Tribuna/Футбол/Блоги/Футбольні історії/Футбол в НДР. «Ганза» Росток. Частина 1

Футбол в НДР. «Ганза» Росток. Частина 1

Команда 9 разів зупинялася в одному кроці від трофею. А згодом за місяць виграла цілих два. Знайомимося з історією останніх чемпіонів НДР!

9 марта 2018, 17:04
12
Футбол в НДР. «Ганза» Росток. Частина 1

1. Принцеса Горобини

Останнім чемпіоном НДР з футболу стала FC Hansa Rostock. Окрім чемпіонства, у тому сезоні, вони виграли ще і кубок НДР. До слова, це були їх перші трофеї. До цього вони 4 рази займали друге місце (1962-64, 1968) та 5 разів програвали фінал кубка НДР (1955, 1957, 1960, 1967, 1987).

Насправді, якщо глянути у досьє ФК «Ганза» Росток, то можна побачити дату заснування, як 1965-ий рік.  Але ж як тоді бути із трьома другими місцями та трьома фіналами кубка НДР у період 1955-64? Все дуже просто. «Ганза», по суті своїй, це футбольна секція СК «Емпор» Росток і веде свій фактичний початок ще із 1954-го року. Але справа у тому, що команда «Емпор» існувала і раніше. А 1954 рік – це рік, коли вони із містечка Лаутер переїхали в Росток.

Прародич «Емпора» був заснований у Лаутері ще у 1913 році під пазвою ФК «Вікторія». Лаутер - це невеличке містечко у Саксонії, відоме своїм щорічним фестивалем горобини, де обирають навіть Принцесу горобини. Команда виступала на регіональному рівні, але і там  не могла похвастатися значними досягненнями. А після другої світової війни окупаційна радянська влада розпустила команду, з тим щоб у 1950-му році відновити під назвою «Фрайхайт Вісмут». Але досить швидко клуб отримав назву «Емпор». У сезоні 1951/1952 вони вийшли у вищий дивізіон НДР, разом із «Карл Цейсс» із Єни (котрі тоді ще називалися «Мотор»), і сходу зайняли там 10-те місце. Згодом вони піднялися на 9-ту сходинку, а уже сезон 1954/1955 розпочали у Ростоці.

2. Перші кроки у Ростоку.

У чемпіонатах НДР перші роки увійшли в історію «Ганзи» як «срібна ера», ще б пак, 8 разів команда зупинялася в крокові від значного досягнення. 4 других місця та 4 фінала кубка. Крім того у сезоні 68/69 вони дебютували у єврокубках. Тоді, у кубку Ярмарок «Ганза» пройшла «Ніццу» 4:2 по сумі двох матчів (3:0, 1:2) але вилетіла у наступному раунді від «Фіорентини» через м’яч пропущений на чужому полі 4:4 (3:2, 1:2). У наступному році у тому ж таки другому раунді їх вибив міланський «Інтер».

У ці роки, за «Ганзу» грало чимало справжніх легенд клубу. Наприклад другий бомбардир в історії ростокців Артур Бялас народився 21 листопада 1930 у німецькому місті Ратибор (Верхня Силезія). Там же ж він і почав займатися футболом у одноіменній команді. По закінченню другої світової війни, ці території відійшли до Польщі, і німців звідти виселили, щоб заселити поляків (переважно біженців із Білорусі та Західної України, котрі там представляли польську громаду). Виселили і сім’ю Бяласа, і перші здобутки прийшлися уже на його виступи за команду з містечка Зелов (місто майже вщент знищене за декілька тижнів до кінця війни, коли радянські війська йшли своєю оспіваною згодом в піснях «дорогою на Берлін». Відома історикам «Зеловсько-Берлінська операція»). Звідти, у 1954 році, він і перейшов у новостворений Емпор, де по-справжньому став відомим. З Емпором Бялас тричі грав у фіналі кубка НДР, та став кращим бомбардиром у сезоні 61/62, забивши 23 голи. Загалом у Ростоці на його рахунку 93 забитих м’ячі у 167 матчах. Крім того, єдиний матч за збірну НДР він відіграв у 1961 році, також як гравець Емпора. По закінченні сезону перейшов у Сталь із міста Айзенхюттенштадт, де і закінчив ігрову кар’єру. Пішов із життя 12 листопада 2012 року. Його брат, ФранцБялас, також переїхав у 1954-му році до Ростока, щоправда відіграв там лише 21 матч, а племінниця (дочка Франца), Меріон Бялас, грала у жіночій команді «Пост Росток».

У тому ж таки 1954 році в Росток переїхав Курт Цапф. Там же ж він став капітаном та цементував захист до 1968-го року. Уродженець Плауена свій шлях розпочинав у місцевій команді, після чого переїхав до Лаутера у 1952-му році, коли йому було 23. Вважався непоганим захисником, і був лідером команди, викликався до збірної НДР, де зіграв 4 матчі. В 1957-му році став одним із винуватців програного фіналу кубка, зігравши рукою та привізщи пенальті у власні ворота. У 1965-му році ненадовго був призначений тренером команди, але згодом повернувся до своїх ігрових обов’язків. По завершенні кар’єри працював наставником у молодіжних командах Ганзи, а згодом став учителем спорту в професійному училищі морського транспорту. Помер 11 серпня 2010 року.

Вольфганг Бартеліс народився у 1940-му році в Марієнбурзі. У 14 переїхав у Росток де грав за «Айнхайт», проте через пів року, із переїздом «Емпора» приєднався до них. Після проходження всіх молодіжних категорій, 18 травня 1959 року він дебютував за основну команду у товариському матчі, а менше чим через місяць, 14 червня, і в офіційному матчі. Грав Вольфганг на позиції правого нападника, викликався у різні молодіжні збірні країни, відіграв 3 матчі за олімпійську збірну, котра у 1964-му році здобула бронзу у Токіо (2 матчі у відборі та 1 на самому турнірі, проти Мексики).  Раніше, у тому ж таки 1964-му, Бартельс увійшов в історію як автор сотого м’яча у складі збірної НДР. Пішов з команди у 1970-му році, але щоб далеко не їхати, залишився грати у Ростоці у відновленій команді «Хафен».

Герберт Панкау теж перейшов із «Ганзи» у «Хафен», щоправда у 1971-му році. А до цього він із 1960 по 1971 роки провів у формі «Ганзи»  257 поєдинків, у яких відмітився 30-ма голами. Також, після того як Курт Цапф став все рідше з’являтися в стартовому складі команди, отримав капітанську пов’язку. Панкау був одним із найкращих хавбеків у чемпіонаті, тому його послужний список у іграх за збірну нараховує 25 поєдинків. Окрім того, на Олімпіаді у Токіо він пропустив тільки матч проти збірної Мексики, а всі інші відбігав у стартовому складі. Після «Хафену» працював на керівних посадах у ряді компаній до падіння соціалістичного режиму. У 1991-му році його обрали президентом міської федерації футболу.

Хейно Кляймінгер теж мав би бути бронзовим призером ОІ-64, якби не отримав травму та не пропустив турнір. Травми взагалі час від часу вибивали його з гри, інакше він би не зупинився на показнику 4 матчі та 5 голів за національну збірну(4 із яких в одному матчі). Та і за «Емпор» він би за 14 років міг зіграти і забити куди більше. Взагалі, Хейно відзначався завидною результативністю, як для хавбека, забиваючи в кожному третьому матчі.

Клаус-Дітер Сіхаус, партнер Бартельса по лавці запасних тої «бронзової» олімпійської команди, де теж зіграв лише проти Мексики. Тим не менше по праву входить в число легенд «Ганзи». Викликався і у збірну НДР, де провів 10 матчів. На жаль, його цікавив не тільки футбол, а і випивка. І якщо доки він грав, це не давалося взнаки, то згодом стало досить великою проблемою. Після об’єднання двох республік він залишився без роботи, і єдиною втіхою став алкоголь. Він помер у лютому 1996 року у віці 56 років.

Ворота «Емпора», а згодом і «Ганзи», захищав Юрген Хайнш (на фото). Уродженець Любека, дебютував у складі «Емпора» у 1958 році, у віці 18 років. А з наступного сезону став основним голкіпером команди. Саме його обрали основним голкіпером для Олімпійської збірної НДР, котра узяла бронзу, і він не підкачав. В ¼ НДР попали на Югославію, переможця ОІ-60 року. Але вдала гра голкіпера, та гол, забитий Френцелем вивели у півфінал саме німців. Там вони теж відкрили рахунок, у матчі проти збірної СРСР, проте втримати перевагу не вдалося, а на останніх хвилинах німці пропустили другий гол та відправилися у втішний фінал, де зустрілися із збірною Єгипту. Африканці були відчутно слабшими, тому у перемозі ніхто не сумнівався. Власне, так воно і сталося, хоча і у цьому матчі Юргену довелося показати, що не дарма саме на нього зробили ставку, як на першого номера.

 На жаль, надалі його кар’єра застигла на місці, щоб з часом піти на спад і у 31 рік Хайнш повісив рукавиці на цвях. Проте не зміг він довго без улюбленої команди, і згодом повернувся туди у якості помічника тренера. Із 1972 по 1985 він безперервно працював у тренерському штабі команди. А у період 78-79 та 81-85 був головним тренером. Третій його захід буде у період 93-94 року у команду другої бундесліги, але на довго у «Ганзі» він уже не затримається.

Вернер Дрюс народився 18 лютого 1940 року у Гданську. Проте будучи вигнаними із своєї домівки, його сім’я втекла 1945 на історичну батьківщину, в Німеччину (Гданськ теж довго належав Німеччині, а у 1920 році був проголошений «вільним містом» підконтрольним «Лізі Націй», на той час у ньому проживало близько 97% німців). У Ростоці, у віці 17 років, він дебютував за молодіжну збірну НДР, а згодом і у національній першості. Проте, у 30 років, як і більшість своїх партнерів, він закінчив активні виступи та перебрався на «цивільну» роботу, спочатку працюючи науковим співробітником, а згодом просто викладав у місцевому училищі.

3. Через терни до перемог

Після цього клуб переважно перебував у нижній половині турнірної таблиці, періодично вилітаючи у нижчий дивізіон, але одразу ж тріумфально повертаючись назад в еліту (при чому кожного разу вони поверталися за 1 сезон). Так було до кінця 80-их, коли клуб спочатку зберіг прописку у вищому дивізіоні (9-те місце у сезоні 87/88) а згодом вперше із сезону 68/69 піднявся до топ-5. Завдяки 4-му місцю «Ганза» отримала змогу зіграти в кубку УЕФА, щоправда звідти вони вилетіли уже після першого раунду, програвши клубу «Банік» (Острава) 2:7 (2:3 у Ростоці та 0:4 у Остраві). А у «перехідному» сезоні, вперше в своїй історії, вони стали чемпіонами та виграли кубок (а ще у тому сезоні за них дебютував Пол Каліджурі, перший в їх історії легіонер, але про нього трішки згодом). Такий підсумок дозволив команді не тільки отримати місце у першій бундеслізі в наступному сезоні, а і завдяки рішенню УЕФА про надання командам місця у єврокубках,  «Ганза» взяла старт у перехідному турнірі між Кубком Європейських чемпіонів та Лігою Чемпіонів (хоча турнір і зберіг, офіційно, стару назву, проте у ньому уже був груповий турнір). І хоча вони не змогли пройти перший раунд, проте в цьому немає нічого дивного, адже їх суперник в кінці сезону отримає перемогу у фіналі. «Барселона» без особливих проблем перемогла в першому матчі на «Камп Ноу» 3:0, і у виїзному поєдинку змогла трішки розслабитися 1:0 на користь німців.

На жаль, єдине чемпіонство обійшлося без одного із кращих голкіперів в історії «Ганзи», людини-епохи, Дітера Шнайдера. Народився майбутній перший номер ростокців у Лаутері у 1949 році. Але разом з татом Рудольфом Шнайдером, переїхав із «Емпором» до Ростока. Там же ж і почав займатися футболом ще у 1958 році. Десять років, проведених у молодіжних командах, не пройшли дарма, і у 19 років Дітер дебютував у футболці «Ганзи». І хоч не відразу, та він таки став основним голкіпером. 393 матчі він захищав ворота своєї команди, і тільки в 1986 році, коли йому уже було 39, він вирішив що з нього досить і пора давати дорогу молодим.

292 матчі провів за клуб і Майкл Мішінгер, але теж, у 1986 році закінчив свої виступи за команду. На два роки довше там затримався Юрген Утесс, котрого вистачило на 296 матчів у футболці «Ганзи». Із 1969 за них грав Йоахім Штрайх, проте в повній мірі легендою, він став у «Магдебурзі», куди перейшов у 1975. Хоча кращим бомбардиром збірної НДР на чемпіонатах світу він став роком раніше, забивши у ФРН два голи, Австралії та Аргентині. А ще раніше, у 1972-му, він допоміг збірній здобути бронзу Олімпійських Ігор 1972, забивши на турнірі 6 голів. (Стільки ж на тому турнірі забив Олег Блохін. А кращим бомбардиром став легендарний поляк, золотий медаліст тих змагань, Казімеж Дейна, котрий забив 9 голів, в тому числі 2 у фіналі).

Також, на обидва турніри (ОІ-72 та ЧС-74) їхав Герд Кіше. При чому, він поїхав ще і на ОІ-76, де уже був основним гравцем, на відміну від 72-го року, коли у його активі всього 2 матчі у відборі. Хоча хто знає, як би розвивалися події, якби він не зламав шию та не був змушений пропустити значну частину сезону. Цей захисник народився 23 жовтня 1951 року у містечку Тетеров, неподалік від Ростока. Його тато та дядько теж грали у футбол, тому Герд довго не розмірковував, чим буде займатися. Його помітили представники «Ганзи», і 23 серпня 1970 року Кіше дебютував у вищому дивізіоні НДР, у матчі проти «Вісмут Ауе» (нині «Ерцгебірге Ауе»). Слід сказати, що він змалку їздив по різноманітних збірних НДР, тому проґавити такий талант у себе під боком було досить важко. Зокрема, у травні 1970 року, він виграв юнацький турнір під егідою УЕФА, котрий вважався, на той час, неофіційним Чемпіонатом Європи серед юніорів. Щоправда тоді він грав у середині поля, а уже у «Ганзі» його позиція була – правий захисник. Але те, що він дійсно універсальний гравець, нерідко виручало «Ганзу» та збірну НДР, і тому, не зважаючи на часті вильоти команди до нижчих дивізіонів, місце Кіше у збірній не підлягало ніяким сумнівам, і 59 матчів за короткий період 1971-1980 років є тому яскравим підтвердженням. Щоправда, у 1980-му році він потрапив у низку скандалів, як сімейних (розлучення із видатною легкоатлеткою Барбарою Вік) так і політичних (тоді «штазі» мали значний вплив і могли вирішувати долю незручних їм гравців), що змусило його покинути «Ганзу» та скитатися 3 роки по інших командах. Шлях у збірну для нього теж був закритий. Тому, у 1984 році Герд прийняв рішення повісити бутси на цвях. У клуб віг зміг повернутися тільки у 1989 році, коли «Ганза» уже була вільна від впливу політики, і працював там в різних якостях до 1995 року, будучи і менеджером (швидше таким собі «спортивним директором») і навіть президентом (обраний у 1991, відмовився від посади у 1993, а фактично побув на ній до 1995).

Також не слід забувати, що саме у складі «Ганзи» розпочав свій футбольний шлях Томас Долль, котрий із 1979 року займався у молодіжних командах, а у 1983 році дебютував у першій команді. У 1986 році перейшов до гегемона останніх років, берлінського Динамо, і звідти уже застовпив за собою місце у національній збірній.

Райнер Ярош теж пішов з клубу перед тим, як стати чемпіоном, зігравши рекордні, на той момент, 403 матчі за клуб.

4. Дублери

Тепер настав час згадати той єдиний успішний сезон. Як водиться, кувалася ця перемога ще задовго до перших матчів. У середині сезону 1989/1990 президент «Ганзи» зустрівся у Брауншвайгу із кандидатом на тренерський пост Уве Райндерсом. Через деякий час після цієї зустрічі, Уве із дружиною завітали в Росток, щоб на власні очі побачити не тільки красоти міста на узбережжі Балтійського моря, а і глянути на перспективи місцевого ФК у боротьбі за топ-6. Президент пообіцяв, що зробить все можливе, щоб зберегти склад, а Райндерс в свою чергу, що клуб «кваліфікується» до другої бундесліги.

 Тренер із «західного світу» був змушений боротися із багатьма явищами «тоталітарного» режиму. Так, на першому тренуванні він був здивований, чому це всі гравці стоять на боковій лінії. Виявилося, що так було прийнято вітати нового тренера. «Генерала ви так само чекаєте? Зі мною так не слід себе поводити» - сказав Уве. Після чого почалися трудові будні. Спочатку, спробувавши обмінятися з гравцями номерами телефону, Райндерс вияснив, що ні у кого із гравців телефонів немає. А уже через деякий час Уве довелося дізнаватися, хто ж це подарував нову Ауді Єнсу Доу? Виявилося, що ніхто нічого нікому не дарував, а гравця хотіли «розвести» на смачненький кредит. Довелося телефонувати спочатку в банк а згодом у дилерський центр, щоб повернути авто. Тоді. зібравшись всі разом, гравці пообіцяли тренеру зробити все від них залежне, щоб фінішувати не просто у шістці найкращих, а зайняти одне із двох перших місць.

Так як дружина вирішила не переїздити разом із Уве, той міг 24 години на добу бути із командою. Так, помітивши що із зміною режиму і купою нових наїдків, гравці ризикували втратити форму, він зібрав їх дружин та влаштував «кулінарний клас», показавши, що і чому слід їсти їх чоловікам. Також, Уве зумів за день до публікації дізнатися, що двоє із гравців «Ганзи» працювали в Штазі. Тоді він відмінив тренування, зібрав команду, сказав все як є, доки вони не прочитали все у завтрашніх газетах, і вийшов із кімнати. Через деякий час до нього підійшов капітан та сказав: «Ми все вирішили. Проблем не буде».

Сезон складався дуже успішно. Несподівано захопивши лідерство, ганзеати не віддавалт його до кінця. А у 23-му турі перемігши своїх основних переслідувачів, дрезденське Динамо, забезпечили собі перше в історії чемпіонство, а ще через декілька тижнів перемігши «Сталь» (чи, напевно, «Шталь»), так само вперше в історії тріумфували і у кубковому турнірі.

Кували ту перемогу такі персонажі:

Голкіпери Єнс Кунат та Даніель Гоффманн провели по 13 матчів кожен.  Єнс дебютував у команді ще у 1985 році, коли йому було 18, а через рік, став у ній основним голкіпером, замінивши легенду клубу, Дітера Шнайдера. Перед сезоном саме йому пророкували місце в основі, але у нього з’явився достойний конкурент. Молодий дебютант Даніель Гоффманн, якому на момент дебюту 22 вересня 1990 року було ще 18 років. Народився Даніель 27 жовтня 1971 року у Ростоці і змалку займався у школі «Ганзи». Якщо у чемпіонському сезоні між ними ще була якась боротьба, то надалі Даніель закріпився на позиції, і хоча обидва покинули Росток у 1996-му році, Єнс більшість матчів спостерігав із лави запасних. Після того, як у сезоні 99/00 Мюнхен-1860 із Гофманом на воротах зайняв четверте місце в бундеслізі (а Даніель провів там 33 матчі), голкіпер подався на заробітки, спочатку в Туреччину, а потім і в Австрію, проте ніде більше не був гравцем основного складу.

В захисті грали такі персонажі як Герно Алмс(25 матчів у тому сезоні), Хейко Марх (23), Френк Рілліх (19) Майк Вернер (9), яким допомагав універсальний хавбек Єнс Уол (13 матчів). Завжди готові були їх підмінити Бернд Арнхолдт (2), Томас Гансоуж (1) та Уве Кірхнер (2).

Із усіх них, Герно Алмс (на фото) був головним старожилом, так як дебютував у синьо-білій футболці ще у 1980 році, а останній поєдинок провів у 1994-му. За цей час він зіграв «лише» 338 поєдинків. Справа у тому, що час від часу Алмс страждав від травм, котрі дошкуляли йому на протязі всієї кар’єри, і тому рідко коли цей подаючий надії захисник (понад 30 матчів за різні молодіжні збірні НДР) міг провести цілий сезон. І саме його травматичність стала однією із причин, чому він так і не став основним гравцем національної збірної НДР. Попри це, його місце в основі рідної команди не підлягало ніяким сумнівам. Його партнер по лінії оборони, Хейко Марх, прийшов у основну команду трішки пізніше, у 1983 році, але протримався там цілих 15 сезонів. Більше того, українські любителі футболу, із числа тих, шо були 26 квітня 1989 року на Республіканському стадіоні у Києві, могли бачити його єдиний матч за національну збірну. Активно грав він і після того як покинув «Ганзу», а закінчив виступи тільки у 2010-му році, коли йому стукнуло 45.

У середині поля бігали Хілмар Вейландт (23), Андреас Бабендерде (26) Єнс Доу (26) Юрі Шлюнц (24), Пол Каліджурі (22), Томас Фінк (4), Томас Лессіг (6), Аксель Шульц (4). Одразу три легендарних для «Ганзи» особистості були в цій лінії. І якщо кращі роки Акселя Шульца залишилися позаду (а тоді, як ви могли помітити, у 32-33 люди уже завершали ігрову кар’єру), він все одно ще два сезони захищав кольори команди, хоча і виходив на поле дуже рідко. Про Вейландта та Шлюнца читайте трішки нижче, а тут хотілося би зупинитися на кар’єрі інших цікавих персонажів.

 Одним із найбільш мандруючих футболістів став Єнс Доу. Тільки одного разу він затримався у одній команді більше ніж на 2 роки (1989-1994 у «Ганзі»). А почалося все з переходу в «Мюнхен-1860», коли «Ганза» через борги змушена була частково оновити свій склад у 1994-му році. У 1996-му році він пробував заграти у «Гамбурзі», їхав в оренду у «Вулверхемптон» за 200 тисяч, а на початку 1997-го перейшов у австрійський «Штурм». Влітку на деякий час повернувся до Ростока, щоб у 1999-му знову податися в подорожі, спочатку «Рапід», потім «Бабельсберг» та «Хольштайн Кіль» а закінчив виступи у 2005 році у клубі «Нойштреліц». Ось його невелике інтерв’ю, котре він дав ще у 2011 році офіційному сайту «Ганзи».

Ми булитехнічною, тактично дисциплінованою і бойовитою стабільною командою. Ми грали разом багато років, і після падіння Стіни ні один із нас не подався на Захід. Ми були разом. Крім того, з’явився Уве Рейндерс… Наприклад, ми не програвали 14 матчів… Був хороший настрій у команді. Нам завжди було весело.

Тодішній президент заплатив нам трішки преміальних. Звісно це теж мотивувало. Але вирішальними були гармонія та єдність…

…Ми так рано стали чемпіонами, що тренеру прийшлося докласти значних зусиль, аби зберегти нашу концентрацію на фінал кубка… там було тільки 7000 глядачів, решта уже чекала на бундеслігу…

Я не хотів переходити, але щоб отримати ліцензію на наступний сезон, мене продали за мільйон марок в Мюнхен…

Я і Магат не підійшли одне одному. Він робить з гравців – роботів…

Пол Каліджурі прославився ще до того, як перейшов у Ганзу. 19 листопада 1989 року він став автором «Shot heat round the world». Саме його удар приніс перемогу збірній США над командою Тринідад і Тобаго, за котру тоді виступали відомі Рассел Летапі та Дуайт Йорк. Голкіпер ТіТ потім виправдовувався, що не бачив момент удару. Так Каліджурі відклав дебют своїх суперників на ЧС на цілих 16 років, а свою країну вивів на мундіаль вперше за останні 40 років. На ЧС-1990 Пол теж став автором голу, щоправда той уже нічого не вирішував (програли Чехословакам 1:5. Каліджурі забив при рахунку 0:3), і взагалі був у збірній до 1997-го року. У «Ганзі» він відіграв постмундіальний сезон, в котрому ухитрився стати чемпіоном НДР. Багато знаєте легіонерів-чемпіонів НДР? Перед «Ганзою» і після неї грав за команди другої бундесліги «Меппен» та «Фрайбург». А ще через деякий час відіграв у оренді в «Санкт-Паулі». У 1997 році, коли йому було уже 33, повернувся до Каліфорнії, поближче до рідної домівки, та на 4 сезони став опорою «Лос-Анжелес Гелаксі». По закінченні кар’єри пішов працювати тренером в Каліфорнійський Політехнічний Університет міста Помона, де пропрацював до 2008 року. Із 2017 року тренує «Оранж Каунті» із четвертої по силі ліги в США.

На атаку грали такі люди: Генрі Фухс (24), Флоріан Вайхерт (19), Фолкер Рьоріх (24), Томас Райф (4).  Вайхерт в історію «Ганзи» увійшов як автор двох перших м’ячів команди у першій бундеслізі. Після вильоту, спробував закріпитися в еліті, у складі «Гамбурга», проте безрезультатно, та перейшов у нещодавно створений «VFB Leipzig». Там він, з перервою на рік у Дрездені, грав до 1998 року (про катавасію із футболом у Лейпцигу читайте у одній із наступних частин). Рьоріх залишив команду після чемпіонського сезону, але так ніде більше і не став гравцем основи. Уродженець Вісмара, він грав переважно у відтяжці, даючи можливість забивати іншим. Зокрема, у чемпіонському сезоні, кращим бомбардиром «Ганзи» став Фухс. Народився Генрі у Грайфсвальді. Містечко відоме переважно своїм університетом, відкритим ще у 1456 році. Багато відомих особистостей колись проживали чи працювали у цьому містечку. Здавалося б, як тут зацікавитися футболом? Проте Генрі не цікавило, чим ще може порадувати це містечко, і те, що він стане футболістом, було помітно уже змалку. І «Ганза», як провідний клуб регіону, уже з 12 років узяла його під своє крило. У 18 років він дебютував у вищій лізі НДР. Мало того, у складі збірної НДР до 18 років він завоював бронзові нагороди Євро-1988, при чому відзначився дублем у матчі за третє місце. Відверто кажучи, в перші два сезони він не вражав результативністю, проте у сезоні 1990/1991 його прорвало. 11 голів у 24-ох матчах, шикарний показник для молодого нападника, і перехід в «Кельн» за 2,5 мільйона німецьких марок був цілком логічним ходом. І там, у місті одеколона, Фухс грав в основі, проте забивав менше, ніж від нього очікували, тому коли у 1993 році його продавали у дрезденське «Динамо», Генрі був уже значно дешевшим. Після цього його чекали 3 сезони у другій бундеслізі, доки у 1998-му Фухс не повернувся у «Ганзу». Щоправда невдачі здорово підкосили його, і у рідній команді він переважно виходив на заміни, щоб у 2001-му перейти аж у регіональну лігу (третьої бундесліги тоді ще не було), у «Рот-Вайсс» із Ерфурта. Догравати пішов взагалі у оберлігу у «Нойштреліц», але згодом, уже у якості тренера повернувся в «Рот-Вайсс», де працював тренером до 2012 року.

Тренував ту «золоту» команду Уве Райндерс. Народився він у Ессені 19 січня 1955 року. Там же ж і розпочав свою кар’єру на позиції нападника, граючи за місцеві клуби. У 1977 році Уве був запрошений до складу бременського «Вердера», де провів наступні 8 років. З цією командою він двічі підіймався на другу сходинку в чемпіонаті.  Також, у 1982 році, він поїхав у складі збірної ФРН на чемпіонат світу, де зіграв 3 матчі та забив гол у поєдинку проти збірної Чилі. Це був матч другого туру, а у першому сталася одна із самих гучних сенсацій на мундіалях. Збірна Алжиру перемогла німців 2:1. Після такого шокуючого результату збірна Чилі потрапила просто, як то кажуть «під гарячу руку», і коли Райндерс вийшов на поле замість Літтбарскі на 78-ій хвилині, рахунок був уже 3:0 (хет-трик у виконанні Румменіге). Через 3 хвилини після появи на полі, Уве забив свій єдиний м’яч у складі збірної. У матчі проти Австрії він участі не приймав, а ось перший матч другого раунду проти родоначальників футболу розпочав в основі. У дуже скучному матчі голів глядачі так і не дочекалися, а Райндерс не дочекався на полі фінального свистка. На 62-ій хвилині замість нього вийшов Літтбарскі. У матчі проти Іспанії, німцям потрібна була тільки перемога, тому Уве знову залишився на лавці, проте йому довелося вийти на поле по перерві, змінивши капітана Румменіге. І хоча ФРН такий пройшли у півфінал, а згодом і у фінал, більше Юпп Дерваль послугами Райндерса не користувався.

У 1985 році перебрався до Франції, де у першому ж своєму сезоні разом із «Бордо» виграв кубок і був гравцем основи одного із найсильніших клубів у тодішній Лізі 1. Але наступний сезон він розпочав у «Рені», де провів за сезон тільки 10 матчів, після чого перейшов у «Айнтрахт» із Брауншвайга. Побувши трішки граючим тренером, Уве згодом зосередився саме на тренерській кар’єрі.

Прийшовши у «Ганзу» у 1990-му році, він одразу ж зумів перемогти із новою командою у чемпіонаті. Але «не довго музика грала», і попри хороший старт наступного сезону, після 27-го туру його звільнили, оскільки команда була надто близька до вильоту.

У наступному сезоні Уве прийняв «Дуйсбург», далі «Герта», але його тренерська кар’єра пішла на спад.

А ось про перший сезон у Першій Бундеслізі, і про те, яким чином команда докотилася до Третьої Бундесліги читайте у продовженні уже через декілька днів.