У поул-позиції перед смертю

Останній уїк-енд серпня. Легендарна Спа-Франкоршам. На календарі черговий етап Формули-1. Але цього разу він не почнеться з домінування Хемілтона і Мерседеса, битвою Ферстаппена і Боттаса за срібло особистого рейтингу та Макларен, Рейсинг Поінт, Рено й Феррарі за бронзу Кубка Конструкторів. У цей день все по-іншому. Всі згадують Антуана Юбера, який загинув тут рівно рік тому.

«Спа — моя улюблена траса, і я завжди приїжджав сюди з чудовими спогадами про мою першу перемогу... Цього року все по-іншому. Як тільки я ступив на трек, у мене почали виникати ці образи, які повернулися в мій розум, і речі, які я не хочу приймати або щосили намагаюся прийняти...Я був з ним після Будапешта, обідав з ним. Ми розділили приємний момент з його дівчиною і ще одним другом ввечері після Будапешта. Це був останній раз, коли я його бачив... Він був одним з перших, хто надіслав мені повідомлення, коли Ред Булл вирішив повернути мене в Торо Россо. І так, мені просто дуже важко змиритися з тим, що його більше немає з нами... Я б ніколи не домігся того, що зробив, якби не ріс разом з ним...» (П'єр Гаслі)

Ця втрата відчутна для кожного з присутніх. З них не було нікого, хто не знав би молодого Юбера. Але для Гаслі Юбер був більше, ніж просто колега. Вони були сусідами по кімнаті та дружили з часів, коли вчилися в школі Французької федерації автоспорту для дітей у віці від 13 до 18 років. У цей день він приніс квіти своєму другові, що загинув на одному з найулюбленіших треків Гаслі. А через тиждень в Монці він виграє своє перше гран-прі в дорослій формулі.

Нам уболівальникам завжди хочеться більше видовищ та ефектних обгонів. Але кожен з таких моментів на швидкості близько 300 км/год є величезним ризиком для того, хто в боліді. Так, кожен пілот йде на цей ризик усвідомлено, та розуміючи ризик, при найменшій можливості намагатиметься обійти суперника, щоб отримати кубок переможця, титул чемпіона або стати легендою.

Згадаймо, наприклад, Йохена Риндта, загиблого у Монці 50 років тому. Відмовляючись від крил й зменшивши опір повітря, він прагнув збільшити швидкість. Залишатися конкурентним цілком об'єктивне бажання для кожного. У такі моменти ніхто не замислюється про погіршення керованості та ризик для життя. Він став чемпіоном, виправдавши свій ризик. Але чи так важливий цей посмертний титул для його дружини, що отримала його замість Йохена? Для того, щоб зрозуміти це досить подивитися в очі матері Юбера.

Наступним прикладом, на який слід звернути увагу, є Жиль Вільньов. Він вигравав перегони не частіше, ніж потрапляв в аварії, сходи та небезпечні ситуації. Про його агресивний стиль управління ходять легенди. Чого варта тільки його дуель з Рене Арну. За певних обставин така історія могла закінчитися загибеллю учасників епізоду, але для них у цей момент було важливо інше.

«...Ми намагалися обійти один одного на гальмуванні й розгонах, постійно стикалися один з одним, але не тому, що хотіли виштовхнути суперника з траси. Це була боротьба двох за друге місце, які не намагалися грати брудно, а вимушено стикалися через бажання бути першими...» (Жиль Вільньов)

«...Ви знаєте, ганятися так можна тільки з тим, кому ти повністю довіряєш, і такі люди нечасто трапляються. Так, він обіграв мене, та ще й у Франції, але мене це не засмучує... » (Рене Арну)

У день смерті, під час гран-прі Бельгії, Жиль відігравав відставання в 0,115 секунди від напарника по команді. Бажання бути першим змушувало Вільньова дотискати максимум зі свого боліда і ризикувати в поворотах. В одному з таких поворотів, зачепивши заднє колесо автомобіля Йохена Масси, Вільньов отримав смертельний перелом хребта в результаті жахливої аварії.

 «Чорний гран-прі» Сан-Марино в 1994-му почався з серйозної аварії Рубенса Баррікелло, яка змусила Айртона Сенну заявити на весь світ про необхідність переглянути систему безпеки пілотів. Сенні вдалося зібрати гонщиків в робочу групу, яка повинна була зайнятися розробкою заходів. Того дня на віражі Вільньова розбився австрієць Роланд Ратценбергер. Сена планував присвятити свою перемогу загиблому колезі. У гонці на гран-прі Сан-Марино в кишені Сенни був австрійський прапор.

«...Коли я прагну до перемоги, я завжди знаходжу в собі ще трохи більше, знову і знову. Але в цьому є суперечність: коли ти стаєш швидкий як ніколи, то відчуваєш себе неймовірно крихким і вразливим, тому що за частку секунди все це може зникнути. І дві ці крайності, доповнюючи одна одну, допомагають пізнати себе, все глибше і глибше...» (Айртон Сенна)

"...Безсумнівно, Сенна — геній. Але це означає, що життєвий баланс в ньому сильно зміщений в одну зі сторін. Він так сильно розвинув свої навички, що часто знаходиться за межею. Це небезпечний знак... "» (Мартін Брандл про Сенну)

Так, Сенна не був зразковим пілотом в питанні безпеки та чесної гри. Досить часто він йшов в небезпечні стики й провокував сходи партнерів. Деякі навіть вважали, що бразилець робить це навмисно, бажаючи перемогти. Але були випадки, коли Сенна допомагав іншим пілотам ціною власного життя або перемоги в перегонах. Серед причин загибелі Сени називають колесо, яке вдарило пілота по голові, недостатньо прогріті шини, що стали причиною поганого зчеплення з трасою, і несправність кермового управління, колонка якого була штучно подовжена.

Ще одна історія, яка досі хвилює шанувальників автоперегонів, це таємнича загибель Джима Кларка в Хоккенхаймринзі. Деякі навіть вважають його смерть вбивством. Болід, на якому загинув Кларк збирав його близький друг Колін Чепмен. Можна довго дискутувати про те, чи знав Кларк про ці несправності, коли стояв на стартовій решітці, наскільки сильно вони вплинули на болід в тому повороті в лісі та чи винен сам Кларк у власній загибелі. Від тоді залишився тільки пам'ятний хрест на місці загибелі.

«...Я мав честь бути частиною тієї епохи й другом Джима Кларка, і був таким же спустошеним, як і багато хто, коли він загинув. Його автомобіль мав несправності задньої підвіски, на жаль, це одне з частих місць зламу блискучого, але недостатньо міцного боліда Лотус тих часів…»

"...Після аварії покотилися чутки про проблему з шиною. Інженери компанії Firestone показали мені шини з автомобіля Кларка. Вони не були спущеними, але були потертості, які говорили про те, що автомобіль понесло в сторону після зламання в підвісці. Джимі мав би шанс врятувати ситуацію з проколом або з дефляцією, але злам в підвісці був набагато складнішим випадком, що не давало йому контролювати автомобіль…»

"...Я думаю, що ті з нас, хто був у спорті в той час, хто знав про подробиці загибелі Джима Кларка, напевно, мовчали з поваги до таланту Коліна Чепмена як дизайнера. Великий Джим Кларк був Чемпену як син. Я впевнений, що Чепмен знав причину аварії, але був при цьому публічно засуджений за крихкість конструкції. Все це було занадто емоційно для того, щоб Колін це міг перенести…»

(з листа Фреда Грембела журналу ON TRACK про загибель Джима Кларка)

Можна згадати загибель Манфреда Вінкельхока, що помінявся зі своїм партером на чемпіонаті світу серед спортивних автомобілів Budweiser GT 1000 km, Алана Стейсі та Кріса Брістоу, що розбилися з різницею в 5 кіл практично на одному і тому ж місці гран-прі Бельгії 1960 року. Та жахливу аварію молодого Жюля Бьянкі, який змусив власною смертю переглянути правила знаходження евакуаторів на трасі та ввести систему віртуальної машини безпеки.

Пілоти часто гинуть під час тестових заїздів, коли механіки тільки створюють болід. Одними з них були Брюс Макларен, який загинув тестуючи свій болід або Марія де Вільота, що ризикнула продовжити тестувати болід з несправним зчепленням при повороті кермового колеса на максимальний кут. Їх смерті, а також смерті багатьох інших тестувальників, часто залишаються за кадром. Але їх внесок у безпеку перегонів неможливо оцінити.

Більш ніж півстолітня історія Формули насичена трагічними епізодами. Кількість смертельних аварій на етапах гран-прі, інших серій і тестових заїздів значно зменшилася. Але навіть сучасні технології не здатні захистити від випадковості. Головною небезпекою будь-якої гонки залишається швидкість. Неможливо передбачити, що може статися за сусіднім поворотом як для боліда Юбера, так і для боліда Соммера, який загинув першим на етапах формули на початку 50-х.

Яким би не були системи та правила безпеки, скільки б не сперечалися цінителі формули про необхідність закритих кабін пілотів, нам уболівальникам завжди буде хотітися видовищ, ефектних обгонів і боротьби на фінішній прямій. Кожен пілот завжди буде ризикувати в повороті і йди до кінця в стику з суперником. Така суть. Кожен раз після страшних аварій і сліз весь гоночний світ буде говорити про небезпеку професії й безглуздість таких жертв. Але вже на наступному гран-прі все буде як раніше.

Яка цінність перемоги та титулу ціною в життя? Складне питання. Для кожного свої пріоритети. Для пілота, для нас глядачів, для гоночних інженерів, для босів Формули-1 або для сім'ї й близьких того, кого згадували тут на трасі Спа-Франкоршам в останні вихідні серпня. Одні перегони принесуть пілоту першу перемогу, інші заберуть кращого друга. В одній хитрість інженерів принесе титул, а в іншій призведе до страшної аварії. Сьогодні рідні та близькі радіють кубку, а завтра будуть тримати шолом і згадувати, що саме вони привели свого сина на трек і подарували йому перший автомобіль. А ми, вболівальники, давайте будемо пам'ятати кожного, хто не доїхав до фінішу та цінити монету, яку доводиться платити пілотам у момент кожного ефектного обгону або яскравої перемоги.

У статті використані матеріали: formula1.com, twitter.com/f1, RAI Television, flickr.com, Lothar Spurzem, AFP Getty Images.