Дякуємо, Шево! Дякуємо, командо! Момент, коли решта слів – зайві
Пост вдячності неймовірній збірній України.
Пост вдячності неймовірній збірній України.
Аааааааааа! Україна вийшла на Євро-2020! Ми зупинили Роналду, Феліша, Бернарду й решту португальських топів. Не без проблем, фарту і нервів. З цим будемо розбиратися потім.
Головне – підсумок, результат і решта похідних. Ми зіграємо на Євро. Ми забезпечили місце там за тур до кінця відбору. За 7 матчів ми пропустили лише два м’ячі, а забили 15. У нас 19 очок. Ця команда й цей успіх настільки круті, що залишається лише одне. Подякувати.
Шевченку. За те, що вселив віру – для збірної України немає нічого неможливого.
Пятову. За те, що повертав надію тоді, коли опускалися руки.
Миколенку. За те, що змушував шукати пропеллер – його невгамовності позаздрив би Карлсон.
Кривцову. За те, що цементував захист тоді, коли цього чекали й не чекали.
Матвієнку. За світлу голову й відсутність паніки.
Караваєву. За асисти Сербії й відданість.
Малиновському. За те, що був найкращим у цьому відборі (3 голи + 3 асисти).
Зінченку. За спокій і дирижерство в центрі поля.
Степаненку. За агресію й заряд емоцій.
Циганкову. За матч з Сербією й впевненість – нам є ким підсилити гру.
Коноплянці. За те, що не переклав клубні справи на збірну й довів – рано списувати з рахунків.
Марлосу. За те, що закрив роти тим, хто сміявся з його паспорту, й став лідером.
Ярмоленку. За те, що випалював фланги так, як тільки він і вміє.
Яремчуку. За підтвердження – робота над собою здатна творити дива.
Мораєсу. За п’ятку в Харкові й розуміння.
Всім, хто виходив чи так і не з’явився на полі. За допомогу у важливі моменти й атмосферу в команді.
І головне. Спасибі кожному за очі, які горіли від пристрасті. За серця, які билися в унісон зі стадіонами. За голови, які не давали емоціям затьмарити розум. За ноги, яких не брали ніякі судоми. І все це не в окремому пориві чи епізоді, а в сніжному комі, який котився від Львова до Харкова, від Києва до Дніпра. Без шансів для зупинки. Без сумнівів у щасті.
Після останнього року й останнього матчу закрадається думка, що так і має бути. Україна повинна достроково виходити на великі турніри, перемагати португальців, трощити сербів й спокійно розбратися з литовцями.
Хочеться пережити цей вечір ще раз, але нехай він станеться знову. І не раз. До зустрічі влітку. Бо ж так приємно дякувати!
Фото: Vitalii Vitleo
