8:2 зі «Спартаком» у 2008-му могло не бути. «Динамо» ледь не вибила з єврокубків ірландська «Дрогеда»

Чи думали вболівальники «Динамо» влітку 2008 року, що єврокубковий вояж для «Динамо» може закінчитись одразу після старту? Навряд. У третьому кваліфікаційному раунді киянам в суперники дісталась ірландська сенсація «Дрогеда Юнайтед» з однойменного міста, яку чомусь майже одразу сприйняли скептично і, увага, тест на вік, закидали шапками. Так, «Дрогеда» виграла свій чемпіонат, здобула право грати в найсильнішому клубному турнірі і жила мрією вийти до групового етапу єврокубків. Та чи багато «біло-синіх» фанатів захотіли дізнатись більше про це британське диво навіть після того, як «Дрогеда» здолала у першому раунді кваліфікації естонську «Левадію»? Риторичне питання. Зате кінцівка київського матчу зовсім скоро покаже, наскільки сильно вони помилялись…

****

За що ви любите футбол? За емоції, які він викликає. За відчуття причетності до великого успіху. За відчуття радості, коли улюблена команда перемагає. За відчуття ще більшої радості, коли найбільш ненависна компанія програє. За розпач, після якого народжується надія. За ейфорію, яку можливо пережити тільки на футбольному стадіоні. За пристрасть. За кураж. За Блохіна. Якщо ви дивитесь футбол тільки заради результату – вам вистачить і myscore.

І у 2008-му, і в 2022-му я люблю футбол через тата. Бо в моєму випадку, футбол – це чудова можливість проводити час з найголовнішим чоловіком у моєму житті(ого, це було неочікувано), знаходити спільні теми, переживати однакові за забарвленням емоції і, чорт забирай, просто бути поруч. Зараз 26-річний я розумію, що це один зі способів обмінюватись любов’ю з дорогою мені людиною, один зі способів бути ближче. У світі так багато містків та доріг, головне – мати бажання їх шукати. 

13-річний я любив похід з татом на стадіон через пригоди, які неодмінно траплялись. Шукати сектор, який не можеш знайти, намотавши вже декілька кіл по стадіону? Пронести повз пильного міліціонера пару пачок снеків і напої? Сходити в МакДональдз після матчу у новому білосніжному светрі і бути облитим гарячою кавою? Почути, як тато матюкається не лише на тебе, а і на «кривоногих дебілів»? (Тату, вибач, знаю, що ти це читаєш, але цей панч-лайн необхідний). Воістину, футбол з татом був пречудовим, коли мені було 13, футбол з татом не менш пречудовий, коли мені вдвічі більше. Чи міг я, 13-річний шкет, розраховувати на пригоди у серпні 2008-го, коли тато сказав, що ми йдемо на якусь «Дрогеду»? Авжеж, але давайте по порядку.

****

«Розслаблятись ні в якому разі не можна! Нам випав чемпіон своєї країни, амбіційна команда, в чому я не сумніваюсь. Треба враховувати, що на нас чекає тривалий і виснажливий переліт в Ірландію,  але добре, що другу гру ми проводимо вдома. Ще раз підкреслю, що на цьому етапі ні в якому разі не можна розслаблятись, адже у нас є гіркий досвід недооцінки суперника, який ви всі добре пам’ятаєте»  – перед протистоянням з ірландцями Ігор Суркіс був категоричним і конкретним. Глибока рана після «Туну» ще не перетворилась на грубий рубець досвіду, тому президент «Динамо» запевняв журналістів, що команда налаштована рішуче. До того ж, після другого раунду кваліфікації ЛЧ у єврокубках залишався тільки переможець пари. Команда, яка програвала, не потрапляла навіть до кубку УЄФА. Для динамівців головним завданням залишався вихід до групового етапу ЛЧ, про що і наголошував Суркіс.  

Тренер «Динамо» Юрій Сьомін тільки підкреслив рішучі наміри клубу, виставивши на матч з «Дрогедою» основний склад. У воротах грав Олександр Шовковський, налаштований повернути реноме найсильнішого воротаря України і змусити забути вболівальників попередні невдалі виступи. Захист цементували Тарас Михалик і Пап Діакате – найсильніші центрбеки киян. В опорній зоні розквітав нещодавно придбаний майбутній тренер «біло-синіх» Огнєн Вукоєвіч, а попереду «робив різницю» легендарний дует Алієв-Мілевський. Останній, до речі, був головним бомбардиром команди, незважаючи на наявність у команді номінальної «дев’ятки» Ісмаєля Бангура. 

Матч почався без розвідки, команди одразу почали шукати щастя біля чужих воріт. Хоча атаки були обопільними, клас динамівців не викликав сумнівів щодо підсумкового переможця у цій парі. Тим не менш, саме ірландці були ближчими до того,  щоб відкрити рахунок у матчі: капітан «дрогів» Стюарт Бірн бив майже напевне, але Шовковський зреагував. Правильно трактувавши такий дзвіночок, «динамівці» почали обстрілювати ворота «Дрогеди» з вдічі більшим ентузіазмом, однак кіпер ірландців Джеймі Івінгс зловив кураж і раз за разом рятував команду. Але на 23-й хвилині матчу воротар дав збій - невдало відбив м’яч після штрафного удару від Алієва, чим скористався Тарас Михайлик. 0:1 - «Динамо» повело в рахунку.

****

Щоправда, всього цього ми з татом, сидячи перед телевізором, не бачили. Схвильовані телевізійники передчували, що матч буде нелегким – трансляція на каналі «ТЕТ» почалась тільки з 38-ї хвилини. Благо, Олексій Семененко, коментатор матчу, отримав сигнал хвилини з десятої і фактично вів радіорепортаж про ірландські події.

У 2008-му ще не було тренду на коментаторські дуети, але ми з батьком випереджали час. Кожен перегляд трансляції проходив під акомпанемент наших зауважень щодо гри того чи іншого футболіста. Критиці піддавались судді, тренери обох команд, «довбані дудки довбаних придурків, які в ці довбані дудки дудять». Діставалось навіть коментатору. Експертну думку щодо подій на полі мала навіть мама, якій доводилось дивитись футбол разом з нами, адже телевізор у квартирі був тільки один. Здебільшого, вона обмежувалась риторичним питанням: наскільки це важливий матч. І кожного разу отримуючи однозначну і палку відповідь, мовчки закочувала очі. Стрибаємо в 2022-ий і констатуємо таке: коли моя дружина питає, з ким ми граємо і отримує абсолютно будь-яку відповідь, з награним здивуванням питає щось накшкалт «І оце ти дивишся таку слабку команду?» або «І оце твої шахтарі програють такій слабкій команді? Нащо таке дивитись?» Після цього насолоджується моєю реакцію і задоволена йде з кімнати. Вловили історичну паралель? Сподіваюсь так, бо дружина теж читає цей матеріал, а тому стусан неминучий.

****

Повертаємось у 2008-ий і згадуємо, що «ТЕТ» врешті відновив сигнал і кінцівка першого тайму для перегляду вже була доступна: кияни безрезультатно атакували, Сьомін нервував.

Як виявилось, недарма. На початку другого тайму «Дрогеда» зусиллями Адама Х’юза несподівано зрівняла рахунок. Захист киян займався рефлексією та самоаналізом в той час як Х’юз без проблем замкнув головою подачу Бірна. 

Хотілось би написати, що після цього глядачі стали свідками божевільної перестрілки двох заряджених команд, але це не так. Після забитого ірландцями голу на полі була тільки одна команда – в біло-синіх кольорах. Івінгс трудився, як білка у колесі, а Мілевський, Бангура, Нінкович та Гіоане транжирили десятки моментів. Відчувалось, що сенсація близько, адже кияни, захопившись власними атаками, залишали все більше простору для контратак «Дрогеди». Однак ірландці до ударів справу не доводили, в той час, як «динамівці» набивали статистику і заробляли звання героя матчу все тому ж Джеймі Івінгсу. Однак не судилось: герой знайшовся у складі «Динамо». На 86-ій хвилині матчу Олександр Алієв обробив невдалу передачу від партнера, качнув захисника «дрогів» Річі Бейкера і сильно пробив в ближній кут. 1:2 – «Динамо» прогнозовано залишало Ірландію не тільки з перемогою, а й не дуже приємним післясмаком.

«Добре, що все закінчилось добре» - резюмував Сьомін після гри.

 «Волів би зіграти з московським «Спартаком» в наступному раунді відбору, уявляю, якою принциповою була б наша дуель» - натомість Алієв забігав наперед і навіть не усвідомлював, наскільки тонкою була крига під його ногами…

****

Похід на стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського - досі один з моїх улюблених футбольних ритуалів. Народившись у Києві в сім’ї футбольного вболівальника, я не мав іншої долі, ніж спостерігати за бідами і митарствами колись легендарного клубу. До реконструкцї «Олімпійського» і переїзду туди «Динамо» лишалось декілька років, тому кияни досі грали домашні матчі саме на однойменному стадіоні.

Оточений деревами, затишний і компактний, стадіон і зараз виглядає однією з перлин столиці. Тоді, у 2008-му, він був таким й поготів. За що я люблю «Динамо» імені Лобановського? А за що ви любите вивчені вздовж і впоперек вулиці рідного міста чи його витоптані дороги? Пам’ять про дім живе в тобі до тих пір, поки ти хочеш туди повертатись. Затишок не замінити більшою кількістю сидінь чи навісом над ними. До того ж, Метр сидить на лавці саме біля «Динамо». А поруч бушують трибуни…

**** Давайте одразу прояснимо: я НЕ пишаюсь цим фото. У кожної людини є помилки, які висять над нею важкою тінню. Хтось напивався і писав непристойності босу, хтось зберігав заощадження в гривні, хтось цупив булочку з магазину, а хтось ставив у стартовий склад Тараса Луценка. Вловили, у всіх в житті є помилки або вчинки, які не є фатальними з точки зору подальшої долі людини, але так чи інакше завдають дискомфорту та викликають якщо не загальний осуд, то насмішки і книпи. Не смертельно, але точно не приємно.

Ось і хлопчина на фото не здогадувався, як сильно компрометує себе, тримаючи в руках цей шалик. Йому хотілось видовища, атмосфери, а ще парочку смачних хот-догів. Чи проміняли б ви любов до рідного клубу на декілька хот-догів? Питання риторичне. У 2008-му мені хотілось дивитись футбол на стадіоні, чорт забирай. Як хочеться і в 2022-му(ото наївний!)

«Дрогеда» приїхала у Київ здобувати результат. Номінальні андердоги у цій парі розраховували на те, що порядок зможе побити клас, а сильного бажання буде достатньо, щоб нівелювати різницю у цьому класі. Натомість, першим забило «Динамо», точним ударом вже на 13-й хвилині відкрив рахунок герой ірландського вояжу Олександр Алієв. Почувши смак крові, кияни спробували закрити гру ще у першому таймі, але Кравець бив слабко і неточно, а той же Алієв потурбував тільки штангу.

«Дрогеда» огризнулась - Зайед не реалізував вихід сам на сам з Тарасом Луценком, якого Сьомін несподівано поставив на цей матч. А після цього свою хвилину слави отримав турецький арбітр Джюнейт Чакир. Суддя відверто занудьгував, інакше як пояснити незрозумілий пенальті, який він створив з обопільної боротьби Бадра Ель-Каддурі і Бейкера у карному майданчику киян? Робінсон пенальті реалізував - стало цікавіше з точки зору інтриги, бо тепер ірландцям залишалось забити ще один м’яч, щоб перевести гру в овертайм(а знаєте, кого ще перевели в овертайм? От-от…) І «Дрогеда» була близькою до цього в кінці першого тайму. Все той же Зайед несподівано опинився перед воротами "Динамо" абсолютно без опіки - Ель Каддурі зреагував, вибивиши м'яч на кутовий.

Після перерви динамівці вирішили брати кількістю, але численні удари не привели ні до чого серйозного. У діях киян явно відчувалась нервозність і невпевненість, хоча з роздягальні повинні були вийти леви. Але на табло продовжували горіти одиниці. Стандарти "киян" теж не несли небезпеки, хоча Гіоне навіть встиг зарядати в поперечину. Чогось не вистачало, на сцені знову з'явився Чакир. Чи тягнув на пенальті фол проти Бетао, який намагався проскочити двох захисників? Тримаючи в голові одинадцятиметровий, призначений в першому таймі, турецький арбітр вказав на "точку". Мілевський пробив у верхній лівий кут сильно і точно без шансів для воротаря. Леви остаточно заснули.

"Пощастило", що у ірландців були свої будильники. На 88-ій хвилині матчу Грем Гартленд вигулькнув з-за спини захисників і хутко прокинув м'яч у сітку воріт повз сонного Луценка. "Дрогеді" залишалось забити ще раз, щоб продовжити казку. Чи кинулись динамівці на захист воріт? Забрали м'яч під власний контроль, щоб завадити супернику створювати моменти? Та де там! Пожежа у карному "Динамо" розгоралась з шаленою швидкістю. Ось Луценко програв повітря після подачі з флангу і Фахрудін Кудозович отримав нагоду закривати матч - пощастило, що нападник пробив вище порожніх воріт.

В цей час мій тато вирішив, що пора робити трюк зі зникненням. Починались 90 хвилини - улюблений таймлайн вболівальників, щоб піти зі стадіону. По дорозі батько вирішив заскочити в туалет, залишивши мене додивлятись матч вже стоячи, і запевнив, що нічого цікавого вже не відбудеться. "Нічого цікавого" відбулось наче одразу: невгамовний Кудозович з нульового кута пробив по воротах багатостраждального голкіпера, м'яч від спини Луценка гахнувся в штангу і покотився у ворота...

Цікаво, про що думали вболівальники "Динамо", поки м'яч повільно рухався вздовж лінії воріт? Уявляли, яку ганьбу доведеться пережити наступного дня? Згадували "Тун"? Вирішували, що зосередитись на внутрішніх турнірах - це не така і погана ідея? Збирались лінчувати Луценка? Чи просто мили руки в туалеті на футбольному стадіоні? Я не знаю. Але м'яч так і не закотився у ворота, столична репутація лишилась не заплямованою. А коли тато повернувся і спитав, чому стадіон так кричав, я нічого не відповів. Просто відчував, що якісь біло-сині паростки всередині зав'яли назавжди. Пам'ятаєте про помилки, які не є фатальними, але кидають тінь до кінця життя? Такою помилкою стала безвольність столичного клубу. Парадоксально, що команда виграла і пройшла далі, але я запам'ятав тільки перелякані очі і опущені руки.

"Треба померти, але пройти "Спартак" - наголошував Ігор Суркіс після матчу. Але мені вже було байдуже. Моє футбольне серце вкрали прості ірландські хлопці, які бились до кінця, але яким не вистачило зовсім трошки. Чи став я фанатом "Дрогеди" після цього? Ні. Але зрозумів, що за "Динамо" я вболівати точно не буду. Бунтарський дух підлітка переміг, біло-синя династія обірвалась. У крові заворушився антрацит...

Картуз з фото я носив аж до закінчення школи, щиро вважаючи, що він мені личить.

P.S. Тату, з Днем народження. Я все одно люблю футбол з тобою. Навіть з "Динамо".