Дмитро Поворознюк: «З українського футболу зробили гівно, але в ньому багато позитиву»
Велике інтерв’ю з одним із найпозитивніших людей в українському футболі
Від редакції Tribuna.com: це інтерв’ю дозволило автору пройти в чвертьфінал конкурсу «Найкращий блогер України–2019». Підписуйтесь на блог, ставте плюси та комментуйте – така якісна робота заслуговує на визнання.
Дмитро Поворознюк – один із найуспішніших футбольних блогерів в Україні, який своїм прикладом показав як можна після залишення ТБ зробити прекрасну кар’єру на ютубі.
Говорили про дитинство, початок кар’єри журналіста, проблемах українського футболу та перспективах молодого покоління футболістів.
«Легкі гроші – це та річ, яка дуже легко може знести голову»
– З якого віку ти серйозно і свідомо почав цікавитись футболом?
– Чемпіонат світу 1998 року, особливо збірна Франції і чарівник Зідан. А перші сльози від футболу в мене були у 99 році, тоді у фіналі Ліги чемпіонів грали «МЮ» і «Баварія». І от коли за кілька хвилин до фінального свистка рахунок був 1:0, я заплакав, бо не міг повірити, що «Манчестер» програє. А потім вже другий раз заплакав, коли вони все ж вирвали перемогу.
– Хто з футболістів подобався в дитинстві та зараз? Наскільки я знаю, одним із твоїх улюблених футболістів зараз є Дімітрі Пайет?
– Так, я вважаю, що це один із футболістів вимираючого типа. Таких фантазерів стає все менше і менше. Це такі футболісти як Рікельме, Рональдіньо, Дімітрі Пайет. Вони творять магію, тому мені найцікавіше було дивитись футбол, коли якраз і грали ці вільні художники.
Якщо говорити про УПЛ, то тут мій улюблений футболіст – Ісмаїлі. Я пам’ятаю, що коли він приходив, то був третім захисником після Шевчука і Азеведо. Пам’ятаю, як довго всі говорили який він дерев’яний. Коли я зробив на «Трибуну» пост про те, що Ізмаїлі – це один із найкращих захисників світу – з мене багато хто сміявся, але потім так воно все й вийшло. Як на мене, він зараз може у будь–якому топ–клубі світу грати.
А в світі, якщо взяти ідеал універсального футболіста, то це Лука Модріч. Мені здається, саме він був ключовим футболістом, коли Реал 3 рази вигравав Лігу чемпіонів. Модріч – це футболіст без слабких місць і я був дуже радий коли йому віддали Золотий М’яч.
– Чи були у дитинстві думки стати професійним футболістом?
– Так, я грав за збірну Рівненської області, бо сам я звідти. А потім я вступив на найдорожчий факультет в університеті – міжнародні відносини. Коли приїхав в Київ на навчання, то сказав батькам, що не потрібно платити, бо це було тоді дуже дорого і я буду будувати кар’єру футболіста, ходити на якісь перегляди у футбольні команди. Тож я перевівся на найдешевший факультет, а це був факультет журналістики. До нього взагалі ніколи навіть не думав про це, але, як бачиш, футболістом не став, а журналістом став.
– Якщо продовжувати тему студентства, в юності робив коли–небудь ставки на спорт? Якщо так, то на кого?
– Я взагалі не азартна людина. Вважаю, що легкі гроші – це та річ, яка дуже легко може знести голову. Умовно, людина, яка на ставках за 2 години виграє 5–10 тисяч гривень, їй потім важко буде змусити себе ходити на роботу місяць, щоб отримати тих самих 5 чи 10 тисяч.
Але у мене був один такий досвід у житті, під час ЧЄ в Україні 2012 року. Ми з другом скинулись грошима, він зробив ставку в 10 доларів і ми виграли 30 чи 40. Потім ми цей виграш прокручували і прокручували та дійшли до 500 доларів, а в півфіналі чемпіонату все програли. Після того ставки для мене закінчилися.
«Нові лідери думок з’являються саме з ютуба»
– Чи пам’ятаєш ти своє перше інтерв’ю? З ким та яким воно було?
– Я працював на муніципальному каналу в Києві і за один день в мене було 2 інтерв’ю. Зранку я поїхав спілкуватися з Ельбрусом Тадеєвим, а потім вже брав інтерв’ю у Ващука. Тож він був першою футбольною людиною, у якої я взяв інтерв’ю. Мені тоді було років 18, я ще сам мріяв про футбольну кар’єру і суто егоїстично підходив до цієї інтерв’юхи.
Я йому ставив якісь недоречні питання, наприклад: «Як попасти студенту у футбол? От я – молодий журналіст, хотів би зробити футбольну кар’єру, які поради ви можете мені дати?». Він зовсім не очікував таких питань і дуже здивувався чому я питаю про себе. Потім, через багато років, я знову записував інтерв’ю з Ващуком і ми цей момент також згадували.
– Давай пригадаємо одне з твоїх найяскравіших інтерв’ю – з тезкою Поворознюком. Не було страшно вести з ним бесіду, коли ти побачив, що на сусідньому кріслі автомобіля лежав автомат?
– Чесно кажучи, я був готовий, мене Андрій Сеньків позитивно так налаштував, сказав: «Чувак, ти ж будь обережний, бо там можуть і по голові надавати». Але я придумав заготовочку – «козир в кармані», коли я приїхав, то спершу сказав йому: «От дивіться, в мене теж прізвище Поворознюк і нас зупинила поліція при в’їзді в вашу область. А потім я показав свій паспорт і мене з мигалками довезли сюди, ще й накормили». Тож він почав сміятися, ніби одразу розслабився, а я тільки потім ввечері зрозумів, що він думав, що я не жартую.
– Чи складно налагодити контакт з тим, у кого береш інтерв’ю?
– Я для себе нещодавно сформулював визначення, що таке досвід. Як на мене, досвід – це вміння швидко приймати рішення за мінімальний проміжок часу. Я брав сотні інтерв’ю, були тисячі поїздок і зйомок. Зустрічався з різними людьми, і з президентами клубів, і з олігархами, і з простими футболістами, і з дітьми, які люблять футбол. Інколи для когось треба виглядати дурнем, для когось розумним, для когось треба сміятись постійно, тобто для кожної людини треба створити певну атмосферу, щоб вона розкрилась.
– Ти працював у «Профутболі». Скажи, чому там немає жодного експерта журналіста, який би сидів у студії?
– Хороше запитання, я сам собі теж дуже часто його ставив. Перерахувати всіх медійних пізнаваних особистостей в футболі дуже просто, серед них: Циганик, Вацко, Саша Лобода. Ну Денисов, мені здається, в меншій мірі. І, мабуть, ще Артем Франков, який пише про футбол. Тобто є програми «Великий футбол» і «Профутбол», яким по 10 років і там працює багато хороших журналістів, але, мені здається, у них не висока пізнаваність. Головні зірки там – ведучі. От уяви собі журналіста, який працює на цих проектах. Є певні рамки, за які ти не можеш вийти і яким би ти не був крутим журналістом, ти все одно будеш в тих рамках. Запустити свій особистий проект на телевізійному холдингу дуже важко, може пройти рік–два, щоб тільки все узгодити та затвердити бюджет.
А зараз почали з’являтися ютуб канали і журналістика дуже сильно трансформувалась та стала сильнішою. У ютубі з’явились нові футбольні проекти: «ТаТоТаке», «Бомбардир», «ВацкоЛайт», наш «Трендець», «ОтДушиВДушу». Мені здається, нові лідери думок з’являються саме з ютуба.
– Майбутнє за ютубом, телебачення себе вже вичерпало?
– Зараз у ютуба набагато більша динаміка росту. В телебаченні є великий плюс і великий мінус. Плюс – у них величезний фінансовий і людський ресурс. Ну а мінус – це те, що швидкість прийняття рішення низька і дуже багато рамок.
У телебачення набагато більше фінансів. Жоден ютуб канал не може собі дозволити купити права на трансляцію топ футбольних турнірів. У ютубі креативніший контент і більша лояльність та взаємодія з аудиторією. На телебаченні ти не можеш писати коментарі та впливати на контент так, як можуть підписники на ютуб каналі. Підписники на «Трендець» уже кілька разів допомагали нам змінювати формати та робити акцент на героях, які їм цікаві. І все це за кілька місяців.
«Журнал «Футбол» – це приклад того, як люди не захотіли йти в ногу з часом»
– Ти пішов з телебачення у 2018 році. Якби була можливість повернутися, чи повернувся б?
– Зараз журналісти, у яких є можливість створювати свої проекти, легко йдуть з телебачення. Вацко пішов з «Футболів» і зараз в ютубі зосередився, Рома Бебех пішов і створив «Бомбардир». Тож я думаю, якщо буде якась пропозиція, то журналісти не будуть особливо довго вирішувати, бо мати свій проект набагато цікавіше, ніж бути в холдингу. Холдинг – це зона комфорту, в тебе стабільна зарплата кожен місяць, поїздки, медична страховка, телефон тобі сплачують, в тебе є адміністратори і штат людей. А в ютубі ти сам і фігачиш, і організовуєш, і домовляєшся, і заливаєш, і слідкуєш за всим. Тут набагато більше відповідальності, немає зони комфорту і гарантії, що завтра ти отримаєш зарплату, але й набагато більше ти отримуєш задоволення від цього.
В холдингу тобі завжди будуть платити, але не будуть платити багато. Є умовний ринок журналістів, умовно 10–12 тисяч гривень. Ти можеш вирости і заробляти 15–20, одиниці будуть заробляти 1000 доларів. Як би ти не пахав, більше 1000 доларів важко заробити. А на ютубі ця планка набагато вища.
– Якщо говорити про фінансову складову, ютуб не завжди приносить стабільний прибуток?
– Є плюс і мінус в ютубі. Якщо в тебе є хороші цифри переглядів у підписників, то у тебе будуть спонсори, а 95% спортивних спонсорів – це букмекери. Тому хочеш ти, чи не хочеш – повинен взаємодіяти з ними. Але одразу ж скажу й про мінус, що в нас дуже вузький спонсорський ринок реклами.
Що стосується прибутків, то буває по–різному. Можна кілька місяців взагалі нічого не отримувати і просто працювати на проект. Можна брати позику на створення проекту і потім багато заробляти, а можна в мінус такий влетіти, що потім довго будеш вигрібати. Ну все як і в будь–якому своєму бізнесі.
– Ти колись накручував перегляди на ютубі для свого проекту?
– Ми ніколи цим не займались, я навіть не розумію для чого це робити, тому що ти збиваєш повністю цифри і свою аналітику. Якщо ти просто накручуєш підписників, то потім отримуєш купу «мертвих душ», які просто просадять твій канал. Також ти отримаєш слабку аналітику по довжині перегляду, по кліках на картинку.
– Ти прихильник того, щоб матеріал подавати через відео. Чи не вважаєш ти, що друкований формат спортивної журналістики помирає?
– Це очевидно, тому що читати в понеділок–вівторок про те, що відбулося у минулий четвер, не сучасно. От у нас є тільки одне таке спортивне видання – це журнал «Футбол». Яким він був років десять назад, таким він залишився і зараз. Журнал «Футбол» – це приклад того, як люди не захотіли йти в ногу з часом. У них немає навіть свого сайту, своїх соціальних мереж і вони просто не хочуть це робити. Там все пов’язано на одній людині – Артем Франков. Тому зрозуміло, що забери його звідти і журналу «Футбол» через рік вже не буде.
Взагалі, я думаю, як тільки з’явиться в Україні вай-фай у метро, то це ще більше приб’є пресу і купівля ще більше впаде.
– А як щодо текстових блогів, наприклад, на тій же «Трибуні», відео їх також витісняє?
– Я не думаю. Людина завжди буде читати сайти і завжди буде дивитись відео. Мені здається, що цифри по переглядам тільки ростуть у спортивних сайтів, і у тієї ж «Трибуни». Те, що можна прочитати на сайті, ти не можеш розказати в ютубі або показати на відео, а деякі інтерв’ю взагалі краще прочитати, ніж подивитися. Наприклад, цю інтерв’юху, яку ти зараз записуєш зі мною, прочитати на сайті можна за 5 хвилин, а подивитися на відео – за годину. Тобто сайт – це однаково економія часу. Сайти, як і ютуб, також будуть тільки рости, тому що доступність дуже легка. Я скажу так – буде розвиватися все те, що є в телефоні.
«Якщо ти робиш свою роботу якісно, то можеш зробити набагато більше, ніж коли ти підеш в політику»
– Чи був момент, коли тобі повністю набрид футбол настільки, що ти не міг його ні дивитися, ні коментувати, ні критикувати?
– Був момент, коли я пішов з «1+1», і хотів повністю змінити сферу, але не бачив на ринку куди можна було б піти. У нас проблема журналістського ринку в тому, що цього ринку зовсім немає. Є пару програм, кілька відео проектів і кілька сайтів – це все. Більше себе як спортивний журналіст ти ніде не найдеш. Після того, як пішов з «ПроФутболу», я взагалі випав з футболу на півроку, я майже не дивився, можливо, десь мінімально читав. От у мене був такий період, ну а потім все одно мене доля так повернула і сказала: «Це твоє».
– Знаю, що у тебе є ще один проект на ютубі – «MyRivne». Він створювався з метою популяризації рідного міста?
– Для мене дуже важливою була певна соціальна місія. Після того, як мені виповнилось 27–28 років, мені захотілося зайнятися чимось соціальним. У мене немає великих фінансових ресурсів, тож все що я міг створити – це тільки ютуб канал. Ми робили програми про спортсменів і взагалі про людей, які розвивають це місто. Це і була головна соціальна ціль.
– Ти cказав, що з віком став міркувати про соціальні речі. Зараз багато молодих людей йде у політику, можливо ти також вже думав про це?
– Мені не цікаво йти в політику. Це великий стрес і я вважаю, що якщо ти робиш якийсь класний продукт, то неважливо хто ти: баріста, власник кав’ярні, лікар. Якщо ти робиш свою роботу якісно, то можеш зробити набагато більше, ніж коли ти підеш в політику. Відповідно, якщо я буду робити позитивний і класний проект, який подобається людям, то для мене це буде найбільша перемога.
– Ти сам дивишся якісь інтерв’ю? Чи вважаєш кого–небудь зразковим інтерв’юером?
– Нам по стилю дуже подібна програма «Красава» і мені дуже подобається те, що робить Савін в Росії. Дивлюсь інколи Дудя, звичайно вважаю його топовим інтерв’юером. Мені дуже подобалися його матеріали і його подача ще як він був журналістом «Sports.ru». Також дивлюсь наші українські спортивні ютуб канали.
– Чи складно бути футбольним блогером в Україні?
– Ні. Я вважаю, що це одна з найцікавіших професій, яка може бути для людей, люблячих спорт. Ми спеціально вибрали нішу розважального контенту. Не критикуємо, не робимо розслідувань – це роблять інші. Наша ціль – показати футбол позитивним, тому що в ньому дуже багато хорошого. Але за останній період з українського футболу зробили просто гівно. Тобто український футбол так і сприймається зараз: футбол – гівно. Але не хочеться щоб його всі так сприймали, в ньому багато поганого, але є і багато крутого. Є цікаві люди, цікаві івенти, є багато емоцій крутих. І ми хочемо сфокусуватися суто на позитиві. Наша місія – зробити «Трендець» найпозитивнішим ютуб каналом про футбол в Україні.
«Неважливо ти кум Павелко, чи ти сват Павелко, якщо ти даєш результат, то це супер»
– Давай поговоримо про український футбол. Чи вважаєш ти Україну футбольною нацією?
– Так вважаю, бо знаю що у нас є багато гарних футболістів і я в захваті від того молодого покоління, яке росте зараз. Футболісти круті, аудиторія футбольна велика. Це можна побачити по матчах збірної України. Коли грає збірна – це івент № 1 і команда № 1. Дуже багато людей дивляться матчі і цікавляться футболом. Цифри ростуть і це говорить про те, що потенціал є.
Але сучасний чемпіонат України не дуже презентабельний, на нього важко ходити, в тому числі через економіку, через те, що люди досить бідні в країні. Ми йдемо зараз перехідним етапом, але я думаю, що потенціал дуже великий. А інтерес може дуже швидко повернутися. Буквально протягом 5–7 років, мені здається, можна все підняти.
– Ти позитивно відносишся до нинішньої збірної України з футболу?
– Коли Шевченко став головним тренером збірної, його так і змішували з багнюкою. Закиди були пов’язані з тим, що він кум Павелко та його поставили без досвіду. Що бачив я в той момент: я бачив те, що збірна грає так, як вона ніколи не грала. Після перших матчів Шевченка, я писав і говорив, що це дуже круто. А зараз вже всім подобається наша збірна, у нас круті футболісти, Шева в нас вже класний тренер. Тепер я просто цим людям задаю питання: «От уявіть собі, що з наступного року (після Євро–2020) Шевченко піде тренувати «Мілан». Хто тоді стане головним тренером збірної? Чи є зараз кандидатура краща за нього і його штаб?».
Раніше багато людей критикували збірну для того, щоб збирати лайки і робити на цьому хайп. Я цього взагалі не розумію, тобто сьогодні вони хвалять, а завтра вони критикують, при цьому з мінімальним конструктивом. Мені дуже подобаються люди, які не розкидуються емоціями, які можуть проаналізувати і запропонувати свої варіанти вирішення проблеми.
Мені подобається стиль гри, мені подобається покоління, яке зараз в збірній. Також подобається атмосфера, коли приїжджаєш спілкуватися. Якби Шевченко був кумом Павелко і провалився, то ми б всі критикували його за це рішення, але неважливо ти кум Павелко, чи ти сват Павелко, якщо ти даєш результат, то це супер.
– Як думаєш, чи вийде збірна до фінальної частини Євро–2020?
– Дуже важко сказати, дуже хочеться і все є для того, щоб вийти. У нас класна збірна. Якщо зараз ми будемо проти будь–якої збірної грати, наприклад проти Франції або проти чемпіонів Європи, то я не скажу, що ми там нічого не зможемо зробити. Дивлячись на цю збірну, я завжди буду очікувати, що у будь–якому матчі ми зможемо перемогти.
– Чи бачиш ти якісь перспективи у розвитку українського футболу найближчим часом? І у чому вони?
– Зараз багато хто говорить, що клуби не займаються маркетингом, немає реклами. Є така штука як ціна за те, щоб привести людину на стадіон і є ціна, щоб втримати. Тобто одна справа привести людину, а друга – щоб вона повернулась туди. Якщо весь сезонний бюджет розбити тільки на маркетинг, то для клуба це буде величезний мінус.
В даний момент ситуація в нашому футболі така, що всі клуби б’ються за Лігу Європи, бо потрапивши туди можна отримати 4–5 мільйонів євро бонусами за груповий раунд. Відповідно, що тобі дозволить потрапити в Лігу Європи з більшою вірогідністю – маркетинг чи хороші футболісти з хорошими зарплатами? Звичайно ж друге. Тому всі наші клуби вони, в першу чергу, весь бюджет формують для спортивної складової.
Щоб були кращі футболісти, кращі зарплати, продовжують контракти з лідерами. Якщо не брати «Динамо» та «Шахтар», то річний бюджет команди УПЛ, у середньому, 5 мільйонів доларів. Це та сама сума, яку ти можеш заробити, вийшовши в Лігу Європи. Тож поки у нас така складова виживання футбольних клубів, ніхто не буде займатися маркетингом. Цим не займалися навіть до 2014 року.
Чи можна зробити картинку українського футболу більш привабливою? Очевидно що можна, можна зробити круті реклами, акції. Я говорив нещодавно з деякими маркетологами, вони кажуть: «Щоб на один матч зробити класну рекламу треба вкласти 300 тисяч гривень. От ми їх вкладаємо, і це нам допоможе привести на трибуни 200 чоловік». Середня кількість квитка – 50 гривень. Якщо помножимо 200 на 50, то отримаємо 10 тисяч гривень.
Тобто клуб заробить 10 тисяч на квитках, витративши 300 тисяч. Може ще хтось купить сосиску, але це теж питання в плюс піде чи в мінус. Ну нехай ще 5 тисяч гривень. От заробили 15 тисяч, а витратили 300. Припустимо клуб провів такий маркетинг один раз, другий, третій, прийшло більше людей на 200, 300, 400 чоловік. А потім у клубі побачили, що вони тільки в мінус працюють. Виходить, що краще їм нічого і не робити, ніж робити для себе в мінус.
«Людям цікаво ходити на футбол, їм просто треба трохи допомогти»
– Якщо говорити про вболівальників, то вони теж винні у тому, що футбол в Україні не розвивається?
– Розбиваємось на дві частини. Перша частина – великі міста. Тут футбол конкурує з величезною кількістю емоційних івентів. Великий потік людей, великий трафік, але й велика конкуренція. Друга частина – маленькі міста, як Олександрія. Зрозуміло, що там людей простіше затягнути, але треба грамотно дуже позиціонувати свій клуб, розвивати імідж і маркетинг. Також треба працювати із кризовою комунікацією. Наприклад, той же «Маріуполь», всі сприймають як фарм–клуб «Шахтаря», треба з цим теж працювати й розвивати свій бренд.
Меншим клубам простіше, наприклад Динамо Брест. Ми поїхали і показали картинку як в 300-тисячному Бресті ходять на стадіон 10 тисяч людей. Це все можна зробити і у нас, але в Бресті бюджет команди 10 мільйонів доларів, з яких кілька мільйонів якраз і витрачається на те, щоб люди ходили на футбол. Брест грає в найкрутіший футбол, є гарна спортивна складова, запрошуються круті футболісти, вкладаються великі гроші, щоб для вболівальників зробити хороші івенти. Тож люди і заповнюють стадіон.
– Всі ці івенти, промо та реклама зможуть вплинути на менталітет нашого вболівальника?
– Так, але це все дуже довгострокова інвестиція, яка приносить результат через 5–7 років. Треба донести до людей, що це модно, що це круто. Людям цікаво ходити на футбол, їм просто треба трохи допомогти. Зараз ніхто не знає, що буде з його командою у наступному сезоні і довгострокові інвестиції ніхто не вкладає.
Нещодавно Рафаїлов сказав, що команда грає для президента, а не для вболівальників. Його одразу захейтили, але по суті він же сказав правду. Правду про те, як мислять гендиректора клубів. Інша справа, що гендиректор не повинен так вести комунікацію клубу, тому що він показує що клубу пофіг на вболівальників зараз. Він сказав правду, але це та правда, яку не треба було просто говорити.
– Ти часто спілкуєшся з молодими футболістами, що можеш сказати про перспективи нового покоління?
– Зараз наше молоде покоління отримало приклад футболістів, які поїхали в Європу і грають там. Малиновський, Безус, Ярмоленко, Зінченко, Петряк, Харатін – цих футболістів з кожним роком все більше. Раніше всі чіплялись за ці величезні контракти по 25–30 тисяч доларів тут в УПЛ, і ніхто не хотів звідси їхати. Зараз вони пашуть, так як ніколи раніше, тільки через те, що це вікно в Європу відкрилося для українського футболу. Тобто він розуміє: «Я маю працювати кожен тиждень, якщо я хочу поїхати в Європу. Тому що, якщо рік я не попрацюю, то втрачу дуже багато часу і туди вже не переїду». Тож сучасні футболісти їдуть в Європу і це стає модним.
Навіть після того як U-20 стали чемпіонами, в клубах все одно не довіряють молодим пацанам. От наприклад, візьмемо Цитаїшвілі, Попова, Бондаря – у них довгострокові контракти і вони навіть на заміну не потрапляють. Клуб не хоче їх продавати або віддавати в аренду, тому що це комфортні резервісти. Їх не відпускають, але я впевнений, що всі вони готові піти в оренду, в простіший чемпіонат навіть, але головне щоб грати. Мені особисто дуже не подобається ця історія.
– Давай фінішуємо на хорошому. Виходить, що хоч УПЛ і значно ослабла, проте це змусило футбольну молодь їхати за кордон?
– Давай подивимося по збірній. Я вважаю, зараз одна з найсильніших збірних в історії України, але найслабший чемпіонат. В ньому найменше грошей і найнижча кількість легіонерів, а також найменша відвідуваність за останні 10 років. Але ми маємо найсильнішу збірну, найбільшу кількість українських футболістів за кордоном і неймовірне покоління молодих гравців з іншим менталітетом. Тому інколи, те, що нам здається поганим і неправильним, в довгостроковій перспективі може вийти дуже хорошим.
Фото: фейсбук–сторінка Дмитра Поворознюка
