Футбольна кар’єра тренерів УПЛ: команда мрії, яка робить наш чемпіонат

В історію ми знаємо багато прикладів поганих футболістів, які ставали гарними тренерами, трохи менше про хороших футболістів, які ставали жахливими тренерами. Адаптуватися в житті після футболу, здається, практично нереальна задача. Коли тебе на 20 років закривають з купою хлопців бігати по стадіонах — це точно травма на все життя. Тому більшість гравців і стають тренерами, як і шістнадцятка наших наставників УПЛ.

Я в силу свого віку не бачила, як грає жоден з них, але вирішила підняти всі заявки на чемпіонатах Хорватії 1996 року, щоб дізнатися, на якій же позиції грала людина, яка зараз несе на собі відповідальність за те, що відбувається з нашими командами. Та найголовніше — чи пропорційні здібності футболіста таланту тренера.

Схему за заповітами (так, саме заповітами) українських грандів взяла 4-2-3-1. Відразу попереджаю, я не знавець тактики, так що, якщо десь поставлю голкіпера на місце лівого-опорного-вінгера-захисника-хавбека, терміново дзвоніть у поліцію УАФ.

Воротар («Верес»)

Варіантів на цю позицію виявилося не так багато – всього один, але кращого і просити не варто. Захищатиме ворота Юрій Вірт – легендарний экс-голкіпер «Шахтаря», триразовий чемпіон та володар кубка України, член клубу воротарів імені Євгена Рудакова. Викликався до збірної, де провів усього дві гри при Лобановському, але і цей виклик був досягненням. На хвилі підйому Вірт досяг практично неможливого: одночасно за версією двох видань, «Команди» та «Українського футболу», його визнали Воротарем року в Україні.  В роки «правління» Шовковського взагалі лише одиницям вдавалося вийти з його тіні.

Після зіркового початку 2000 почалися проблеми зі здоров'ям, перехід до скромного «Борисфена», «Металлурга» і тільки з приходом Луческу – повернення до «Шахтаря». Вже не першим номером, але Містер хотів бачити у команді надійну заміну молодим та перспективним і Юрій чудово впорався з цією роллю.

Роки ігрової кар’єри – 1992-2012.

Захист («Зоря», «Колос», «Чорноморець», «Інгулець»)

-центральні захисники :

Юрій Мороз – по основному амплуа лівий захисник, але Скрипник в центрі міг налякати лише мене, а от тренер «Чорноморця» там впишеться більше. Мороз один з наших класичних футболістів, які виграють молодіжний ЧС, але на рівні дорослого футболу швидко сипляться. Що іронічно, всю свою тренерську кар'єру, до переходу одеситам, тренував саме молодіжні команди (тут повинен бути жарт про динамівську молодіжку у фармі). Коротше кажучи – замкнене коло українського футболу.

Ставши переможцем світової першості серед 17-річних та срібним призером чемпіонату Європи у тій же віковій групі, Юрій перейшов до омріяного київського «Динамо», але там надовго не закріпився у основному складі. Поїхав грати в Ізраїль, зробивши головну помилку в кар’єрі. На високий рівень він вже ніколи не повернувся.

Роки ігрової кар’єри – 1986-2003.

В парі з ним йде головна фігура у центрі оборони кіровоградською «Зірки», а нині зірка усього смт Петрове — Сергій Лавриненко.

Грав на рівні всіх трьох ліг як гравець основного складу. Його характеризують, як грамотного футболіста, який добре бачив поле, чудово грав головою і діяв у відборі м'яча, умів віддати гарний пас, який міг моментально перевести гру від оборони до атаки. Після «Зірки» грав за запорізький «Металург», де місце в основному складі йому довіряв Мирон Маркевич. Після його відставки більше грав у дублі та оренді. У 29 років завершив кар'єру через травми.

Роки ігрової кар’єри – 1993-2004.

-лівий захисник :

Віктор Скрипник – в минулому захисник «Металурга», «Дніпра», німецького «Вердера» та національної збірної України. Завжди важко дивитися на переспективних футболістів, які пропускають сезон за сезоном через травми, але читати про це, знаючи, що буде далі, виявилося більш прикро.

Гравець «Дніпра» опинився у Бундеслізі за посередництва Берндта Штанге, який тренував команду в Україні та порекомендував гравця знайомому тренеру «Вердера» — середняка чемпіонату. Скрипник майже відразу завоював місце у складі, провів непоганий перший сезон, добре себе показував, як пенальтист. Але в наступному сезоні прийшла перша травма, через яку він пропустив початок. Ці травми ще довго будуть переслідувати Скрипника, і майже в кожному сезоні він пропустить матчі через ту чи іншу травму, іноді майже весь сезон.

У німецькому клубі відіграв 137 матчів у Бундеслізі, 16 - в Кубку Німеччини та 6 в єврокубках та відзначився 7 забитими м’ячами. Регулярно викликався до збірної, але зірок з нема ми тоді не хапали. У віці 34 років закінчив кар’єру та відразу розпочав тренерську дільність.

Роки ігрової кар’єри – 1987-2004.

-правий захисник:

А тут вийшла дуже проблематична позиція по всіх фронтах. По-перше, щоб поставити тут людину, треба використовувати «фінт Гвардіоли» - перевести когось з центра поля у захист на фланг. А по-друге, цю людину вже просто звільнили з посади. Але оскільки Руслан Костишин вніс свою лепту у гру «Колоса» та досі працює у структурі клубу — візьмемо його.

Костишин на всю свою кар’єру закріпився в українських командах, та увійшов до клубу Олександра Чижевського — групи українських футболістів, які протягом своєї кар'єри провели у командах вищої ліги чемпіонату України 300 і більше офіційних матчів. Тож, думаю, можна пробачити його за все, що він говорив і творив, бо спробуйте пробути у тому чемпіонаті все життя.

Переважну більшість кар'єри грав у київському «ЦСКА», «Дніпрі» та «Кривбасі».

Роки ігрової кар’єри – 1994-2013.

Півзахист («Динамо», «Шахтар», «Ворскла», «Минай», «Металіст-1925»)

-центральні півзахисники

Юрій Максимов — друг Скрипника по «Вердеру», він же людина, яка з «Ворсклою» то «Шахтар», то «Динамо» переможе.

Свою футбольну кар’єру розпочав у академії «Кристалу». Дуже швидко талановитого молодого футболіста помітили на всеукраїнському рівні й того ж року Максимов переїхав до сімферопольської «Таврії». Потім півзахисник перебрався до «Дніпра», але клуб став для футболіста лише трампліном — погравши тут протягом двох років, Максимов потрапляє до складу київського «Динамо». Протягом трьох сезонів стававшим чемпіоном України.

Завдяки вдалим виступам у першості України 1997 року Юрій Максимов, попри заперечення Лобановського, стає гравцем німецького «Вердера». Тут херсонець уже у віці 29 років відіграв чотири сезони, став володарем кубку Німеччини. Через конфлікт з керівництвом клубу, де-факто, загубив свою футбольну кар’єру, спочатку перейшовши до клубу Другої Бундесліги «Вальдгоф», а згодом й до російського «Ростова». 2003 року Юрій Максимов повернувся до України завершувати свою кар’єру — грав в складі «Борисфену» та запорізького «Металургу».

За кар'єру провів 276 матчів, забив 62 м'ячі. Відзначався й у формі національної збірної — провів 27 матчів, забив 5 м'ячів.

Роки ігрової кар’єри – 1989-2005.

У парі з ним не менш цікава людина, тренер «Минаю» - Ігор Леонов. Він був одним із ключових виконавців «Шахтаря» союзного періоду і залишався таким і за часів українського чемпіонату.

Вихованець футбольної школи Керчі почав свою кар'єру в місцевій футбольній команді «Океан», після чого його прямо з випускного вечора на рафіку відвезли до Сімферополя — виступати в «Таврії». У «Таврію», як і пізніше до «Шахтаря», потрапив завдяки запрошенню Анатолія Конькова. Але в 24 роки вирішив спробувати свої сили у Австрії та після сезону 1991 поїхав захищати кольори «Санкт-Пельтена». Вдома була суцільна неясність із національною першістю, а багато радянських футболістів їхали, хоч і у слабший за союзний, але чемпіонат з акцентом на силовий, жорсткий футбол.

На жаль, потім почалися невдачі, поразки, змінили тренера, який приймав гравця у команді, а наступний не бачив у складі. За пів року перебрався до Відня, де захищав кольори «Флорисдорфера». Це вже був нижчий рівень, мав контракт на три роки, але на початку 1993 знову грав за «Шахтар». Починаючи з 1995 грав у дублі та по орендах, закінчив кар'єру у Росії.

Так ні разу не зіграв за збірну — були сильніші конкуренти, але пройшов всі етапи молодіжки. За час кар'єри позиція Леонова трансформувалася — найчастіше — розігруючим хавом, проте без проблем закривав позиції на флангах... та будь-де. Був і опорником, а після повернення в Україну пересунутий у центр задньої лінії. Хоча, як сам каже, більше подобалося грати у середині поля.

Роки ігрової кар’єри – 1984-2001.

-атакувальний півзахисник

Разом з Леоновим в оренду до «Металісту» поїхав і інший визначний футболіст гірняків, а нараз тренер «Металісту –1925»  - Валерій Кривенцов.

Корінний донеччанин, вихованець Шахтаря. Через шість років після того, як Кривенцов почав грати в основному складі клубу, на три роки став капітаном. Сам Кривенцов колись зазначав, що міг добитися у футболі набагато більшого, проте багато в чому йому завадив запальний характер. Та й пішов із великого футболу Валерій Кривенцов досить рано. У віці двадцяти восьми років зламав ногу і випав зі складу гірників за Віктора Прокопенка, після чого перебрався до донецького «Металурга», та ще трохи погравши у Казахстані завершив кар’єру.

З 1994 до 1998 Кривенцов був гравцем національної збірної України, за яку провів 17 матчів.

Роки ігрової кар’єри – 1989-2006.

-правий вінгер

Повертаючись до питання з пропорційністю успіху футболіста та тренера – Мірча Луческу, тренер київського «Динамо». Третій найтитулованіший наставник в історії світового футболу не зумів стати третім найтитулованішим футболістом, але зробив непогану кар’єру.

Після закінчення університету Луческу потрапив в один з кращих клубів країни — бухарестське «Динамо». У цьому клубі він провів майже всю свою ігрову кар'єру. Та в перші два роки зіграв лише три матчі — у команді була серйозна конкуренція серед гравців групи атаки, тому молодого футболіста заради практики відправили у команду другої ліги «Спортул». Там Мірча розквітнув так сильно, що отримав виклик у збірну Румунії. А за два роки «Динамо» повернуло Луческу назад. Буквально за пару сезонів він став безперечним лідером команди та отримав пов'язку капітана. Всього він з'являвся на полі 377 разів і 81 разів засмучував суперників взяттям воріт.

Ставши основним нападником у збірній Румунії, Луческу зіграв на чемпіонаті світу 1970 року, який відбувався у Мексиці. Та провів у національній команді 70 матчів, забивши 9 голів.

Свою ігрову кар'єру Луческу закінчував у клубі «Корвінул», де останні роки працював граючим тренером. Символічну прощальну гру за бухарестське «Динамо» провів 16 травня 1990 року. Вийшовши на поле в матчі проти «Спортул Студенцеск» у віці майже 45 років, він став найстарішим футболістом в історії, який зіграв у вищому дивізіоні Румунії.

Роки ігрової кар’єри – 1963-1982.

-лівий вінгер

Італійська прикраса команди – Роберто Де Дзербі. За свою кар’єру він так і не знайшов собі клуба, де міг би по справжньому засяяти. Чи то відсутність здібностей, чи так склалися обставини — оцінювати складно, але успішним цей шлях не назвеш.

Роберто вихованець футбольної школи «Мілана», де вважався дуже перспективним, за ним навіть закріпилося прізвисько «маленький геній» (петиція продовжити його так називати). З 17 років тренувався з першою командою, але жодного офіційного матчу так і не провів. А свою кар’єру в збірній закінчив на виступах у U-20.

На товариському матчі проти «Монци» Де Дзербі так добре себе появив, що тренер просив забрати його до себе в команду. На жаль, той сезон вийшов провальним для «Монци», яка відчайдушно боролася за виживання. Де Дзербі зіграв лише 9 матчів, був змушений піти по купі італійських середняків. У всіх цих клубах у Роберто не було стабільної ігрової практики, тому з талановитого вихованця «Мілана» він перетворився на невдаху.

Дійшло до того, що Де Дзербі змушений був піти до Серії С2, до клубу «Фоджа», але там познайомився з тренером Паскуале Марино, якому вдалося найкраще розкрити його потенціал.Роберто переходить в серію Б і допомагає своїй команді вийти в Серію А. В цей період його помічають «Наполі», які були багатшими, але грали у серію Б. Неаполітанці не прогадали та у першому ж сезоні з Роберто вийшли до вищої ліги. Все складалося вдало для Де Дзербі, але у Серії А у клуба справи йшли не дуже, довелося йти грати по орендах – найвдаліша з них у Румунії (як тєсєн мір). У румунському «Клуж» Роберто довго не міг потрапити в основу, лише наприкінці сезону він почав виходити на поле та встиг виграти Кубок та чемпіонат Румунії.

Після закінчення оренди Роберто повернувся до «Наполі», який не захотів продовжувати з ним контракт, тому Де Дзербі на правах вільного агента йде до «Клужу». І хоча італієць так і не став гравцем основи в румунському клубі, зате збулася його мрія зіграти в Лізі чемпіонів. В 34 він завершив кар’єру так і не ставши зіркою жодною команди.

Роки ігрової кар’єри – 1997-2013.

Форвард («Дніпро-1»)

Зустрілися якось гравець «Реалу», «Карпат» та «Шеньянь Дунцзіня», а журналіст їх і питає: «Ігор Йовічевіч, коли трансфер Довбика?».

Іронічно, але дев'ятка в нас саме з команди дніпрян. Хорватський тренер видав чи не найцікавіший футбольний шлях, серед усіх героїв матеріалу. З юного віку займався в академії «Динамо» (Загреб), де привернув увагу грандів світового футболу. В 1991 молодий футболіст перейшов до «Реал Мадрида». Жодного офіційного матчу за першу команду так і не провів, але став лідером дубля іспанців.

Футболісту пророкували казкове майбутнє, фахівці вважали найобдарованішим футболістом колишньої Югославії. Але зламний момент кар’єри трапився у Києві на стадіоні Лобановського – де він виступав у складі хорватської молодіжки проти українців та порвав хрестоподібну зв’язку. Після операції усе пішло не так, як треба – довелося робити ще одну. Фактично через той момент пропустив два з половиною роки. Після цього повернутися на попередній рівень було нереально. Хто знає, якби не травма, можливо хорват міг зробити ж блискучу кар’єру.

Йовічевіч повернувся на Батьківщину, до клубу «Загреб». Відігравши за рідний клуб декілька років, розпочав помпезну подорож по японським клубам, побував у львівських «Карпатах» та завершив кар’єру у Китаї.

Роки ігрової кар’єри – 1991-2004.

Запас («Маріуполь», «Десна», «Олександрі», «Рух», «Львів»)

Остап Маркевич — син того самого, тренер тих самих. Намагався розпочати професіональну футбольну кар'єру, але на професійному рівні провів усього один матч на позиції півзахисника у футболці «Карпат-2». Через проблеми зі здоров'ям змушений був завінчити з футболом.

Олександр Рябоконь – півзахисник, вихованець ДЮСШ «Динамо» Київ. Де він тільки не грав, майже кожного року змінюючи команди. Такі переходи сам гравець потім пояснить своїм нестабільним характером – якщо тренер не ставив його грати, він просто переходив до іншої команди. Так Рябоконь доїхав до самого Китаю, нічого не досягнув, тому повернувся до самого початку і зараз тренує клуб у якому і дебютував – «Десну».

Роки ігрової кар’єри – 1982-1998.

Юрій Гура – гроза «УкрАгроКома» та аматорів України. На професійному рівні запам'ятався лише бувши хавом у команді «Женіс», з якою виграв чемпіонат та кубок Казахстану.

Роки ігрової кар’єри – 1994-2010.

Леонід Кучук, якому Де Дзербі нещодавно сказав змінити кар’єру, також вписався у нашу команду лише на лаві. Починав ігрову кар'єру на позиції нападника у вищоліговому «Динамо» (Мінськ), але не зумів пробитися до основи команди. Потім грав на позиції захисника, більшість кар'єри провів у команді другої ліги «Гомсільмаш».

Роки ігрової кар’єри – 1982-1998.

Олег Дулуб — білоруський і радянський футболіст, який грав на позиції півзахисника. Грав у різних білоруських клубах, а також у Росії, Латвії, Чехії, Китаї та Фінляндії. З визначного лише звання першого футболіста у чемпіонатах Латвії, який забив п'ять м'ячів в одній грі. Але на жаль, ніде більше відзначитися не вдалося.

Роки ігрової кар’єри – 1983-2003.

Як гадаєте, чи заграла б така збірна?