Ярмоленко був крутим і в шкільні роки: дружба, перші тренери, перехід в «Динамо»
Від редакції: привіт! Спорт вже давно на карантині, зараз здається, що матчів намає вічність. Але не варто сумувати, в нас є спосіб прогнати тугу – почитати про великих людей, події та часи. Щоб вам було простіше, ми покажемо круті тексти, які вийшли на Tribuna.com раніше, але будуть цікавими завжди.
Цей матеріал вперше опубліковано в жовтнi 2019-го.
Репортаж Миколи Решнюка з Чернігова.
З Черніговом Андрія Ярмоленка поєднує щось більше, ніж походження та батьківський дім. Хоча він народився в іншому місті в іншій країні, Чернігів – його місце сили. Татуювання тому доказ.
Це також легко усвідомити, провівши тут кілька днів у компанії його друзів, тренерів та вчителів – тих, хто пам’ятає його хлопцем ще без тисяч прихильників, але вже з великим талантом та непохитною мрією.
***
Чернігів – древній. Так мені розповідали в школі. У міста дійсно глибока історія, але про це нагадують хіба що зовсім старенькі хатки на окрайках та давні храми, які куполами підтримують небо над ним. Їх тут багато.
Всередині Чернігова акуратні квартали, затишні сквери та вулиці без видовищної архітектури.
«Як мер змінився, так почали парки робити в Чернігові, дороги хороші – мало в якому місті такі є. Маленьке затишне містечко.
Ще й «Десна» тепер в УПЛ, тільки з Чернігова немає жодного гравця в складі. Навіть не знаю, як туди зараз потрапити. Не те, що тоді, коли ми закінчували. Андрій так в «Десну» і попав», – каже Олександр Бокач, дружба якого з Ярмоленком триває ще з дитячих років, коли обоє прийшли в спортшколу на футбол.
Дружба
Попри ранок буднього дня, хлопець без проблем погодився зустрітись. І навіть більше. Попросив Олександра розповісти, де жив і ріс Андрій – і ось уже їдемо в його авто по Чернігову.
«Ми познайомились з Андрієм в «Юності». У нас спочатку було два різних тренери, ми в різних змінах були. Але він вже тоді виділявся – технічний хлопець. Хоча я його ще й не знав толком.
А потім з двох наших команд зліпили одну. І нам обом довелось змінювати школи, щоб ходити в одну зміну. Провчились так рік, здружились. А потім знову змінили школу – тренування вже перенесли на вечір, а на навчання в першу зміну треба було ходити. З того моменту ми уже разом».
Олександр – кум Андрія, хрестив його первістка Івана. Відколи Ярмоленко покинув Чернігів, хлопці хоч і стали бачитись все рідше, але зв’язок підтримують постійно. Переконуюсь в цьому дуже швидко. «О, якраз Андрюха дзвонить», – раптом каже Олександр і через мить приймає привітання з Лондона. Виявляється, у нього сьогодні день народження.
«Стараємось бачитись, коли він до Києва приїжджає, і я можу під’їхати. Або коли він в Чернігові, хоча зараз так буває лише раз або два на рік. Коли був у «Динамо», завжди до мене на день народження приїжджав. Але цього року його не буде – каже, дуже накладно», – сміється Олександр.
В компанії їх троє – Андрій, Олександр, а також Арсен, який зараз живе в Броварах. Разом вчились, прогулювали уроки та потрапляли в історії. Одна з них мало не закінчилась виключенням з інституту.
«Ми з Арсеном тоді в педуніверситеті нашому вчились, Андрій в «Динамо» уже був, а Фартушняк (Андрій, ще один товариш Ярмоленка з київського клубу – Tribuna.com) тоді за «Севастополь» грав.
Нас з Арсеном на третьому курсі відправили на практику в Алушту вожатими. А тут якраз домашня гра «Севастополя» з «Динамо». Андрій дзвонить: «Пацани, давайте в Севастополь, я залишусь після гри – переночуємо, погуляємо». Добро, давай. Погуляли до ночі, Андрій зранку на літак, а ми з Арсеном в Алушту. Приїжджаємо, а нам: «Чого ви приїхали? Їдьте вже додому, дякуємо».
А ми ж на практиці маємо бути. Додому приїдемо – батьки голови повідривають, нам по двадцять років. Телефонуємо до Андрюхи. Він каже: «Приїжджайте в Київ до мене». Дав ключі від квартири, ми так і жили з Арсеном в нього до кінця літа.
Першого вересня нас мали виключати з інституту, але якось вдалось домовитись. Довчились, закінчили. Зате погуляли тоді», – жартує хлопець.
Найбільше хлопці здружились в шкільні роки. Сприяли паралельні заняття в «Юності». Якщо прогулювали школу – йшли зазвичай туди грати в футбол. Статус учня СДЮШОР давав й інші козирі.
«Залишався місяць до кінця навчального року. Не пам’ятаю, який це клас. А нам у спортшколі давали талони на звільнення, якщо ми на якийсь турнір їдемо чи ще кудись. Тренер пише, що Бокач чи Ярмоленко звільняються від навчання на цей період.
Нам дали ці талони, але не заповнені до кінця. А в школу ходити не хочеться. От ми собі на місяць і понаписували звільнення своїм почерком. Відмазались, потім місяць ходили в теніс настільний грати чи ще кудись», – пригадує Олександр.
Та найчастіше хлопці пропадали з футбольним м’ячем. Найбільше це стосується Андрія. За словами інших, Ярмоленко завжди був зосереджений на футболі. Здається, ніщо в житті не цікавило його більше за це. Тому до занять в «Юності» він ставився з особливою відповідальністю.
«В мене десь в класі дев’ятому почались дівчата, якась дискотека, – розповідає Олександр. – Кажу Андрію: «Я схожу туди, на тренування не піду». А він: «Ні, я піду». Навіть не пригадаю, щоб він просто так тренування пропустив.
Загалом в школі ми погано вчились. Списували. Пам’ятаю, в одинадцятому класі Андрію зробили вільне відвідування – він уже тоді в «Десні» чи в «Динамо» був. Приходив лише на контрольні роботи, а йому наша класна керівничка давала готові – списуй, щоб оцінку поставити. Так він ще й мені давав списувати».
Олександр привозить нас в приватний сектор майже на виїзді з міста. Тут на одній із вулиць досі живуть батьки Ярмоленка. Ще до приїзду в Чернігів намагався домовитись із ними про зустріч, але втомлена увагою ЗМІ мама футболіста ввічливо відмовилась.
Фотографую вулицю та будинок. Їхній – з червоним дахом.
«Скільки знаю Андрія, він жив тут. Тато вже трохи розбудувався, баню зробив. Сюди вони переїхали, коли ми ще не були знайомі. До цього його сім’я жила в гуртожитку, недалеко від центру міста», – пояснює Олександр
Йому – як і Арсену, який зайнявся боксом – не вдалось піти разом з Андрієм одним шляхом. Хоча футбол Олександр не залишив після спортшколи, зараз поза роботою та сімейними клопотами виступає на обласному рівні. А коли Ярмоленко приїжджає додому, хлопці збираються разом пограти.
В одній з таких ігор Олександр порвав ахіллове сухожилля. Андрій допоміг відновитись – попросив лікарів «Динамо» оглянути друга. Обійшлось без операції, лише уколами.
«Через два роки та сама травма наздогнала і його, але тоді йому операцію таки зробили. Оце в травні приїжджав сюди, розповідав, що дуже переживає, як відновиться, бо досі болить. Але нічого. Зараз каже, що з кожною грою все краще й краще. Забиває, хоча дискомфорт ще досі відчуває.
В дитинстві у нього пахи боліли часто. Зламається, ходить на процедури тоді. Пам’ятаю, ми на Україну на якомусь змаганні грали. Тренери його не випускають, а він же такий, що не буде сидіти. Тренер каже: «Так в тебе ж болить». А він: «Нє, я хоча б тайм зіграю».
Той самий гуртожиток, в якому колись жили Ярмоленки
Навчання
Хоча Ярмоленко вчився загалом у трьох чернігівських школах, найбільше пам’ятають його за навчанням у 20-й. Сюди він ходив найдовше, її і закінчив.
Надто багато змінилось тут з часів випуску Андрія. Його класна керівничка після одруження переїхала в Кривий Ріг, фізруки, з якими він найбільше товаришував серед вчителів, уже на пенсії, а директор школи тих років тут більше не працює.
Зміни торкнулись і кабінету, в якому займався клас футболіста. Тут зробили ремонт. Але вчителі зі стажем все ж додають, що Андрій сидів за третьою партою біля вікна.
«Він завжди цікавився футболом, брав участь в шкільних змаганнях. Перші хороші результати у нього з’явились вже в десятому класі – відтоді більше часу почала забирати спортшкола, збори.
Тому до школи він ходив не дуже часто. Вимушений був працювати на кар’єру, а тут з’являвся, щоб показати певний рівень знань», – виважено розповідає заступниця директора з виховної роботи Тетяна Володимирівна.
«Як класні керівники, ми наперед бачили, що в Андрія буде майбутнє. Що стосується оцінок, то це середній достатній рівень, шість чи сім балів. Ми бачили, що дитина робить великий акцент на спорт. Бачили, що це те, чим дитина дихає.
Ми не робили перепон. Розуміли, що багато часу в нього йде на фізвиховання, підготовку, змагання. Ми не намагались, щоб дитина зірочку з неба діставала», – доповнює вчителька фізики та астрономії Тетяна Олександрівна.
У вчительській кімнаті на полиці стоїть видрукувана стаття про Андрія в рамці. В коридорі на стенді окреме місце відведено для видатного випускника. Є ще футболка, яку Ярмоленко подарував школі під час одного візиту, але її хтось саме забрав додому попрати.
«До речі, випускний клас Андрія – дуже зірковий. Наталка Денисенко – українська акторка, Олександра Польшуй також дуже успішно знімається в кіно. Дійсно зірковий випуск», – залюбки розповідає Тетяна Володимирівна.
Вона показує на телефоні фото з цьогорічної зустрічі кількох вчителів та Андрія – вони перетнулись на дитячому турнірі, який щорічно проходить в Чернігові й названий на честь Ярмоленка.
«Андрій ставився з повагою до всіх вчителів. Тут питань з дисципліною до нього не було. Все-таки заняття спортом також дисциплінували.
Перерва – футбол, фізичне виховання – не підтягування, а футбол. Дощ, сніг – вони бігали в футбол. Це влітку. А взимку – хокей, біля школи заливали ковзанку.
Він своїм прикладом заразив усіх. Той випуск взагалі був без шкідливих звичок. Андрій був гарним мотиватором. Він своїми силами це показав», – не без захоплення розповідає Тетяна Олександрівна.
Прощаючись, директорка школи просить передати Андрію її прохання завітати при нагоді. Але розуміє, що зробити це йому зараз не просто.
В третій школі, в якій Ярмоленко починав шкільне навчання, мало слідів його причетності – вчився він тут не довго і понад 20 років тому.
«Він загалом був спокійний хлопчина, але весь час ноги в нього були не на місці. Постійно в русі, – сміється перша вчителька Ярмоленка Галина Андріївна. – А так звичайний хлопчисько. Допитливий, рухливий.
Я його давно уже не бачила, лише по телебаченні. Пам’ятаю маму, спілкуємось при зустрічі. Так і дізнаюсь від неї про Андрія. Хоча таких видатних учнів у мене більше не було.
Я й з ним проблем не мала. Були проблемніші. Вчився нормально. Не супер, але нормально. Дуже пишаюсь, що в мене був такий учень».
Мрія
Наступний пункт – найважливіший. Це спортивна школа «Юність». Та сама, яка недоотримала відсотків від переходу Ярмоленка в «Боруссію». На місці підказують, що скоро цю проблему вирішать – незабаром буде суд.
«Та все нормально буде, кожен [своє] отримає. Від «Вест Гема» перший транш прийшов. Другий мав бути в серпні, не знаю, чи прийшов. За ці гроші поле зараз будується біля школи. Наступні підуть на майданчик, хочемо автобус ще купити обов’язково. На решту дає гроші держава», – пояснює Віктор Лазаренко, підкреслюючи, що за часів Ярмоленка в школі навіть гарячої води не було.
Андрій в «Юності» пройшов через кількох тренерів, але з Віктором Михайловичем займався найдовше. З-під його крила Ярмоленко перший раз переходив у систему «Динамо», коли в 13 років не витримав конкуренції і через рік повернувся в Чернігів. Він же посприяв появі майбутнього динамівця в складі місцевої «Десни», за яку Лазаренко колись сам виступав як гравець.
«Ми з ним дуже багато працювали. Були часи, коли від нього багато хто відвернувся, а я продовжував його вести. Він повернувся з Києва [після спроби в 13 років] в такому стані, що було складно його відновити. Але вдалось.
Навіть коли він уже закінчив спортивну школу і був у «Десні», він зі мною контактував. На початках я на всі ігри їздив до нього. І на весіллі в нього був. В Польщу на гру збірної по його запрошенню їздив», – без пафосу розповідає Віктор Михайлович.
На його думку, в кар’єрі Ярмоленка тренери відіграли значну роль: Калітвінцев у молодіжних командах «Динамо», Газаєв та Сьомін – в головній. «Газаєв і підкрутив Андрію швидкість. Він же взагалі не біг до цього. Потужності в нього до цього не було», – каже Віктор Михайлович.
Сюди ж лягає історія про те, як Андрій потрапив у «Юність»: його помітив на вулиці, коли він з татом грався з м’ячем, Микола Ліповий – майбутній перший тренер Ярмоленка в спортшколі.
«Андрія серед дітей виділяла робота з м’ячем. Його неможливо було відібрати. Напевно, це в нього вроджене. Хороше відчуття м’яча. Андрій завжди у нас був капітаном, лідером. Хоча не мав якихось фізичних даних, це вже потім став високим, в десятому класі почав рости. А так маленький, худенький.
Не скажу, що я приділяв йому більше уваги, ніж комусь іншому. Але я йому не заважав. Моє кредо в роботі – не заважати розвиватись. Він сам по собі такий, що його ще треба було звідси забирати, бо він сюди замість школи приходив. День і ніч з м’ячем. Постійно. Всі змирились – розуміли, що для нього головне», – каже Віктор Михайлович.
Наступної миті на смартфон приходить сповіщення: Ярмоленко забив у матчі з «Манчестер Юнайтед». Тут же ділюсь новиною з тренером, який по-доброму починає сваритись – він же мав у ці хвилини дивитись трансляцію.
Гру додивляємось на смартфоні.
«Ми тут з тобою балакаємо, а він там голи забиває. Молодець! Лівою!
Найцікавіше, я не можу зрозуміти, як він став крайнім півзахисником. Який він крайній?! Якби мені хтось десять років тому сказав, що він буде крайнім хавбеком, я б не знаю… Він же грав під нападником, десятку. Він розігрував, створював. Він же лівша, а на правому фланзі грає – це ж так незручно», – дивується тренер.
В цю мить до нас приєднується перший тренер Андрія Микола Ліповий.
«Андрій з дитинства багато забивав. Дуже багато. Відколи прийшов сюди десь в першому класі. Його виділяло те, що він був дуже цілеспрямований. Не пропускав занять, хоча мама працювала. Вона ж водила його сюди.
Такий характер мав. Не любив програвати. Весь час з м’ячем. Йому ніколи було бавитись, завжди хотів тренуватись. Лівша, все ж на одній лінії – серце, нога. Рішення швидше приймає.
Таких талановитих як Андрій, в мене ще не було дітей. Але має бути ще й робота. Всі діти талановиті, але не всі цілеспрямовані. Не всі такі фанати, а він тільки футболом і горів. Для нього навіть тренування не були важкими. Дня такого не було, щоб він не хотів тренуватись», – пригадує Микола Васильович.
Поки говорю з ним, Віктор Михайлович весь в екрані. Коментує дії Ярмоленка, переживає, чи не отримав часом Андрій травми, коли хтось із гравців «Вест Гема» опиняється на газоні, і відволікається, лише коли запитую, чому в його учня не вийшло перший раз в «Динамо».
«Я одразу казав, що йому буде важко. Там же команда була – (показує рукою високий зріст – прим.) отакі! Але тренери динамівські наполягали, що їм треба розбавити трохи склад. Ну розбавили! Через місяць відправили в другу команду, потім в інтернат.
Я не був впевнений, але було відчуття, що його не зможуть використати так, як треба. Почали ставити його скраю. Я ж його завжди десяткою ставив, тут мови не може бути.
Але що від нас залежало, ми все зробили. Треба було в «Динамо»? Будь ласка. Він десь погано грав? Ми його все одно ставили і ставили. Мене тут, було, навіть мало не вигнали, коли я перевів Андрія зі шкільної команди в дорослу», – пригадує Віктор Михайлович, поки матч в Лондоні повільно добігає кінця.
Цю турботу Андрій цінує до сьогодні. Принаймні, саме Лазаренку він довіряє в організації того самого дитячого турніру на свою честь. З ним він регулярно спілкується та обов’язково бачиться, коли буває в Чернігові.
А той з теплотою зберігає та розповідає красиву історію про чернігівського хлопчика, мрія якого здійснилась:
«Він хотів цього змалку – грати в київському «Динамо». Для нього це було мрією. Єдине, що мені, як тренеру, шкода – пізнувато він звідти пішов. Якби в років двадцять три...»
Фото: Tribuna.com, instagram.com/sanya_boka
