Українська мрія, що стала реальністю

Над темою для свого матеріалу на блогерський конкурс мені не довелося довго ламати голову. Усе дуже просто – термін подачі збігається із річницею участі збірної України на єдиній поки для нас Олімпіаді. Тому я вирішив пригадати тернистий шлях до Солт-Лейк-Сіті, де за нашу команду виступали усі діючі на той час НХЛівці. Про розчарування від поразки у стартовому матчі та першу перемогу, про невикористані можливості та приємні спогади. Можете приготувати собі кави чи чаю, бо ми зробимо коротенький екскурс у славну історію українського хокею. Як казав соліст гурту ВВ Олег Скрипка: «Так ото у бон вояж, дорогий друже, у добрий шлях!»

Поки Олімпіада то не наше

Після здобуття незалежності українська команда лише одного разу мала шанси пройти на Олімпіаду до настання нового тисячоліття. Бо до Ліллехаммера-94 ми не потрапили навіть до відбіркового етапу. Згідно регламенту туди виходили дві кращі команди з дивізіону Б, найсильніша команда Азії, Словаччина (яка отримала так званий «вайлд-кард») та переможець дивізіону С. Останнє місце могло бути нашим, якби у фіналі Чемпіонату Світу 1993 року ми не програли латвійцям 0:2. Цікаво, що на груповому етапі ми зіграли з ними 5:5 (із героїчним камбеком у третьому періоді із 1:5). Таким чином разом з перепусткою до дивізіону В латиші отримали змогу посперечатися за єдину путівку на норвезьку олімпіаду. Щоправда, шансом прибалти не скористалися, пропустивши поперед себе словаків.

Наступна спроба для наших хлопців була повноцінною. Свій шлях до Нагано-98 хокейна дружина під керівництвом Олександра Сеуканда розпочала у польському містечку Тихи. Квінтет команд у складі Болгарії, України, Румунії, Югославії та Польщі боролися за єдину путівку у наступний раунд. Єдиним реальним конкурентом нашої команди виявилися господарі, які звели матч унічию 3:3. Але за кращої різниці закинутих та пропущених шайб далі пройшли саме українці.

У другому відбірковому етапі, що пройшов у німецькому Оберхаузені, нашими суперниками стали збірні Словаччини, Швейцарії та Німеччини. Перед заключним матчем із швейцарцями збірна України мала лише одне очко (нічия з німцями 4:4 та поразка від словаків 1:4), але навіть за такого становища наша команда могла розраховувати на продовження боротьби. В останньому поєдинку нас влаштовувала навіть нічия, яка дозволяла зіграти стиковий матч за право пробитися на Олімпіаду із третьою командою із паралельної підгрупи (там грали Білорусь, Казахстан, Австрія та Норвегія). І до початку заключного періоду усе йшло за нашим сценарієм. Після шайби Віктора Гончаренка в дебюті гри ми повели 1:0. На початку третього періоду швейцарці його зрівняли. Але втримати потрібний результат жовто-синім не вдалося. За п’ять хвилин до фінальної сирени представники країни точних годинників та сиру вирвали перемогу. Як прийнято говорити у таких випадках перший млинець виявився гливким – Україна пропустить Олімпіаду в Нагано.

Дорога в США лежить через Естонію та Норвегію

Свій похід на Олімпіаду-2002 українці розпочали з першого відбіркового турніру, що проходив з 10 по 13 лютого 2000 року у столиці Естонії - місті Таллінн. За єдину путівку у кваліфікаційний раунд вели боротьбу крім господарів та нашої команди ще збірна Литви та Казахстану. Саме останні разом зі збірною України були головними фаворитами своєї групи і очна гра в останньому турі мала вирішити, хто пройде далі. Але у розстановку сил несподівано втрутилися естонці, які сенсаційно перемогли казахів 4:2. Українці, у свою чергу, легко здолали обидві прибалтійські збірні: Естонію 5:0 та Литву – 3:1.

В заключному матчі проти казахів підопічним Анатолія Богданова потрібно було не програти із різницею у чотири шайби. Завдання на перший погляд доволі легке, але й суперник просто так від путівки відмовлятися не збирався. Перед очним поєдинком лави Казахстану поповнили брати Олександр та Євген Корешкові. Обидва форварди захищали кольори магнітогорського «Металургу», який перед початком талліннського турніру став переможцем Євроліги, а молодшого із братів – Євгена оргкомітет  євротурніру визнав кращим центрфорвардом фінального етапу. До речі, у вирішальному матчі проти празької «Спарти» за «магнітку» на нуль відстояв наш Ігор Карпенко. І ось рівно за тиждень одноклубники мали зійтися по різні сторони хокейних барикад.

Збірна Казахстану за матч завдала по воротам Карпенка півсотні кидків, п’ять з яких досягли мети. Свої автографи залишили і обидва брати, але далі пройшли саме українці. Незважаючи на поразку 3:5, за додатковими показниками саме наша команда виявилася переможцем 2 підгрупи.

Уже за рік збірна відправилася у Норвегію для продовження боротьби за олімпійську путівку. Заключний кваліфікаційний етап відбувся  в Осло, де ми зустрілися із добре знайомими білорусами, німцями та норвежцями. Завдання перед командою було не найскладніше - підопічним Анатолія Богданова для досягнення мети потрібно було посісти місце не нижче третього. А з огляду на те, що команди були приблизного одного рівня, то шанси в українців досягнути поставленої мети були високі.

За думкою експертів фаворитами квартету були білоруси і саме із північними сусідами ми проводили першу гру. Історія протистоянь за останні роки була не на нашу користь. У рамках чемпіонату світу у вищому дивізіоні ми зазнали двох прикрих поразок – 1:6 та 3:7. Проте матч олімпійського відбору додав вболівальникам оптимізму. Наша команда вже на другій хвилині матчу програвала 0:2, але завдяки дублю Вадима Шахрайчука (форвард двічі скористався чисельною більшістю) українці звели матч унічию 2:2.

У другому поєдинку проти норвежців знову чудово зіграла спецбригада більшості, яка реалізувала три спроби із шести. Як підсумок більш ніж упевнена перемога над скандинавами з рахунком 5:1 і вперше хокейна збірна України виборола право виступити на Олімпійських іграх!

Перед зустріччю із скандинавами ми на загальнокомандних зборах усі як один домовилися вирішити питання виходу саме у цьому матчі, не відкладаючи на зустріч зі збірною Німеччини питання олімпійської путівки, - сказав капітан команди Сергій Кліментьєв. -  Ну а останній поєдинок проти німців уже нічого не вирішував, до того ж на нашій грі сказалася втома, так як у другому матчі ми виклалися повністю і сил практично не залишилося.  

Не зіпсувала загальної радості команді навіть поразка в останньому матчі від німців 1:3. Цей матч для обох колективів не мав ніякого турнірного значення.

Прикрий рикошет

Хокейний турнір ХІХ Зимових Олімпійських ігор стартував 9 лютого 2002 року. Починався він із попереднього раунду, де вісім команд були розділені на дві підгрупи. До квартету А потрапили збірні Німеччини, Латвії, Австрії та Словаччини. Іншу четвірку склали збірні Швейцарії, Франції, Білорусі та України. До основного раунду проходили тільки переможці своїх груп.

Чи не вперше в своїй історії збірна України могла на одному турнірі розраховувати на усіх найсильніших хокеїстів. Участь в Олімпіаді підтвердили навіть гравці клубів НХЛ – Дмитро Христич (на той час був гравцем «Вашингтону»), Сергій Варламов («Сент-Луїс»), Олексій Понікаровський (представляв систему «Торонто») та Руслан Федотенко («Філадельфія»). Проте взяти участь у дебютному матчі вдалося тільки Понікаровському. На той момент він виступав у фарм-клубі «Мейпл Ліфс» і його боси команди відпустили без проблем. А ось з іншими було не усе так просто. Кожному із трійці Варламов–Христич –Федотенко доводилося знаходити «вікно» у тісному графіку матчів НХЛ. Забігаючи наперед скажу, що зіграти в одному матчі одночасно їм так і не довелося. Шкода, бо якби вони вийшла на лід 9 лютого, то підсумковий результат міг би бути зовсім іншим.

Перший матч на турнірі ми зіграли проти добре знайомих нам білорусів. Нам було відомо як силу усього колективу, так і індивідуальні можливості окремих гравців, більшість із яких виступала у Росії. Хоча перший період пройшов за повної переваги сябрів. Підопічні Володимира Крикунова перекидали нас учетверо – 12:3. Лише надійна гра Костянтина Симчука – нинішнього тренера київського «Сокола» – не дозволила супернику відкрити рахунок. На початку другої двадцятихвилинки ми залишилися на 25 секунд утрьох проти п’ятірки білорусів. Але й тут вистояли. Двічі протягом матчу нашу команду рятував каркас воріт. У другій половині матчу українці також мали нагоди аби відкрити рахунок. Однак ні Ширяєву, ні Чібірєву (нинішній головний тренер «Донбасу») це не вдалося.

А єдина шайба у матчі була закинута на початку третього періоду, коли українці знову залишилися втрьох проти п’яти гравців суперника. Цього разу подарунком збірна Білорусі скористалася сповна, хоча й не без везіння. Шайба після кидка Олега Мікульчика зрикошетила від ключки когось із захисників та залетіла у ворота Симчука.

Чесно кажучи, я і сам не знав, куди кидав. Просто лупив у ціль. Пощастило, звісно трохи, - сказав після матчу автор єдиної переможної шайби. – Шайба підскочила, перекинулася і метеликом влетіла у сітку. Зазвичай такі не заходять, але, мабуть то була компенсація за наші марні старання у першому та другому періоді.    

Як не намагалися наші хокеїсти врятувати поєдинок, але перевести гру бодай в овертайм їм не вдалося. Прикра поразка на старті зменшувала шанси не потрапляння до основного раунду.

Розбили швейцарський годинник

Ще до початку групового етапу фаворитами нашої групи вважалися швейцарці. І не дарма, бо основу команди складали гравці місцевого чемпіонату –  «Давоса», «Лугано» та «Цюріха». Останні, до речі, двічі поспіль ставали переможцями Континентального кубку – єдиного на той час європейського клубного турніру. Додавала впевненості команді і воротарська лінія на чолі з представником «Колорадо Евеланж» Девідом Ебішером, який приїхав на турнір у ранзі діючого володаря Кубка Стенлі. Керував діями команди 42-річний Ральф Крюгер – нинішній тренер «Баффало Сейбрз».

Але й нашій збірній було чим відповісти. Нарешті ростер жовто-синіх поповнили представники найсильнішої ліги світу Руслан Федотенко та Сергій Варламов. Головний керманич українців Анатолій Богданов вирішив об’єднати їх у трійку разом із Понікаровським. Для Олексія початок матчу не вдався, бо вже на другій хвилині він відправився на лаву для штрафників. Партнери не тільки вистояли у меншості, а й вдало організували контратаку, яку з другої спроби результативно завершив Валентин Олецький. Саме його ім’я золотими літерами буде вписано в історію українського хокею як автора першої шайби на Олімпійських іграх. Згодом спрацювала північноамериканська зв’язка Понікаровський – Федотенко. Перший віддав, а другий відправив шайбу у сітку – 2:0. Щоправда, суперник дуже швидко одну шайбу відіграв.

На початку другого періоду українцям вдалося закинути третю шайбу. Цього разу відзначився Варламов. Після пропущеного голу Ебішер попросив заміну і замість нього у рамці з’явився Мартін Гербер. Швейцарці знову скоротили розрив у рахунку до мінімуму. Вони вдало скористалися чисельною більшістю і не без долі везіння запалили червоне світло за воротами Ігоря Карпенка.

Проте за три хвилини Шахрайчук змусив капітулювати і бекапа Ебішера. Форвард ярославського «Локомотива» скористався чудовою передачею Віталія Литвиненка та вдруге у матчі повернув перевагу своїй команді у дві шайби. У дебюті третього періоду Олецький оформив дубль, знявши усі питання про переможця. До закінчення гри українці мали декілька чудових нагод збільшити свою перевагу, але не вдалося.

Тренер сказав, що ми повинні перемогти. Саме головне – забити більше ніж суперник, - сказав після матчу Руслан Федотенко.

Загнали галльського півня

Заключний матч ми зіграли з французами. На жаль, через прикру поразку у стартовій грі з білорусами, нам довелося вести боротьбу тільки за другу сходинку у групі. Північні сусіди у попередньому турі здолали збірну Франції та достроково оформили путівку в основний раунд змагань. Нам же залишалося довести усім, що перемога над швейцарцями – не збіг обставин.

Перед матчем знову відбулася ротація у складі нашої команди. Федотенко та Варламов повернулися у розташування своїх клубів, зате приєднався Дмитро Христич. Свій дебют на Олімпіаді у складі збірної України він відзначив закинутою шайбою ще у першому періоді, зробивши рахунок 2:0. Першим ворота Кристобаля Юе вразив Ігор Чібірєв. Слід відзначити, що обидві шайби українці забили, коли грали у більшості.

На початку другого періоду команди швидко обмінялися закинутими шайбами – на влучний кидок Філіпа Бозона відповів Вадим Шахрайчук. Через хвилину Олексій Понікаровський ще раз довів французам, що грати у більшості ми вміємо чудово – 4:1. Суперник швидко скоротив відставання, але на більше сил у трикольорових не вистачило.

В іншому матчі групи білоруси несподівано програли швейцарцям 1:2. За кількістю набраних очок Україна наздогнала Білорусь – в обох команд було по шість пунктів, більше того різниця в нашої збірної була +4, а головного конкурента +2. Але головним критерієм була очна гра… Підопічні Анатолія Богданова були змушені задовольнитися другою сходинкою, яка дозволила команді посперечатися зі збірною Латвії за дев’яту підсумкову сходинку.  

Наїлися шпротів досхочу

Заключний матч на першій в історії Олімпіаді став одночасно найгіршим. Команда не знайшла у собі сили налаштуватися на гру із Латвією. Доля поєдинку вирішилася у першому періоді, коли українці пропустили шість шайб. Особливо важким видалися стартові відрізок матчу – за п’ять хвилин латиші тричі закидали у ворота Ігоря Карпенка. Після цього у воротах з’явився Костянтин Симчук, якому також перепало достатньо. Відповісти своїм взяттям воріт ми змогли тільки у середині матчу. Тоді на табло «Є-Центру» біля напису Латвія горіла вісімка. Христич та Чібірєв впродовж чотирьох хвилин двічі засмутили Наумова. Проте останнє слово залишилося за прибалтами – 9:2.

У лютому 2022-го буде рівно 20 років як українська збірна вперше і, на даний момент, в останнє зіграла на Олімпіаді. Після вояжу до Солт-Лейк-Сіті ми по черзі пропустили усі наступні турніри у Турині, Ванкувері, Сочі, Пхенчхані. Не будемо представлені ми і на майбутніх Олімпійських іграх у Пекіні. Проте той виступ у США залишиться у пам’яті гравців та вболівальників як мрія, яка здійснилася.