Спорт повсюду. Мій виступ у програмі «Найрозумніший»

Написання бакалаврської, участь в «Найрозумніший» і Тіна Канделакі. До чого тут спорт?

Почну трохи не по темі посту, але новина важлива. Настав той момент, коли в моєму блозі більшість постів та матеріалів будуть публікуватись українською мовою. Цій зміні є декілька пояснень.

По-перше, я слідкував за питаннями, які ставили головному редактору і зрозумів, що публіці не вистачає україномовного контенту. Сподіваюсь, що хоча б трохи зможу порадувати користувачів, для яких цей пункт важливий.

По-друге, так сталось, що моя дипломна бакалаврська робота буде виконана на інформаційному підґрунті мого блогу. Вирішив поєднати приємне з корисним.

Та й по-третє, можу писати, хоч англійською, головне, щоби це було цікаво і викликало інтерес у читачів. Маю надію, що така зміна не стане перешкодою. Тепер це не буде здаватися чимось дивовижним, перейдемо до справи.

Якщо є тут такі люди, які слідкують за моєю писаниною періодично, то мали змогу помітити, що я намагаюсь останнім часом абстрагуватися від конкретних спортивних подій. Свій блог я заводив для власних роздумів та їхньої публічності. Вважаю, що деяка інформація заслуговує на увагу.

Невелика кількість користувачів Трибуни писали мені після того, як я опублікував свій пост про подорожі. Мовляв, до чого взагалі ця історія на спортивному ресурсі. Хоча я й намагався це пояснити в тому ж таки матеріалі, повторюсь. Не знаю, як ви, але останнім часом усе частіше помічаю, що в цьому світі абсолютно все між собою пов’язано. Навіть найбільш несумісні, на перший погляд, речі. І тим цікавіше вивчати й обговорювати цей зв’язок.

Свої подорожі я описував як різновид екстремальних видів спорту. Сьогодні хотілося б розказати ще одну власну історію й подискутувати наскільки важливо бути обізнаним у різних сферах життя, можливо, вкотре довести інтелектуальну спроможність спортсменів. Поїхали.

Я часто люблю ностальгувати, тому розкажу вам про одну свою дитячу мрію, яку вдалося втілити в життя. Коли я був підлітком, у період десь від 10 до 12 років, кожен суботній ранок я проводив перед телевізором. Але я прокидався зрання не для того, аби подивитися мультики вихідного дня, я чекав на програму «Найрозумніший». Пам’ятаєте таку? Її ведучою була жінка, яка й досі часто мотивує мене й дає приводи нею втішатися — Тіна Канделакі. Для мене тоді це здавалося чимось дивовижним, адже все, що транслювали на телебаченні було таким недосяжним.

Так от, ми з татом лежали та спостерігали за розумниками, намагаюсь також давати відповіді на деякі питання. Перевіряли себе. І завжди раділи за того, хто отримував статуетку бабака. «Які ж вони розумні», — завжди дивувався я. Це скільки всього потрібно знати, аби брати участь у таких програмах. І, ніби ж чесно все, виграє той, хто більше знає. Дивно, треба дізнатись, як потрапити в це шоу.

Я й сам був не дурним: відмінник у школі, фото на шкільній дошці пошани, перемагав у районних та міських олімпіадах. Але найбільша моя проблема, вона проявляється й зараз іноді — я часто невпевнений у собі. Не буду розповідати, як формувався цей комплекс, але впевнено можу сказати, що він мені заважав. Тому все, чим я займався після перегляду улюбленої програми: сідав робити уроки, читати книжки, щоби ввечері вибігти на стадіон пограти у футбол.

Моя невпевненість прогресувала. Школярі часто недолюблюють однолітків, розумніших за них. А я, до слова, був ще й товстим. Кожен день вислуховував десятки глузливих пісень та образливих викриків. Хвилинку тиші вдавалося заробити власним домашнім завданням, яке списували більшість однокласників. Так продовжувалося щонайменше рік. На стадіоні під час гри у футбол, я завжди опинявся на воротах, швидко бігати не вмів же. У якийсь момент мені, навіть почало це подобатись і виходити. Вдавалося відбивати м’яч і вправно захищати ворота. Але без глузливих і образливих словечок не обходилось.

Цей страшний сон мав скінчитись. Я набрався хоробрості та записався в секцію дзюдо. Мій батько в юнацтві займався також боротьбою, тому порадив мені цей вид спорту. Спочатку, мабуть, як у будь-якого початківця, у мене мало що виходило. Про перемоги на змаганнях, навіть не йшлось. Головне, що я здобув — краплина впевненості. Щодня мінімум 2 години я проводив у залі, трохи схуднув. Уперше дав відсіч образникам у дворі та в школі.

Не буду вдаватися до подробиць спортивної кар’єри, скажу лише, що клопітка праця допомогла здобути мені звання кандидату в майстри спорту зі спортивного та бойового самбо й зелений пояс у дисципліні дзюдо. Але головне, що розвинув у мені спорт, це впевненість, спортивна злість, непоступливість та характер бійця.

Одного суботнього ранку я, як завжди, дивився програму «Найрозумніший». Аж тут батько запитав мене, чи хочу опинитися на місця учасника. Звичайно, що моя відповідь була ствердною. «То що тобі заважає?», — не припиняв тато. Він розігрів у мені азарт. Одразу після закінчення випуску, я побіг реєструвати анкету для участі.

Кидати виклики самому собі — невід’ємна характеристика будь-якого спортсмена. Цей виклик не обов’язково повинен стосуватися спортивних рекордів. Ось і для мене випробування розумом і рішучістю мало вагу.

Зайшов на сайт, пройшов легесенький тест із 10 питань із варіантами відповідей та вписав свої данні. І що ж мені висвітилося після цього? «Ми вам зателефонуємо». Якби було можна, на цьому моменті я б увімкнув звук сумного тромбону. Якась дурня, такого я не очікував.

Змирившись зі стандартною фразою для будь-якого кастингу, я відкинув усі думки про участь у проекті «Найрозумніший». Під час перегляду вже не було такого ентузіазму. Як же вони туди потрапили, якщо все так примітивно й безглуздо? Фіг із ним, нам простим людям нема чого робити на телебаченні.

Впевнений, що знайома ситуація для всіх хлопців, коли граєш у футбол весь день, а надвечір забігаєш додому попити води. Складність у тому, що це потрібно зробити максимально швидко й залишитися непоміченим, бо мама помітить, що ти червоний, як рак, та нікуди більше не випустить. Забіг я так додому і, от дідько, задзвенів телефон. Не став брати, бо зрозуміють, що я вдома. Тільки но я закрив за собою двері, мама кличе мене до слухавки. Як невчасно. Хлопці ждуть, це, мабуть, дізнатися домашку. Зараз відповім, що сам не знаю й побігу грати.

Яким було моє здивування, через місяць, коли я вже й забув за ту кляту анкету, мені зателефонували з програми. Треба було відповісти на певну кількість питань із варіантами відповідей. Складність полягала в тому, що тепер сприймав усе на слух. Хвилювання переповнювало. І, ніби не так і важко було, але зібрати всі думки воєдино виявилося не просто. Знову пообіцяли подзвонити, або надіслати інформацію на пошту. З’явилася віра та надія. Любов поки відпочивала, не її рук справа.

Знову минув деякий час, за котрий я встиг засумніватись у правильності відповідей даних по телефону. Не дзвонять та й не дзвонять, а нові програми то виходять. Ну і просто ж цікаво, який наступний етап має бути, не може ж усе обмежитися телефонною розмовою. Окрім, як чекати, нічого не залишалось.

На електронну пошту прийшов завітний лист. Попереду залишався останній етап кастингу перед поїздкою на саме шоу. У листі мене запросили на зустріч до офісу в центрі Києва. Дивно, але із собою не потрібно було нічого брати і взагалі не потрібно було готуватись. Провокація якась.

У день зустрічі я з гарним настроєм біг за надісланою адресою. Що чекає? Я навіть не уявляв. Виявилось, що зустрічі групові, нас було десь осіб 10. Спочатку ми спілкувались із психологом, досить довго. Він ставив провокуючі питання до всіх: «Нащо тобі «Найрозумніший»?», «Для чого ти хочеш узяти участь у цьому шоу?». Я не став панькатись і відповів, як було. Це щабель драбини для самореалізації, інструмент для розвитку впевненості та демонстрація власних знань.

Це була лише перша частина зустрічі. У другій потрібно було знову відповідати на питання. Але на цей раз завдання ускладнили. 100 питань без варіантів відповідей. Як вам таке? А найголовніше, що ти не знаєш, на скільки питань ти відповів правильно і які результати в інших учасників співбесіди. Після закінчення знову: «Чекайте». ААА! Та скільки можна випробовувати наше терпіння, це ж дуже нервово. Мабуть, після останнього етапу перевірок чекати було найскладніше. Бо ти вже майже там, але можеш усе втратити.

Знайомий сигнал сповістив про новий лист на електронній пошті, цікаво. Оу, це результати зустрічі та план подальших дій. До останнього не хотілося відкривати, боязко. Настав момент «Х».

Як виявилось, я гарно себе проявив і мав їхати до Москви на зйомки довгоочікуваного шоу. Але не все так просто. Для початку потрібно було заповнити анкету, не схожу на стартову. У ній треба розповісти про себе майже все. Крім того, необхідно обрати тему для фіналу. Пам’ятаєте, вгадуєш різнокольорові квадратики з власною темою або з темою суперника?

І, здавалося би, до чого тут спорт? Я обрав тему «Стадіони Англії». Мав рівно місяць для вивчення теми та підготовки до поїздки. Зазначу, що організатори все оплачували: проїзд мені та батьку, адже мені було всього 13 років і зі мною повинен був їхати супроводжуючий, проживання в готелі та харчування. На першому місці була підготовка багажу знань, з яким я їхав. Я вивчив історію майже всіх найвідоміших стадіонів Англії: назви, де розташовується, скільки вміщає людей, яка команда на них грає, історію будівництва і тд. До поїдки був готовий.

У Москві ми перебували приблизно тиждень. Встигли обійти майже всі найголовніші пам’ятки, але зациклюватися на цьому не буду. Настав судний день. Поснідати вранці не вдалося через хвилювання, нічого не лізло. І все відбувалося, ніби в прискореному режимі. Кліпнув і вже стоїм у павільйоні для зйомок. Кожного з учасників привели в порядок: зробили зачіску, дівчат нафарбували, налаштували на результативну гру.

Звичайно, перед стартом зйомок була невелика репетиція наших представлень та пояснювали, як користуватися пультами, на яких ми вибирали вірну відповідь. Тіна Канделакі виявилася дуже мініатюрною жіночкою, а за пультом ведучої взагалі стояла в пухнастих капцях із філіжанкою кави в руках. Уявлення, які створилися під час перегляду шоу по телевізору, розвінчувались.

Не буду довго тягнути інтригу. Я вилетів із першого ж етапу. Тема про стадіони, навіть не знадобилась, бо до фіналу було, як до неба рачки. Мені не вистачило декілька балів для виходу в півфінал. Було дуже сумно, але винним був тільки я. Тоді я побачив наскільки бувають розумні діти, є до чого прагнути.

На першій же невдачі мої спроби не закінчились. Одразу після повернення додому, я зареєструвався знов. По другому колу пройшов усі кастинги й через півроку знов поїхав до Москви. На цей раз я програв уже в півфіналі. Перший етап, з якого вилетів у попередній раз, я пройшов більш впевнено. Але також це було нервово. Складність у необхідності відповідати швидко, це давить на тебе. А от у півфіналі швидкість була ще більша. Якщо хтось не пам’ятає, то в другому етапі потрібно за хвилину дати якомога більше відповідей на питання з певної категорії. Я трохи розгубився. І хоча показав досить непоганий результат, цього не вистачило. Можна було відповідати швидше. До речі, у цей раз на фінал я готував тему «Історія футбольного клубу «Барселона»«. Роналдіньо закохав мене в цю команду. Але показати свої знання в цій галузі було не суджено.

Звичайно, можна було пробувати доти, поки не вдасться перемогти. Але ви повинні розуміти, це відбирало занадто багато часу, сил та емоційної енергії. Найголовніше, що я виніс із цієї життєвої історії, що все можливо, необхідно тільки дуже захотіти. Цей етап у моєму житті однозначно важливий для мене, я їм пишаюсь, але «зірку» не зловив. Усе, що сталось, мотивувало мене на ще більший розвиток у всіх сферах.

Останнім часом, усі мої пости дуже довгі. Не в кожного читача може вистачити цікавості та сил дочитати до кінця. Я вдячний кожному, хто це зробив. Сподіваюсь, що вам сподобалось, а те, що відбувається зі мною зараз, колись також стане історією, про яку я зможу розповісти. Діліться також вашими розповідями про етапи життя, якими ви пишаєтесь, давайте пізнавати друг друга краще.

Любіть маму, мийте руки з милом та дякую за увагу!