Іноді ціна дрібниць занадто висока. Станіслав Горуна розповідає на прикладі карате
Лонгрід. Тільки для спортсменів. Як випадковість вирішує все.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі «КАРАТЕ». Його автор – Станіслав Горуна, який є професійним каратистом. Підтримайте блог плюсами, коментарями і підпискою.
Впевнений, з кожним таке було, коли в секунду, або ж таки мить, ситуація переверталась з ніг на голову, або навпаки – на голову з ніг. Я ж бо говоритиму про карате! Адже тут в нас таке трапляється настільки часто, що інколи думаєш – бл*, шо за х**ня з цим видом спорту?!
Так часто чийсь успіх (і в той же момент чиясь невдача) залежить від дрібних дрібниць в конкретний мілісекундний момент. В карате – це досить болюче питання. Занадто вже багато на кону в багатьох спортсменів. Особливо тепер, в передолімпійський період.
Поєдинок в карате триває 3 хвилини чистого часу (таймер зупиняється разом із зупинкою бою). Інтенсивність висока, швидкість вибухова, варіантів дій безліч, сторонніх факторів (ракурс попадання, суддівський склад, суддівський рівень, наявність/відсутність суддівської прихильності, авторитет секундуючого тренера, підтримка публіки і т.д.) теж немало.
На високому та на найвищому рівні усі спортсмени однаково технічно готові. Тактично і фізично плюс-мінус теж. Я говорю про етапи прем’єр-ліги (це рейтингові кваліфікаційні турніри для участі в ОІ-2020 в Токіо), континентальні чемпіонати та чемпіонати світу. До кожних таких змагань професійні спортсмени готуються на тренувальних зборах усією командою разом. Вони, без перебільшення, живуть на тренувальних зборах, а члени команди заміняють їм близьку та далеку дорогу родину. Зі зборів – одразу виліт на змагання.
Трохи поділюся з вами інсайдами щодо того, як виглядає життя на зборах. Прокидаєшся, снідаєш (якщо встиг виспатися і відновитися), одягаєш спортивний костюм (чи кімоно) з екіпіровкою і йдеш потіти в спортзал (доджо). На тренуванні викладаєшся на повну (це коли ти ледве встоюєш на ногах). Після – обідаєш, маєш вільний час, який просто намагаєшся заповнити сном аж до наступного тренування. Прокидаєшся, збираєшся на наступне тренування – працюєш, витискаєш себе на повторно, до тошноти, до задишки, до пульсування у висках, ловиш хвилинні моменти відпочинку між підходами і далі довитискаєш з себе останні залишки енергії. Кріпатура в м’язах, розтягнення м’язів, пропущені удари (добре, якщо не сильні), вивихи, забої, розсічення шкіри, синяки, хронічна втома – це все супроводжуючі «друзі» спортсменів на зборах. І так з дня в день.
Інколи збори всього тиждень, інколи тих тижнів кілька – в усіх тривалість різна. Але суть завжди однакова.
Федерація оплатила переліт, проживання і участь у змаганнях (або ти оплачуєш це все сам – часто доводиться багатьом спортсменам). В середньому поїздка на змагання обходиться в 1-2 тис доларiв.
І от, настає день змагань. Ти добросовісно відпахав усі тренування, в розминочному залі на фоні легкого мандражу подумки прокручуєш різні варіанти роботи із суперниками, виділяєш собі тактичні моменти, на яких будуватимеш свою роботу сьогодні, і ще раз пропрацьовуєш технічні речі, з якими зібрався підкорювати вершини світового карате.
Виходиш на татамі, проводиш 3 хвилини, програєш і їдеш додому ні з чим. Брешу! Не зовсім ні з чим. А зі злістю, розчаруванням чи образою на суддів або суперника. З набутою невпевненістю і втраченою мотивацією. Або з іншими корисними відчуттями.
Не сприймай це особисто (якщо ти каратист і з тобою таке часто трапляється), але ти просто уяви себе на тому місці. І знай, що це не поодинокі випадки – так закінчують змагання, щойно почавши, половина усіх учасників (усю категорію розділяють парами, отже з пари один, той що переможець, виходить в наступний раунд). І кожен повертається додому зі своїм емоційним набором.
Звичайно ж, після часто повторюваних програшів люди навчились приглушати вищезгадані переживання: «нічого страшного, наступного разу переможу», «я не програв, я навчився», «головне не перемога, головне процес», «нема сенсу злитися, це все одно нічого вже не змінить» та інша подібна хрєнь, яка гарантує їм аналогічний результат на наступних змаганнях. Але це вже тема для іншої публікації.
Так от, суть не в тому, що половина приїхавших-прилетівших на змагання програють після першого ж поєдинку. Суть в тому, чому вони знову і знову приїжджають-прилітають? Жартую. Насправді, хочу поговорити про речі, які інколи стають причинами таких поразок і упущених можливостей. І не важливо чи це трапилося в першому поєдинку, чи в фінальному бою за медаль.
Важливо, що твоя помилка, випадок, мінімальне вагання, неправильна суддівська оцінка може перекреслити весь пройдений до цього моменту шлях, усі зусилля і понесені витрати. І що найгірше, зупинити тебе від такого близького бажаного результату. Від визнання іншими, популярності в певних колах, від поваги і захвату глядачів, від перемоги.
Повністю контролюєш бій, ведеш по очкам (до прикладу 2:0), не маєш попереджень за порушення правил, до кінця бою залишається якихось 6-4 секунди, за які ти встигаєш на долі секунди зупинитися і пропустити удар ногою в голову. Рахунок стає 2:3, а часу відігратися вже не немає. Уяви, що це півфінал – за крок від гарантованої медалі!
Одна чи кілька секунд до кінця бою, ти програєш бій, але встигаєш провести результативну атаку, яка виводить тебе вперед по очкам, і тут же ти виходиш за лінію татамі, вже маючи кілька попереджень, внаслідок чого тебе дискваліфіковують. Уяви, що це бій за бронзову медаль від якої тебе відділили кілька секунд.
Уяви, що в фіналі чемпіонату Європи/світу/прем’єр ліги, до якого ти так хотів потрапити і стільки готувався, твої попадання не оцінюють. От ти б’єш і б’єш, а очки тобі ніхто не дає. Так бій і закінчується – з нулем на твоєму рахунку, або з недостатньою кількістю очок для перемоги. І ти вже повертаєшся додому з, начебто, непоганим результатом, але ж не з бажаним. Ти переглядаєш відео свого бою і розумієш, що просто лиш якийсь суддя не бачив зі свого ракурсу одне з твоїх попадань; що одне з твоїх попадань рефері перекваліфікував на покарання за перевищення контакту; що твій відмінний кидок з добиванням оцінили як порушення правил (через заборону прихвату двома руками); що зажатість в плечах не дозволила тобі дотягнутись до голови суперника якихось 5-10 см для отримання переможного балу! І так далі.
Або на шляху до фіналу одного з перечислених змагань тобі попадається суперник, якому ти ще жодного разу (умовно, з останніх 6-7 поєдинків) не програвав. Але може, якби ти не отримав одне попередження на початку бою за пасивність ведення поєдинку, то тебе б не дискваліфікували в кінці бою за прихват обома руками, намагаючись врятуватись від кидка суперника?
Або хоча б фінал пулу (бій за вихід у півфінал, після якого, незалежно від результату, все одно битимешся за медаль), напружений бій, ніхто не ризикує, на останніх секундах бою суперники розмінюються одночасно однаковими ударами, в сторону суперника зреагувало два судді, а в твою сторону лише один (недостатньо для того, щоб рефері дав очко за таку атаку). І все. В ту ж секунду суперник переміг, а ти повертаєшся додому.
При тому ж, оцінка аналогічних дій спортсменів на різних татамі може бути різна – такі то справи, об’єктивний суб’єктивізм суддів.
А буває, і досить часто, що судді просто внаслідок великої швидкості і несподіваності атаки не бачать, чи було влучання в залікову зону (по тілу чи по голові) – чи удар пройшов мимо голови, чи не дістав до тіла, чи попадання було по рукам. Але помічають лише саму дію і оцінюють її на бал, тоді як балу там і не могло бути.
Сміх в тому, що всі ці ситуації можуть трапитися як проти тебе, так і на твою користь.
Таких дрібних ситуативних нюансів є безліч. Коли зустрічаються два висококласних спортсмена (а на етапах прем’єр ліги – лише такі), то, з великою ймовірністю, перемогу отримає хтось з них внаслідок якраз отакого нюансу. Розіграш перемоги в таких випадках часто відбудеться в одній лише ситуації. I така ситуація не обов’язково свідчитиме про вищий рівень майстерності переможця.
Незалежно від того на чию користь спрацює вдача в той чи інший день, треба розуміти, що в одного вона все забирає, а іншому – дарує. Так би мовити, переможець змагань у вигляді своє медалі отримує все те, що віддали інші спортсмени в його категорії, намагаючись її здобути. От що таке ціна медалі. Навіть якщо вона не супроводжується фінансовими винагородами, її цінність безмежна. В цінність медалі закладено зусилля усіх тих, хто за неї змагався, їхні болі, піт і кров, переживання і страхи, їхня жертва на шляху до перемоги і не здійснені амбіції.
Мабуть, саме тому, незважаючи на складність її здобуття (адже є лише 4 медальки на цілу категорію бажаючих їх) і зважаючи на її значимість, каратисти з усієї планети щоразу злітаються з усіх континентів, знову і знову, на черговий етап прем’єр ліги чи чемпіонати континентів/світу. Розуміючи цінність медалі, інколи шокує ціна дрібної помилки.
І от, коли ти, пройшовши купу років через незліченну кількість конфліктів, травм, критичних психологічних моментів, маєш світове визнання, досягнувши найвищого рівня, змагаєшся на тому ж рівні з кращими з кращих атлетів планети – тебе зупинити від бажаної, омріяної медалі може такий казус, як невиспаність судді, втома, несуттєва тимчасова травма, яка не дозволить технічно якісно провести атаку на бал чи будь-що інше. Або ж, це й же ж нюанс може і тобі подарувати її – золоту медаль.
Наскільки ти ах**ваєш від усвідомлення того, що така важлива для тебе медаль вислизнула в тебе з рук через якусь дрібницю, через одну єдину ситуацію, одне миттєве неправильне рішення, недосконале виконання якоїсь техніки. Або ж і взагалі не з твоєї вини, настільки ж щиро ти радієш від перемоги, не помічаючи, що був однією ногою в лузерах. I сприймаєш це як власну заслугу, бо знаєш, що довелося перетерпіти.
Скільки ж разів ти прокручуєш у собі раз за разом ситуацію, в якій упустив свою перемогу, переживаєш її не один десяток разів, стільки ж потім приємних спогадів залишається в голові, якщо все вдається і ти користуєшся вигодами, які здобув, перемігши завдяки випадку.
Finish! But not the end.
Таким ситуаціям треба придумати назву. Адже вони трапляються у будь-якому виді спорту, що робить його непередбачуваним і тому, завжди цікавим! Пишіть в коментарях свої варіанти!
Фото: Станiслав Горуна
