Легенда тернопільської «Ниви» 80-х Петро Прядун помер у США

Автор: Іван Вербицький, UA-Футбол

16 октября 2014, четверг. 22:40

Сьогодні вранці офіційний сайт тернопільської «Ниви» опублікував сумну звістку: 13 жовтня у США на 60-му році життя помер видатний у минулому нападник «жовто-зелених» Петро Прядун. Ті чутки, які ширилися Тернополем тривалий час, підтвердилися. Щоправда, достеменно про причину смерті Прядуна в Україні, мабуть, не знає ніхто. Разом з усіма рідними людьми Петро на початку 90-х еміґрував до Штатів, а зв’язку з колишніми партнерами за «Нивою» фактично не підтримував.

На початку 2000-х дехто з колишніх гравців команди розмовляв з рідним братом Петра Анатолієм, єдиним з сімейства, хто залишився в Україні, на рідній Лановеччині. З його уст вдалося дізнатися, що наприкінці 90-х колись блискучий нападник переніс операцію на серці. Начебто робити шунтування Прядун збирався в Україні. Причина – тут операція обходилася дешевше. Однак врешті Петро був прооперований американськими хірургами.

Як склалося подальше життя Прядуна, з людей, які спілкувалися з ним у молоді роки близько, не здатен сказати ніхто. Остання ниточка зв’язку обірвалася тоді, коли залишив цей світ брат Анатолій. Впродовж кількох років Тернополем ширилися чутки, мовляв, Петро розбився в автокатастрофі. Однак підтвердження цим чуткам не було й немає понині. Зараз можна стверджувати лише про одне: якщо й те ДТП було, то Прядун зумів вижити.

Швидкий, з вибуховою стартовою швидкістю й винятковими бійцівськими рисами – Петро впродовж десятиліття був, мабуть, головним улюбленцем тернопільської публіки. Феномен Прядуна полягав ще й у тому, що, тривалий час виступаючи у складі підгаєцької й бережанської «Нив», які стали прародичами однойменного колективу з обласного центру, Петро залишався водієм рейсового автобуса. У 1978-му, до того, як отримати запрошення з Підгайців, нападник виступав у чемпіонаті області, в складі команди зі Збаража. Видно, заробіток з футболу був невеликим й паралельно 24-річний Прядун водив автобус за маршрутом «Збараж – Тернопіль».

«У 1979-му, коли за «Ниву» починав грати я, Петя ще продовжував підробляти водієм автобуса, - згадує в інтерв’ю UA-Футболу багаторічний партнер Прядуна за нападом Ігор Яворський. – Він мав рейс «Підгайці – Бережани». Тренування закінчилося – Прядун спішить на рейс. То у 1983-му, вже коли «Нива» стала командою майстрів, було не до автобуса. Робота розпочалася серйозніша, вимагалося їздити на підготовчі збори до Ялти».

«Мені Петро запам’ятався ще до того, як ми почали грати разом у складі підгаєцької «Ниви», - каже легендарний оборонець тернопільського клубу Ігор Біскуп. – Я тоді виступав за нашу юнацьку команду і грали ми проти дорослого колективу з Ланівців, звідки Прядун родом(народився Петро 24 листопада 1954 року в Краснолуці на Лановеччині – авт.). Він просто розривав наших оборонців один в один. Прокидав м’яч на хід й миттєво відривався – захисник уже читав номер на його спині. Зловити такого нападника майже неможливо. Два голи нам тоді Прядун забив. Найсмішніше, що у футбольній школі Петро не вчився, своїм першим тренером завжди називав брата Анатолія. Коли Прядуна запросили до «Ниви», він відразу став гравцем основного складу. Його місце попереду, поряд з Яворським, навіть не обговорювалося. Прядун зі своєю швидкістю грав швидше як фланговий нападник. Ми жартували: Петро вирізає, а Петрович (Яворський – авт.) замикає».

Гарний тоді колектив зібрався у Підгайцях. У ньому виділялися півоборонець Костянтин Антоненко, котрий до того виступав у складі першолігових львівських «Карпат», «тернопільський Марадона» Володимир Венгринович, Іван Ряшко й, звісно, пара забивних форвардів. Власне, нікого не здивувало, що у 1980-му «Нива» здобула Кубок України серед колективів фізкультури. Та найголовніше, що не дивлячись на запрошення з клубів майстрівського рівня, футболісти з «Ниви» не розходилися. А якщо й ішли, то поверталися назад. Принаймні, так сталося напередодні сезону-1982. Крім того, команда постійно підсилювалася перспективною молоддю. У 1982-му на видні ролі в очолюваному Євгеном Камінським колективі вийшли вже майбутній оборонець збірної України Ярослав Ватаманюк і Петро Дідик, повернувся з чернівецької «Буковини» Віктор Ряшко. «Нива» нарощувала м’язи і закономірно вийшла до фінальної пульки, у якій виборювала право отримати майстрівський статус. Цей турнір «зелено-жовті» приймали в Бережанах.

«Вирішальною для нас виявилася гра проти ізмаїльського «Суворовця», - згадує Ігор Біскуп. – До того ми виграли усі п’ять матчів, тоді як суперники з Одещини два поєдинки внічию. За умови, що за перемогу тоді нараховувалося два очки, ізмаїльці в разі перемоги займали б перше місце. Втім, ми переграли гостей. А єдиний гол у другому таймі Прядун забив у фірмовому для себе стилі – втік від оборонців і, вийшовши з голкіпером на побачення, проткнув кулю в кут».

"Нива" Бережани - 1982

«Нива» вийшла до другої ліги, а Петро у сезоні-1982 забив 41 м’яч і став найкращим бомбардиром змагань. «Прядунова майстерність допомогла нам прийти до тями на старті деб’ютного сезону в другій лізі, - вважає оборонець «Ниви» Роман Мацюпа, котрий виступав за тернопільців з 1979-го й по 1991 роки. – Ми тоді тривалий час не могли виграти: програли в Керчі й Севастополі, не змогли вдома перемогти «Буковину», «Прикарпаття» і «Закарпаття». Два наступних матчі на Сході України зі «Стахановцем» й горлівським «Шахтарем» завершуємо нульовими нічиїми. Закінчувався для нас той виїзд грою в Жданові проти «Новатора». Прядун забив єдиний у цій зустрічі гол і надалі ми поступово почали набирати обертів».

Петро став найкращим бомбардиром «Ниви» у двох стартових для неї сезонах на майстрівському рівні. У 1983-му він забив 13, а в 1984-му – 18 м’ячів. То за умови, що у тих двох чемпіонатах Прядун грав без Яворського, котрий намагався закріпитися у складі вищолігового «Металіста». За словами Біскупа, у 1984-му, в ході якого «Нива» переїхала до Тернополя, Петро дуже добре взаємодіяв з запрошеним з сумського «Фрунзеця» Віктором Чипіжним.

Яворський повернувся до Тернополя у 1985-му. З того часу пара Яворський – Прядун наводила на оборонців суперника жах. У тому чемпіонаті Ігор відзначився 20 разів, Петро – 14. Крім того, вартує виділити й один неофіційний гол цього дуету. У вересні 1985-го якраз в той період, коли відбірний матч мундіалю-1986 проти данців грала збірна СССР, до Тернополя приїхали поточні лідери союзної першості – команда київського «Динамо». У складі гостей не було кількох збірників, однак вийшли на поле Віктор Чанов, Ігор Бєланов, Володимир Безсонов, Андрій Баль, Сергій Балтача, Василь Рац.

23 вересня 1985-го. "Нива Тернопіль - "Динамо" Київ - 2:0

Ця зустріч викликала страшенний інтерес – 20-тисячний стадіон був забитий вщент. Звісно, динамівці грали не зовсім сконцентровано і результатом переймалися не сильно. Зате для «Ниви» то був фактично офіційний двобій. Тернополяни, демонструючи надзвичайні бійцівські риси, забили у кожному з таймів по голу. Першим відзначився Біскуп, а в другій половині навіс Прядуна справа головою замкнув Яворський.

«Вони складали майже ідеальну пару нападників, – вважає Роман Мацюпа. – Та разом з тим Петро з Ігорем відчували одне в одному конкурентів. Одного й іншого жадібливими до голів чи передач не назвеш, але в якийсь момент вони шкодували одне одному м’яча».

«Не бачу нічого поганого в тому, що кожній людині хочеться бути кращою, - коментує Ігор Яворський. – Особливо коли мова йде про нападників. Якщо ти граєш на вістрі, то хочеш забити найбільше. Втім, я навіть не пригадую, щоб навмисне не віддав Петрові чи він не віддав мені. Навіть коли команда вела 3:0. Звісно, іноді хтось когось міг не побачити і виникали непорозуміння. Але то робочі моменти. Навмисне ніхто нікому не шкодив».

«Мені згадується виїзний матч проти одеського СКА у 1985-му, – доповнює Роман Мацюпа. – Арбітр Мирослав Ступар призначив у ворота господарів пенальті. Бити хотів Яворський. Але поки Ігор розбігався, прудконогий Петро його випередив і пробив сам. Ступар за це покарав Прядуна попередженням і змусив удар перебити».

«Перед грою тренер Михайло Дунець сказав, що бити маю я, - розповідає ту ж історіюЯворський. - Але в грі Петя міг сказати: «Ні, проб’ю я». «Що не розумієш, що є порядок і дисципліна?» - кажу. Беру м’яч, встановлюю, розвертаюся, а Петро вибігає з-за спини і забиває. Але то - дрібні пакості, я на них не ображався. Тим паче, що з подач Петі забив безліч голів. Прядун мав феноменальну швидкість, зривався з місця так, що наздогнати його не міг жоден оборонець. Щойно Петро відривався, як відразу робив прострільну передачу. Ми відчували один одного ідеально, тому мені було достатньо побачити, що Петя робить ривок, як відразу йшов на випередження».

«Якось перемогли 4:0 Херсон, три голи забив я, а Петро не забив, - доповнює Ігор Яворський. – Сидимо разом з Прядуном, він їсть цукерки. «Петю, ти не читав, під якою назвою стаття вийшла? – питаю. – «Атакує Петро Прядун». Там написали, що Петро одного обіграв, другого, третього, потім випадково потрапив у голову Яворського і м’яч відскочив у ворота». «Ні, не читав!» - зацікавився Петро. «То давай покажу, але мусиш цукерками пригостити». Прядун погодився. Та то все жарти. Петя був надзвичайно самовідданим гравцем. З ним було приємно грати попереду, бо він виконував великий об’єм роботи. Такого швидкого футболіста я не бачив взагалі».

«У Прядуна і Яворського завжди була внутрішня боротьба – хто забив більше, - каже півоборонець «Ниви» 1987-1997 років Віталій Рудницький. - Іноді гострі суперечки відбувалися, навіть коли сиділи в ресторані. Ті сперечаються, а хтось підтравить: «Петю, а ти забув ще цей гол підрахувати». Після того починали сперечатися заново. Вилки і ножі в руках – ледь до кровопролиття не доходило. Зате потім обидва виходили і забивали. Зараз таких нападників нема».

У сезоні-1985 «Нива» стала сьомою, а ще через рік завершила сезон у другій лізі четвертою. Найцікавіше ж те, що в ході чемпіонату-1986 Яворський вдруге перейшов у «Металіст», а головною ударною силою «Ниви» знову став Прядун.

«Мені, на десять років молодшому футболістові, було приємно, що Прядун ставився до мене дуже прихильно, - каже тодішній півоборонець тернополян Віктор Ряшко. – Нерідко бувало, що на виїздах ділив з Петром номер. У Тернополі ж Прядунові за всі ці голи видали двокімнатну квартиру. Він був неодруженим. Тому часто запрошував нас до себе в гості. Може, хтось подумає, що ми випивали, але то було не так. Прядун завжди пригощав нас цукерками й кавою. Надзвичайно добра людина. Він був улюбленцем публіки, десь у 1983-му саме Прядунові керівники області подарували першу в Тернополі іномарку, але ця слава його не змінювала».

Піку злету «Нива» досягла у 1987 році, коли, посівши у другій лізі слідом за сімферопольською «Таврією» друге місце, цілком могла підвищитися у класі. «На початку того сезону керівництво «Ниви» залишило тих гравців, які виступали в попередньому чемпіонаті, а з новачків з’явилися лише воротаря Юру Панфілова, Колю Тимофеєва з Рівного, мене і вернули Анатолія Назаренка», - говорить Віталій Рудницький.

«Своїй витривалості завдячували масажистові Віті Хоменку, який свого часу на Олімпіаді з радянськими борцями працював, - вважає Віталій Павлович. – Він нам робив фантастичні масажі. М’язи Віктор струшував миттєво, знімаючи напругу після величезних навантажень. Мені в ті роки масаж не сильно й був потрібен. Був молодий, режимив, тому й відновлювався швидко. Старшим футболістам ці руки були потрібні більше. Ми ж тоді через два дні на третій постійно грали. І не жалілися. То нині розповідають, що такі навантаження – нелюдські. Якщо ж додати збори, які тривали по три-чотири місяці, то кількість матчів узагалі сягала ста. Було важко і спади форми відчувалися. Зрештою, в ході сезону тренувань як таких майже не було. Форму утримували виключно за рахунок матчів. Втім, знали за що граємо. Преміальних за перемогу платили по 40 рублів, 36 «чистими». Якщо за місяць проводили сім-вісім матчів, з них майже всі виграли, то сума накопичувалася непогана. Плюс – зарплата 160 рублів. На той час то були великі гроші».

Та в підсумку саме через невиплату гравцям усього обіцяного у 1988-му «Нива» пішла на спад. Яворський, котрий з 23-ма м’ячами став у попередньому чемпіонаті найкращим бомбардиром, прийняв запрошення Михайла Фоменка і перейшов до вищолігової «Ґурії» з Ланчхуті. Прядунові ж пару на вістрі атаки склав колишній форвард «Ворскли» Олег Рудько.

«Мені їхній дует подобався надзвичайно, - згадує Ігор Біскуп. – І хоч Рудько забивав не надто часто, взаємодію нападники демонстрували відмінну. Зрештою, Петро є Петро. У 1988-му він трохи пропустив через хворобу бронхів, але саме в цьому сезоні його майстерність відзначив навіть коментатор «Центрального телебачення» Володимир Перетурін. Він коментував кубковий матч «Ниви» на московському стадіоні «Торпедо» проти «Спартака». Прядун тоді відкрив рахунок, зумівши втекти від Олександра Бубнова і Юрія Суслопарова. «Какой быстрый нападающий! Посмотрите, что он делает!» - хвалив Петра Перетурін. Зрештою, виграти нам тоді не дали судді. Суперники забили нам два м’ячі з офсайду й «Нива» поступилася 1:4».

У грі-відповіді тернополяни при заповнених трибунах рідного стадіону здивували вдруге. Уже на другій хвилині «Нива» повела в рахунку і організував цей гол Прядун. «У перерві Петро в роздягальні сильно лютував, - згадує Рудницький. – Він вдарив, м’яч вже пролетів повз Ріната Дасаєва у порожні ворота. І в цю мить підбіг Назаренко і вразив порожню «рамку». Там з уст Петі потім такі крики були!»

"Нива" Тернопіль - 1989. Петро Прядун - сидить третій зліва

Завершальним у професійній кар’єрі Прядуна став сезон-1989, сезон, у якому Яворський, втретє повернувшись до Тернополя, забив 35 м’ячів. «Петрові вже було 34 і в той час він відчував проблеми з зайвою вагою, - говорить Ігор Біскуп. – Роки брали своє». Лише у другій лізі чемпіонату СССР Прядун, провівши 279 матчів, забив 92 м’ячі.

«Ми Петю «таксистом» називали, - згадує Віталій Рудницький. – Простий хлопець, холостяк, що хотів, те й робив. Жив у власне задоволення. Міг поїхати у Болгарію, набрати лахміття і заробити трохи грошей. А виходив на футбольне поле і робив свою роботу. Петру вистачало дати передачу в зону і він забивав. Іноді доходило до комізму. «У мене ще м’яча нема, навіщо ти біжиш?» – питаю. Доводилося пояснювати Петі, що ривок треба робити лише тоді, коли я прийняв м’яч і його обробив. «На мене дивитися не треба, - кажу. – Дам чи не дам і як я це зроблю – мої проблеми».

Залишивши «Ниву», Прядун певний час виступав у чемпіонаті області. Його колишні партнери за командою розповідають, що Петро впродовж кар’єри мав немало пропозицій, щоб перейти до клубів, які вищі за рангом й амбіціями. Чому залишався – судити не беруться. А спитати вже не вийде. Усі мої спроби знайти якісь контакти Прядуна в останніх кілька років завершувалися безуспішно. Інтерв’ю з тим, хто був для рідного міста легендою, так і залишилося нездійсненною мрією.

До США Прядун перебрався на початку 1991-го. Спершу їхав туди погостювати до рідної сестри, котра еміґрувала за три роки до того. Втім, тимчасова мандрівка змінила життя докорінно. Разом з Петром до США виїхали також його батьки й рідний брат Федір. Мабуть, останнім з колишніх футболістів «Ниви», хто спілкувався з Прядуном вживу, був оборонець Ігор Покідько. Трапилося це в 1993-му, коли Ігор у складі збірної України грав у поєдинках проти збірної США. Петрів номер він знайшов у телефонному довіднику. Крім того, поєднувало з друзями молодості Прядуна й ще дві миті. Перша – то написаний Ігореві Біскупу лист. З нього пан Ігор дізнався, що переїхавши до США, Петро став людиною глибоко віруючою. Фактично, значну частину листа Прядун присвятив розмовам про Бога.

Про другу згадку від Прядуна розповів Роман Мацюпа: «У 1996 році я виступав у чемпіонаті області за теребовлянську «Ниву». Зі мною в команді грав молодий Вітя Павлович. Один з його сусідів з вулиці Київської, повернувшись із США, передав нам вітання й побажання від Прядуна. Петро хотів, щоб усі, хто з ним раніше грав, записали до нього відеозвернення. Трохи шкода, що закрутившись, ми з часом забули про це побажання».

За інформацією наших співрозмовників, у США Прядун одружився на жінці з Червонограду. В подружжя народилося три доньки. Сам Петро начебто працював на автомобільному заводі в Детройті. Дізнавшись про проблеми Прядуна з серцем. Його колишні партнери дивувалися, адже в роки футбольної кар’єри він відзначався надзвичайною витривалістю, майже не пив і зовсім не палив, а показники медичної діагностики завжди демонстрували, що стан його здоров’я – майже ідеальний. Власне, життя Прядуна у новій країні є загадкою ще більшою, ніж спонтанна й успішна поява у великому футболі…