Tribuna/Футбол/Блоги/Футбол and justice for all/Вибух гранати. Як я побував на матчі серії Б

Вибух гранати. Як я побував на матчі серії Б

Benvenuti, ragazzi! Після двотижневої паузи повертаюсь на Трибуну із невеличким твором на тему «Як я провів свою відпустку».

Автор — djorkaeff
14 сентября 2015, 17:00
23

Benvenuti, ragazzi!

Після двотижневої паузи повертаюсь на Трибуну із невеличким твором на тему «Як я провів свою відпустку».

Цього року вдалось відпочити на загниваючому заході Європи – у південноіталійському місті Салерно. Море, сонце, гори, пляж, місцеві смаколики, ось це все. Але любов до футболу – це таке почуття, для якого не потрібна відпустка, навіть навпаки – воно потребує регулярної «підзарядки» і «поповнення». На відпочинку мені вдалось поєднати приємне із ще більш приємним, а саме – відвідати матч місцевого клубу «Салернітана» у першому турі Серії Б.

«Салернітана» є гордістю і єдиною любов’ю місцевих мешканців – утворені в 1919-му році, «гранатові» (вони ж і «морські коники» – ще одне прізвисько клубу) ніколи не хапали зірок з італійського футбольного неба, але в кінці 90-х засвітились у Серії А. В той час у гранатових футболках клубу виступали такі собі Дженнаро Гаттузо та Марко ді Вайо – як то кажуть, імена, які не потребують зайвої презентації.

По завершенні минулого сезону «Салернітана» зайняла перше місце в групі Серії С і піднялась у вищий за рангом дивізіон. І от на перший матч сезону в Серії Б припало протистояння із «Авелліно». Щоб зрозуміти спектр емоцій місцевих тіфозі, згадайте реакцію героїв культового фільму «Хулігани», коли вони дізнались, що «Вест Гему» випало зустрітись із «Міллуолом». Або уявіть, що «Рейнджерс» щойно повернулись до шотландської Прем’єр-ліги і розпочинають сезон матчем із «Селтиком». Або «Рівер Плейт» відзначає підвищення до аргентиської Примери грою із «Бока Хуніорс». Або... одним словом, «Салернітана» проти «Авелліно» – це дербі. Запекле, безкомпромісне, історичне.

Щоб зрозуміти спектр емоцій місцевих тіфозі, згадайте реакцію героїв культового фільму «Хулігани», коли вони дізнались, що «Вест Гему» випало зустрітись із «Міллуолом»

Салерно та Авелліно є містами-сусідами в південноіталійській провінції Кампанья. Традиції цього кампанійського дербі зародились ще в сезоні 1959/60, і з тих часів команди відіграли між собою 40 матчів, із яких у 13 перемогу святкували «гранатові», в 11 – «Авелліно», а ще 16 зустрічей завершились внічию. Востаннє клуби зустрічались між собою в рамках Серії Б у сезоні 2008/09 і ось шестирічна пауза повинна була перерватись в неділю, 6-го вересня.

Говорити про вболівальницький ажіотаж перед цим матчем – зайва річ. Перший матч команди в сезоні Серії Б, та ще й проти запеклого суперника. Квитки (вартістю від 14 до 42 євро) розмітались наче прохолодне «джелато» (місцеве саморобне морозиво) у спеку. До речі, клуб розповсюджує квитки через мережу «табаккіні» – таких собі невеличких магазинчиків, де продаються тютюнові вироби (в Італії цигарки не купиш у продуктових магазинах чи супермаркетах, як у нас). Табаккіні в Салерно ледь не через кожних 200 метрів, частіше ніж газетні кіоски. І обов’язковим при купівлі квитка є пред’явлення документа, що посвідчує особу – на кожному квитку тут же вдруковується ім’я та прізвище покупця, дата і місце його народження.

Так, користуючись підказками свого місцевого товариша Карло і за допомогою закордонного паспорта я придбав заповітний квиток на Стадіо Комуналє Арекі – домашню арену «Салернітани», яка із 1990-го року є полігоном для вибухів гранатового шаленства місцевих тіфозі. До речі, тричі на цьому стадіоні грала і національна збірна Італії.

Афіш із анонсом недільного матчу в Салерно майже не було, мені на очі не натрапила жодна, але чим ближче до дня гри, тим частіше в розмовах випадкових перехожих, продавців із клієнтами в магазинах, людей на пляжі, мені учувались «partita», «stadio», «Avellino» і, звісно ж, «vincere» – місцеві тіфозі очікували від своєї команди лише перемоги.

Гра у неділю мала розпочатись о 15:00 год. (воно й не дивно, адже увечері цього ж дня Сквадра Адзурра грала відбірковий матч до Євро-2016 проти Болгарії), однак на стадіон ми з Карло вирушили завчасно – лише бамкнуло 12:00. Як виявилось, в Салерно це одна із традицій. За три години до початку матчу відкриваються ворота Стадіо Арекі, і численні вболівальники починають займати свої місця.

До речі, сам стадіон побудовано оригінально – чотири трибуни не з’єднані між собою суцільно, як ми до цього звикли, а кожна трибуна є наче повноцінною спорудою – із своїм власним входом через ворота, своїми точками із кейтерінгом, вбиральнями і відсутня будь-яка фізична можливість для вболівальника переміститись із однієї трибуни на іншу. Місце розташування стадіону мальовниче – із заходу тішить око морський краєвид, зі сходу – гірський.

Ще однією характерною особливістю Стадіо Арекі є відсутність місць для сидіння. Комфортабельні пуфики у гранатових кольорах є лише на tribuna rossa – нижньому ярусі центральної трибуни, такі собі vip-місця. Усі інші трибуни – Tribuna Azzurra, Distindi, Curva Nord та Curva Sud по-олдскульному позбавлені окремих місць для сидіння, що теж додає атмосфері перегляду матчу правильної футбольної романтики і духу «старої школи».

Що іще вразило мене по прибуттю на стадіон – надзвичайна дружелюбність місцевих вболівальників. При вході на трибуну усі між собою вітались, тиснули руки, вітали одне одного з початком сезону і загалом склалось враження такого собі збору великої сім’ї із дуже приємного приводу – типу хрестин первістка.

На стадіон зходились місцеві тіфозі різного віку і соціальних прошарків – від пошарпаних з вигляду дядьків і беззубих жіночок до гламурних татуйованих мажорів, від молодих сімей з немовлятами до стареньких дідусів під ручку із бабусями. Що характерно, більшість вболівальників дотримувались клубного дрес-коду – прибували на гру в гранатових футболках (рідше – у «виїздному» білому варіанті форми «Салернітани»). Таким чином, не лише Курва Суд (місце скоплення ультрас-угрупувань), але й обидві центральні трибуни – Azzurra i Distindi змалювались у гранатовий колір.

Загалом склалось враження такого собі збору великої сім’ї із дуже приємного приводу – типу хрестин первістка

У той же час Курву Норд почали повільно заповнювати тіфозі суперника – «Авелліно». Ця команда грає у милих оку кожного львів’янина (а також полтавчанина і ейбарця) зелено-білих кольорах, і саме з цієї причини я вирішив не брати на гру свій «карпатівський» шалик. На емблемі клубу зображений вовк, тож прізвисько і футболістів, і фанатів «Авелліно» – «вовки».

Разом із тим, закляті вороги із Салерно сприймають своїх опонентів зовсім по-іншому. Авелліно – зовсім невелике містечко, розташоване в горах, багато людей там займається випасанням худоби, зокрема овець та кіз, тож тіфозі «Салерно» називають зелено-білу братію не інакше як «селюками» та «вівцями». Так, першу ж появу на Курві Норд молодиків в атрибутиці «Авелліно», стадіон зустрів гучною звуковою атакою, що імітувала звук бекання овець.

«Бее-еее-бееее-еее-еее» – такої обструкції зазнавали і фанати, і футболісти суперника, які невдовзі вийшли пройтись по газону Стадіо Арекі. Оглушливий свист і оте бекання – то були не єдині засоби психологічного впливу «гранатової» тиффозерії на суперника. На Курві Норд періодично затягували драйвову кричалку, адресовану суперникам, під час якої увесь стадіон ритмічно підстрибував в стилі нашого «хто не скаче – той москаль». При цьому, знущальний і місцями нецензурний зміст цього «canti» знали напам’ять не лише ультрас «Салернітани», а й звичні вболівальники на трибунах.

Уже під час матчу на трибунах почали з’являтись розтяжки із написами «beeeeee....» та зображеннями овець, а на Курві Суд ультрас розтягнули привітання «Beeeeenvenuti in citta» («вітаємо в місті») – як натяк на те, що селюкам-вівцепасам дуже пощастило сьогодні опинитись в цивілізації.

Однак, ще до початку гри стадіон повправлявся у засвистуванні і беканні на адресу футболістів «Авелліно», які вийшли на передматчеву розминку, а також шалено і гучно привітав своїх улюбленців, що розминались після гостей.

До слова, деякі з «гранатових» футболістів обмінялись рукостисканнями та обіймами з кількома гравцями «Авелліно», і це викликало обурення та свист місцевої публіки. Градус дербі підіймався все вище, хоча до стартового свистка була ще купа часу.

Вихід футболістів на газон перед початком матчу стадіон зустрів стоячою овацією і неймовірною шумовою підтримкою. Із свого вболівальницького досвіду навіть не можу пригадати, коли іще я зтикався з такими потужними шумовими зарядами. Ще перед стартовим свистком капітан «Салернітани» зачитав у мікрофон якийсь маніфест (скоріш за все, щось про «respetto» – шанування між футболістами, дух фейр-плею, «ні расизму» та інші традиційні футбольні банальщини), однак його слова потонули в злагоджених зарядах Курви Суд, від яких реально вібрували бетонні перегородки під моїми ногами.

Суддя просвистів старт поєдинку і гра почалась. Одразу скажу, що команди грали досить слабенько. Чи то справа у старті сезону, чи у мандражі, однак комбінаційно і «гранатові», і «зелено-білі» не демонстрували абсолютно нічого надзвичайного. Дуже неякісна гра в пас, жодних оригінальних тактичних задумок, велика кількість невимушених помилок в центрі поля, слабенький і безрезультативний пресинг – ось що відбувалось на полі.

Але на трибунах у цей час не припинялось шаленство. Курва Суд не замовкала ні на хвилину. До честі тіфозі з Авелліно (яких на матч приїхало десь зо три тисячі), вони теж намагались не пасти задніх, а періодично відповідали ритмічними «canti».

Загалом італійці, згідно з стереотипом, вболівають емоційно і гаряче. Дуже різко і агресивно реагують на події на полі, а коли суддя залишав без уваги фол на гравцеві «гранатової» команди, кожен місцевий вболівальник моментально зривався на ноги і в притаманній італійцям емоційній манері із надмірною жестикуляцією пояснював сам собі, своєму сусіду і судді в полі своє бачення епізоду.

Секунду тому всі ці вболівальники чемно сиділи на своїх місцях  

Попри слабенький рівень обох команд, на кілька голів вони таки спромоглись. Відкрили рахунок «гранатові» – найактивніший і найтехнічніший гравець «Салернітани», бразильський легіонер Габьйонетта відзначився точним ударом від штанги. Однак буквально в наступній атаці суперники результативно відповіли. Нічийний рахунок зберігся до початку другого тайму, коли той же таки Габьйонетта прорвався по флангу і вкрутив м’яча у дальній кут в стилі Роббена з Ярмоленком.

Після цього гра перетворилась на парад помилок, під час якого «гранатові» під шалену звукову підтримку стадіону намагались зберегти переможний рахунок, а «зелено-білі» шукали щастя у нечисленних вилазках на ворота молодого албанського голкіпера Томаса Стракоші (орендований в «Лаціо», син багаторічного капітана збірної Албанії Фото Стракоші).

Уже на доданих до другого тайму хвилинах «гранатовим» вдалась швидкісна контратака, яку завершив точним ударом повз голкіпера «Авелліно» новачок «Салернітани» Дженнаро Троянелло.

Стадіон вкотре за матч вибухнув позитивними емоціями – повернення в Серію Б вдалось на «відмінно», принципового суперника таки смикнули. За кілька секунд суддя дав фінальний свисток, який ознаменував перемогу «Салернітани».

Вболівальники не поспішали розходитись одразу ж після завершення гри, оплесками та гучними скандуваннями привітали команду, ну і справою честі для кожного стала демонстрація на пальцях кількості пропущених «вівцями» голів у бік гостьової трибуни.

Зачекавши трохи на виході з підтрибунних приміщень, я ще влаштував собі невелику фотосесію з гравцями «Салернітани», які радо погодились на кілька знимочок із «відданим тіфозо з України», як мене їм відрекомендував Карло.

Фото з легендою «Емполі», який ще зовсім недавно пиляв у Серії А, Давіде Моро:

Я і капітан команди Маноло Пестрін:

 

З голкіпером Томасом Стракошею:

 

З героєм зустрічі, автором дубля, бразильцем Габьйонеттою (якого місцеві тіфозі під час матчу називали не інакше як Grande Gabio):

 

З новачком команди Альфредо Доннарумою. Свіже придбання «Салернітани», який в минулому сезоні став найкращим бомбардиром Lega Pro у складі «Терамо» (23 голи в 19 матчах). Цей момент, коли в середу читаєш про нього в La Gazzetta dello Sport, а в неділю робиш з ним фоточку на пам’ять:

Ось таким було моє перше живе знайомство з італійським футболом. Враження від побаченого неймовірні, вболівальницька атмосфера дуже потужна.

Місцева команда (а у першу чергу – її фанати) привернула мою увагу до себе, тож я тепер регулярно відстежуватиму її турнірний шлях і сподіваюсь ще колись потрапити на Стадіо Арекі, відчути вибух футбольних емоцій та позаряджати із усім стадіоном «Forza Granata!».

Другие посты блога

Все посты