Чому я страшенно вболіватиму за успіх Петракова
Андрій Сеньків – про справжність, якої ніде більше не знайти.
Андрій Сеньків – про справжність, якої ніде більше не знайти.
Петраков – головний тренер збірної України. Хай з приставкою в.о., але це факт, від якого не відкрутишся. Він отримав цю посаду не так, як малюють у рівних фільмах. А як-небудь – поки каламутять з Ребровим. Його презентували не помпезно, не так, як належить презентувати головного у головній команді. А як-небудь – у другій ночі через сторінки невідомих членів якогось (викон) кому. Йому не дали контракт на чітко окреслений період. А на який-небудь – чи то 5 матчів, чи то 55. І навіть повзали чутки про те, що він не втримається на посаді до перших матчі збірної – Ребров знову був у Києві.
Петракова акуратно не помістили на вішак, а щосили зіжмакали і жбурнули на якусь полицю. І лежатиме він там доти, доки не привезуть красиво випрасуваний смокінг.
Це «фу» від федерації обсмоктане до кісточок. Іншого від повністю дискредитованої та авторитарної організації не треба чекати. Але чомусь забувається про самого Петракова. Про людину, яка ніяк не могла відмовитися від цієї пропозиції. Яка потрапила в складні обставини – або отримати цю пропозицію отак, або не отримати ніяк. І ніколи більше у житті. Вибір очевидний.
Так само очевидний мій вибір. Я люто вболіватиму за цю збірну України. Бо я отримав свого тренера. І це трапилося вперше, відколи я вболіваю за збірну.
Сонцесяйний та самозакоханий Блохін. Вже тоді відірваний від реальності Михайличенко. Мутний та пихатий Маркевич. Тимчасовики Калітвінцев, Баль та Заваров. Фоменко, який так шукав тренера, що знайшов себе. І Шевченко – зовсім далекий та восковий. Наче скульптура з музею мадам Тюссо.
І тут отримуємо Петракова. Зовсім не схожого на кожного з попередників. Людину системи. І водночас людину поза системою. Людину максимально приземлену та реальну. Він серед нас. Йому не потрібні подачки, понти і віп-тусовки. Йому не потрібні розмови з агентами й поради від сильних світу цього. Він не готовий танцювати під чиюсь сопілку, а просто працювати. Робити свою сродну працю.
Чи вийде це в нього? Далеко не факт. Крісло, на яке його посадили, одразу хитається. А сам він ніколи не мав досвіду роботи з таким тиском і такою кількістю прим. У нього може не вийти і, швидше за все, не вийде. Але до мурашок хочеться вболівати, щоб вийшло.
Бо він тут. Їздить в метро. Стоїть в черзі до турнікетів на Олімпійському. Відмовляється від чартерного рейсу з переможного чемпіонату світу. І називає речі своїми іменами. У грудні 2019-го Петракову дали нагороду «Найкращого тренера молодіжних збірних», на що він сказав: «Приємно, що отримав цю нагороду. Приємно, що її придумали в останній момент». Пост тренера збірної він отримує саме так. Вимучено, вичекано, вистраждано. Так, як не робив цього ніхто. Без вилизування та кумівства. Без крутих італійських помічників у штабі. Без персональної кричалки від вболівальників. Без краплі легендарного нальоту.
Виявляється, можна бути простим, але принциповим дядьком без жодного лобі. Який не зловив жар-птицю за хвіст, а доробився та досягнув. Навіть у цих випадкових обставинах це багато коштує.
«Ребров підтримав рішення УАФ призначити Петракова», – написав якийсь член виконкому. Ці слова, як і багато-багато-багато інших мали б нівелювати цю хвилину заслуженої слави нового тренера збірної. Але смердюча речовина зазвичай ллється саме на тих, хто її виливає.
Не подумайте: рішення Павелка не геніальне, як і не геніальний Петраков. Мова про те, що в останньому є справжність, яку не можна не любити. Якої нема, не було і не факт, що буде, в комусь іншому. Бо український футбол зовсім не такий, як Петраков. У цьому його найбільша цінність.
Фото: globallookpress.com/Rafal Rusek/www.imago-images.de
