Tribuna/Футбол/Блоги/Його Величність Футбол/Ігор Ощипко: «В мене руки були мокрі. Ще вчора хотів піти з футболу, а сьогодні підійшов «Шахтарю»

Ігор Ощипко: «В мене руки були мокрі. Ще вчора хотів піти з футболу, а сьогодні підійшов «Шахтарю»

Ігор Ощипко розповів Андрію Сеньківу про специфіку роботи в «Шахтарі», дивовижні стосунки з Кононовим, причини провалу «Карпат» та важку реабілітацію після травми.

6 июля 2017, 22:12
4
Ігор Ощипко: «В мене руки були мокрі. Ще вчора хотів піти з футболу, а сьогодні підійшов «Шахтарю»

Екс-захисник збірної України, «Карпат», «Штурму», «Ботєва» та молдавської «Зорі» розповів Андрію Сеньківу про специфіку роботи в «Шахтарі», дивовижні стосунки з Кононовим, причини провалу «Карпат» та важку реабілітацію після травми.

«От ти хочеш грати у футбол, бігати, але тобі щось не дозволяє, не пускає. Це дуже давить»

- Ігор Ощипко вже завершив кар’єру?

– Він у творчій паузі. Це пов’язано із поповненням у сім’ї  – у мене народилася дочка. І цей період я хотів провести вдома. Зараз, коли дитина вже підросла, можна й пошукати клуб. Тим більше, ось зараз відкриється трансферне вікно. Тому планую ще пограти у футбол. Де – ще невідомо.

В Україні хочете грати чи за кордоном?

– Не хочеться в Україні. А де це буде – час покаже. Просто хочеться повернутися на поле, щоб відчути гру. Я знову рік без футболу – і з кожним роком все важче, а не легше (зараз Ощипко перебуває в розташуванні ФК «Львів», – прим.).

– Ви перенесли багато травм. Як зараз ситуація зі здоров’ям?

– Все в порядку. Від останньої травми вже відновився. Можна сказати, що через неї я так і не закріпився в австрійському «Штурмі». Після того я ж ще був у Молдові та Болгарії, а там вже нічого не турбувало.

– У вас вже не перша тривала пауза в кар’єрі. Як переживаєте час, коли не маєте змоги грати у футбол?

– Це жахливо. От ти хочеш грати у футбол, бігати, але тобі щось не дозволяє, не пускає. Хочеш бігти на повну, а не можеш. Важко морально, бо не знаєш, чи може тобі та травма дати можливість грати далі. Можна пережити півроку, рік, але вже після півтора ця ситуація дуже давить.

– Не думали поставити крапку на цьому й завершити карєру?

– Не раз думав про це. Але ж розумієш – такий довгий шлях до виздоровлення пройшов, курси реабілітації, по Німеччинах їздив, купу грошей витратив. Тому здаватися не хочеться. Пощастило, що в Німеччині був хороший спеціаліст, який поставив мене на ноги.

– Дорого лікуватися в Німеччині?

– Пощастило, що там живе мій товариш й одночасно мій агент. Через його знайомих домовилися про реабілітацію на стадіоні «Байєра». Навіть довелося потренуватися з їхніми футболістами, адже бігав по тому ж стадіоні. Фінансів пішло дуже багато, але якщо би проходив реабілітацію в Україні, не факт, що зміг би далі грати. Те, як в Німеччині слідкують за хворим, викликає повагу.

«Після Росії я вже нічого не хотів і відмовився їхати в «Шахтар». Який «Шахтар»? Я ж на області граю»

– Як вийшло, що хлопець з Франківщини розпочав кар’єру в російській команді «Мострансгаз»?

– Я займався в київському УФК і після 11-го класу тренер взяв п’ятьох футболістів в «Мострансгаз», де він став помічником головного тренера. Тому деякий час пограв там, але недовго – треба було приймати російське громадянство, щоб не бути легіонером. Цього робити я не захотів. Там нам і заплатили нормально, але той тренер пішов з команди. І ми всі також повернулися в Україну.

– Після цього якийсь час не мали команди, але опинилися одразу в «Шахтарі». Як так вийшло?

– Півроку я грав у чемпіонаті області. Тоді до мене подзвонив товариш і запропонував поїхати на перегляд у «Шахтар». Після Росії я вже нічого не хотів і відмовився. Який «Шахтар»? Я ж на області граю. Але він поговорив з моїм батьком, а той мені порадив: «Ти нічого не втрачаєш. Поїдь, хоч подивися, що там». Батько таки вмовив, і ми поїхали. Мене взяли в «Шахтар», а товариша – ні. 

– Як цей процес відбувався?

– Приїжджаєш в клуб на збори, проходиш тренувальний процес, здаєш тести. На підставі цього тренери й приймають рішення. Я потрапив у «Шахтар-2», який виступав у першій лізі. Там все виходило. Покійний Прокопенко підійшов до мене і каже: «Ну що? Будемо підписувати». В мене руки мокрі, я в шоці. Ще вчора я хотів піти з футболу, а сьогодні підійшов «Шахтарю».

– Ви часто їздили на збори з першою командою. Чому так і не вдалося закріпитися?

– Цікаво, що з моїм ростом (1.73) Луческу ставив мене в центр захисту і я нормально виглядав у більшості матчів. Біда в тому, що я зробив помилку в одній грі на зборах. Як зараз пам’ятаю, грали з «Грассхоппером». Я віддавав поперечну передачу, її перехопили, зробили ще два паси й забили гол. Вже скільки років минуло, а ця помилка все ще перед очима. Якраз ця дія і стала причиною того, що я не залишився в команді. Ціна помилки дуже висока, тому в першу команду потрапити не так просто. Двоє людей, які залишилися в «Шахтарі», пройшовши другу і третю команди, – це Чигринський і Ракицький.

– Луческу ділив гравців на українців і легіонерів? Ставлення чимось відрізнялося?

– Ціна помилки для українця значно вища, що й підтверджує мій приклад. Я ж не помилився так, що одразу ж забили – ще ж зробили кілька передач. Луческу сказав, що такого не може бути. От і все.

– А Ракицький і Чигринський не робили помилок?

– Не знаю, їх запитайте. Може, й робили. Комусь дається два шанси, комусь три, а комусь один. Говорю виключно за себе. Навіть скажу, що є більше шансів потрапити до основи, коли повертаєшся з оренди, аніж у моєму випадку.

– Ходять розмови, що в Луческу хороша комунікація тільки з певним колом гравців, а з рештою він не дуже спілкується. Правда?

– Як і в кожного тренера, є таке. Він спілкується зі всіма, але з кожним по-різному: до когось може бути негативне ставлення, до когось – навпаки. Хтось може помилятися багато разів і нічого не буде, хтось може помилитися раз і ця помилка буде останньою.

– Контракт з «Шахтарем» на багато часу був розрахований?

– Чотири роки я був в «Шахтарі» і на останній рік свого контракту я поїхав в оренду в «Карпати». І вийшло так, що підписав постійний контракт з львівським клубом, бо бачив тут більшу перспективу. Петро Петрович (Димінський, – прим. Tribuna.com) запитав, чи хочу залишитися. Довго я не думав.

– Андрій Оберемко розповідав, що в «Динамо-2» деяким гравцям керівництво давало машину Mazda 6. У «Шахтарі» було щось подібне?

– У «Шахтарі-2» подібних презентів не було. В першій команді всім видавали «Шкоди» і «Пассати.» Але це було в службових цілях: їздиш на ній, а потім повертаєш.          

«Хай би навіть руку відірвали – заради Кононова були готові на все»

– «Карпати» при Кононові – це ідеальне місце в плані атмосфери. Чому так?

– «Карпати» тоді не те, що командою були, а сім’єю. Так, як я приходжу додому до батьків і дружини, так само їздив на тренування. Хотів тренуватися, всіх бачити, зі всіма поговорити. Після матчів всі гравці й тренери збиралися разом з сім’ями. Це все приносило результат. На трибунах не було, де сісти. Не те, що зараз. Та й команди серйозні приїжджали – і «Севілья», і «Боруссія», і ПСЖ. Головне, що зробив Кононов – об’єднав усіх, від прибиральників до футболістів.

– У чому фішка Кононова?

– До нього можна було підійти і поговорити на будь-яку тему, навіть особисту. Ніколи не бачив такого, щоб він на когось крикнув чи обізвав. Жодного разу не чув від цієї людини мату. Завдяки цьому кожен футболіст поважав Кононова. Думаю, від жодного гравця не почуєте поганого слова про цього тренера. Коли в команди справи йшли погано, готові були лягти за нього головою, щоб тільки він у команді залишився. Хай руку відірвуть, чи ще щось. Байдуже. За Кононова були готові на все. Він був нашим батьком, а ми – його дітьми. Бувало таке, що він радився з нами стосовно тренувального процесу. Й головне – прислухався до кожного й інколи робив так, як хоче команда.

– Взагалі нема таких, хто мав конфлікти з Кононовим?

– Навіть не знаю, за що з ним можна було посваритися. Такого не було. Не знаю, що треба було зробити… Це нереально.

– Не було образливо, що груповий етап Ліги Європи пропустили через травму?

– Виходить, що я відтарабанив увесь попередній чемпіонат і всі матчі кваліфікації, а в найцікавіших іграх зіграти не міг. Було трохи не по собі: хлопці грають, а я сиджу на стадіоні. Та ще й з перемотаною ногою й на милицях. Щоб поїхати на виїзні матчі, не було й мови. Але я був гордий і вболівав за команду.

– Тоді «Карпати» набрали всього одне очко. Цей результат сприйняли як належне, чи все ж сильно розчарувалися?

– Коли ми дізналися, що зіграємо з ПСЖ, «Боруссією» та «Севільєю», всім все було зрозуміло. Але після першої гри з’явилася надія. Тоді ми спершу програвали «Боруссії» 0:2, потім вигравали 3:2, а в кінці таки програли 3:4. На якусь хвилинку подумалося, що навіть можемо вийти з цієї групи. Та навіть після того, як ми програли, були надії. Якась ейфорія ходила по Львову. І навіть за те, що в підсумку набрали лише одне очко, ніхто нам кривого слова не сказав. Ми зробили максимум – відверто не тягнули на той рівень.

– Виклик в збірну був максимально неочікуваним?

– Та то грім серед ясного неба. Одного прекрасного дня тобі телефонують адміністратори і просять номер паспорта й всяке таке. Бажаю подібне відчути кожному. Коли зі збірної повертаєшся в клуб, відчуваєш піднесення й навіть краще граєш – в одній команді з Шевченком і Тимощуком не кожен день бігаєш.

– Як себе поводили в перший день у збірній? Лячно не було?

– Якось не по собі, але всі ж робили одну справу, тому звикалося швидко. Було багато хлопців, яких вже знав, а з іншими швидко знаходив спільну мову.

– Чому на перше тренування в збірній ви вийшли в золотистих бутсах?

– Та я якраз купив їх перед цим, тому й надягнув. Так співпало, ніяких легенд нема.

– Наступний сезон «Карпати» провалювали і керівництво звільнило всіх тренерів по фізпідготовці. Чому?

– Трохи бардак почався. Навіть не знаю, що вам сказати. Може, в тренерського штаба з керівництвом виникли якісь питання. Тренувальний процес після цього в нас не змінився. Тільки шкода було, що звільнили Кононова.

– Чому «Карпати» перестали давати результат при Кононові?

– Після такого ейфорійного сезону в Лізі Європи десь в команді заспокоїлися і розслабилися. Самі футболісти знизили до себе вимоги. Думали, що багато можемо, а після таких сезонів треба ще більше працювати, ніж до цього. Після того піднесення ми кожну невдачу сприймали дуже близько до серця. Й в команду прийшов безлад. З того часу справи в «Карпатах» все гірше, гірше і гірше.

– Коли Кононова звільняли, гравці просили в керівництва, щоби залишили тренера?

– Ми говорили і з Кононовим, і з Дедишиним, і з Димінським. Вся команда хотіла, аби тренер залишився. Говорили, говорили, але в президента і тренера також є свої думки. Від футболістів це також залежало – ми не показували гри, яка могли б переконати керівництво змінити своє рішення.

– З Кононовим прощалися якось?

– Навіть не вдалося попрощатися. Після його звільнення була порожнеча. Таке враження, що в мене забрали когось дуже близького. Було дуже важко те пережити.

– Чому інші тренери не змогли відродити ті результати?

– Навіть не знаю, що й сказати. Коли за рік змінюються три тренери й кожен з них має своє бачення стосовно складу й тактики, то важко на щось розраховувати. Та й футболісти постійно змінювалися – в такій метушні важко чогось досягнути.

– Що найперше спало на думку, коли більшість футболістів «Карпат» і вас в тому числі виставили на трансфер?

– Це футбол. Так захотіло керівництво клубу. Воно бачило в тому вирішення проблеми. Значить, футболісти не відповідали вимогам президента. У мене тоді ще й травма була, а нам кілька місяців не платили зарплату. Я попросив, аби мені віддали зарплату за ті три місяці, і я піду як вільний агент  – все одно ж грати не міг. Та не домовилися. Все це вилилося в неприємні моменти, суди і таке інше. Не хотілося, щоб до тебе був такий негатив, коли ти віддаєш клубу і вбиваєшся шість років. Зараз у мене образ на «Карпати» нема – все ж більше позитивних спогадів залишилося.

– Правда, що вас навіть на базу не пускали?

– Було таке. Це все тому, що не хотіли підписувати контракт на понижених умовах. Група гравців сказала, що нові контракти підписувати не буде, й нас відправили тренуватися на стадіон «Прогрес» без доступу до бази.

– Ви довго судилися з «Карпатами». Чим ці всі суди завершилися?

– Не хочеться вже на цю тему говорити. Я написав листа, що не маю претензій до клубу, а клуб – що не має претензій до мене. Скажу, що розійшлися нормально.

– Ще ви свого часу потрапили в список підозрюваних по славнозвісному матчу «Карпати» – «Металіст». Ця гра справді була договірною?

– Я тоді тільки приїхав в «Карпати» в оренду з «Шахтаря». Дуже багато розмов вже було після того, але я виходив на матч і грав так, як повинен грати. А що там творилося, не знаю. Якщо так багато про все це говорять, значить, щось там і було.

«До «Штурму» лікувався в Німеччині і кожного дня включав на Ютубі уроки німецької»

– Ви все життя грали в Україні, а потім зважилися на перехід в австрійський «Штурм». Страшно не було? Там ж і побут інший, і мова.  

– Та я просто хотів грати у футбол. У мене агент в Німеччині, який мав вихід на Австрію. На зборі «Штурма» в Туреччині було три лівих захисники, але взяли мене. Навіть добре було, що не мав з ким поговорити російською чи українською – так швидше німецьку вивчив. Пощастило, що до «Штурму» лікувався в Німеччині, і кожного дня включав на Ютубі уроки німецької. Вже потрапивши в Австрію, міг пояснити банальні речі і з тренером поговорити. А вже після півроку спокійно спілкувався з партнерами по команді. Не ідеально, звісно, але досить нормально.

– Умови сильно відрізнялися від тих, що були в «Карпатах»?

– Там дуже хороша тренувальна база, десь на тому рівні, що нинішня база «Карпат». На матчі приходило по 12-13 тисяч людей і вболівали так, що аж мурашки бігли по шкірі. Зарплата виплачувалася день-в-день, чітко по графіку. В Австрії відчуваєш себе більш захищеним і впевненим у завтрашньому дні, ніж в Україні.

– Нинішній чемпіонат України сильніший за той чемпіонат Австрії, в якому ви грали?

– Якщо забрати «Шахтар», то рівень в Австрії сильніший однозначно.

– За «Штурм» ви провели лише три гри. Чому так мало?

– Контракт був підписаний на півроку, але до того я не грав тривалий час. Важко було вийти на свій мінімальний рівень, а мені ще й 30 років було. Тому нового контракту мені банально не запропонували.

– Було таке, що легіонер має бути на дві-три голови сильнішим за місцевого гравця?

– Таких вимог не було. До всіх ставилися однаково. Хто на момент оголошення складу сильніший, той і виходив на поле.

– Чому після Австрії поїхали в Молдову?

– Тоді вже два чи три місяці сидів вдома і треба було команду шукати. Тоді тренером «Зорі» з Бєльц був Сергій Зайцев. Особливо вибирати не було коли – тому й поїхав.

– Якщо Австрія – це Європа, то що таке Молдова?

– Якщо так брати, то Україна – це Європа, а Молдова – трохи не то. Їй ще до України років двадцять. Там дуже біднувато. Але чемпіонат там досить хороший, є кілька пристойних команд. В Молдову я їхав тільки на півроку, щоб здобути ігрову практику і не сидіти вдома. Своє я отримав.

– В болгарському «Ботєві» ви також півроку були. Що там не склалося?

– Домовилися з Ніколаєм Костовим, що приїду на рік. Виходить так, що минуло півроку, а мені ніяк не могли зробити робочу візу. Це було необхідно – моя дружина от-от мала народжувати. Я наполягав на тому, щоби мені зробили візу. Було необхідно бути біля неї. Візу мені так і не зробили, тому вирішив, що слід повернутися до України. Попросив про це Костова, й він пішов мені назустріч.

– А в Болгарії ви якою мовою спілкувалися?

– Мені якось мови легко даються. За півроку, що там був, вже говорив болгарською. Вона ще до нашої дуже схожа. Й знову ж таки пощастило, що не було російськомовних, – швидше вивчив болгарську.

Якщо порівнювати Австрію, Молдову та Болгарію, де було найкраще жити і найважче грати у футбол?

– Найкраще жити однозначно в Австрії, а стосовно рівня футболу, то найважче – в Болгарії. 

Другие посты блога

Все посты