«Позбутись залежності від «Шахтаря»? А де ж я тоді збірників візьму?» Велика розмова з Остапом Маркевичем
Про оренди «Маріуполя», вплив батька та тренерську мрію.
Інтерв’ю Миколи Решнюка з головним тренером «Маріуполя».
Самостійна тренерська кар’єра Остапа Маркевича триває трохи більше року, але він уже подолав шлях від першої ліги до УПЛ. При цьому встиг змінити дві команди. Влітку минулого року син Мирона Богдановича повернувся в український футбол після трьох років роботи у «Вільяреалі», щоб продовжити справу батька та діда. За його плечима робота на митниці, а попереду – мрія зіграти коли-небудь в Лізі чемпіонів.
В інтерв’ю Tribuna.com Остап розповів про залежність «Маріуполя» від «Шахтаря», непублічність президента азовців Таріка Чаудрі, можливість повернутись до Іспанії, стосунки з Вадимом Шаблієм та Олегом Смалійчуком, роль батька в тренерському прогресі та... схильність працювати в клубах біля моря.
«Працюючи на митниці, постійно був у контакті з батьком, допомагав йому»
– Ви є футбольним тренером у третьому поколінні, хоча більшу частину дорослого життя пропрацювали на митниці. В який момент і чому вирішили стати тренером?
– Ще в дитинстві, коли батько з собою брав. З шести років був з ним по різних командах, починаючи з луцького «Торпедо». Я настільки перейнявся тою атмосферою... Це не передати – цей настрій після гри, коли команда виграє. Чи коли команді тяжко, а вона об’єднується. Ці моменти переломні – коли колектив збирається, один одному в очі дивляться і домовляються, що так далі бути не може.
Такі моменти сильно переймали – воно проходить крізь серце. Особливо коли батько говорив на установці – ця тиша, гравці слухають. Це просто…
Але так життя склалось, що пішов трохи іншим шляхом, були обставини. Проте завжди футбол був у моєму житті – я з батьком спілкувався на різні теми. І от коли «Металіст» вже зовсім почав серйозний футбол демонструвати, я сказав: «Ні, треба таки повернутись до своєї мрії та досягнути її, чого б мені це не вартувало».
– З таким родоводом як ви взагалі опинились на митниці?
– Бо було модно і круто. В мене дві вищі освіти – юридична та маркетологічна. Так і попав – у Львові хто не митник, той біля митника. Це нормально.
– Скільки загалом ви пропрацювали на львівській митниці?
– 11 років. З 2003 року по 2014-й. Там був футбол, своя команда. Може якби її не було, я б так довго й не протримався там. Хоча ще працюючи на митниці, я постійно був у контакті з батьком та допомагав йому робити аналіз ігор.
– Звільнившись з митниці, з чого почали втілювати мрію стати тренером?
– Ще допрацьовуючи там, набрав групу дітей 5-6 років у школі в Винниках (заснована Мироном Маркевичем – Tribuna.com). Займався з ними два з половиною роки. Розпитував тренерів, з якими працював, що й до чого. Вони багато допомагали мені.
Пішов на дипломи С та В. Останній дуже багато мені дав, хочу подякувати центру ліцензування ФФУ. Потрохи втягнувся, а паралельно сам розвивався з допомогою інтернету. Багато читав, відео дивився, сам деякі речі моделював – як краще дітей підготувати, як їх розвивати, щоб вони були сміливі та впевнені в собі.
Потім у «Дніпрі» батьку допомагав – робив деякий аналіз й деколи займався індивідуальним тренуванням з футболістами. І от десь в цей період, після фіналу Ліги Європи у 2015 році, якраз поїхав в Іспанію на стажування – об’їздив 10 чи 11 клубів, спілкувався з багатьма хорошими тренерами.
Вважаю, життя мене підштовхнуло до цього шансу постажуватись та попрацювати в Іспанії. У 1999 році мені пощастило побувати на фіналі Ліги чемпіонів на «Камп Ноу». Ми були десь п’ять днів у Барселоні, і я закохався в це місто. Сказав собі, що обов’язково повернусь сюди жити. Неймовірна країна.
Через кілька місяців після стажування мені запропонували роботу у «Вільярреалі». Звичайно, повірив не одразу. Особливо, коли опинився там і зрозумів – серед тренерів лише іспанці. Я був єдиним іноземцем.
Потрібен був час, щоб мене сприйняли нормально. Став своїм, було приємно. Дуже продуктивно ми працювали. Особливо останній мій рік в Іспанії, коли я був аналітиком в команді Ю-19. Цей рік дав надзвичайно багато – я серйозно додав у тактичному аспекті, аналізував і нашу гру, і гру суперника. Багато користі почерпнув.
– Їдучи у «Вільярреал» на роботу, планували закріпитись там чи повернутись все ж згодом в Україну?
– Мене влаштовували обидва варіанти. Розумів, що потрібно багато часу, щоб закріпитись в Іспанії. І невідомо, як би склалась доля. Хоча, коли я вже покидав «Вільярреал», мені сказали: «Якщо захочеш колись повернутись – нема проблем. Наші двері для тебе завжди відкриті. Приїжджай будь-коли і будемо працювати далі». Там у мене багато друзів, вони слідкують за мною, знають мої команди. Ми в дуже хороших дружніх відносинах.
Але тренерська доля така – не можеш щось планувати. Є робота – треба працювати. Не перебирай. Якщо є можливість, її треба використовувати. Може нема великого комфорту, але теж є люди, які переживають за футбол і хочуть щось зробити. Не треба боятись.
– І все ж за три роки в Іспанії у вас був кар’єрний прогрес. Перспективи далі розвиватись як тренер саме в цій країні були. Чому проміняли їх на роботу в Україні?
– У мене була можливість розвиватись там далі. «Вільярреал» запропонував роботу головним тренером в команді U-16. Мені було приємно, що клуб так високо оцінив мою роботу. Але відчував – мені пора займатись дорослим футболом. Хоча пропозиція була серйозна – говорилось, що років за п’ять я міг би стати тренером другої команди. Але я прийняв таке рішення – відгукнувся на пропозицію Волочиська і зовсім не шкодую.
Хоча в Іспанії велика кількість тренерів, а такі пропозиції не всім поступають. Був навіть момент, коли я таки хотів проситись назад, але так склалось – був «Агробізнес», потім «Чорноморець» і зараз «Маріуполь».
– А яку роль у розвитку вашої іспанської кар’єри відіграв Олег Смалійчук? Це ж він допоміг вам зі стажуванням.
– Олег мені допоміг пройти стажування і на перших порах мого життя в Іспанії. Я йому за це вдячний.
– В яких стосунках ви з ним сьогодні?
– Нормально, спілкуємось.
– Запитую в контексті конфлікту між Винниками та «Карпатами», в якому ваш батько та Олег по різних боках...
– Я не хочу на ці теми говорити. Не люблю говорити на теми конфліктів. Це не моє.
«Щоб повернутись колись в Іспанію, треба досягнути чогось в Україні»
– Ви вже понад рік працюєте в Україні. Не сумуєте за Іспанією?
– В Іспанії моя сім’я, там мій другий дім. Сумую трохи. Але в нас я себе почуваю вільніше зараз – мене напружує цей масочний режим. Вважаю, що носіння маски – особистий вибір кожного, а в Іспанії до цього гостріше ставлення, всіх до цього примушують.
Мені таке не подобається. Я навіть помітив це по людях – яка там напруженість. В цьому плані мені краще в Україні.
– А у футбольному?
– Щоб повернутись колись в Іспанію, мені треба досягнути чогось в Україні. Мені тут комфортно, я себе добре почуваю в українському футболі. А буде можливість повернутись – повернусь.
– Як здобуті в Іспанії знання допомагають вам зараз? Як вони вирізняють вас з-поміж українських тренерів?
– Краще хай спеціалісти говорять, що мене вирізняє. Я можу лише сказати, що мені допомогли швидкість та дисципліна, з якими працюють іспанські тренери. Мені знадобилось трохи часу, щоб навчитись заскакувати в цю швидкісну електричку, коли вони починали роботу.
Далі була чисто футбольна частина – дуже багато тактики. Дуже багато. Але мені завжди було цікаво – усвідомлював, що мені бракує розуміння захисного футболу, як вчити команду захищатись.
Думаю, за три роки я багато почерпнув тактичних аспектів побудови захисного футболу. Хоча в цьому важко досягнути успіху, тим паче зараз.
– Як ви ці знання застосовуєте в Україні? Наприклад, з тією ж дисципліною.
– Тільки пропозиціями. Пропоную хлопцям модель, і вони розуміють, що це діє. Хоча спочатку сприймали в штики – в усіх моїх командах в Україні. Бо в нас так не заведено, тому хтось може подумати, що це утиск його свободи.
Наприклад, разом зайти в їдальню, а не передягнувся-помився і в тебе якісь справи. І коли кажеш, що заходимо всі разом, це хвилює хлопців. Але потім вони розуміють, що такі дрібні деталі відіграють велику роль – пізніше вони проявляються на полі у вигляді вдалих тактичних дій, які потребують синхронності та злагодженості. Або – що є супер важливим – у вигляді підтримки один одного в моменти, коли товариш помиляється або відчуває невпевненість .
Хоч може ці деталі й не помітні відразу, але все це об’єднує команду. Якщо говорити про «Маріуполь», влітку ми ходили на море, естафети влаштовували, намагалися проводити більше часу разом. Хлопці вже звикли. Тільки так можна збудувати команду, яка буде досягати результат.
– Знаємо, що коли ви працювали в «Агробізнесі», гравці могли зібратись в кафе пограти настільні ігри. Це ваша ініціатива?
– Це була більше їхня ініціатива, але коли я це побачив, мене осягнула велика радість. Це дуже позитивна річ. Вони навіть грали в карти, в такі старі футбольні ігри як «Джокер». Думав, в неї уже футболісти не грають. Це дуже інтелектуальна гра, а для нас тренінг мозку – важлива річ. Так само як і тренінг м’язів.
Можна також книги читати, Play Station в помірних дозах розвиває рефлекси. А гра в карти ще й об’єднує колектив. Все це дуже добре, якщо не перевищує нормальні рамки. Я навіть сам можу сісти з хлопцями пограти.
– Дисципліну в команді часто підтримують штрафами. У вас як із цим?
– Поки в «Маріуполі» ми нікого не штрафували. В «Агробізнесі» бувало, але ми ті штрафи спрямовували на благі речі. Або разом якийсь обід з хлопцями влаштовували. Зараз штрафи не є актуальні.
«З Собуцьким у хороших стосунках»
– Чому саме з «Агробізнеса» вирішили розпочати кар’єру?
– Можливо якась інтуїція чи поклик. Я приїхав у Волочиськ і побачив серйозне ставлення. Хоча не одразу погодився – спочатку відпрошувався у «Вільяреалі» з роботи для цієї поїздки.
Мені сподобалось прагнення щось створити там. Я побачив, що Олег Собуцький намагається. Тому погодився.
Звичайно, мене ще й цікавила можливість будувати нову команду. На той час там був віце-президент Андрій Донець, якого я дуже добре знаю з дитинства. Він зібрав дуже хорошу команду, з якою було легко працювати. Хлопці швидко схопили нашу ідею.
Мені сподобалось у Волочиську.
– Але прагнення президента «Агробізнеса» вилізли боком у вашій співпраці.
– Можливо. Це нормально. Клуб молодий, йде становлення всіх структур. Сталось як сталось, це історія. Ми нормально зараз спілкуємось з тренерами і віце-президентом.
Це були емоції, вони вляглися. Проблем немає. Клуб багато дав мені в плані росту та досвіду. Президент дав шанс проявити себе, за що я вдячний. Так само й ми залишили там частинку своєї роботи, демонстрували, як на мене, досить привабливий футбол.
– Повертаючись в український чемпіонат, ви були морально готові до такої поведінки власників клубів?
– Я б не хотів більше говорити на цю тему. Вже все було сказано, рухаємось далі. Не хочу ворушити старі негативні речі. Це не доречно.
– Ви в хороших стосунках з Олегом Собуцьким?
– Так.
– Просто для вас це червона лінія, коли президент чи власник втручається в роботу тренера?
– Так. Я вважаю, має бути так – у кожного своє бачення футбольного процесу. В Європі такого нема. Рухаємось далі.
– Приймаючи пропозицію «Чорноморця», не було остраху, що така ж ситуація може повторитись в Одесі? Леонід Клімов теж має неоднозначну репутацію.
– Мене запрошували, усвідомлюючи моє бачення. Мені одразу президент сказав – ніякого втручання не буде. Я погодився, і все було так, як він сказав. Жодного натяку на це.
Одеса – дуже потужне футбольне місце. Навіть ніколи не міг собі уявити, наскільки потужне. Вважав, що Львів і Харків – лідери в Україні в плані переживань вболівальників, їхньої відданості клубу. А потім відкрив для себе Одесу з її вболівальниками – різних вікових категорій, особливо середнього та старшого віку. Як вони вболівали за клуб. Хочу принагідно передати їм вітання. Вважаю, що Одеса заслуговує на великий клуб, місто приречене на нього.
– Чому ж тоді не вдалось попрацювати довше у «Чорноморці»?
– Ви ж бачите, що я поки по півроку всюди. У кожного свій шлях. Алекс Фергюсон багато років пропрацював у одному клубі. Юрґена Клоппа покликали в «Боруссію», коли він разом з «Майнцом» вилетів з Бундесліги.
А в мене такий шлях. Може це виглядає як капризні поступки, але на все були вагомі причини та події. Хоча в мене тільки хороші стосунки з «Чорноморцем», ми досі спілкуємось.
Так сталось, що клуб був змушений економити. Зараз вони знову стали на шлях, але на той момент здавалось, що весь світ рушиться.
– З моменту відходу з «Чорноморця» і до приходу в «Маріуполь» минуло кілька місяців. Як ви їх заповнювали?
– Саморозвитком. Багато літератури читав, корисні відео дивився. Напевно, ця криза змусила всіх задуматись, хто ми та для чого існуємо. Що дійсно має цінність в житті. Що ми повинні імплементувати у свідомість наших дітей, щоб вони росли наповненими, радісними та з правильними орієнтирами.
І ми так само. Щоб люди зупинили гонку озброєнь, як я її називаю, і прислухались одне до одного. Стали помічати прості речі, які нас оточують. Просто посидіти на дитячому майданчику та спостерігати, як діти поводяться, бувати більше на природі, бути більш чуйними один до одного.
Я б хотів, щоб ця коронакриза дала поштовх людям, найперше українцям, для розвитку та нових орієнтирів. Щоб в голові був не лише матеріалізм. Щоб не виштовхували один одного з трамвая в боротьбі за виживання. Щоб були добрішими. Це дуже важливо.
«Постійно на зв’язку з президентом «Маріуполя». Він зараз в Лондоні»
– Отримавши негативний досвід в «Агробізнесі» та «Чорноморці» в плані керівництва клубів, вас не турбувала пропозиція «Маріуполя»?
– Наскільки я знав, там проблем не було таких.
– Як ви ставитесь до тісного зв’язку клубу з «Шахтарем»?
– Я спілкуюсь із генеральним директором, в нас прекрасна комунікація. Тому жодних проблем.
– Але як вам – амбітному молодому тренеру – йти в клуб, який свідомо обмежує себе численними орендними зв’язками з «Шахтарем»?
– Мене це не бентежило. Я про це не думав. Є різні умови для праці, завжди є якісь нюанси. На даному етапі я вдячний керівництву, що довірили мені роботу. Не знаю, чи комусь вдавалось як мені – за півроку роботи в першій лізі дорости до Прем’єр-ліги.
Звісно, я думав над цією пропозицією. Але якщо тобі щось пропонують – іди і працюй. Є нюанс, що з «Шахтарем» не можуть грати футболісти, які належать цьому клубу. Такі обставини, треба виходити з них. Хоча в Іспанії такого нема – орендовані грають. Немає такої кількості оренд з одного клубу.
В нас такі правила – їх треба дотримуватись. Навпаки, в нашій команді тепер семеро представників молодіжної збірної України. Не знаю, в котрій команді ще така ситуація, окрім «Динамо» та «Шахтаря».
Це великий ресурс у вигляді молодих талановитих футболістів. Як від такого можна відмовитись? Це дуже цікава робота.
– Вас не соромить те, що клуб, в якому ви працюєте, називають фармою «Шахтаря»?
– Мені не соромно. Такі обставини. Добре, що взагалі є клуби в Україні. Зовсім недавно ми ще думали, щоб назбиралось 12 клубів у Прем’єр-лізі. Радий, що футбол зберігся. І щоб далі команди з’являлися.
– Що вас привабило в пропозиції «Маріуполя», крім можливості попрацювати в УПЛ?
– Море. Всі команди, в яких я працював, були біля морської води. Окрім Волочиська, але й там було озеро. Це, звичайно, жарт.
Коли ще батько працював, завжди про Маріуполь були тільки хороші відгуки. Що це хороший клуб, хороше місце для роботи. Ніколи не було скандалів. Завжди дуже рівний і стабільний клуб. Це важливий фактор для роботи.
– Про скандали мушу заперечити, бо вони були. Хоча б історія про можливо договірний матч із «Гірником-Спортом»?
– Я б не хотів… Це звичайно такий фактор, який не може бути присутній у футболі взагалі. Це не є добре.
– Взагалі стикались із договірними іграми за час роботи в українському футболі?
– Ні. Поки, слава богу, ні. Сподіваюсь, що й не зіткнусь. Ми, молоді, хочемо досягнути щось чесним шляхом. Треба і дітей привчати до цього – щоб вони за рахунок своїх старань та цілеспрямованості вчились добиватись успіху. А не якимось обхідним шляхом. І це не тільки у футболі.
– Після останньої гри з «Шахтарем» ви сказали, що неуповноважені говорити про орендованих гравців. Це вимога клубу?
– Ні. Для чого мені це коментувати? Тема гостра. Мені не випадає, як головному тренеру, коментувати такі речі. Якби я був на місці тренера «Шахтаря», то казав би, що все супер. Бо це не один чи два гравці, а 14 не грають.
Тому все залежить від обставин – на якому я місці. Зараз ці гравці нам би не завадили. Але клуб прийняв таке рішення, його треба дотримуватись. Все.
– Не пропонували керівництву клубу зменшити або позбутись цієї залежності від «Шахтаря»?
– А де ж я тоді збірників України візьму? На даному етапі є як є. Не надаю цьому великої уваги – інакше не буде часу на інші речі.
– У «Маріуполя» зовсім непублічний президент. Як ви з ним спілкуєтесь?
– Він мені телефонував, до речі, вчора (розмова відбулась 31 жовтня – Tribuna.com). Ми постійно на зв’язку. Він має приїхати за декілька тижнів. Підемо на вечерю. Він зараз в Лондоні, але слідкує, постійно вітає з перемогою чи хорошою грою.
– Запитую, бо не зовсім зрозуміло, яка його участь в житті клубу.
– Він президент, фінансує клуб. Він і робив мені пропозицію роботи через генерального директора Саніна.
– В «Маріуполі» вам одразу поставили завдання вийти в єврокубки, так?
– Так, але це не те завдання, за невиконання якого нам щось відірвуть. Його вже поставили по ходу. Важливіше створити команду, щоб хлопці прогресували. Щоб якомога більше маріупольських хлопців грали в команді. Працюємо над цим.
Але будемо також прагнути єврокубків, хоч Прем’єр-ліга зараз ще сильніша. Взагалі в нас завдання вигравати кожну гру.
– Окрім ігор з «Шахтарем»?
– Чому? З «Шахтарем» ми також грали на перемогу. Просто це важче зробити. Але ми собі самі ставимо таке завдання – перемагати в кожному турі. Це наша філософія, наше бачення.
Якщо ти виходиш з іншим завданням, то краще взагалі не виходити. Ми хочемо виховати дух переможця в собі, футболістах та вболівальниках. Інші цілі додаються автоматично.
«Не думаю, що українські судді можуть бути упереджені»
– Після повернення з Іспанії які речі в українському футболі вас приємно і неприємно здивували?
– Приємно здивувало ставлення хлопців. Воно професійніше, менше відволікаються на дурниці, які заважають росту.
Також увага медіа до футболу дуже виросла. Хоч вона і не на такому рівні, як в Іспанії. Але Tribuna.com – мій улюблений сайт, тому й погодився на інтерв’ю. Із задоволенням читаю – можна побачити не лише якусь констатацію факту, але є також багато аналітики.
Приємно дивує, що щось будується. В «Русі», в Тернополі в центрі міста я побачив шикарну інфраструктуру, щоб виховувати дітей. Ентузіасти футболу щось роблять. Наші можновладці розуміють, що також щось потрібно і віддавати.
З негативних речей – звісно, договірні ігри. Особливо серед молодих, на рівні Ю-21.
– Але ви кажете, що не стикались із ними.
– Ні, не стикався. Просто знаю, що йде боротьба з цим. Дуже хотілось, щоб це викорінили.
– А робота з суддями? Вас це особисто торкнулось в матчі з «Колосом» через сумнозвісний пенальті, якого не було. Після гри Руслан Костишин ще радив вам сваритись із суддями, щоб вони такого не робили.
– Ну він висловив свою думку. Поради мені не потрібні. Кожен поступає так, як вважає за потрібне.
А щодо пенальті – може суддя дійсно помилився. Я не хотів би щось говорити. Суддівство в Україні набагато покращилось. Набагато. Тому мені важко щось говорити. Радий, що є ВАР. Тільки хотілось би, щоб він на кожному матчі був.
– Але ви погоджуєтесь, що українські судді можуть бути упереджені?
– Не думаю. Принаймні, ця помилка – єдина, що сталась в наших матчах. Помилка – що тут скажеш?
– Бо коли в наступній грі уже на вашу користь призначили такий же сумнівний пенальті, це виглядало так, наче судді віддавали вашій команді борг.
– Можливо. Але якщо ви читали слова Мирослава Ступара, то він сказав, що пенальті повністю виправдане. А я його дуже поважаю, бо він завжди висловлює свою незаангажовану думку.
Я сам не знаю всіх правил – є багато нюансів. Коли нам судді читали лекції під час навчання на диплом А чи Prо, я дуже багато нового дізнався. Правила постійно оновлюються. А от чи добре вони прописані – це вже питання.
Наприклад, наш футбол стає ніжніший. Так не може бути – давати жовту карту за будь-який контакт. Тоді суть футболу втратиться.
Але судді не будуть тобі розказувати по ходу матчу. Хоча я б хотів, щоб не лише в Україні, але й у Європі арбітри після матчів пояснювали свої рішення. Так само як це роблять в будь-яких судах. Тоді б відпало багато спорів, сварок і нагнітань.
– Ліцензію Pro ви отримали зовсім нещодавно. Наскільки задоволені тренерськими курсами в УАФ?
– Дуже якісні курси. І викладацький корпус постійно оновлюється. Дуже багато можна було почерпнути від Віталія Кварцяного та В’ячеслава Грозного. Ти просто дві години сидиш, і ще б дві сидів. Особливо, коли говорить Кварцяний.
В нас навіть був збір в Туреччині, де виступав помічник Андрія Шевченка в збірній Андреа Малдера. Дуже цікаво. Також ми були на тренуваннях у Фонсеки. Це дуже хороша школа – не знаю, чи в Іспанії є можливість потрапити на тренування до Зідана.
Їздили на збори, були у Юрія Вернидуба, він до нас приходив. Це високий рівень.
– Ще одна вада українського футболу – робота тренерів з агентами. «Чорноморцю», до речі, приписували роботу з Вадимом Шаблієм, коли там працювали ви. Це правда?
– В мене відносини зі всіма агентами нормальні, робочі. І з Вадимом Шаблієм теж. Ніяких пріоритетів нема, хоча з Вадимом у мене хороші стосунки. Я його вважаю одним з найкращих агентів в Україні – він добре, відповідально і швидко працює. Завжди на зв’язку, завжди в потоці.
Також є Анатолій Пташник. Це хороший мій товариш, з яким я в добрих стосунках. Але ніяких пріоритетів щодо певних футболістів у мене нема. І всі це знають. Якщо є футболіст, який мені подобається, – ми зробимо все для того, щоб він був у мене в команді. І мене взагалі не хвилює, чий він.
Буває і агенти когось пропонують. Ми дивимось. По-різному процес селекції відбувається. Буває, навіть батько мені подзвонить і скаже, що є хороший пацан.
Але щоб нав’язувати – всі знають, що я так не працюю. Мені неможливо нав’язати.
– Тобто, ви також вирішуєте, яких футболістів «Маріуполь» орендує у «Шахтаря»?
– Звичайно. В нас є своя філософія, і ми підбираємо під неї гравців. Ти не зможеш по-іншому реалізувати свій стиль гри. Але комунікація з «Шахтарем» дуже добра.
Це хороший плацдарм для молодих хлопців реалізовувати себе. Останній приклад – Вітя Корнієнко. Це вже фактично гравець збірної України. Він мав би ще бути зараз в «Маріуполі», але добре себе проявив і залишився в «Шахтарі».
І в цьому я бачу позитив від цієї співпраці «Маріуполя» з «Шахтарем». Особливо для молодих. Тут у виграші всі.
– Але ж побічний ефект від співпраці – те, що відбулось вчора (розмова відбулась на наступний день після поразки «Маріуполя» від «Шахтаря» 1:4 – Tribuna.com).
– Що зробиш? Є такий побічний ефект. Це складна тема, я її вже розкрив.
«Звичайно, прізвище допомагає в просуванні кар’єрою»
– Як Мирон Богданович впливає на вашу кар’єру тренера?
– Так, як я вже сказав. Він вплинув безпосередньо на неї ще в дитинстві. Мені не хотілось домінувати над кимось – щоб я був начальником. Не це мені сподобалось в батькові. Мені сподобалось його вміння чітко та коротко пояснювати думки. При цьому футболісти дуже уважно слухали.
Мені сподобалось, що він вміє створювати команду. Це особливості, які запам’ятались. Це було ненав’язливо та природно. Це його феномен, мені це дуже імпонує в ньому. Вважаю, в цьому його найсильніший тренерський хист. Вміння об’єднати, не використовуючи багато слів.
Я їх трохи більше використовую у своїй практиці. Це авторитет, але не домінування над кимось. Важливо, щоб футболісти не відчували, що ти когось подавлюєш.
– Прагнете коли-небудь перевершити батькові досягнення?
– Мені ще дуже багато треба працювати, щоб хоча б наблизитись до цього. Здається, ні він за це не переживає, ні я.
Він переживає за мене. Не чекав, що настільки. Зрештою, як і я за нього дуже сильно переживав. Бували випадки, коли «Металіст» грав, а мої сусіди викликали поліцію – думали, що в мене сварка сімейна. Хоча я тоді сам жив – просто так кричав, нервувався та переживав.
– Знаю, батько приїжджав у розташування кожного клубу, в якому ви працювали, – і в «Агробізенс», і в «Чорноморець», і в «Маріуполь».
– Так, приїжджав. Своїм оком старійшини дивився на процес. Купа досвіду за плечима і така свіжа думка завжди будуть корисними. Тим паче від такого серйозного спеціаліста як батько.
Мені в цьому плані дуже пощастило. В мене є одразу до кого звернутись за порадою.
– Прізвище допомагає вам у просуванні кар’єрою?
– Звичайно. Мене ще розглядають крізь призму батькових успіхів. Напевно, на самому початку мене ще розглядали як капризного синочка, який вирішив побавитись в тренера.
Думаю, ми з моїм штабом своєю роботою… Хочу приділити цьому декілька слів. Завдяки цим хлопцям, з якими працюємо разом, ми маємо певні успіхи. Без їхньої допомоги це було б неможливо. Хочу подякувати і відзначити їхню роботу.
Ми працюємо, а потім футбол побачить, наскільки нам вдасться реалізувати себе. Коли мене запрошували в «Маріуполь», то сказали, що не за якісь інші заслуги, а лише після детального аналізу нашої роботи – на основі проведених ігор, а також відгуків футболістів, з якими ми працювали.
– Назвіть головні якості батька як тренера, які ви б хотіли перейняти в нього.
– Виваженість, спокій та солідність. Кожен крок виважений та обдуманий. І спокій – він заразний.
– У свій час багатьох вразила історія в «Дніпрі», коли батько платив зарплату гравцям зі своєї кишені.
– Так це ж не одна історія. Їх було багато. І зараз є. В житті він дуже багато допомагає людям. Він не розказує про це, бо недоречно. Я собі не уявляю, щоб він по-іншому вчинив.
Це було не один раз, і не лише в «Дніпрі». В кожній команді.
– І в «Металісті»?
– Ні, в «Металісті» не було. Там Олександр Владленович ніколи не дав би цього зробити. В «Карпатах» було по-різному. Але не хотів би про це розказувати, якщо він цього не робить.
– Готові до таких вчинків у своїй кар’єрі?
– Чого ж ні? Що тут такого? Я ж працюю не заради грошей, хоч це й важливий фактор. Але це не основне.
– А при переїзді з Іспанії в Україну в фінансовому плані виграли чи програли?
– Виграв, звичайно. Зарплата дитячого тренера в Іспанії не є високою. Не хочу озвучувати, але зарплата при переїзді виросла в декілька разів. Але мені як в Іспанії, так і тут всього вистачає.
Якби я погнався за грошима, я б не знаю, де я зараз був. Напевно, працював би ще на митниці.
– А за чим ви гонитесь в тренерській кар’єрі?
– За тим, що бачу, як футболіст додає і росте, робить зусилля та змінюється, стає кращим, набуває раніше невідомих йому рис. Це найбільш серйозний кайф.
– А конкретна ціль яка?
– Ліга чемпіонів. Просто як цей гімн звучить… Хочу почути його ще з лави запасних. Для початку почути.
Фото: «Маріуполь», фейсбук Остапа Маркевича, football.ua
