, треба дякувати моєму татові.
– Та це як в армії!
– Так, це армія, але я в ній вижила, ще й пережила всіх. Так вийшло. На моїх очах всі красуні з модельною зовнішністю відсіювались. В цій армії виживання всі відсіювались, тому що при ідеальній красі не вистачало цього духу, цього стрижню, тому що недарма школу Дерюгіних зрівнюють зі школою Лобановського.
Це та радянська школа, де інколи батіг переважує пряник. І місцями бувають доволі жорсткі моменти. Мабуть, без цього і не отримати олімпійську медаль. Але та людина, яка все витримує, вона дійсно зі сталевими нервами та залізним характером.
– Це була така любов до гімнастики, чи це просто був один з видів спорту, яким можна було займатися і він би дав результати? Якби ви пішли, наприклад, в бальні танці, ви теж би стали чемпіонкою завдяки своїй наполегливості?
– Можливо, якби мене віддали на бальні танці, у мене б така ж була пристрасть. Насправді, мама – тренер з гімнастики, тому ми і спробували цей вид спорту. Плюс все було зручно. В Симферополі була школа через дорогу, зала. Тобто якось все було поруч. Всіх все влаштовувало. А там ніхто не робив ставки, що з мене взагалі щось вийде. Спочатку ніхто навіть не думав, що я потраплю до збірної України.
– Ставки, що ви будете спортсменкою, в принципі ніхто не розглядав?
– Ні, я просто шалено любила танцювати, як і багато діток. На Новий рік вмикається музика чи концерт по телевізору йде. І завжди вибігала на центр, мені родичі, батьки аплодували і я танцювала. Потім мені зробили стрічечку з дерева, з ящика. Спочатку у мене був бант, а не стрічка. І я з цією стрічечкою танцювала і було море щастя та задоволення.
Батьки, ґрунтуючись, що мені подобаються рух і танець, віддали мене до школи гімнастики. Хоча думали щодо балету, тому що в дитячому садочку мене примітили з пітерської балетної школи. Запропонували перейти в балет. Я дякую своїм батькам, що цього не сталося. В такому віці мене побоялися туди віддати. Тому що балет я би точно не витримала.
Мені на гімнастиці часом було сумно. Я не уявляю, що було б на балеті. Стояти цілодобово біля станку – для мене це взагалі було б смерті подібне.
– Скільки годин в день ви займалися?
– Спорт – це не легко. Потрібно розділяти початковий дитячий і вже професійний олімпійський спорт. Це дві абсолютно різні речі. Звичайно, на початковій стадії я закликаю всіх в нашій країні займатися спортом, тому що це і здоров’я, і дисципліна, і характер. У дитини вже з маленького віку формуються цінності: вміння спілкуватися у колективі, відчуття себе у команді. Один за всіх і всі за одного. Формуються дуже важливі риси характеру, правильні якості для дитини. У звичайній школі вона їх не отримає. Потрібно займатися саме спортом.
Професійний спорт – окрема історія. І чи захочу віддати у професійний спорт навіть свою дитину – це велике питання, тому що я знаю з чим доведеться зіткнутися. Це повна самопожертва. Ти потрібен себе відгородити від усього, якщо хочеш здобути якихось результатів. Розуміла, що мене не вистачить на відносини і на сім’ю, і на спорт. Я просто не зможу, тому я повністю закрилась від усього, поставила перед собою ціль – олімпійська медаль. І я чітко до неї йшла.
Іноді було вкрай тяжко: були зриви на психологічному рівні, тому що окрім спорту у тебе не має ніякої розваги. Приїжджали батьки, тому що їм телефонували Дерюгіни: «Ваша донька не хоче приходити до зали. А чому ваша донька не хоче ходити до зали? Тому що у неї на ментальному рівні гімнастика вже набридла». Мені було 20 років і були такі моменти, коли прокидаєшся і просто нічого не хочеш, хоча в тебе є ціль, і ти працьовита.
Та все ж потрібно балансувати – інколи розважатися, іншим чимось цікавитись, сходити в кіно, погуляти з друзями. Це дуже важливо! Я була зациклена лише на спорті і це мені в якийсь момент завадило.
– Яку увагу приділяли харчуванню? Тому що зараз питання дієтології та харчування дуже актуальне. Коли ви займалися, цьому також таку пристальну увагу приділяли?
–У нас не було дієтолога. Коли я тренувалася, ви б бачили, чим взагалі ми харчувалися. Зараз вже стільки інформації про харчування: яка повинна бути дієта, особливо у спортсмена , який постійно в напрузі знаходиться.
Я спочатку жила в Києві у спортивному інтернаті на Лісовій. Ми їздили на метро з Лісової до Хрещатика – там у нас знаходилась зала. Ось ми йдемо по дорозі з метро – багато ларьків різних. Ми заходимо в цей ларьок і беремо каву у стіках, йогурт, шоколадку. Це був наш обід. Зазвичай гімнастки не встигають на вечерю в інтернат, тому що вона була чи о 7-й, чи о 6-й, а ми зазвичай приїжджали додому біля 8–9. Тобто, що змогли, що встигали те й їли. Ніхто за нами не слідкував, і це звичайно великий мінус. Але зараз все змінюється.
«Зрозуміла, що кожна з нас однаково змагається за статус першого номеру команди. Яка може бути відкрита, відверта дружба?»
– Як ви встигали навчатися? Хто цьому сприяв?
– Мене примушував тато. Він, мені здається, боявся в якийсь момент, що я оберу спортивний шлях. Звісно, мама була за спорт. А тато боявся цього, тому що він розумів, що великий спорт – це відмова від навчання. Так прийнято думати.
Є такий стереотип, що всі спортсмени тупі, не навчені, без освіти, з ними навіть поговорити особливо ні про що. І мій тато так думав. Так, книги тяжко поєднувати з тренуваннями. Але коли у тебе є мотивація, а попереду ЗНО, ти проти волі відкриваєш книги між тренуваннями, ти проходиш всі тести для себе і розумієш на якому ти рівні. І від однієї думки, що ти не зможеш не здати тести, ти вже налаштований, у тобі чемпіонський дух. Як це не здати тест, програти, не вступити? Взагалі краще вмерти, напевно.
І ти починаєш вчитись, ти приходиш після тренування і відкриваєш підручники. Я наймала репетитора, і ми займались. Репетитор ходив до мене о 9-й. І ось скільки я ще могла зрозуміти, ми займались. Навіть у літаку відкриваєш підручники. Так, це тяжко. Але у нас не було такого, що ми взагалі не вчилися. Ми однаково повинні були здавати всі іспити, всі предмети. А як ви готуєтесь до цих іспитів, це ваша справа.
– Чи часто було таке відчуття, що хочеться просто все покинути?
– Дуже часто. Сильно була зациклена на результатах і більше не відволікалась ні на що. Це перший момент.
По-друге, гімнастки працюють взагалі без відпусток. Ми як завелись 3 січня, що кнопочку «off» натиснули тільки 30 грудня, коли нас розпускали. Ми все літо працювали, тому що кожен рік у нас у вересні чемпіонат світу.
І якраз влітку, коли всі нормальні люди можуть дозволити собі тижневу відпустку, у нас найспекотніша підготовка. У нас не було такого, щоб на тиждень можна поїхати полежати, на сонечку погрітися. Якщо так подумати, мені вже страшно стає. Із року в рік ти знаходишся в одному й тому самому приміщенні з тими самим людьми. Програми змінюються, музика змінюється, вправи змінюються, але в принципі кожен день одне й те саме. І на ґрунті цього виникає зрив.
– Ви говорили, що себе налаштували. І що дружби між жінками не існує. Чи змінили свою думку?
– Так, змінила. У справжню дружбу я на 80% вірю. Але в спорті тяжко дружити. Всі люди різні. Хтось ставиться до цього простіше. З мого виду спорту я зрозуміла, що кожна з нас однаково змагається за статус першого номеру команди. Яка може бути відкрита, відверта дружба?
– Якби не спортсменкою, то ким би ви стали?
– Мені здається, що я б пішла у бальні танці. Там теж дуже тяжко. Я не з чуток це знаю, але однаково не доходить до такої жорсткості, як у художній гімнастиці. Я складно себе уявляю в кабінеті юристом чи бухгалтером. Мені здається, у мене б була активна діяльність.
«Шалено вдячна Ірині Іванівні Дерюгіній. Якби в моєму житті не було її, я би не досягла таких результатів»
– Чи готувались ви до Олімпіади в Токіо?
– Ні. Я заздалегідь знала, що, наймовірніше, Олімпіада в Ріо буде для мене останньою.
Це була друга Олімпіада в моєму житті. Перша була в Лондоні. Там я стала десятою почесною фіналісткою Олімпійських ігор. Але я розуміла, що це не далеко той результат, про який я мріяла. Тому після Лондону хотіла завершити свою кар’єру. Тренери хвалять, відмічають, що гарно працюєш у залі, але результату немає. Коли двері не відчиняються, перша думка, яка в тебе в голові: «Мабуть, це просто не моя справа».
І якраз в той переломний момент з’явилась Іріша. Мені потрібно було дуже мало. Мені потрібна була та людина, яка повірить у мене. Вона повірила в мене і сказала: «Почекай. Куди тобі завершувати? Ти ще взагалі нічого не зробила». Я на неї дивлюсь: «Як нічого не зробила? Я вже 14 років працюю, залишаюсь у залі, у неділю приходжу до зали, а толку нуль. Я 10, 18 місця займаю. Вона каже: «Значить, ти не правильно працювала. Ти працювала, як якийсь солдат: чим більше, тим краще, і на цьому все. Ти неправильно фокусувалась». Вона повністю змінила мою методику тренувань, моє бачення тренувань. Ми стали працювати не на кількість, а на якість тренувань. Вона внесла більше позитиву в мій тренувальний процес, вона повірила в мене.
В той момент мене примушувати не потрібно було. Просто потрібно було таке плече. Зараз я розумію, що істинний тренер – це не людина, яка стоїть і постійно пилить. А саме та людина, яка виявляється для спортсмена другом, наставником, коли спортсмен настільки відкритий зі своїм тренером, що може підійти і сказати не боячись: «Мені страшно». Я можу про це сказати – у мене з’явилася комунікація з тренером з приходом Іріши. У мене так було з Альбіною Миколаївною. І це добре, коли у тебе контакт з тренером налагоджений. Це сила.
Я шалено вдячна Ірині Іванівні Дерюгіній. Якби в моєму житті не було її, я би не досягла таких результатів. Тому що я завойовувала її кожен божий день. Це ж на скільки вона мене заохочувала! У мене була мета – сподобатись Ірині Іванівні. Щоб вона взяла мене на майданчик і почала працювати зі мною.
Завдяки їй я тренувалася за межами своїх можливостей, тому що я не концентрувалася на своїй втомі, я очима постійно шукала її і хотіла щоб вона мене похвалила. Завдяки цьому я перепрацьовувала кожен день, що в кінці дня ставало доля мене величезним плюсиком.
Навіть було образливо для дитячої психіки, коли мене не оцінювали чи не брали на майданчик, але вона в мене випрацювала такий характер, що до неї у мене залишилась одна подяка.
– Яка медаль для вас найважливіша?
– Звичайно ж, Олімпійськи ігри – це найцінніша медаль. Вона дуже тяжко далася. Вона довгоочікувана, як дитина через 9 місяців.
– Що відчували в той момент коли вам цю медаль вручали?
– Стовідсотковий пік щастя. Ти не відчуваєш п’єдесталу під собою, ти нічого не відчуваєш, ти просто летиш. Я пам’ятаю, у мене очі постійно дивилися вгору. Я просто дякувала богу, що все склалося. Тому в нашому виді спорту немає фінальних вправ, у нас розігрується одна медаль в багатоборстві. Розуміла, що шанс є лише сьогодні. Якщо сьогодні не вийде, значить завтра не буде. Все! Чекай ще чотири роки.
Це тиснуло морально. У мене навіть міміка не працювала. Я була в такому стані, що страшно, як щось не вийде. Коли зрозуміла, що я стала медалісткою, буле повне спустошення, я залишила все на майданчику. Розумієш, що в тебе абсолютно чиста совість і саме за це тебе нагородили.
«Проект «Танці з зірками» відчинив мені двері, завдяки йому я змогла розповісти свою спортивну історію»
– Ви фіналістка проекту «Танці з зірками». Ви там могли показати свою харизму, свій настрій свою жіночність, змогли продемонструвати свої спортивні вміння. А що було найважче?
– Я вдячна проекту «Танці з зірками», тому що завдяки йому я змогла розповісти свою спортивну історію. На жаль, спортсмени в нашій країні не настільки популярні, тому дякую, що існують такі шоу, які дивиться вся країна, у яких шалені рейтинги. І людина за три місяці стає відомою.
Звичайно, це парадокс, що люди з ім’ям, призери Олімпійских ігор, повинні завойовувати собі популярність додатково на шоу. Але це реальність у нашій країні, і я з цим змагаюся.
Вдячна цьому проекту, бо він відчинив мені двері. У мене з’явилась своя аудиторія, про мене дізнались люди. Вони почали розрізняти художню гімнастику від спортивної. Як мінімум. Люди дізналися, що в цьому році повинна була бути Олімпіада. Навіть один з ефірів присвятили Олімпійским Іграм. Про мене дізнався світ шоу-бізнесу і мене стали всюди запрошувати. Мій рівень популярності виростає дуже швидко.
Якщо порівняти з моделлю в США, це ненормально, тому що там ти – призер Олімпійських ігор, чемпіон світу – це тобі вже квиток на все життя. Американці навіть роблять грінкарту для призерів Олімпійских ігор. Там шоу-бізнес на рівні спорту, а у нас ще прірва. Ми змагаємося з цим. Дуже тяжко дається і в плані маркетингу, і в плані реклами, і в плані популярності, але тим не менш не зупиняюся.
– Чи плануєте ви відкрити свою школу?
– Після Олімпіади спортсмен знаходиться на краю прірви. Це правда, тому що спортсмен не розуміє, що йому робити далі. Все своє життя він був тільки у своєму виді спорту і не виходив за ці межі. А тут перед нами відкривається абсолютно новий світ і ти не розумієш, ти не пристосований, тому що все робили за тебе. Твоя задача була виходити і захищати Батьківщину.
Це дуже тяжкий період, дуже багато спортсменів губляться, про багатьох взагалі забувають і вони не можуть себе знайти. Багато в депресії. У мене, слава богу, такого не було. Я три роки присвятила майстер-класам. Я їздила по всьому світу, поки не зрозуміла, що вже переросла цей етап в своєму житті, вже хочу чогось іншого, хочу відкрити свою школу.
В цьому році за два тижні до початку карантину я запустила свою студію. Вона знаходиться в «Мануфактурі». Там ми почали тренувати діток зовсім маленьких – 3-4 роки. Є ще одна малеча – 1,5 роки в памперсах. Все суто для початківців. Дуже багато дівчаток прийшло 11-14 років, які вже щось вміють. Я всіх відправила додому, тому що там у нас займаються лише початківці. У вересні я планувала запустити свою школу вже більш на професійному рівні.
До карантину шукала приміщення, тому що для художньої гімнастики потрібна стеля 6 метрів, майданчик – килим 13х13. Я запалилася ідеєю у вересні відкрити велику школу Ганни Різатдінової. Поки що мої перегляди зупинилися та вірю, що вони скоро продовжуться.
– Чи є амбіції виховати олімпійську чемпіонку?
– Таких амбіцій немає. Можете вірити, можете ні. У мене є бажання створити гарні умови для гімнасток і високий рівень підготовки. Сервіс та професіоналізм тренера. Чого у нас, на жаль, немає. У нас є збірна команда України, безпосередньо школа Дерюгіних – це вершина, це топ-рівень, фабрика зірок, коли дитина туди приходить, вона віддається своїй справі і з неї виходить чемпіонка.
Далі є багато питань, тому я й хотіла створити класний сервіс з умовами, з камерами, щоб батьки могли спостерігати за тренувальним процесом. Створити всі умови у своїй школі, яких, можливо, навіть мені десь не вистачало.
«Якщо у вас немає витривалості, як було у мене, та ви працьовиті, ви будете бігати і ви станете витривалими»
– У вас є татуювання?
– Так. (із символікою Олімпійських ігор – прим.) Мені здається, що всі спортсмени так роблять, тому що олімпійська медаль така важлива в житті кожного спортсмена.
Ми так довго до цього йдемо, що коли ми завойовуємо медаль, це відмітка в нашому житті. Я пишаюся тим, що я спортсменка. Не розумію тих спортсменів, які про спорт говорять тільки негативне. Що це травми, що це хвороби, що це зіпсована психіка, що це постійний депресняк. Так, це присутнє.
Я не кажу, що в спорті все гладко та м’яко. Та спорт дав мені стільки можливостей в житті, що по всьому світу я їжджу і мені тиснуть руку та захоплюються. За рахунок спорту ти записав своє ім’я в історію. Пишаюся тим, що я спортсменка. Я хочу щоб люди знали, що я брала участь в Олімпійський іграх.
– Це після Ріо чи після Лондону?
– Після Ріо. Я пам’ятаю, запитала у Олі Харлан, де вона робила тату. За її рекомендацією пішла і зробила собі також.
– Ви згадали про травми. Яка найсерйозніша травма?
– Ви знаєте, мені дуже не зручно про це говорити, але у мене не було особливо травм. Я не беру переломи. Для спортсмена травма – це перелом. В мене були забої, розтягнення зв’язки. Та я обійшлась без переломів, без менісків, без операцій. Пощастило мені.
– Чи хотіли б ви колись написати книгу про художню гімнастику?
– Вона вже написана. Ми зараз повинні були віддавати її у друк. Книга називається «Роман зі спортом». Це наглядний посібник, який повинен бути у всіх гімнасток, у всіх тренерів, а також їх батьків. Тому що дуже багато питань у соцмережах до мене приходять не від дітей, а від батьків, від тренерів.
Яку роль грає мама, тато у вихованні дитини? Що він повинен розповідати дитині? Чи можна вже з 3 років запитувати, чи буде моя донька Олімпійскою чемпіонкою? Взагалі, які розмови повинні бути у сім’ї? Я в своїй книзі описала все це.
Там такі факти, там навіть записи з особистого щоденнику, мої думки при підготовці до Олімпійських ігор. Зараз ми її перекладаємо українською мовою. І по завершенню карантину віддаємо її в друк, а там уже справа часу.
Я про себе книгу написала. Я не чекала, щоб хтось її про мене написав.
– Які у вас хороші якості, а які негативні?
– Я добра людина і занадто правильна. В мені батьки це виховали. І я розумію, що в справжньому реальному світі ця моя правильність не завжди доречна. Наш світ вже спотворений, і потрібно підлаштовуватись під його правила. Я думала, що всі навколо святі, всі такі добрі, а часто це буває не так.
– Світ притягує до вас хороших людей?
– Так. Але я, якщо чесно, якось погано розбираюся в людях. Інтуїція до людей погано у мене спрацьовує. Я всім довіряю, всім вірю чи навпаки нікому не відкриваюсь. Такі у мене крайнощі.
Я дуже багато думаю, все через себе перероблюю. Я інколи мріяла бути пофігісткою, але це в силу мого гороскопу. Я рак, мені присутнє все через себе пропускати. Якщо якась тема мене буде хвилювати, я можу її виношувати, обдумувати цілими тижнями. Якщо я погано вчинила, я не можу про це забути. Мені тяжко з цим жити.
– Як стати успішною спортсменкою? 5 ваших лайфхаків.
– Працьовитість – ось усі мої лайфхаки. Якщо у вас буде працьовитість і немає розтяжки, ви розтягнетесь, тому що ви будете розтягуватися вдома кожен ранок. Якщо у вас немає витривалості, як було у мене, та ви працьовиті, ви будете бігати і ви станете витривалими. За рахунок працьовитості можна розвинути будь-яку якість.
Якими ви б не володіли якостями, без працьовитості – запитайте в будь-якого співака, актора, ведучого – нічого не буде.
«Реал» та «Барселона» – це два клуби, які просто one love»
– Хто є Вашим найголовнішим мотиватором і де берете мотивацію?
– Мене по життю якось багато людей мотивувало. Я взагалі часто кимось надихаюсь. Коли була спортсменкою, мене надихали всі спортсмени.
Я подивилась фільм «Роналду», і мене просто захопило, як він тренується. Одна з найбагатших людей нашої планети, і він вдягає свинець на ноги і качає свої м’язи, коли, здавалося, там вже все перекачено. Ось як віддається своїй справі! Потім я прочитала книгу про Мессі. Мене вразила його історія. Майкл Джексон, як він віддавався своїй справі.
Мене постійно хтось надихав. В основному це були спортсмени. Я надихалась багатьма фігуристками. Для мене спортсмени, які досягли звершень не завдяки, а всупереч – це взагалі неперевершені люди. Сьогодні мене надихають сильні жінки. В основному вони стають сильними, тому що у нихз виникли якісь негаразди в житті, але вони змогли побороти себе.
Мене дуже мотивують книги, фільми знову ж таки. Наприклад, прочитала книгу «Радикальне пробачення» – всіх пробачила. Зараз є стільки надихаючих фактів, теорій, як ви можете себе змінити. Зараз, на карантині, саме час інвестиції в себе.
– Чи зустрічалися ви з відомими футболістами Європи?
– На побачення не ходила. Дуже часто я відвідувала футбольні матчі. Звісно, дві улюблені мої футбольні команди – збірна України і «Динамо». Я їх зараз не беру, тому що це поза конкуренцією.
«Реал» Мадрид і «Барселона» – це два клуби, які просто one love. Ти приходиш, наприклад, як дівчина, та отримуєш естетичне задоволення. По-друге, звичайно, спостерігаю за грою. Я до футболу, чесно скажу, завжди була байдужа до того моменту, як я потрапила на стадіон і побачила гру своїми очима.
– Ще одна мотиваційна підсумкова промова для всіх наших дітей, щоб вони ще більше повірили в себе, щоб вони не опускали руки і розуміли наскільки спорт важливий, корисний, і що це справді круто.
– Друзі, займайтеся спортом, не лякайтеся, не думайте, що спорт – це тільки травми, це тільки розчарованість, це тільки біль. Ні! В житті набагато більше таких розчарувань і якихось травм. Бути спортсменом – це почесно і престижно. І я вірю, що в один прекрасний день в нашій країні спортсмени дійсно по-справжньому стануть героями країни.
Статус спортсмена, факт, що у вас є можливість записати своє ім’я в історію, вам не дасть жодна з професій. Спорт виховує справжніх самодостатніх, самореалізованих людей. Особливо для дівчат вкрай важливо самореалізуватися. Я зустрічаю стільки людей 30, 35 років, які не можуть себе знайти в житті. Вони не знають, чого вони хочуть, чим їм зайнятися. Спорт з найменшого віку вже вам дає професію, і це – не лише тренерська діяльність.
Напишіть свою історію, почніть її писати вже з завтрашнього дня – навіть вдома. Станьте рекордсменом у своєму виді спорту, зробіть щось таке, щоб світ про вас заговорив. Кожен з нас унікальний і у кожного свої неповторні можливості. Потрібно в себе повірити і по-справжньому цього захотіти, закохатися в свій вид спорту. Я бажаю кожному з вас знайти найулюбленіший для вас вид спорту.
Фото: Mark Kolbe/Getty Images, федерація художньої гімнастики України, «Танці з зірками», «Динамо»
