Рідне село Шевченка — батьківський дім, іменна команда, стенд в школі і зв’язок, що слабшає
Репортаж із Двірківщини.
Від редакції: привіт! Спорт вже давно на карантині, зараз здається, що матчів намає вічність. Але не варто сумувати, в нас є спосіб прогнати тугу – почитати про великих людей, події та часи. Щоб вам було простіше, ми покажемо круті тексти, які вийшли на Tribuna.com раніше, але будуть цікавими завжди.
Цей матеріал вперше опубліковано в жовтні 2019-го. Микола Решнюк зробив цікавий репортаж із Двірківщини.
Дитинство та юність Андрія Шевченка пройшли в Києві на Оболоні. Тут він ходив у школу, тут почав займатись футболом, тут його помітили тренери з системи «Динамо». Але на перших сторінках його біографії йдеться не про столичний район.
Народився та зробив перші кроки Шева за 120 км звідси — у маленькому селі Двірківщина під Яготином, що на Київщині. В рідних для його родини краях Андрій з сім’єю прожив перші три роки, а після переїзду в столицю незмінно проводив тут літні канікули. Поки від усіх цих радощів його не відірвала футбольна кар’єра.
Відтоді з кожним роком Шевченкових слідів у Двірківщині стає все менше. Як і тих, хто пам’ятає головного тренера збірної України безтурботною дитиною. Зв’язок слабшає.
***
Якщо зовсім буквально, то народився Шевченко в Яготині — там пологовий будинок. Звідси до Двірківщини десять хвилин їзди на авто. Зовсім поряд. Не дивно, що частина двірківчан їздить на роботу туди, в райцентр. Решту з тих, що не виїхали до Києва або на заробітки, працюють в місцевій агрокомпанії, яка дбає про село на заміну землям навколо нього.
«Дбає» — не порожнє слово. Хоч Двірківщина зовсім маленька й має всього чотири вулиці, але дороги тут заасфальтовані та освітлені, є охайна опорна школа, де також вчаться діти з навколишніх поселень, а також сільський клуб та адміністрація, де сидить керівництво ОТГ. І навіть свій хор.
«Все це добре, є кому опікуватись. Але в полі за селом є свиноферма. Мостіпан (засновник та директор агрокомпанії — прим. Tribuna.com) так і сказав. Мовляв, зроблю те й те для села, але дайте ферму побудувати. Зараз вітер дує в інший бік, то запаху не чути. А коли звідти...» — кривиться дід Микола, якого я перестрів біля сільського магазину, й додає — в планах в аграрія ще одна ферма.
77-річний дідусь напрочуд жвавий та балакучий. Розповідає не лише про те, що запитую. Як через службу в армії побував на Кубі, як працював водієм у рідному селі і яке корисне справжнє вівсяне печиво. «От візьми, попробуй, — розв’язує він щойно куплений повний кульок пряників та вгощає. — Жеребцем будеш!».
Дід Микола добре знає сім’ю Шевченків. Не лише тому, що село маленьке й тут всі й так знаються. У нього були хороші стосунки з покійним батьком Андрія, один з його синів товаришував з Шевою, а дружина мало не стала його хрещеною.
«В мене мав родитись третій син, Гєнка. А Люба, мама Андрія, захотіла, щоб моя жінка хрещеною йому стала. Моя каже: «Я согласна, але ж я беременна». Не можна», — пояснює суть речей дідусь, поміж тим проводячи мені екскурсію селом.
В першу чергу він веде мене на футбольне поле. Тут на першість району грає місцева команда «Двірківщина». Її попередниця називалась «Андрій Шевченко» — так селяни вшанували земляка. А той за посередництвом мами кілька років поспіль організовував тут іменний турнір, допомагаючи з формою, м’ячами та призами. Але з часом команда розпалась.
Одразу біля сільського стадіону школа. Хоч Андрій тут і не вчився, але історія земляка надто показова, щоб не надихати нею місцевих учнів. Тому на першому поверсі в Шеви персональний стенд.
І хоч в школі нещодавно зробили ремонт й не всі атрибути встигли повернути на стіни, цей — особливий. Його повісили, не зволікаючи. Тим дивніше зустріти біля школи зграйку дітей, які нічого не знають про Шевченка. Вчителі заспокоюють — це лише першокласники.
Між школою та футбольним полем найжвавіше місце в селі — тут якраз в розпалі будівництво окремого спортивного залу. Дід Микола каже, що це також допомога місцевої агрокомпанії. Так підприємство створює хоч якусь інфраструктуру для своїх працівників.
Недалечко звідси є ставок. Тут, кажуть, Андрій дуже любив рибалити. Але зараз водойма висихає — в Двірківщині та навколишніх селах проблеми з ґрунтовими водами. До них важко докопатись.
Врешті прошу показати мені батьківський дім Шеви. Виявляється, зараз там ніхто не живе, але хата не покинута. За нею разом із сестрою доглядає мама Андрія. Як доказ, застаю на місці робітників — будують паркан навколо подвір’я.
«Зараз мама Андрія в Києві живе. Сюди приїжджає, бо тут ще батьки поховані. Зустрічаємось часом на кладбищі», — пояснює мій гід.
За його словами, батьки Шеви — корінні двірківчани. Їхні сім’ї — Шевченків та Ганжів — жили по сусідству. Тато Шеви, Микола, після служби в армії став військовим, мав звання прапорщика. По весіллі він з дружиною на деякий час навіть переїхав на службу в Східну Німеччину. Там у них народився первісток — старша сестра Андрія Олена.
Перед народженням легенди сім’я повернулась в рідне село. Батьків Шеви тягнуло додому. І навіть згодом, перебравшись до Києва, вони все одно їздили сюди часто.
«Тато Андрія був дуже хорошою людиною. Воєнний. Пам’ятаю, як допоміг машину з обочини витягнути, стропу дав. Він же прапорщиком був, кладовщиком. У нього всі товари. Тому мав багато знакомих генералів. Це ж связі.
Пам’ятаю, в нього були проблеми з серцем, так Андрій його до себе в Італію забрав на операцію. Після неї привіз батькові вина італійського. Микола розказував, що ще такого доброго вина не пробував. «Андрій казав, шо це Берлусконі дав з царських складов, такого навіть нема де купити».
Але Андрій не в батька вдався, а в діда Грицька. Той косарем був. А такий кріпкий — колодязь за день копав!
Обидва його діди тут поховані. Спочатку помер дід Грицько Шевченко, а потім дід Микола Ганжа (вам не здалось — у Двірківщині справді багато Микол — прим. Tribuna.com). Другий дід такий, м’який був», — каже мій співрозмовник.
Проте саме дід Микола тішився успіхами Андрія найбільше. Сам був палким шанувальником футболу й дуже гордився, коли до нього в гості завітали журналісти з самої Італії й стали розпитувати про дитинство зірки «Мілана».
Тому з онуком у нього склались особливі стосунки. Не дивно, що востаннє за спогадами двірківчан Шева публічно з’явився в рідному селі саме на похорони дідуся, який помер 11 років тому.
Після того Андрій, судячи зі слів селян, приїжджав у Двірківщину лише анонімно, без галасу. В тому числі з дружиною та дітьми. Але до цього тутешні ставляться з розумінням й все одно радіють успіхам видатного земляка.
«Навіть бабки в магазині про то говорять. Ото наші дають!» — випалює дід Микола, транслюючи реакцію селян на успіхи Шевченка в збірній та перемогу над Португалією. Але також додає, що є в стосунках двірківчан з Шевою й прохолода.
«Мій покійний кум казав його мамі: «Люба, поки Андрій крутиться, давай побудуємо церкву з його допомогою». А вона відмовилась. Після того люди не стали так поважать. А побудував би церквушку — пам’ять би осталась», — переконаний дід.
В Двірківщині справді немає окремої споруди під церкву. Під неї тут переробили приміщення старої школи.
Здається, більшого селу з двома сотнями мешканців й не треба. До того ж, місцева молодь не хоче тут затримуватись. Не дивно, що зустріти друзів дитинства Шеви не вдається.
«В нас же людей мало, — пояснює бабуся, яка сусідить з Шевченками. — Мої сини товаришували з Андрієм, гуляли разом, але їх теж тут немає. В Києві на роботі.
Це хороші люди. І батьки, і він. Приїжджають сюди часом. Мати йде на кладбище до батьків, то стане і побалакає зі мною. Як машиною їдуть, то й тебе візьмуть.
За Андрія вболіваємо, аякже! Я взагалі люблю футбол дивитись. Він у Києві зараз тренірує. Але чула, що забирають його в Мілан».
В цих бабусиних словах уся суть стосунків двірківчан з Шевченком. Про нього тут відгукуються переважно добре, хоч ніхто з них і не знає Андрія як слід. Здебільшого мова про батьків та дідусів — тих, хто тут запам’ятався більше. Ставлення ж до Шеви швидше номінальне — не можна не шанувати легенду, коли вона є вихідцем з твого села.
Це легко зчитується, коли починаєш будь-кого із селян розпитувати про Андрія. Кілька загальних речень про «пишаємось земляком», а далі розмова перемикається на його родичів. Зв’язок ніби і є, але він слабшає.
Останні сумніви в цьому зникають, коли вперше зустрічаю на вулиці Двірківщини молодого хлопця. Це Коля. Йому 26, він ветеран АТО. Повернувся нещодавно з фронту з простріленою снайпером ногою, тому поки без роботи — треба залікувати травму.
Коли розговорююсь із ним про Шеву, він несподівано видає: «Була тут історія, коли він на похорон діда приїжджав. Хтось із наших хлопців хотів у нього автограф взяти, так його охоронці живо на асфальт поклали. «Ну шо, получив?» — потім підколювали його».
Не дивно, що двірківчани плутаються в фактах з дитинства Андрія. Хтось каже, що він покинув село в три роки, а хтось — у сім. Одні запевняють, що він все-таки навчався і в місцевій школі, інші доводять, що Шева навіть займався в спортінтернаті в Яготині.
Однієї версії немає, як і фанатичної тяги берегти моменти, що пов’язують Двірківщину із найвидатнішим її уродженцем.
«Ні, такого немає, щоб люди разом збирались і дивились матч збірної України, яку тренує односельчанин. Щоб десь в кафе стояв телевізор і всі дивились, — пояснює цю хімію голова ОТГ Олександр Вікторович. — Кожен в себе вдома дивиться, а потім обговорюють при нагоді.
Він тут рідко буває. Ну що таке село для нього? Але ми з розумінням до цього ставимось. Живемо своїм життям. Хоч і приємно, люди земляком пишаються»
Фото: Tribuna.com
